І.

Ви знаєте, що таке любити по-справжньому? любити докінця? любити без користі? Відкиньте і платонічну любов, і плотську. Знехтуйте взаємністю. Забудьте про наслідки. Тільки любов, – але любов на повну. Любов до кінця. Ви відчували таке? І якщо спочатку вашою відповіддю було лиш розгублене вагання, то тепер це швидше «ні» аніж «так». Чи таки «так»? Ви любите ніжно і не таємно, любите звеличено і навіть пристрасно, просто, з вірою, любите безапеляційно, безсоромно, безповоротно, любите, бо інакше нікуди, зрештою, любите, бо це справді модно? Ну от; а все тому, що ви не знайомі із Лесею.
Здавалось би, звичайнісінька дівчина. Той, хто ніколи не чув про неї, кращого епітету точно не видасть. Адже: так, вона проста; так, доволі привітна; справді, у її поведінці, вчинках, – у всьому! – нема нічого осоливого... Але ви ще не бачили її. Чути про Лесю це одне; бачити... О, коли б ви побачили її, ви би... також її полюбили. Ні за що і за все. Бо Лесю люблять усі. Бо Леся, напевне, єдина дівчина на цілій землі, котру люблять абсолютно усі. Найуспішніші, найвпливовіші люди планети могли б позаздрити їй. Що це, харизма? містика? закономітність? Напевне, така в неї доля. Зрештою, така доля в інших – любити Лесю. За простоту. За усмішку. За мову. За очі. За звичайність. За усе. За ніщо. Любити Лесю – вершина любові. Повною мірою полюбити можна тільки нашу героїню. Сповна можна віддаватись і любові до богині, але коли на її місці нічим не піднесене дівча, серце від цього лише виграє. Або й програє, якщо подивитись на все це з іншої сторони. Отже, знайомтесь із Лесею, із тою, котру усі люблять.
Коли вона йде по рідній вулиці, сусідам здається, що рай знову до них наближається. Коли вона ступає незнайомим містом, люди ввірують у спасіння. Коли вона просто зостається на самоті, інші при цьому починають невимовно сумувати... Леся – це світило; сонце закохує в себе абсолютно усіх, причому, повністю мимовільно, – чим не наша Леся? Але заберіть із неба сонце, і нашого суму ніхто не виміряє. Нам не забагато ночі, щоб достатньо скучити за сонцем... От і Леся – знову посеред людей! Ми знову усміхаємось, Леся вкотре серед нас.
І все-таки: за що ж ми так любимо нашу Лесю?
Відповіді на це питання – риторичне питання! – не хоче давати жодна людина, яка бачила Лесю.
Леся – її ж неможливо не любити!
Їй шістнадцять років. Вона школярка-випускниця. Завжди модно вдіта і відповідає на кожне привітання. Не любить банальних запитань. Любить свого хлопця Тараса. Лесі подобається рожевий колір, вона в захваті від емо, хоча по відношенню до субкультур, – сама по собі. І нічого, що вона живе у відносно маленькому місті. Дівчину знають усі. Так! окрім усього іншого – чи ви сумнівались? – вона щей страшно популярна...
Усі люблять Лесю.
Вона – любить годувати голубів.
Але усі заздрять Тарасу!
...Чи таки не всі?
* * *
Можна звикнути і до весни, зате до приходу цієї дивної пори – не звикла ще жодна людина на планеті. Прихід весни – це запорука гарного настрою геть усіх. Перший теплий день березня – чим не нагадування про утрачений едем! І якщо «+10°С» у липні – це небачений холод, то тих же «+10°С» на початку першого весняного місяця – нечуване потепління! Здається, що сама природа вкотре повернулась до нас саме тим, чим потрібно...
Навіть найзліші з нас із захопленням спостерігають за приходом весни. Самі демони на секунду вагаються: а чи варто бути такими поганими у цю пору! Весні радіють абсолютно усі.., за виключенням одного. Навіть двох.

Бо й у любові є своя внутрішня сторона. А чорний колір – нехай цятка! – найкраще видно на білому фоні. Бо: найнещасніші люди на планеті – це ті, кого усі вважають найщасливішими…

Цієї весни захворів Тарас, коханий Лесі.
Зрештою, не так усе просто. Захворів-то він іще взимку, а от те, що сталося з ним безпосередньо весною, на пряму із хворобою не пов’язано зовсім…
Коханий нашої героїні не просто захворів. Хлопець, повертаючись якось пізнім вечором з бібліотеки, зазнав нападу інших хлопців, які любили його Лесю не слабше за нього самого. Його побили мало не до смерті. А втім, коли «швидка» забирала Тараса, він ще дихав. Більше того, перебуваючи в реанімації, він і говорити ще міг... Однак лікарі не давали на нього найменшої надії.
З якою силою усі Лесю любили, точно з такою ж ненавиділи її коханого. Хтось подумав, що забираючи дороге в дорогої людини, він тим зробить щось дороге і для себе. Та хіба щастя коли вивершувалось горем?..
Зі зруйновонаго не перебудуєш.

...Як же Леся спішила до Тараса в лікарню! І в ту пору, коли до хлопця не впустили навіть рідної матері, вартувало дівчині лиш глянути на головного лікаря, як він тут же дав добро на побачення – останнє побачення в житті нещасного хлопця...
Той, хто любить, не може спокійно споглядати за муками дорогої людини. Хочеться заспокоїти її. Однак несамовитої Лесі зупинити ніхто не намагався. Більше того, ніхто й в палату за нею не вступив...

− Рідний, за що вони так з тобою?! Тарасику!.. Через ревність? Так от: я тепер нікому-ніколи не відповім взаємністю!
− Лесю, не треба...
− Ні-ні, мовчи. Я все знаю! Це я у всьому винна! Це вони у всьому винні! За що вони так зі мною??? О, краще б мене всі ненавиділи, аніж ти зараз... Боже!
− Послухай, послухай мене востаннє...
− Не прощу! До скону їм цього не подарую! Я зроблю так, що вони таки зненавидять мене! Я зумію!.. Я не хочу тебе відпускати! Усі люблять мене! Як же вони тоді не можуть зрозуміти, що я – я тебе люблю! Я ж нікому нічого поганого не зробила. Вони кажуть, що в тобі нема нічого особливого... А що такого особливого в мені!?
− Кохана, мені важко говорити... Але слухати тебе – це ще гірше! Не прощайся зі мною. Я нікуди не зникну. Час не витре мене з твоєї пам'яті. Краще йди. Я не хочу щоб ти бачила мене в муках. Запам'ятай мене усміхненого, а не перекошеного від болю. Мене все болить. Все, крім серця. Моє серце належить тобі, а отже воно житиме доти, доки житимеш ти.
− Не відпущу тебе!
− Як важко!..
− Не чесно. Де ж та справедливість, коли одних люблять так само ні за що, як ні за що інших – зводять зі світу! Свого часу я раділа цій любові до себе, тепер я дорікаю їй…
− Ось тобі рука моя, хоч вона вже холоне...
− Тарас! Ти був моєю єдиною опорою. Інші заздрять мені. Тільки ти вмів ще й поспівчувати мені. Не йди!!!
− Та ж ні. Не хвилюйся через мене. Зі мною нічого поганого не станеться. Вмирає тіло, але біля нього зараз ти. Зараз ти біля мене. Смерть не здужає мене; той, хто відходить щасливим, не знає що таке смерть! Смерть без болю і страху – це не смерть зовсім! Я переміг її. Ти перемогла.
− Як жахливо! А знаєш, тепер і я жити не хочу...
− Ні! Лесю, більше ніколи так не кажи. Ти житимеш. І я житиму. Я житиму твоїм життям, разом з тобою. Тільки не розчаровуйся. Так мало статися. Так стається. Є речі, що не залежать від нашої волі.
− Які ж страшні всі ці речі!
− ...
− Тарас… Тарасику!.. О ні, ти вже й відповісти мені не зможеш... Ніколи!..
* * *
А приблизно у той самий час місто накрила новина, що десь з'явилась людина, яка розкритикувала самого Ніцше. Подейкували, що людина ця – Кілер...

