Вже дві ночі засинаючи, крутиться перед очима образ. Погляд то томний, то завуальований, то безмежно веселий як у дитя, неперевершено індивідуальний урізався осколком у пам'ять, задівши рикошетом і серце. Від тебе віяло теплом, та що там! Просто кидало жаром. Декілька фраз. Багато посмішок. Рука обняла твій стан. Перебило подих. О… Ще й цей парфум, даний тобі, мабуть, самою Іштар збивав мене з ніг. У голові від неможливості роїлось усе і водночас . Мабуть намагався жадно пізнати і запам’ятати до найменших дрібниць тебе. Боже! Я як німий або хворий! Увесь мій світогляд, уламки думок, філософських крадіжок та авторств застигали на язику. Єдине зусилля, що дало плід – посмішка. Час картаво рвав струни і нерви. Ще 15 хвилин, 10 хвилин. Момент! Єдине «розумне», що пройшло рецензію таки і зривалось із налитих свинцем уст – вибачення за мій стан. Боляче, з шкряботом злітало одне за одним. А ДЕ Ж МОЄ, НАБОЛІВШЕ! А де ж – «ось нарешті розуміюча, жива!!!». Ще два твоїх кроки… Крок… Відпустив! Боже! Ааааа! Німина! Щіпле у носі. Ріже щось невидиме очі, провокуючи слабкість. Очі… Зкривилася картина обзору. Незграбно плетусь і питаю себе : «Невже це ти так пахла, а не парфум?!»…