Ми всі вмираємо від раку чи прокази, лиш я калічуся від слів.

я

Безвихідь. Ти мене сотаєш кидаючи у піт і жар, хоч і так повертаюсь із пекла. Смерть оминула мене двічі і іронічно підступається у твоєму коханому обличчі. Мене вивертає, короьожить наче липу обрізану і покинуту під пекельним липневим сонцем. ЛЮБОВ... Все частіше починаю істерично сміятись вимовляючи це слово, цей вектор у житті. Люблю бабусю, а з тобою мучусь, по якійсь дивній певно геометричній функції. Не проходить злість, я уже перепробував усе що допомагало раніше - ще більше бісить. Навіть цей щоденник своїми рядками з годинами у кожному із них - у кожній стрічці нова каліч. Хіба ти не бачиш, хіба ти не чуєш, я умираю з тобою? Уже оглух на одне вухо. Сраний телефон,відстань і нерви. У якійсь статті з психосоматики вичитав що причина в тому, що відмовляюсь щось чути, приймати. А як тут приймеш? Коли ти їдеш - звірієш. Туга та сум, як ти охрестила - рубає нас обох, меле тупо на фарш. Знаєш ,якщо я тобі зраджу, то тільки у одному з таких станів. Всуну тій що хотітиме і навіть сексу не станеться. Буду просто плакати. Кіт лащиться - чує ж, чує. Видирає ручку, мовчки дивиться і нюхає, ніби уловив чим пахне ОЦЕ на сторінках. Я починаю ненавидіти себе за те, що прийшло у мене, воно рано чи пізно рине на людей, але ж це не я. Кожна клітина визжить і все більше задумується про те, щоб припинити усього мене водночас , поки ще не пізно, я це відчуваю. Хто ти? Навіщо обманюєш мене любов"ю? Бачиш, відчуваєш, живеш своїм болем, не усвідомлюючи мого, через те що втрачаю нас обох. Там, на дні висковзне із мене свідомість від нестачі кисню, розціпляться пальці, що цупко до цього тримали за кохану руку і війна буде програна. І після цього, навіть як пів голови відірве, видує, видовбає чи вирве щось, я знаю що я йтиму вперед, надіюсь що йтиму. Ти наче хвора лілія і я хворію біля тебе. Мав бути вірш- не вийшов. Повір,повір не зміг вмістити біль у римовану форму. Плачу. НІХЕРА це не допомагає. Ось тобі і твоя норма в "чотири години" скандалу.