Присвячую своїй Музі, яку я знайшов і не знайшов водночас.
Я думаю про Тебе, О.!
Автор.

Ефект розбитого носа.

Кохання – шлях до вічності.
Платон.

І.

Мало кому доводилось переживати щось подібне. Майже ніхто зі схожим явищем не стикався, справи не мав. І це добре. А, зважаючи на абсолютну всеосяжність впливу цього ефекту – дуже-й-дуже добре. Бо що – підкажіть, підкажіть, будьте добрими! – що може бути кращим за життя без «ефекту розбитого носа»?
Ігор Бас, як ніхто інший, чудово усвідомлював відповідь на це запитання:
ніщо.
Ні, ці жахіття не покинули хлопця й дотепер… у снах. Як же приємно і солодко вимовляти цю фразу: тільки у снах! Нехай – нехай це сни, які й Чехову не снились, однак, не реальність – тільки сни… Сни, які до явності не мають жодного відношення.
Жахіття, які не збуваються – жахіття з минулого.
А страху попереднього жодному жахіттю не вернути. Правда, руки й тепер тремтять – тремтять, що й малому розбишаці, який поцупив у батька з-під подушки сумнівні журнали, про які уже й мати дізналась, не снилось; правда, що серце досі кожен раз пробує вистрибнути з грудної клітки, мов навіжений парашутист.., але правда й наступне: підчас справжнього приступу реакція організму була куди глибшою, грізнішою…
Той, хто повірив у надзвичайне, втратив довіру до вічного.

А почалось усе тоді, коли він зустрів її. Ігор Бас – Анну Атлас. Просто Анну. Анну – дівчину, в яку закохався з першого погляду; дівчину, від присутності якої у нього чи не вперше в житті пішла з носа кров… Дівчина, від якої у хлопця й з’явився цей «ефект розбитого носа».

Чому ми так часто, з легкістю, відкриваємо серце неймовірному, тоді як серце створене для…

– Я не знаю як це пояснити. Не знаю – і крапка. Я навіть задумуватись над цим не збираюсь, – тим більше, перед вами. Це стається зі мною, це факт. Решта – пусті балачки. А пустими балачками хіба час вбивати. І тільки.
– Гаразд. Зупинимось на цьому, як на власне факті.
– Стоп! Ви що, за дурня мене держите? Вам же чітко сказано: крапка. Вважаєте себе ученим, науковцем, бо провчились півжиття, прочитали кілька тисяч книг і вивчили напам'ять найпотрібніші?.. Та ваші знання і ламаного гроша не варті перед тим, що самі називаєте неймовірним. Не я – ви. Коли заглядаєш у вічі самій смерті, смерть хіба в останню – В ОСТАННЮ! – чергу запитає у тебе: «А скільки ти знаєш?» Вкінці-кінців, ви огидні мені.
– Давайте, все-таки, не переходити на особисте…
– Так! А ви зараз чим займаєтесь, випитуючи мене? Хіба це – не особисте? А що ж тоді по-вашому особисте, як не це? Я вам от що скажу: не потрібно корчити з себе розумника – переді мною. Я вас наскрізь бачу. Таких, як ви, видно здалеку. Інтелігенти? Так? А за рахунок кого? За рахунок тих, кого ви до своєї когорти не зачисляєте, так? Цікаво! Знаєте, якщо ви – інтелігент, учений, мудрець! – тоді я – ніяким ефектом не страждаю. Ніяким. Все, годі з мене нашої «розмови». Нарозмовлялись, «лікарю».
– Гаразд. Я не мав за мету образити тебе…
– «…але образив, і хай так вже буде.» Мені вас видно, як амебу під мікроскопом.
– Дозволь тоді поставити тобі останнє запитання.
– Ага. Ви все-одно його поставите.
– Скажи… Скажи: незважаючи на все це.., ти ж її так само сильно кохаєш, як і до цього. Кохаєш?
– Кохаю…

