Здалека Господь з'явився мені та й промовив: Я вічним коханням тебе покохав, тому милість тобі виявляю!

Єремія 31:3

Прості люди живуть простими думками. Зазвичай, несподівана увага до них великих світу цього – вже не аби яка подія. Тим більш, Бог. Ми не бачимо Його очима, не відчуваємо так, як подружжя відчуває одне одного: дотик, подих, голос, або навіть нічне сопіння. Знаємо, що Бог є у кожній хвилині нашого життя. Віримо, що не тільки моє ім’я, але й по-батькові Він ніколи не плутає. Жартую. Але ж, не плутає? Та раптом щось трапляється і Його близькість стає реально відчутною. Крім віри «вмикається» якийсь додатковий, невідомий анатомам орган (мабуть, Творець його таки передбачив) і ти розумієш, що Всевишній не відкладає наше близьке знайомство на потім, не височіє над нами, а просто проживає з нами, зі мною моє життя, розв’язує мою проблему, як зараз модно казати, он-лайн. Це унікальне почуття. І що там увага великої але смертної людини? Він перед Всевишнім така ж порошина, але величається над натовпом, не помічає тих, хто плутається під його лакованими черевиками і не знає, як то зійти зі створено власними руками п’єдесталу, зрівнятися з «безпородним натовпом», ба, навіть кожного дня опікуватись не своїми, а чужими життєвими проблемами. А Бог такий. І як добре, що настає момент усвідомлення цього. Єдине «але» - це стається під час доволі непростих іспитів, які належить скласти кожній віруючій людині. 2014 рік став для моєї родини найважливішим роком усвідомлення.
Моя сім’я складається з чотирьох «я». Разом ми вже понад 20 років. Це стосується мене і дружини, бо діти трохи молодші цієї ювілейної дати. Отже, за винятком особливих подій, ми не відчували реальної присутності Бога у нашому житті. Щодня дякували Йому за все, знаючи, що це справедливо й правдиво. А так, щоби до мурашок на шкірі – то й ні. Деякі тимчасові потрясіння час від часу ставили на коліна. У кого не було подібних моментів? Аж раптом прийшла війна. Вона все наближалася до міста і, дбаючи про життя (більше про душевний стан) наших дітей, ми відправили їх у молодіжний табір. Дякувати Богу і Церкві, для дітей зі Сходу були створені умови, за яких ми змогли утримувати нащадків якнайдалі від війни доволі довго. Між тим, у червні небезпека перемістилася з передмість у житлові квартали Донецька. Ні, раніше, мабуть у травні, коли діти були з нами, ми з вікон могли бачити відблиски від гранатних розривів, коли у центрі штурмувалася військова частина, а звуки бою чулися, наче це відбувається десь поруч. Ну то таке… У липні вперше ракети залпової системи «Град» впали безпосередньо на наш мікрорайон. Того дня, побачивши з балкону розриви, я побіг подивитись, чи не потребує хто допомоги, бо у приватному секторі загорівся один із будинків. Майже добігши туди, змушений був повернутись, тому що ракети посипалися за моєю спиною. Озирнувшись, я побачив, як одна з них поцілила у сьомий поверх сусіднього з нашим будинком. Інші падали теж десь навколо, тільки не було видно, куди саме вони влучали.
До палаючого помешкання вже доїхали пожежники, тож я й повернув назад. Коло школи – сусідка з пакетом абрикос у руках. Збирала плоди під деревом, коли метрах у двадцяти від неї розірвалася одна із «цигарок». Як вціліла? Бог знає. На той момент ми вже майже не виходили із молитовного стану, отак постійно молячись то за всю країну одразу, то за людей, які можуть потрапити під обстріл. У той день від осколочного дощу загинуло п’ятеро чи шестеро людей у нас на мікрорайоні. Двох із них я і знайшов під школою, повертаючись додому.
А потім подарунки з неба стали прилітати частіше. Я дивувався, наскільки сміливо на це відреагувала дружина. Без паніки, по моїй команді, вона перебігала із кімнати, що мала вікна, у коридор і ми там залягали на підлогу. Шість секунд від звуку пострілу до розриву ракети. І кожного разу шелестіння крилець ракети, здавалося, точно наростає у нашому напрямку. А що у голові? Без всяких крилатих зворотів, найчастіше тільки одне слово: «Господи!!!» і тому слові все, що ми могли Йому сказати, якби мали час. Постріл-шелестіння-вибух-постріл-шелестіння-вибух… Один повний залп «Граду» складається з сорока ракет. На щастя, залпи ніколи не були повними. Але отвори, пороблені смертоносною зброєю ми бачили з усіх боків від будинку. Там поорані городи, там повалені дерева, там знесений дах електропідстанції і таке інше.