…Усі люблять Лесю. Але Лесю люблять усі, хто бачив її. Усі співчувають Лесі. Але Лесі співчуває лиш той, хто знає її історію...
Можливо, єдине, до чого вона не залишилась байдужою – це голуби. Але про які голуби може іти мова, коли вона втратила найдорожче – кохання!
Так, їй усе ще шістнадцять. Вона школярка-випускниця. Вона досить замкнута в собі і тим не менше страшенно популярна. За нею всі бігають, вона від усіх утікає. Їй усміхаються, вона відвертається. Їй зізнаються в почуттях, вона показує язика. Вона майже завжди мовчить. Майже – за винятком тих нечастих випадків, коли хто її запитає, а що ж таке та любов...
От тоді-то вона й відповідає:
− Любов – це слабкість. Той, хто любить – поваги не вартий. Тільки ненависть робить нас сильними. Любов забирає в нас майже усе, майже нічого не даючи взамін. Любов з будь-якого дорослого зробить дитину, з будь-якої дитини – дорослого. Любити – це те саме, що здатись в полон. Любов – це швидше місяць, аніж сонце; хай філософи як слід пороздумують над цим! У любові ми настільки меркантильні, що й про любов мова іти не повинна, – і все ж! Особливо не визнаю я любові його і її. Подивіться на них! Зараз вони усміхаються, а вже за хвилину готові повбивати одне одного. Можливо, любов – це шлях до ненависті. Тим не менше: у скільки разів цей світ став би сильнішим, якби не любов! Бо любов – це приниження; любити – все-одно що жебрати. Хто може бути біднішим за людину, яка любить! Я не люблю нікого; іншими словами, я ще можу бути сильною, я відчуваю в собі цю силу. Мене люблять всі; я – не люблю нікого. Ідеальна формула! Я не прив'язана до інших, не залежна від любові; єдина вільна людина! Я впаду тоді, коли полюблю когось іншого. Краса любить тільки красу; я не знаю в чому моя врода, я нікого не полюблю. Неможливо відповісти взаємністю усім. Я спробувала полюбити, але одна любов знищила іншу. Адже так і повинно бути: той, кого люблять усі, сам не любить нікого. Якщо щось середнє – тоді нічого особливого; коли ж якась крайність – то крайність докінця. Той, навколо якого все по плюсу, сам повинен бути абсолютним мінусом. Хтось заперечить, мовляв, який сам – такі й біля нього. Так! але не в тому випадку, коли мова іде про щось безвідносне. Ні, я не полюблю. Полюбити може кожен із нас – по дурості! – але хто ж вартий цього чудесного почуття? Дійшло до того, що ми уже й плюємось любов'ю. Так хіба це любов? Ні, я не вірю у це. Я не вірю, що любов узагалі існувати може; те, що називаємо любов'ю, по-правді зоветься прив'язаністю. Чи вигодою. Чи ще якось там. В нашого життя багато порадників, і найбрехливіший із них – якраз любов. Хочете, щоб вас обманули – полюбіть; хочете обманути інших – влюбіть в себе. Любов – та це ж найбільший обман у нашому житті!..




ІІ.

Усі люблять Лесю. Ви ще не знаєте про це, але й ви її любите. Точніше, ви б точно її полюбили. Ви би навіть не хвалились цим. Інші би навіть не заздрили вам. «Що, ви також в захваті від неї? Вона така мила!» Любити Лесю – це все-одно що дихати. І – чи варто й порівнювати! – що той, хто б розлюбив її, став би схожим на людину, яка дихати перестала. Піти проти волі неможливо. Піти проти підсвідомості неможливо. Це так натурально – любити Лесю! Ким би ви не були. Знали б ви її особисто, чи тільки бачили одного разу, як вона виходила з кінотеатру. О, так: побачити Лесю – означає полюбити її. Звичайнісінька, кажете? Так! Але Лесю люблять усі. Усі люблять Лесю.
І Леся – таки любила. Вона любила голубів.
Ми вже знаємо – це тільки зовнішня сторона. Більше того – встигли уже й в середину цієї любові зазирнути... Але й цього недостатньо. Все це – лиш початок історії. Навіть не початок – звичайнісінький опис ситуації. Але й ситуація ще не зложилася.
Востаннє спробуємо розставити акценти. Дуже важливо, щоб у Читача склалось вірне уявлення.
І так.
В дівчини місяць тому загинув хлопець. Зрозуміло, що вона багато в чому розчарувалась, причому, розчарувалась не на жарт. Нічого незвичного, таке може статись із кожним. Але ту дівчину люблять усі. Але та дівчина не любить нікого. Більше того, хлопець її також загинув від рук заздрісників... Звичайнісіньке дівча стало жертвою незвичайного радикалізму. Вона не розуміла любові інших до себе, зате після всього, що пережила, зрозуміла власну ненависть. Одначе, навіть у цьому випадку почуттями не зловживала; коли нас немає за що любити, а нас тим не менше обожнюють, нам менше всього хочеться щиро порадіти із цього. Складається враження, що доля вирішила зіграти із нами у гру. А хто грає за правилами, в яких немає логіки!
Що важливо: ззовні все настільки ж гладко, як нерозумно зсередини.
Усі люблять Лесю.
А що ж Леся?
Дівчина сумувала за Тарасом.
Але вона майже перестала любити, а людей – взагалі.
І саме в ту пору, – ми вже у двох словах згадали про це, – містом ширяться чутки, що по вулицях почав розгулювати серійний убивця.

Його ніхто ніколи не любив. Його рідна мати зненавиділа; це можна простежити вже з того, що, вродивши дитинку, викинула його у смітник... Якимось дивом він вижив. Він був сильним. Але вижив він – чи не для того? – щоб згодом, років так через двадцять, почати зводити зі світу інших... В нього не було й імені. Він виріс у сирітському притулку при монастирі св. Василія. Якось, в глибокому дитинстві – він достоту й не пригадував цього – вбив собаку, яка гарчала на всіх. Відтоді його почали називати Кілер. Неофіційно. Офіційного імені він теж не пригадував. Як корабель назвеш, так він і попливе.
І що б ви думали? Фактично, монастир виховав професійного убивцю...
З притулку Кілер втік у п'ятнадцять.
Вперше убив у двадцять один.
У двадцять три його вже боялось пів Європи...

(Так стається: якщо когось полюбили усі, то іншого – обов'язково зненавидять. Безпричинною може бути не тільки любов, але й ненависть. Існує безпричинна симпатія, але місце має і безпричинна антипатія. Не потрібно бути філосом, щоб зрозуміти наступне: чи прив'язаність до людини, чи огида нею – все це почуття обсолютно повні, що й рішучість наша часто не справляється із ними. Можна ні за що полюбити. Але можна ні за що й зненавидіти! Одних носять на руках, у інших кидають каміння. Одним встеляють дорогу вінками, других – штовхають у прірву. Чим не повнота! Якщо у вас є і друзі, і вороги – ви ніхто. Той, хто нічим не виділяється – порожня субстанція. А, вас таки ненавидять? Що ж, прийміть наші вітання; ви, – та вас ще довго пам'ятатимуть...)