…серце створене для вічного. НЕ ДЛЯ НЕЙМОВІРНОГО, НЕ ДЛЯ НЕЙМОВІРНОГО…

Вона була схожою на одну із сестер Олсен: та ж чаруюча, безвинна посмішка, ті самі зелені очі, наче море перед дощем. Він дивився на неї, не в силі відірвати погляду, точно метелик, якого зачарувало мерехтливе полум’я безвиході… Дивився, і дивуванню його не було меж. З таким же успіхом професор розглядав відреставровану фреску Леонардо, яка змінила усі існуючі досі переконання щодо релігії…
Він дивився, не наважуючись підійти.
Наскільки вірно він тоді поступав!
А тоді упав – упав перед очима власної долі.
Він підійшов до неї.
І тут почалось. Спочатку з’явився страх, – настільки сильний, наскільки й непояснимий! Страх нізвідки. Безпричинний страх. Страх, як попередження: зараз має статись щось жахливе. Страх, який сковує міцніше за холод – гарячий страх. Страх, яким долається будь яка спека – холодний страх. Усі страхи в одному.
Страх…
Страх не відпускає. О! В страху неможливо думати про щось інше, як не про страх. Перебуваючи в ньому, ти перебуваєш точно в пастці. Що ж тоді може бути гіршим од страху? Жах. Жах, від якого холоне в жилах кров. Жах, про якому ти навіть на найганебніший людський вчинок – на втечу – не наважишся! Жах, який перетворює кожного з нас на нікчем.
Жах…
Фобос і Деймос. Вічні супутники бога війни.
…А після всього цього із носа починала іти кров. І це тоді, коли до дівчини зоставалось якихось два метри – не більше! Причому, кровотеча виявлялась настільки сильною, що зупинити її, навіть з відходом дівчини, не вдавалося ще протягом хвилин десяти…
Але той раз, перший раз, дівчина таки підійшла до хлопця.
Вона запропонувала йому свою допомогу.
А що ж він? А він і слова відповісти їй не міг. Він злякався. Він посоромився. Зрештою, таки не міг!
Дівчина вийняла з сумочки серветку й приложила її хлопцю до носа. Вийняла ще одну, щоб витерти нею кров на губах. Тоді ще одну – кров і не збиралась зупинятись. Вона провела його до найближчої лавки, вони присіли і так їй було зручніше надавати йому допомогу…
А він мовчав! Більше того, на його очах з’явились сльози. Дівчина зараз могла подумати, що перед нею – якийсь недоумок, що поведінка його – поведінка слабкого, неадекватна поведінка, – і це Ігоря ще більше провокувало на плач. Він жалів себе. Він уже й не радів, що йому допомагає зараз така дівчина – дівчина його мрії.
– Ти що, десь падав? – приємним голосом запитувала дівчина. – Чи на сонці перегрівся… Я взагалі-то, навчаюсь в медичному, але… Але я тільки першокурсниця…
Ігор тремтів, не в силі промовити й слова. Страх, жах, кровотеча з носа… Ігорю захотілось зникнути, під землю провалитись, померти! – лиш би не показувати перед дівчиною власної слабкості… Слабкості, яка і його то слабкістю не була – слабкості, яка з’явилась бозна звідки.
– Закинь голову… Ось так… Повинно пройти…
Тепер сльози з очей хлопця котились горохом. Він не ридав, не захлинався – просто котились сльози, і все. Сльози – і кров. Причому, вже й сам не знав чого більше: перших чи другої. Сльози заслонили йому очі. Кров потрапила в рот. І він тепер майже не рухався – не рухався, будучи приблизно упевненим: зараз дівчина його мрії його покине. Поки вона його жаліє, але жалість має тенденцію швидко надоїдати – і вона його покине. Від цього сліз ставало ще більше. Від цього й кров зупинятись наміру не мала ні найменшого…
– Та що ж це з тобою таке?.. В мене вже серветки закінчуються…
І тут він зважився відповісти їй. Зважився, переступаючи через страх і сором. Зважився відповісти зовсім тихим голосом:
– Покинь мене.
Дівчина жартівливо постукала йому по голові. Мовляв, дурненький… Йому ж було не до жартів. І він повторив свої слова. Після другого разу на обличчі дівчини з’явилась розгубленість.
– Ти хоч усвідомлюєш про що просиш? – Вона на мить задумалась. – Аптека! Он аптека! Давай я швидко збігаю в аптеку, а ти мене тут зачекаєш. Добре? Але не здумай втекти!
Він кивнув.
Звісно, кивнув для того, щоб у нього таки з’явилась можливість для втечі…

ІІ.

