Безвихідь. Ти мене сотаєш кидаючи у піт і жар, хоч і так повертаюсь із пекла. Смерть оминула мене двічі і іронічно підступається у твоєму коханому обличчі. Мене вивертає, короьожить наче липу обрізану і покинуту під пекельним липневим сонцем. ЛЮБОВ... Все частіше починаю істерично сміятись вимовляючи це слово, цей вектор у житті. Люблю бабусю, а з тобою мучусь, по якійсь дивній певно геометричній функції. Не проходить злість, я уже перепробував усе що допомагало раніше - ще більше бісить. Навіть цей щоденник своїми рядками з годинами у кожному із них - у кожній стрічці нова каліч. Хіба ти не бачиш, хіба ти не чуєш, я умираю з тобою? Уже оглух на одне вухо. Сраний телефон,відстань і нерви. У якійсь статті з психосоматики вичитав що причина в тому, що відмовляюсь щось чути, приймати. А як тут приймеш? Коли ти їдеш - звірієш. Туга та сум, як ти охрестила - рубає нас обох, меле тупо на фарш. Знаєш ,якщо я тобі зраджу, то тільки у одному з таких станів. Всуну тій що хотітиме і навіть сексу не станеться. Буду просто плакати. Кіт лащиться - чує ж, чує. Видирає ручку, мовчки дивиться і нюхає, ніби уловив чим пахне ОЦЕ на сторінках. Я починаю ненавидіти себе за те, що прийшло у мене, воно рано чи пізно рине на людей, але ж це не я. Кожна клітина визжить і все більше задумується про те, щоб припинити усього мене водночас , поки ще не пізно, я це відчуваю. Хто ти? Навіщо обманюєш мене любов"ю? Бачиш, відчуваєш, живеш своїм болем, не усвідомлюючи мого, через те що втрачаю нас обох. Там, на дні висковзне із мене свідомість від нестачі кисню, розціпляться пальці, що цупко до цього тримали за кохану руку і війна буде програна. І після цього, навіть як пів голови відірве, видує, видовбає чи вирве щось, я знаю що я йтиму вперед, надіюсь що йтиму. Ти наче хвора лілія і я хворію біля тебе. Мав бути вірш- не вийшов. Повір,повір не зміг вмістити біль у римовану форму. Плачу. НІХЕРА це не допомагає. Ось тобі і твоя норма в "чотири години" скандалу.

Вже дві ночі засинаючи, крутиться перед очима образ. Погляд то томний, то завуальований, то безмежно веселий як у дитя, неперевершено індивідуальний урізався осколком у пам'ять, задівши рикошетом і серце. Від тебе віяло теплом, та що там! Просто кидало жаром. Декілька фраз. Багато посмішок. Рука обняла твій стан. Перебило подих. О… Ще й цей парфум, даний тобі, мабуть, самою Іштар збивав мене з ніг. У голові від неможливості роїлось усе і водночас . Мабуть намагався жадно пізнати і запам’ятати до найменших дрібниць тебе. Боже! Я як німий або хворий! Увесь мій світогляд, уламки думок, філософських крадіжок та авторств застигали на язику. Єдине зусилля, що дало плід – посмішка. Час картаво рвав струни і нерви. Ще 15 хвилин, 10 хвилин. Момент! Єдине «розумне», що пройшло рецензію таки і зривалось із налитих свинцем уст – вибачення за мій стан. Боляче, з шкряботом злітало одне за одним. А ДЕ Ж МОЄ, НАБОЛІВШЕ! А де ж – «ось нарешті розуміюча, жива!!!». Ще два твоїх кроки… Крок… Відпустив! Боже! Ааааа! Німина! Щіпле у носі. Ріже щось невидиме очі, провокуючи слабкість. Очі… Зкривилася картина обзору. Незграбно плетусь і питаю себе : «Невже це ти так пахла, а не парфум?!»…