У тих же двадцять три хтось сказав Кілеру, що в такому-то місті живе така-то дівчина, яку люблять усі.
Він задумався.
Кілера ж – усі ненавиділи.
Його охопила заздрість.
Його з головою накрила лють.
Те, що є в інших, і чого ми мати вже ніколи не зможемо, спонукає нас прямо до відчаю. А відчайдушність – украй рідко бездіяльна...
Він вирішив убити її.
* * *
До Лесі теж дійшли слухи про людину, яка додумалась розкритикувати самого Ніцше. Яким саме чином він зробив це – вона й гадки не мала. Але ось ця людина з'являється у її місті. Більше того, хтось підкидає Лесі його мобільний номер... (Ми зумисне опускаємо подробиці цього дивного випадку, щоб не томити Читача відверто зайвим; наша історія – це все що на сцені, а не за кулісами.) І ось, одного дня вона набирає його…
Ще ніколи настільки далекі протилежності не сходились так близенько!
От який діалог у них вийшов:
− Алло.
− Тобі подобається Ніцше?
− А хто це?
− Я теж всіх ненавиджу.
− А я ненавиджу Ніцше.
− Ти ненавидиш того, хто інших ненавидів.
− Його я ненавиджу найбільше.
− Тому я й набрала тебе.
− Ти мізантроп?
− Швидше всього.
− Голос доволі милий.
− Украй рідко голос дає нам вірне уявлення про свого володаря.
− Тебе теж ненавидять?
− Ні, мене усі люблять.
− Невже це ти?
− Я та, що нікому не вірить.
− А я вірю зброї.
− Вона тобі друг?
− У мене кілька хороших друзів. Я починав зі старенької самозарядної гвинтівки Токарєва СВТ-40, знятої з озброєння ще в 1942-му. Потім я її змінив на Сімонова АО-47, відповідно, 47-го року… ССВ-58 – 58-го… В 63-му на озброєнні в радянської армії з’являється снайперська гвинтівка Драгунова – і я також свого часу володів такою.., але кращий мій друг – СВД-С, модернізована у 1990-му, калібр 7,62 мм…
− А в мене друзів немає. За винятком хіба що...
Вона хотіла сказати: «Голуби!» – Проте змовчала.
− В мене це швидше помічники…
− Ти що, справді Кілер?
− А ти та, котру усі-усі люблять?
– Я та, котрій усі надоїли.
– Тоді я – сама святість.
– Ти не віриш мені?
– Ти відверто уникаєш відповіді!
– Навпаки!
– Хочеш, я тебе з деким познайомлю?
– Я б хотіла познайомитись із тобою.
– Не думаю, що я горю бажанням бачити тебе.
– І не треба!
– Та я все-одно в це не вірю!..
– Зачекай, ти мене хочеш із деким познайомити.
– Я обов'язково зроблю це.
– Ми з тобою познайомимось ближче?
– Я тебе познайомлю зі своїм кращим другом.
– Із ким???
– ...
– Із ким?!
– Зі снайперською гвинтівкою.
Дівчині запаморочилось в голові.
На цьому їхня розмова й завершилась.
Леся – вибила дзвінок.
Кілер у неї не влюбився; він чув голос, та не бачив образу; те, від чого злягають інші, його майже не зачепило.

Вважаємо за потрібне, – так як наближаєтья апогей, – ще в кількох словах описати Кілера.
Так, йому було двадцять три, і ми вже чули про це.
Його виховували в дусі морального доброчестя, а він усе-одно не пускав у серце нічого, крім злісті...
Це аверс.
При уважнішому спогляданні виявляється, що все аж ніяк не так просто. Початково, це ж його всі ненавиділи, починаючи вже з материнської утроби... І якщо Читач гадає, що в притулку при монастирі його хтось та й любив, тут він чи не вперше помиляється; навіть духовні особи ненавиділи нашого Кілера. Питання в іншому: чи було за що ненавидіти зі старту таки невинного хлопчика? Навіть автор не знає відповіді на це нелегке питання. Але автор може припускати. Припустимо, що у хлопця не було жодного авторитета, майже ніхто не міг його в чомусь переконати і що жодної людини на світі він не послухався. Правду кажучи, легше повірити в наступне: ріс Кілер нормальним хлопчиком, а ось в тому, що його всі зненавиділи, не було чи то промаху, чи заслуги ані його, ані тим більше інших. Одних усі люблять, інших – усі ненавидять. І от, одного чудового ранку, таки усвідомивши безпричинність цієї ненависті до себе, – йому тоді було не більше чотирьох, – хлопцю захотілось, вкінці-кінців, таки виправдати її. Він почав творити зло.
Зрештою, все життя його, як йому самому здавалось, було не таким вже й поганим.., поки він не почув про неї. Тільки тоді в ньому скипіла найчистіша лють. Він почував себе найпринизинішим, який хоче поквитатись з найзвеличинішою. І незабудьте додати до цього відчуття несправедливості!
Отже, він задумав вбити її.
Він не бачив її, тому й не любив. Голос не переконав його ні в чому.
Усі люблять Лесю. Іншими словами, вбивство дівчини могло стати ударом для всіх...

Пік весни – травень. Але травень – це ще й вершина, яка переноситься на літо, адже пік літа – червень! Травневим днем ми повністю забуваємо про холоди на початку весни, майже необдумано віддаючись стихії літа... І як добре, що травень – це ще не повністю літо! Саме за рахунок таких-от переходів між сезонами й ціняться усі пори року.
Одного такого травневого дня Леся й вирішила показатись на люди. З дому вона не виходила досить довго, і це зрозуміло. Усі скучили за Лесею! Не було такого перехожого, який би, побачивши Лесю, не привітався із нею, чи, як мінімум, не усміхнувся до неї. Місту здалось, що тільки із виходом Лесі на вулиці весна дійсно зробилась повноцінною. Повноцінним стало саме місто. Дівчина неквапливо ішла, майже нікого не замічаючи, а от всі інші при цьому раділи їй ще більше, аніж черговому-теплому-травневому дню. Кількатижневе відсиджування дома якщо й не пішло їй на користь, то не поколихнуло любові інших до неї, – і це правда. Вона інша, заткнувши у вуха навушники від плеєра, і тільки гучна музика ді-джея Алігатора сприймалась Лесею у ту пору. Леся була чи не вперше вдоволена цим.
Слід сказати, що за останній тижлень перед цим дівчина прочитала-перечитала всі праці Ніцше, які тільки змогла дістати в книгарнях чи знайти в Інтернеті. Так, вона полюбляла німецьго філософа, але як! Вона любила його за те, що всіх інших він – ненавидів. Точно так само відбулось і тоді, коли вона вперше почула про Кілера.., хоча в ту мить намагалась не думати ні про що. Але їй самій захотілось розкритикувати того, хто критикував усіх інших... Вона не знала, які недоліки у філософії Ніцше знайшов Кілер, однак, особисто для себе, підмітила кілька тез, які ми, на дозвіл Читача, таки дозволимо собі переписати нище. Можливо, якраз вони і мають значення у нашій історії.
• Ніцше атеїст; Атеїзм – це безтрашшя, але ж повна відсутність страху не тільки додає в мудрості, але й забирає її!
• «Бог помер.» «Коли ми звертаємось до безодні, безодня також звертається до нас.» Скільки разів Ніцше заперечує самому собі!
• Ніцше хвалько. Можливо, хвастовитість його і багато в чому виправдана, однак: майже всі його промахи – якраз через цю хвалькуватість.
• Ніцше ганьбить Шопенгауера. Невдячний учень!
• Здається, Ніцше читає куди менше, аніж наголошує на цьому. Він швидше фантазер, ніж дослідник!
• Вся його філософія – це критика. О, хіба ж це філософія?
• Ніцше проти слабких. А скільки ж слабких, яких він зневажає, буквально змінюють хід історії! Погляньте на ХХ століття. Жаль, що Ніцше не бачив цього!
• Зрештою, на старість літ він втрапляє в психлікарню. Його філософія знайшла свій фінал.
З іншої сторони, читати Ніцше – велика приємність для Лесі. Мудрості можна набратись як від моралізаторів, так і від мізантропів.
Ще раз подумки пройшовшись по тезах, Леся опинилась в самому центрі міста, прямо на площі...
Центрів у міста може бути кілька, однак справжній – він же і історичний, і – що випливає з попереднього – місце найбільного скупчення люду. В центрі міста людно постійно. Але й у людності є свої максимуми. Ось де по-правді можна судити про те, що Лесю люблять геть усі. Як усі дивились на неї! Спостерігали, буквально, за кожним її рухом. Які ж граційні здавались іншим ці рухи, які гармонійні, які пластичні! Навіть тоді, коли вона, здавалось, завмерла і зовсім не рухалась. Леся – ідеал любові! Навіть якщо хтось добряче поспішав у той момент, він просто не міг щоб не затримати на Лесі погляду – бодай на кілька секунд!
Вкотре ми переконуємось у наступному: Лесю люблять усі.
Навіть ті, що ніколи не говорили про це, любили її!
Леся виходить на самий центр площі. У її вухах все ще навушники, зате очі – очі придивляються. І – хіба не диво? – вона посміхається! Здається, вона нарешті знову розуміє, що світ без усмішки – що сон без подушки!
У її руці – смачнюча булка.
А придивляється вона до голубів.
Вона стоїть, звернена головою в одну сторону, і в погляді її нарешті жевріє радість. Вона ще жодного разу не раділа після смерті Тараса. Нарешті ж – усмішка: і в очах, і на обличчі; повна усмішка! Іншою рукою вона відриває від булки шматочок, повільно кришить його у руках і кидає – прямо перед себе... З десяток Божих птиць реагуть на це, мов на манну небесну. Шумливо тріпотнувши крильми, падають на крихти, здавалося, не так з голоду, як з ввічливості, із поваги, з любові... О так: вони також любили її, любили Лесю! Дівчина усміхнулась ще ширше; нарешті вона може бодай на хвилину забути про біль. І в ту мить, коли всі інші спостерігали за нею, вона – не відривала очей від кумедних голубів. Вони забавляли її, авжеж! Ще раз надломивши хлібину, кинула дещо в іншу сторону... Ще кілька пташок опинились перед нею...
Коли любима нами людина робить хороший поступок, любов наша при цьому виграє у стократ!
Яке це щастя: споглядати за дорогою людиною, коли вона постає перед нами у всій своїй красі.
О, навіть голуби розуміли це...