Так усе починалось. Так починаються майже всі історії; починаються з першої зустрічі, і продовжуються до тої пори, поки ці зустрічі не стануть регулярними. Класичні історії про кохання. Історії, які завжди свіжі для закоханих і черстві для безсердечних. Пропри все інше, наша історія ще й містична…

Ігор Бас після першої зустрічі з Анною (з Анною Атлас – він мав вдосталь часу, щоб дізнатись про дівчину своєї мрії достатньо) бачився із нею ще як мінімум десять разів. І ще як мінімум десять разів у нього з носа ішла кров. Останні рази їм навіть не потрібно було зближуватись – кров пускалась вже після того, як він – бачив її. І тільки.
А почуття Ігоря при цьому тільки розгорялось! Не хотіти бачити дівчини він просто не міг, хотіти вдруге підійти до неї – також. Звичайно, вони так і не мали прямої змоги познайомитись – тай навіщо? Навіщо їй знову бачити того, в кого при її вигляді кров із носа буквально фонтаном б’є. Достатньо й одного разу. Все інше – мрії, фантазії… – зрештою
(кохання)
кохання.
Він знав її майже два тижні.
Чи пам’ятала при цьому вона його?
Звісно, коли вдруге він і бачив її, то в жодному разі не так, як першого разу. Він ховався він неї. Крові з носа не заховаєш, а от самому – ще й як! Правда, одного разу (чи не всьоме) Ігор таки побачив Анну незаплановано… Та Анна лиш із жалістю поглянула на його руку, яка затуляла носа – геть у крові! – і пішла своєю дорогою.., тому…
…звісно, пам’ятала.
Таке не забувається.
Крові можна й не боятись, але кров усе-одно штука така, яка забувається не скоро. Тим більше чужа кров.
Скільки ж він думав про неї! Напевне, людина, яка скоїла ненавмисне вбивство, що так і не розкрилось, менше задумується над власним поступком, аніж Ігор задумувався про себе і про дівчину своєї мрії – про Анну. Можливо; хоча порівняння це вдалим не назвемо. Хлопець закривав очі – і бачив її. Відкривав – знов вона. Засинав, прокидався, мандрував на роботу, працював, повертався додому також з однією думкою – про неї. Вкінці-кінців, додумався до того, що й при думці про дівчину з носа пішла кров. Як і вперше: не просто пішла! – спочатку з’явився страх, настільки міцний і всеосяжний, наче на землю опустилось пекло; потім приходив жах, і ставало ще гірше.
І тільки тоді із носа йшла кров.
Наскільки ж сильними бувають думки закоханих!
Мрії – це наш експресивний сценарій життя. Навіть не життя – швидше якогось маленького його періоду. Ще швидше – малесенького. Мрії збуваються? Швидше ні, адже ми стільки всього закладаємо в ці мрії, що вимагаємо практично неможливого. Мрії ніколи не збуваються? Також ні, бо що ж тоді наше життя, як бодай не одна десята оцих самих мрій – нашого експресивного сценарію?
Найсильніші мрії – мрії закоханих.
Відповідно й найекспресивніші.
Мрії про багатство поступаються мріям про кохання хоча б тим, що останні – куди різноманітніші. Навіть коли перші – триваліші, міцніші.
Довго мріяти про кохання – це як перевчитись; приходиться відповідати, а ми від утоми на ногах ледь стоїмо.
Тому Ігор Бас вирішив мріяти про Анну якомога менше. Як би там не було, а коли в серці дівчини для нього місця немає, то й мрії його фактично – дармування.