На випадок руйнації квартири ми мали спаковані у рюкзак найнеобхідніші речі, воду, ліхтарик. Благо, було літо, то й вікна ми ніколи не зачиняли, щоб не повилітали скляні пакети. Одного разу, коли заряд грякнув зовсім близько, у коридор увірвалася пилова хмара, а разом із тим і дзвін битого скла. Ну все, подумав, розтрощило найбільше і найдорожче скло у квартирі. Та виявилось, що від струсу відкрилася кришка бару на шафі і тією кришкою розбило порцелянову статуетку на столі. Все частіше коротка молитва: «Господи!!!», лунали не тільки вдень, але і вночі, коли ми, як треновані солдати у повній темряві вилітали у наш коридор. І тоді я переконав Оксану поїхати подалі від Донецька.
Жити у власній квартирі стало неможливо через безперервну стрілянину. Я перебрався до тестя у центр міста, щодня забігаючи додому полити квіти і перевірити цілісність помешкання. На дев’яти поверхах нашого будинку було порожньо, бите скло валялося на сходах. З усіх сусідів лишилися тільки літні люди у двох чи трьох квартирах. Йдучи на квартиру, я молився за кожний крок, весь час шукаючи западинки, куди можна впасти у випадку обстрілу. Сходами піднімався бігом, бо який не який захист могли дати тільки стінки ліфтової шахти. Ох, як нас навчили молитися люди зі зброєю. Не взагалі «за все лице землі», а конкретно за цю секунду, за цей крок.
Трохи побувши вдома, швидко йшов на тролейбус. Не любив автобусний маршрут №32, хоч він був зручнішим. Він проїжджав повз місця, де було неприємно знаходитись, де реалії життя просто гнітили. Та одного дня через втому вирішив почекати тридцять другий і скоро дочекався. У жовтому «Богданчику» нас було шестеро-семеро. Їду та й молюся, як звичайно. На повороті з Куйбишева на Хмельницького пасажирка попросила зупинити. Секунди три, може чотири тієї зупинки і рух у бік площі Бакинських Комісарів. Далі просто як у кіно. Перед самим кільцем, метрах у шести десяти перед автобусом характерний «градівський» вибух. Пил, дим, тролеї розлітаються на всі боки. Водій став на перехресті, безсумнівно ступорнув від несподіванки. Всі пасажири залягли, крім одного, який почав приводити до тями водія і командувати: «Повертай праворуч! Відходимо з-під обстрілу!» Лежу, спершися на лікті, молюся тихо, а за вікнами сиплються «огірки», як з кошика. Водій взяв себе в руки і виконував всі накази мужнього чоловіка. А у тих наказах нецензурних слів було більше, ніж літературних. На цьому тлі ще чулася голосна молитва жінки, що лежала біля передніх дверей. Молитва і мат – два протилежні світи в одному просторі.
Я вертів в руці телефон. Вчасно подумав, що дзвонити дружині, щоб смертельно перелякати її не варто. Подзвонив близькій людині у Київ: «Хочеш колись побачити брата, молись!». А у слухавку вривається «музика» війни. Були то хвилини чи секунди… Мабуть, хвилини. І того разу, здається, розрядили повний залп. Ми вже від’їхали на небезпечну відстань, а ракети все сипалися і сипалися. Божі Ангели стерпіли ненормативну лексику робочої людини, захистивши наш автобус від ураження. І та жіночка, що за якісь секунди до початку «замісу» попросила зупинити маршрутку, згадується як Божа посланниця. Справді, якби не вона… Якби Бог не поставив кожного на належне місце, перша ракета була би для нас і останньою.
Через кілька днів я виїхав з небезпечного Донецька, проте, на початку жовтня туди повернулися дружина з сином. Училище мого сина розпочало навчальний рік. Як я не сподівався на благополучне їхнє життя у місті, пережили і вони моторошні хвилини життя, де явне втручання Бога стало для нас черговим досвідом віри.
Тільки-но опинившись під «захистом» стін на нашому дев’ятому поверсі, Оксана подивилася у вікно на вулицю, якою йшла додому. У той момент вогняний смерч впав на тротуар. Вона бачила, як розлітаються у падінні двоє слюсарів ЖЕКу. Безжальні ракети безупинно вистрілювалися, накриваючи наш мікрорайон. Дружина подзвонила, щоби я молився, бо у цей же час син мав повертатися з училища. Це і мене повернуло до реалій, від яких у Дніпропетровську вже почав трохи відвикати, роблячи перерви у молитві. Безсумнівно, я заспокоївся лиш коли дізнався, що син повернувся додому, обстріл припинився, але ж… Тоді там були інші жертви. І кілька днів по тому, коли в інтернеті з’явилася світлина, на якій з магазину вивозять тяжко поранену жінку, а за задньому плані… Оксана і мій син Ярослав. Що це таке? Хіба не прояв персональної Божої уваги до двох «піщинок» у всесвіті? Тільки Він і ніхто інший причетний до нашого благополуччя тепер і всі попередні дні. Далі, хто би не допомагав нам налагодити мінімальний добробут у чужому місті, це також наш вірний Господь, у діях цих людей, у співпадінні обставин, в сприятливих умовах, невипадкових випадковостях – всюди і скрізь Той, Хто дав більше, ніж трохи Своєї уваги. Та ще й Сина у жертву за нас і чудесне місто, якого ми не бачили, але віримо, що воно готове прийняти нас, бо то Сам Бог любить нас. Любить мене. Чуєте? Мене! Скажіть ці слова впевненіше. Це також і ваша привілея – бути улюбленим Божим дитям.

23.12.2014