Кілер чекав на цей день вже півмісяця. Кожного ранку він забирався на дах багатоверхівки, просиджуючи там аж допізна, з єдиною надією побачити її. Точніше сказати, убити. Лесі він ніколи не бачив, зате багато про неї чув, та так, що міг чудово уявити... Слід сказати, що й місце він вибрав не спроста: хтось та й сказав йому, що дівчина часто з 'являється в ценрті... І от, цей фатальний день настав.
Вбивця ніяк не міг упізнати її, зате по реакції інших, плюс співпадіння описів – і він точно знав в кого цілитись. Так! Он же вона: ледь хвилясте чорне волосся, худорлява, середнього зросту, повернута до нього плечима... І що усі інші знайшли в ній такого???
Вона – годувала голубів.
Він же – приготувався до пострілу...

Вона згодувала птицям вже половину булки. Їй стало спокійно на душі, мов депресивним людям на березі моря. Вона вже й не посміхалась так широко, проте на серці у неї дійсно був спокій...
Ніщо не віщувало нещастя.
Голуби. Які ж вони таки всі безтурботні, які відчайдушні! І довірливі, це так. Хоча, цілком імовірно, що й довіра ця і інтуїтивна, і виправдана... О, як же їй також хотілось приєднатись до них – стати голубкою! стати голубкою й ширяти прямо над будинками! стати голубкою, остаточно переставши вірити людям!.. Будь вона білосніжною голубкою, – може хоч так любов інших до неї виявилась би виправданою... В ту ж секунду згадата про загиблого Тараса. Тарасик! О, якщо вона досі жива, тоді він – цілком можливо, цілком! – десь зараз точно із ними... Її голубчик! Її Тарасик. Вона уявила його настільки сильно, що й повірила цій уяві! Так, він зараз біля неї. Можливо, прямо за спиною. Можливо, намагається щось їй сказати, щось немало важливе... Як жаль, що голуби не вміють розмовляти! Як жаль, що її Тарасик більше не з нею... Але ж ні! Смерть це розлука, але – чи абсолютна! Часто смерть – розлука відносна. От так і у них... Як! Її коханий хлопчик от-от таки звернеться до неї, шепне прямо у вушко:
– Люблю...
Невже він?
З головою віддавшись ілюзіям, дівчина озирнулась позад себе...

Гвинтівка Драгунова була готова вистрілити ще хвилину тому. Однак, правду кажучи, Кілер таки замилувався своєю жертвою. О, її ніжний стан настільки замилував його око, уткнуте в приціл, що він буквально завагався... Личка її він не бачив, він дивився на неї зі спини. На якусь хвилю готовий вже був відмовитись від задуманого.., одначе згадка про ненависть інших до себе таки вирішила хід подій. Рішучість переповнила його... Палець знову намацав курок...
І тут – вона повертається.
Здавалось, вона натрапила поглядом прямо на нього...
О, ЯКА МИЛА!..
Однак привичка поклала здивування на лопатки.
Він вистрілює.

...Час зупиняється...

Леся не могла нічого бачити, однак на очах в неї зя'вляються сльози...
Кілер же – бачив усе. І – чи варто й казати! – в долю секунди він полюбив її усім-усім серцем... Жодне наростаюче із дня у день почуття не може порівнятись в силі із тією раптовістю, яка так часто накриває романтиків... Легка віддача гвинтівки по правому плечі засвідчила те, що назад уже нічого не вернути, нічого не змінити... Як! Яка ж вона все-таки, – яка чудова, яка хороша, яка миловидна!.. Вона – ідеал. Її особливість у тому, що в ній немає нічого особливого... І тим не менше вона – найчарівніша. І тим не менше вона – краща всіх... Варта уваги... Варта любові... Варта життя!.. Варта вічності! Всього-всього варта, що тільки можна бажати... Ідеальні риси обличчя, ідеальні рухи, ідеальні пропорції... Може, нічого такого.., але ж... вона привела його у захват... І як! О, яке страшне випробування! Він вистрілює в неї!
Куля віддалялась від нього, неухильно наближаючись до неї... Все вирішено! Ось-ось від її голови не зостанеться нічого, окрім кривавого тора... Сльози здушили його. Усвідомлення жахливого фатуму, відчуття неминучості страшного випадку кришили його свідомість з легкістю кулака титана, яка стискає грудку піску... Він зажмурює очі, відвертає голову... Але ж ні! Він не може цього уявити, – краще бачити! Найгнітючіший наслідок його злодіянь...
Ні, О НІ!..
Мало того, що в долю секунди Кілер полюбив, він ще й зрозумів, що ненависть до нього не може бути виправданою вбивствами інших... Однак! – яка різниця! Коли усе вирішено, ми повертаємось до причин... Нам не подобається те, що ми зробили, а зробити більше ми просто не в силі... От і без різниці!..
Кругом – абсолютна тиша...
Навіть воркоту голубів не почути...
І тут, десь посередині між Кілером і Лесею, відбулось щось настільки дріб'язкове й величне, що важко передати словами; куля – знаходить перепону!.. Тихий пронизливий писк, схожий на агонію райського птаха... Голуб! Плюс до цього – короткий свист і ще тихший хлопок, наче хтось когось вдарив батогом...
Леся закричала. Вона ж – ні про що не здогадувалась! Їй здалось, що голуб буквально зірвався – прямо в повірті!..
Натрапивши на голуба, куля легко зрикошетила…
Куля – не зачепила її.
Кілер, швидко зібравши гвинтівку в коробку, що нагадувала футляр для музичного інстумента, вперше в житті – що б ви думали? – згадав, як його звати...
А тоді він, весь у сльозах, дав собі слово використати СВД-С востаннє, поквитавшись із кривдниками коханого Лесі, про яких він, як і про все інше, почув колись ненароком...

Кінець.

Загір'я-Тернопіль,
03.04.2010 р.

Присвячую своїй Музі, яку я знайшов і не знайшов водночас.
Я думаю про Тебе, О.!
Автор.

Ефект розбитого носа.

Кохання – шлях до вічності.
Платон.

І.

Мало кому доводилось переживати щось подібне. Майже ніхто зі схожим явищем не стикався, справи не мав. І це добре. А, зважаючи на абсолютну всеосяжність впливу цього ефекту – дуже-й-дуже добре. Бо що – підкажіть, підкажіть, будьте добрими! – що може бути кращим за життя без «ефекту розбитого носа»?
Ігор Бас, як ніхто інший, чудово усвідомлював відповідь на це запитання:
ніщо.
Ні, ці жахіття не покинули хлопця й дотепер… у снах. Як же приємно і солодко вимовляти цю фразу: тільки у снах! Нехай – нехай це сни, які й Чехову не снились, однак, не реальність – тільки сни… Сни, які до явності не мають жодного відношення.
Жахіття, які не збуваються – жахіття з минулого.
А страху попереднього жодному жахіттю не вернути. Правда, руки й тепер тремтять – тремтять, що й малому розбишаці, який поцупив у батька з-під подушки сумнівні журнали, про які уже й мати дізналась, не снилось; правда, що серце досі кожен раз пробує вистрибнути з грудної клітки, мов навіжений парашутист.., але правда й наступне: підчас справжнього приступу реакція організму була куди глибшою, грізнішою…
Той, хто повірив у надзвичайне, втратив довіру до вічного.

А почалось усе тоді, коли він зустрів її. Ігор Бас – Анну Атлас. Просто Анну. Анну – дівчину, в яку закохався з першого погляду; дівчину, від присутності якої у нього чи не вперше в житті пішла з носа кров… Дівчина, від якої у хлопця й з’явився цей «ефект розбитого носа».

Чому ми так часто, з легкістю, відкриваємо серце неймовірному, тоді як серце створене для…

– Я не знаю як це пояснити. Не знаю – і крапка. Я навіть задумуватись над цим не збираюсь, – тим більше, перед вами. Це стається зі мною, це факт. Решта – пусті балачки. А пустими балачками хіба час вбивати. І тільки.
– Гаразд. Зупинимось на цьому, як на власне факті.
– Стоп! Ви що, за дурня мене держите? Вам же чітко сказано: крапка. Вважаєте себе ученим, науковцем, бо провчились півжиття, прочитали кілька тисяч книг і вивчили напам'ять найпотрібніші?.. Та ваші знання і ламаного гроша не варті перед тим, що самі називаєте неймовірним. Не я – ви. Коли заглядаєш у вічі самій смерті, смерть хіба в останню – В ОСТАННЮ! – чергу запитає у тебе: «А скільки ти знаєш?» Вкінці-кінців, ви огидні мені.
– Давайте, все-таки, не переходити на особисте…
– Так! А ви зараз чим займаєтесь, випитуючи мене? Хіба це – не особисте? А що ж тоді по-вашому особисте, як не це? Я вам от що скажу: не потрібно корчити з себе розумника – переді мною. Я вас наскрізь бачу. Таких, як ви, видно здалеку. Інтелігенти? Так? А за рахунок кого? За рахунок тих, кого ви до своєї когорти не зачисляєте, так? Цікаво! Знаєте, якщо ви – інтелігент, учений, мудрець! – тоді я – ніяким ефектом не страждаю. Ніяким. Все, годі з мене нашої «розмови». Нарозмовлялись, «лікарю».
– Гаразд. Я не мав за мету образити тебе…
– «…але образив, і хай так вже буде.» Мені вас видно, як амебу під мікроскопом.
– Дозволь тоді поставити тобі останнє запитання.
– Ага. Ви все-одно його поставите.
– Скажи… Скажи: незважаючи на все це.., ти ж її так само сильно кохаєш, як і до цього. Кохаєш?
– Кохаю…

…серце створене для вічного. НЕ ДЛЯ НЕЙМОВІРНОГО, НЕ ДЛЯ НЕЙМОВІРНОГО…

Вона була схожою на одну із сестер Олсен: та ж чаруюча, безвинна посмішка, ті самі зелені очі, наче море перед дощем. Він дивився на неї, не в силі відірвати погляду, точно метелик, якого зачарувало мерехтливе полум’я безвиході… Дивився, і дивуванню його не було меж. З таким же успіхом професор розглядав відреставровану фреску Леонардо, яка змінила усі існуючі досі переконання щодо релігії…
Він дивився, не наважуючись підійти.
Наскільки вірно він тоді поступав!
А тоді упав – упав перед очима власної долі.
Він підійшов до неї.
І тут почалось. Спочатку з’явився страх, – настільки сильний, наскільки й непояснимий! Страх нізвідки. Безпричинний страх. Страх, як попередження: зараз має статись щось жахливе. Страх, який сковує міцніше за холод – гарячий страх. Страх, яким долається будь яка спека – холодний страх. Усі страхи в одному.
Страх…
Страх не відпускає. О! В страху неможливо думати про щось інше, як не про страх. Перебуваючи в ньому, ти перебуваєш точно в пастці. Що ж тоді може бути гіршим од страху? Жах. Жах, від якого холоне в жилах кров. Жах, про якому ти навіть на найганебніший людський вчинок – на втечу – не наважишся! Жах, який перетворює кожного з нас на нікчем.
Жах…
Фобос і Деймос. Вічні супутники бога війни.
…А після всього цього із носа починала іти кров. І це тоді, коли до дівчини зоставалось якихось два метри – не більше! Причому, кровотеча виявлялась настільки сильною, що зупинити її, навіть з відходом дівчини, не вдавалося ще протягом хвилин десяти…
Але той раз, перший раз, дівчина таки підійшла до хлопця.
Вона запропонувала йому свою допомогу.
А що ж він? А він і слова відповісти їй не міг. Він злякався. Він посоромився. Зрештою, таки не міг!
Дівчина вийняла з сумочки серветку й приложила її хлопцю до носа. Вийняла ще одну, щоб витерти нею кров на губах. Тоді ще одну – кров і не збиралась зупинятись. Вона провела його до найближчої лавки, вони присіли і так їй було зручніше надавати йому допомогу…
А він мовчав! Більше того, на його очах з’явились сльози. Дівчина зараз могла подумати, що перед нею – якийсь недоумок, що поведінка його – поведінка слабкого, неадекватна поведінка, – і це Ігоря ще більше провокувало на плач. Він жалів себе. Він уже й не радів, що йому допомагає зараз така дівчина – дівчина його мрії.
– Ти що, десь падав? – приємним голосом запитувала дівчина. – Чи на сонці перегрівся… Я взагалі-то, навчаюсь в медичному, але… Але я тільки першокурсниця…
Ігор тремтів, не в силі промовити й слова. Страх, жах, кровотеча з носа… Ігорю захотілось зникнути, під землю провалитись, померти! – лиш би не показувати перед дівчиною власної слабкості… Слабкості, яка і його то слабкістю не була – слабкості, яка з’явилась бозна звідки.
– Закинь голову… Ось так… Повинно пройти…
Тепер сльози з очей хлопця котились горохом. Він не ридав, не захлинався – просто котились сльози, і все. Сльози – і кров. Причому, вже й сам не знав чого більше: перших чи другої. Сльози заслонили йому очі. Кров потрапила в рот. І він тепер майже не рухався – не рухався, будучи приблизно упевненим: зараз дівчина його мрії його покине. Поки вона його жаліє, але жалість має тенденцію швидко надоїдати – і вона його покине. Від цього сліз ставало ще більше. Від цього й кров зупинятись наміру не мала ні найменшого…
– Та що ж це з тобою таке?.. В мене вже серветки закінчуються…
І тут він зважився відповісти їй. Зважився, переступаючи через страх і сором. Зважився відповісти зовсім тихим голосом:
– Покинь мене.
Дівчина жартівливо постукала йому по голові. Мовляв, дурненький… Йому ж було не до жартів. І він повторив свої слова. Після другого разу на обличчі дівчини з’явилась розгубленість.
– Ти хоч усвідомлюєш про що просиш? – Вона на мить задумалась. – Аптека! Он аптека! Давай я швидко збігаю в аптеку, а ти мене тут зачекаєш. Добре? Але не здумай втекти!
Він кивнув.
Звісно, кивнув для того, щоб у нього таки з’явилась можливість для втечі…

ІІ.