А наступного дня він побачив її на фотографії. Як виявилось, у них було достатньо спільних друзів; принаймні, достатньо для того, щоб один із них міг запропонувати хлопцю фото коханої дівчини. Просто так. Коли нас про щось просять, про щось зовсім маленьке, що ми в змозі виконати прямо зараз, зазвичай ми не відмовляємо.
Ігор узяв фото в руки й задивився.
Руки затремтіли…
З’явився страх…
(…невже і так? Невже і так мені заборонено дивитись не неї – заборонено дивитись на дівчину мрії?..)
…а за ним – не менш знайомий жах…
І тут Ігор вдруге заплакав. Вдруге; на цей раз не просто сльози текли по обличчю, текли без вияву будь-яких почуттів, – він справді плакав, плакав так, як плачуть люди, коли їм особливо боляче, коли болить в душі – не фізично… А тоді потекла і кров.
Кров з носа.
Друг при цьому не на жарт перелякався – перелякався більше, за самого Ігоря…

Ще через день Ігор Бас назвав свій феномен «ефектом розбитого носа». А як інакше? Як інакше прозвати той факт, коли з наближенням – ба більше – баченням! – дівчини своєї мрії у нього з носа іде кров? – саме так: ефектом. Ефектом від візуального контакту. Ефектом, який здатен проявитись навіть під час досить сильної думки…
Доволі неприємним ефектом.
Як же його засмучував такий ефект! Йому так хотілось бути поряд з цією дівчиною, а він не міг – не міг фізично! Можливо, не беручи до уваги цього, Анна рано чи пізно таки відповіла б на його почуття, а так… Прикро. Прикро, бо несправедливо. Настільки прикро, що знову-й-знову хочеться до неї, хочеться до Анни, хочеться до тої, від кого в нього з носа кров тече… – так хай тече; хай витече вся, хай мене покине остання її крапля – кохання від цього все-одно не зникне! І хай хоч так вона дізнається про моє почуття, дізнається про мою проблему…
Тільки й від таких відчайдушних думок легше не ставало.
Коли в нас немає вибору ми таки зважуємось на відчайдушність – і що це дає?
Будучи в повному порядку, ми шукаємо проблем на свою голову, твердячи: без цього – ніяк.
А знання проблеми ще більше підштовхує нас до неї; нам здається, що на цей раз все вирішиться… Ілюзія!
Більшість проблем вирішуються з другого разу. О, потім, в разі провалу, приходиться чекати надто довго! Так, Едісон, перш ніж винайти лампочку, списав двадцять тисяч сторінок і використав понад тисячу спроб. Але не кожен може бути таким трудоголіком. А чому, запитаєте, з другого? Та тому, що коли б вийшло з першого, воно б швидше нам набридало. До того ж, з першого разу все виходить тільки в Бога – Ви ж це знаєте!
В Ігоря Баса задумане не мало й шансу на здійснення, тому хлопця можна зрозуміти. «Ефект розбитого носа» доводив його до песимізму загального; йому здавалось, що життя втратило свій сенс.
(Втрата сенсу життя – яка поширена проблема серед розчарованих закоханих! Нас кинули, нам відмовили – а ми відмовляємось від життя. Яка нерівність! Раптове, тлінне й фактично непотрібне перемагає вічне. Ми їхали в гості до Бога, та побачили при дорозі демона, і вирішили звернути з дороги. Ні, в коханні немає нікого демонічного – у взаємному коханні. Заберіть у кохання взаємність, і ви опинитесь віч-на-віч зі всіма проблемами, які тільки існують. Але й подаруйте коханню взаємність, і не факт, що ці проблеми зникнуть і не повернуться. Все таки демонічне – принаймні у більшості випадків. От і «безсенсність»… )
Однак, не можемо не згадати й про дещо інше: його захопив цей ефект. Захопив – з точки зору цікавості.
Часто й бажання смерті нас захоплює, – але ж по великому рахунку ніхто помирати не хоче!

Ігор Бас розказав про свою проблему батькам, і вони привели до нього лікаря. Що з цього вийшло – в загальних рисах ми Читачу показали.
Тим не менше, після зустрічі з психологом хлопця ще більше захопив інтерес до ефекту. Він захотів його вивчити. Можливо, вивчивши, йому вдасться позбутися цього… Як знати.
Тим часом Анни Атлас він не бачив близько тижня. І, що цікаво, бачити дівчину своєї мрії йому тепер майже не хотілось!..

Кілька днів він читав книги про містичне, загадкове. Книги про неймовірне. Так як сам вважав себе частиною цього неймовірного, про яке стільки всього написано і сказано, просто зобов’язав себе ознайомитись з цим якомога детальніше. