Літературна пародія на вірш Ярослава Чорногуза *Марсіанське кохання*


Ти, напевно, полисів недавно,
Ще валяється гребінь в кишені.
Не сидиться тобі уже в плавнях -
Вирушаєш у мандри перчені.
Там Галактика жінкою зветься,
І повірить блищанню портрету.
Ти її замани, як ведеться,
На свою чорногузу планету.
Заспіваєш бентежно і млосно,
Та по струнах майстерно утнеш,
Нехай знає - закоханий острів
Є на Марсі - планеті пожеж.
А, якщо марсіанка - прегарна
І повірить зненацька поету,
То втечеш ти одразу. (намарно !)..
На свою недалеку планету.
І співатимеш знову і знову,
Бо у тебе чарівна бандура,
Про кохання своє пречудове,
Марсіанки дівочу статуру.
І коли ти мішатимеш в супі
Тим пером із далеких польотів, -
Прилетить марсіанка у ступі
І знайде чорногуза в болоті...

Іван Гентош. пародія " СПРАВИ РОДИННІ "

Білий сніг, чорна ніч.
Що у світі коїться?
Не збагну, в чому річ –
У очах щось двόїться….
Вивів хтось за поріг
(Певно, я подякував)
Хто то Кума запріг?
Розуму ніякого!
І кожух був, і кінь…
А корчмар вже лається.
Ех, щось думати лінь –
Завтра пригадається.
Як зійдемся – умú!
Вип’ємо, щоб збýлося!
Кум – дрова! До Куми!
Решта все забулося…

пародія


Смуга біла, смуга чорна,
Зимонько-зима,
Хто до серденька пригорне,
Як Кума нема?

Наливали, щебетали
Дворові дівки,
А закуски було мало,
Єдні маслаки.

А вляглися спочивати -
Кожуха нема,
І босоніж вийшли з хати,
А навкруг - зима.

Як тоді я не заслаб?
Де взялись уми?
Добре, що Кума була,
Біг я до Куми !

П'яту чарку підіймали
За Кума й Куму!
А що було, друзі, далі, -
Я ума не йму...

Олександр Дяченко. Динне літо

Осінь миколаївська - жовта, довгождана.
Скільки б не зростало динь і кавунів,
За умов податків бідність - не омана.
Я й не багатішав. Кажете, змарнів?
Праця на державу - гірша, ніж на пана.

...Я останнє літо витратив на дині...


перегук

ти останнє літо витратив на дині,
переживши спокій, що в державу впер,
я про тебе думав кілька раз на днині,
чи буває спокій в тебе отепер?

на городах досі не росте прибуток,
бульба не вродила, лиш один пасльон.
і черкає мозок невловимий смуток,
мов останнє літо і останній сон.

я не багатію, гроші - то омана,
нині їх покажуть - завтра віддаси.
праця на державу гірша, як на пана,
там усі базіки з клаптем ковбаси.

вже мені не сняться дині на баштанах,
що стікають сонцем в золотий Інгул...
доля моя ходить в найбіліших штанях,
дожени попробуй, не черпнувши мул..

Поцілунки ніжні в груди й ротик
Іван Гентош

пародія

Для котячих справ багато треба?
Лапи, вуса і смугастий хвіст,
Місяць, дах, нявчати в небо
І з вікна стрибати мати хист.
Хтось погладить, поцілує в ротик,
Як знайде між шерсті і зубів.
Я учора ще був ніжний котик,
Найсмугастіший з усіх котів.
Хтось вітався, смикав вуса, вуха,
Заглядав на спину і живіт,
Я з вікна стрибав і недослухав,
Хто коту сказав тоді: "Привіт"...

Над ранок знову свіжо стало в парку,
Дерева налягають на чоло.
Чогось учора наливали в чарку
І щось під пупцем холодно було.

Якесь дівча сумне і надто голе
До мене лізло під новий костюм,
Внизу тепер усе свербить і коле,
Мабуть мене не порятує ЦУМ.

А смак який вечірньої пожежі!
Язик затерп і горло деренчить,
На лавці перейшли тоді всі межі -
І м'яч на носі... Зупинися мить!

Я клоуном не був іще ні разу,
Дельфіни навкруги.. Що за діла?
Мене пізнають знову всі одразу -
Я небезпечний виходець з села.

Комусь дівки лягають під колеса,
А я ведусь на свіжий фарби знак.
Нащо мені сидіння "Мерседеса",
Коли є вірш зі збірки "П'ятизнак" :)

Усе логічно - «jasamotnja.com». Софія Кримовська

(апологія)

Самотня жінка, начебто, права -
Чекає мужа, що терпів образу.
Не майорить під спекою трава,
Не воскресає сонце раз од разу
І подругу нещастя і думок
Вона шукає у сім'ї розбитій,
На дзеркало навісивши замок,
Не помічає бабиного літа.
Самотній друг, такий же, як вона,
Пряде терпіння у тугу колиску,
Щоб за вікном її цвіла весна
І дощ драйвовий начищав до блиску
На хмарах напис, витертий з образи:
ти не "samotnja" - ми навіки разом.

Твій поїзд плювався, займаючи позу,
Він викашляв небо, зірки, літаки,
Йому не давали, мабуть, лактулозу,
Тому то нещасний плювався-таки.

Його машиністи - такі хулігани:
Зсадили її, як одну з поетес,-
Вони не читали віршів і романів,
А ти відшукав і її марґінес.

Вичитував вперто управо і вліво
Сліди від неписаних помилок-вправ,
Плювати бажання надсадно боліло,
Тому і на Юлю тоді наплював.

Твій поїзд плювався, а далі вже пукав,
Ну, що ти поробиш? - залізний він звір.
Його би вгорнути у затишні руки,
Завести тихенько в його рідний двір.

А раптом усе це - застуда і грипи,
Старця Гіпократа прокльони і плач?
Поета поету потрібно любити,
Бо як же поета полюбить читач?!

Я замісив багато глею,
Натер сухого ялівцю,
Бо панну віднедавна "клею"
Не осоружну, як оцю,
Що твердо вклалася на ложе
І "сотрясає тілеса", -
Не розкажу, мені не гоже,
Спокусо вража. Бо краса
Мене чекає у палаті
За номером нуль нуль один,
І намастити доньку знаті
Посмію я - плебея син.
Я натиратиму ще сонну
І управлятиму хребці,
Вона вдихатиме озону..
О, мізерабле, муки ці
Терпітиму востаннє, люто,
Бо заспіваю в унісон
Я стогону святої лютні...
... О так, спокусо, дивний сон
Мене рятує від образи,
Яку щоденно я терплю
Від панни Зет, яка одразу
Розбила серце з кришталю...