Так усе починалось. Так починаються майже всі історії; починаються з першої зустрічі, і продовжуються до тої пори, поки ці зустрічі не стануть регулярними. Класичні історії про кохання. Історії, які завжди свіжі для закоханих і черстві для безсердечних. Пропри все інше, наша історія ще й містична…

Ігор Бас після першої зустрічі з Анною (з Анною Атлас – він мав вдосталь часу, щоб дізнатись про дівчину своєї мрії достатньо) бачився із нею ще як мінімум десять разів. І ще як мінімум десять разів у нього з носа ішла кров. Останні рази їм навіть не потрібно було зближуватись – кров пускалась вже після того, як він – бачив її. І тільки.
А почуття Ігоря при цьому тільки розгорялось! Не хотіти бачити дівчини він просто не міг, хотіти вдруге підійти до неї – також. Звичайно, вони так і не мали прямої змоги познайомитись – тай навіщо? Навіщо їй знову бачити того, в кого при її вигляді кров із носа буквально фонтаном б’є. Достатньо й одного разу. Все інше – мрії, фантазії… – зрештою
(кохання)
кохання.
Він знав її майже два тижні.
Чи пам’ятала при цьому вона його?
Звісно, коли вдруге він і бачив її, то в жодному разі не так, як першого разу. Він ховався він неї. Крові з носа не заховаєш, а от самому – ще й як! Правда, одного разу (чи не всьоме) Ігор таки побачив Анну незаплановано… Та Анна лиш із жалістю поглянула на його руку, яка затуляла носа – геть у крові! – і пішла своєю дорогою.., тому…
…звісно, пам’ятала.
Таке не забувається.
Крові можна й не боятись, але кров усе-одно штука така, яка забувається не скоро. Тим більше чужа кров.
Скільки ж він думав про неї! Напевне, людина, яка скоїла ненавмисне вбивство, що так і не розкрилось, менше задумується над власним поступком, аніж Ігор задумувався про себе і про дівчину своєї мрії – про Анну. Можливо; хоча порівняння це вдалим не назвемо. Хлопець закривав очі – і бачив її. Відкривав – знов вона. Засинав, прокидався, мандрував на роботу, працював, повертався додому також з однією думкою – про неї. Вкінці-кінців, додумався до того, що й при думці про дівчину з носа пішла кров. Як і вперше: не просто пішла! – спочатку з’явився страх, настільки міцний і всеосяжний, наче на землю опустилось пекло; потім приходив жах, і ставало ще гірше.
І тільки тоді із носа йшла кров.
Наскільки ж сильними бувають думки закоханих!
Мрії – це наш експресивний сценарій життя. Навіть не життя – швидше якогось маленького його періоду. Ще швидше – малесенького. Мрії збуваються? Швидше ні, адже ми стільки всього закладаємо в ці мрії, що вимагаємо практично неможливого. Мрії ніколи не збуваються? Також ні, бо що ж тоді наше життя, як бодай не одна десята оцих самих мрій – нашого експресивного сценарію?
Найсильніші мрії – мрії закоханих.
Відповідно й найекспресивніші.
Мрії про багатство поступаються мріям про кохання хоча б тим, що останні – куди різноманітніші. Навіть коли перші – триваліші, міцніші.
Довго мріяти про кохання – це як перевчитись; приходиться відповідати, а ми від утоми на ногах ледь стоїмо.
Тому Ігор Бас вирішив мріяти про Анну якомога менше. Як би там не було, а коли в серці дівчини для нього місця немає, то й мрії його фактично – дармування.

А наступного дня він побачив її на фотографії. Як виявилось, у них було достатньо спільних друзів; принаймні, достатньо для того, щоб один із них міг запропонувати хлопцю фото коханої дівчини. Просто так. Коли нас про щось просять, про щось зовсім маленьке, що ми в змозі виконати прямо зараз, зазвичай ми не відмовляємо.
Ігор узяв фото в руки й задивився.
Руки затремтіли…
З’явився страх…
(…невже і так? Невже і так мені заборонено дивитись не неї – заборонено дивитись на дівчину мрії?..)
…а за ним – не менш знайомий жах…
І тут Ігор вдруге заплакав. Вдруге; на цей раз не просто сльози текли по обличчю, текли без вияву будь-яких почуттів, – він справді плакав, плакав так, як плачуть люди, коли їм особливо боляче, коли болить в душі – не фізично… А тоді потекла і кров.
Кров з носа.
Друг при цьому не на жарт перелякався – перелякався більше, за самого Ігоря…

Ще через день Ігор Бас назвав свій феномен «ефектом розбитого носа». А як інакше? Як інакше прозвати той факт, коли з наближенням – ба більше – баченням! – дівчини своєї мрії у нього з носа іде кров? – саме так: ефектом. Ефектом від візуального контакту. Ефектом, який здатен проявитись навіть під час досить сильної думки…
Доволі неприємним ефектом.
Як же його засмучував такий ефект! Йому так хотілось бути поряд з цією дівчиною, а він не міг – не міг фізично! Можливо, не беручи до уваги цього, Анна рано чи пізно таки відповіла б на його почуття, а так… Прикро. Прикро, бо несправедливо. Настільки прикро, що знову-й-знову хочеться до неї, хочеться до Анни, хочеться до тої, від кого в нього з носа кров тече… – так хай тече; хай витече вся, хай мене покине остання її крапля – кохання від цього все-одно не зникне! І хай хоч так вона дізнається про моє почуття, дізнається про мою проблему…
Тільки й від таких відчайдушних думок легше не ставало.
Коли в нас немає вибору ми таки зважуємось на відчайдушність – і що це дає?
Будучи в повному порядку, ми шукаємо проблем на свою голову, твердячи: без цього – ніяк.
А знання проблеми ще більше підштовхує нас до неї; нам здається, що на цей раз все вирішиться… Ілюзія!
Більшість проблем вирішуються з другого разу. О, потім, в разі провалу, приходиться чекати надто довго! Так, Едісон, перш ніж винайти лампочку, списав двадцять тисяч сторінок і використав понад тисячу спроб. Але не кожен може бути таким трудоголіком. А чому, запитаєте, з другого? Та тому, що коли б вийшло з першого, воно б швидше нам набридало. До того ж, з першого разу все виходить тільки в Бога – Ви ж це знаєте!
В Ігоря Баса задумане не мало й шансу на здійснення, тому хлопця можна зрозуміти. «Ефект розбитого носа» доводив його до песимізму загального; йому здавалось, що життя втратило свій сенс.
(Втрата сенсу життя – яка поширена проблема серед розчарованих закоханих! Нас кинули, нам відмовили – а ми відмовляємось від життя. Яка нерівність! Раптове, тлінне й фактично непотрібне перемагає вічне. Ми їхали в гості до Бога, та побачили при дорозі демона, і вирішили звернути з дороги. Ні, в коханні немає нікого демонічного – у взаємному коханні. Заберіть у кохання взаємність, і ви опинитесь віч-на-віч зі всіма проблемами, які тільки існують. Але й подаруйте коханню взаємність, і не факт, що ці проблеми зникнуть і не повернуться. Все таки демонічне – принаймні у більшості випадків. От і «безсенсність»… )
Однак, не можемо не згадати й про дещо інше: його захопив цей ефект. Захопив – з точки зору цікавості.
Часто й бажання смерті нас захоплює, – але ж по великому рахунку ніхто помирати не хоче!

Ігор Бас розказав про свою проблему батькам, і вони привели до нього лікаря. Що з цього вийшло – в загальних рисах ми Читачу показали.
Тим не менше, після зустрічі з психологом хлопця ще більше захопив інтерес до ефекту. Він захотів його вивчити. Можливо, вивчивши, йому вдасться позбутися цього… Як знати.
Тим часом Анни Атлас він не бачив близько тижня. І, що цікаво, бачити дівчину своєї мрії йому тепер майже не хотілось!..

Кілька днів він читав книги про містичне, загадкове. Книги про неймовірне. Так як сам вважав себе частиною цього неймовірного, про яке стільки всього написано і сказано, просто зобов’язав себе ознайомитись з цим якомога детальніше. Письменник, який багато пише, обов’язково багато читає. Сантехнік, який має справу з власне роботою по спеціальності, цікавиться всіма новинками своєї області діяльності. Винятків не так вже й багато. Винятком не став і хлопець з «ефектом розбитого носа», якого потягнуло на непояснимі таємниці.
Отже, він віддав цьому кілька днів.
Чи даремно він згаяв цей час?
Висновки зробимо згодом (а уважний Читач і без цього догадався в чому тут справа – уважний, який від початку жодного слова не пропустив. Точніше, жодної деталі.)
А що ж його вивело з такої раптової одержимості?
Вірно: чергова зустріч із Анною Атлас.

Нічого нового ця зустріч не принесла ані йому, ані їй. Новим був тільки антураж, оточення, умови за яких вони стрінулось. Стрінулись в одинадцяте. Знову страх, жах, кров з носа у хлопця; знову здивування, бажання допомогти і легка претензійність у дівчини.
Зате опісля – опісля бажання Ігоря звернули у ту сторону, в яку вони ще досі жодного разу не звертати. Опісля йому захотілось того, що спочатку прирівнював до найганебнішого, яке з ним сталось з часу появи ефекту: до втечі. Опісля йому захотілось розказати їй, які в нього проблеми і що це прямим чином пов’язане з нею – з дівчиною його мрії.
Ось що змінилось у ньому після їх одинадцятої зустрічі.
На перший раз це бажання здалось йому просто огидним. Проте, чим частіше він до цього повертався, тим прийнятніше сприймав це. Вже й огидно йому не було…; тепер він вбачав у цьому лиш елементарну потребу, необхідність.
Зрештою, не кожен зможе жити з коханою людиною так, як жили Жан-Поль Сартр і Сімона де Бовуар.
А про таке ставлення до кохання, як, скажімо, у Епікура, Ігор Бас і не підозрював. Хоча не філософом ж він був – що йому до Епікура!
І так, хлопець забажав поділитись своїм феноменом і з тією, від якої він й «навчився» своїй феноменальності. Але як? При зустрічі з нею в нього не тільки іде з носа кров, не кажучи вже про страх, жах… При зустрічі з Анною він ще й говорити не міг. Його ніби заклинювало, слова застрягали в горлі і єдине, що він вимовив при ній за весь цей час: «Покинь мене». Тоді, уперше… Що ж, можна спробувати й удруге, тільки якщо вдруге в нього нічого не вийде – тоді що? Чекати тисячу років на наступний такий же випадок; на наступний, за умови що й він, і вона – народяться знову? А що, коли наступного випадку не буває?
Обов’язково потрібно, щоб все в мене вийшло з другого разу.
І все-таки: як?
І тут, майже одразу ж, його голову відвідала думка – ідея! – за яку він з готовністю міг впасти на коліна перед тим, хто спрямував її до нього.
Написати… Я напишу їй. НАПИШУ!

Епістолярне кохання (так зване кохання в листах) – досі йому ніколи не траплялось. А існують же цілі романи, написані в епістолярній формі!
І він таки написав це. Написав, хоча далеко не те, що задумував на початку. Ось що він написав:

Анно,
це я – хлопець, якому Ти допомагала зупинити кровотечу з носа. Пам’ятаєш? Ну звісно; таке забути, це як вирізати з себе щось ЖИВЕ, хоча й таке непотрібне…
Але я про інше.
Геть про інше.
З тої секунди, коли я вперше Тебе побачив, зрозумів, що прийшов у цей світ не дарма. Я наче прозрів! Ти схожа на одну із сестер Олсен – але й не схожа! – Ти значно краща, Ти перевершила всі ідеали, Ти звела мене з розуму… Ти! Ти. Та, що звільнила мій креатив, та, яку неможливо забути, та, яка забрала усі мої сни, та, котру й шукала моя ненаситна творчість… Ти. Ти! Після Тебе я повірив у Бога. Після Тебе я повірив і в справедливість, і в несправедливість! Одного погляду хватило для того, щоб душа розквітла, дух наповнився небесними бажаннями а все єство спалахнуло, точно солома – спалахнуло, щоб більше ніколи не погаснути. Єство закоханого – неопалима купина! Здається, кожна мить життя без Тебе остання, але і жити тепер хочеться – ТЕПЕР, коли я зустрів Тебе, коли усвідомив: варто жити – ВАРТО, якщо в цьому світі живуть і такі чудесні істоти, як ти. Ти! І що така як Ти робить у нашій сірій буденності, від якої свідомість вивертає, як шлунок при харчовому отруєнні, що – ЩО ШУКАЄШ ТИ В НАШОМУ ГРІШНОМУ СВІТІ? Бо ж неможливо, щоб серед велетенського смітника знайшлась бодай одна потрібна річ, а в скарбничці з мідяків загубився золотий дукат. Але ні! Ні! Яка страшна помилка: самі ангели послали на землю Тебе – найкращу й там, серед них, – для чого? Вірю, Ти ніколи над цим не задумувалась – тай навіщо; безкорисливість не терпить злого умислу. Але мене це турбує – мене, ніщо, пустодзвін, абсолютний нуль! Вибач! Вибач, бо й думки мої не варті того, щоб вишукуватись в шеренгу перед Тобою, щоб ставати в хиткі ряди речень, щоб бути піднесеними Тобою.., щоб БУТИ ДЛЯ ТЕБЕ, зрештою! Так, пустодзвін… Тільки закоханий пустодзвін, настільки закоханий, наскільки сонце, місяць і зорі вірні своїм звичкам з’являтись на небі у відповідний час… Знаєш, а це ж так природно – закохатись у Тебе! Легко, мов вітру сколихнути з тополі пух. І це приємно, так, це дуже приємно! Не знаю, чи й Тобі… Словом, Я КОХАЮ ТЕБЕ – і цим усе сказано.
От лишень бути з Тобою не можу.
Я й собою бути не можу, коли бачусь з Тобою…
Анно, якщо в мене є хоч найменший шанс – один з мільйона, ОДИН З МІЛЬЯРДА! – дай знати. Прошу Тебе, дай знати. І, цілком можливо, мій «ефект розбитого носа» удасться подолати.
Ігор.

Перечитав написане. Потім ще раз перечитав. Потім ще… Зрештою, перечитував до тої пори, поки воно йому зовсім перестало подобатись. З невеселими думками лягав він спати, а от зранку, коли вирішив знов перечитати свого листа, все було в порядку.
Та саме зранку з’явилась і інша – нова, яка досі жодного разу не спливала – думка:
а що, як вона боїться мене?

ІІІ.

Це мала бути їхня дванадцята зустріч. Дванадцята. Щаслива, нещаслива – принаймні число, як символізм, жодної настороги у хлопця не викликало.
Приємна і трепетна мить – мить перед зустріччю з тим, кого любиш. На душі – лиш патетика, піднесеність, а у серці ще ясніше і щемливіше почуття, аніж досі. В такі миті хочеться літати. Якби ж і надалі ми почували себе так, як перед зустріччю! Шлях до зустрічі – її смак; власне зустріч – користь від цього смаку! А вже при зустрічі – мов роздоріжжя: ми або піднімаємось ще вище, або стрімко опускаємось. Вище – тільки небеса; нижче – все те, чим ми жили до цього.
Побільше б зустрічей в нашому житті – вони роблять нас кращими!
Хоча до зустрічей готується далеко не кожен. Часто на підготовку бракує часу. Яка втрата! Як прикро відбирати у себе те, що солодше за сон – реальні приємності! Прикріше лиш тоді, коли їх відбирає у нас саме життя.
Але Ігор Бас часу на підготовку мав достатньо. Більш ніж достатньо! – а це вже знову свого роду втрата; втрата – не тільки недобір; пересоліть улюблену страву, і ви втратите її всю і повністю. Не варто забувати й про ось що: з дівчиною своєї мрії він-то не домовлявся про зустріч, – він лише зараз хоче піти до неї і вручити того «нещасного» листа! Навіть менше: він підійде до її будинку, знайде поштову скриньку й відправить написане саме туди. А от коли вже й пощастить, то хіба в тому випадку, якщо він зможе побачити Анну, скажімо, у вікні її кімнати.
От і все, на що Ігор Бас того вечора надіявся.

Вечір виявився досить холодним. Небо затягнуло густими хмарами і темрява на місто опустилась доволі швидко.
Знайти хлопцю будинок, в якому мешкала дівчина – наче вимовити назву улюбленого фільму! Хоча вже з наближенням до нього Ігор відчув знайомий неприродній страх – страх, як провісник «ефекту розбитого носа». Одначе, просто страх, – жодного натяку на жах, як продовження страху.
До будинку залишалось метрів п’ятдесят.
І тут він почув голос – до непритомності знайомий, солодкий, як морозиво в спеку! – голос Анни.
Але не тільки.
Він чув ще один голос.
Чоловічий голос.
Анна Атлас стояла неподалік власного будинку, мирно спілкуючись з хлопцем.
Всю піднесеність Ігоря як вітром здуло. Він не міг знати, зустрічалась вона з тим хлопцем, дружила, чи познайомилась тільки сьогодні. Він не знав про них рівним чином нічого. Зате в той же момент, коли зрозумів, що вона – не одна – в середині нього обірвалось щось важке і з грохотом бабахнуло прямо під ноги.
(У жодному разі не допускайте думок в незнанні! Незнання – це морок; темрява, пустота, в якій народжується тільки погане. Незнання руйнує усі наші плани, стирає найстійкіші переконання. Незнання – це безодня; варто лиш заглянути у неї, і стан головокружіння практично не дасть вам змоги відірватись від неї… Єдине, що рятує в таких випадках – знання. Точніше спростування. А от коли його немає-й-немає…)
З очей покотились сльози.
Він заплакав утретє, відколи дізнався про існування дівчини.
Жалість накрила його, точно одіж у і без того душній атмосфері.
У власних очах він виглядав дистрофіком, дегенератом, виродком, нікчемою, пустим місцем – нічим! Та ні – гірше! Його ж не просто не було (нічим) – він був, проте ким від був? Нічим? Ніким? Ні!
…ДЕГЕНЕРАТ, ВИРОДОК, ДИСТРОФІК…
Він чи не вперше за життя настільки сильно перестав подобатись собі. Він вперше зненавидів себе.
А от кров із носа текти не спішила.
«Ефект розбитого носа» точно затримувався де.

Через кілька хвилин, коли Ігор уже й зникнути намірився, до Анни й до хлопця, який стояв із нею, підійшов і хтось третій. Ще один
(…ще один друг, ще один претендент на дівоче серце, черговий казанова, якому в одне задоволення колекція розбитих дівочих сердець…)
хлопець.
І Ігор прислухався…

– Марно я послухалась тебе…
– Облиш, маленька, ніхто не збирається тебе кривдити.
– Стоп, я не зрозумів: ти ж говорив…
– Забудь, що я говорив. Дій.
– Тобто…
– Зачекайте. Що це все означає?
– Нічого. Нічого, ми просто…
– Мала, заспокойся. Ти поводиш себе, як…
– Забери від мене руки!
– Т-с! В ночі далеко чути.
– Закрий їй рота.
– Що закрий?..

В Ігореві закипіла лють. Вся його розчарованість, жалість вилились у настільки сильний гнів, що він, не гаючи жодної секунди, направився до тих трьох.., до дівчини-мрії й до двох хлопців, які задумали хтозна що… Про кров з носа він і забув – не до крові йому зараз було, не до ефекту, цікавого, хоча й настільки недоречного, непотрібного…
Я не дозволю її скривдити... Я НЕ ДОЗВОЛЮ!..
Анна Атлас одразу ж упізнала хлопця. Упізнала, тільки видала за ворога, за одного з них… А от хлопці його появі вельми здивувались. Можливо, він їх і не налякав, але здивував – це точно. І він скористався цим – іншим! – ефектом…
– А-а, і ти з ними, – мало не закричала дівчина.
Хлопці, які приставали до Анни, перезирнулись.
Зі словами «я не дозволю вам зробити цього» Ігор накинувся на одного з незнайомців… Він кілька разів замахнувся.., вдарив.., однак жодного разу не попав.
– Що це за клоун? – глузливим тоном запитав той, що підійшов до пари пізніше. Запитав, і щосили вдарив нашого героя кулаком. Прямо в ніс. Тоді ще раз… Знову в ніс!
Із носа ринула кров. Настільки сильно, що й при ефекті такого ніколи не траплялось… Ігор спробував затулити ніс рукою, та це допомогло не більше, ніж би він притулив зараз сито. Кров залила усю руку. Кров повністю заповнила підставлену долоню, цівкою стікаючи вниз – у темряву…

Ігор Бас і Анна Атлас все ще стояли біля будинку останньої. Вони мовчали. Коли протягом відносно короткого періоду з нами трапилась не зовсім приємна ситуація, яка багато що змінила, зазвичай ми говоримо багато. Вони ж мовчати.
Кров із носа вдалось зупинити. Дівчина, студентка-першокурсниця медичного університету, змогла зробити це вже за допомогою двох серветок. І все. Більше не знадобилось. Згодом хлопець радів цьому, як підліток першому своєму велосипеду, та в цю пору він й не здогадувався: «ефекту розбитого носа» більше не буде. Він просто тихо стояв біля тієї, кого кохав, його не турбувала жодна болячка (грубо кажучи) – і цього виявилось сповна достатньо. Він був щасливим? Мабуть, хоч боявся й дихнути необережно, – а то все зникне, як пустельний міраж…
Ті хлопці, які намагались скривдити Анну, посміялись і пішли геть. Яке щастя!
Нарешті дівчина озвалась:
– Здається, я тебе вже десь бачила.
Хлопець неабияк здивувався.
– Здається?
– Так, але я не впевнена…

Мало кому доводилось переживати щось подібне. Майже нікому не випадала честь відкривати серце для чогось справді неймовірного, учасниками якого є безпосередньо ми самі… І це добре. Це дуже-й-дуже добре, зважаючи на знання наслідків…
А Ігор Бас знав їх, як ніхто інший.
Знав, і все таки волів не повертатись до цього, нехай воно й саме повертається у снах чи не щоночі… Нехай. Це сни минулого – сни, які до теперішнього не мають жодного відношення. А, відповідно, і сни, що не мають жодного відношення до явності…
Єдине, за чим шкодував хлопець, так це за листом, який він загубив під час бійки, а згодом знайти вже не зміг.
(Знайшла його дівчина – наступного дня, – тільки Ігорю про це не обмовилась і півсловом. Найбільше щастя – щастя, про яке не здогадуються інші.)
Тепер же для Ігоря залишалось загадкою лиш наступне:
чому ми так часто, з легкістю, відкриваємо серце неймовірному, тоді як серце створене для вічного. ДЛЯ ВІЧНОГО…

КІНЕЦЬ.

3 травня 2009 р.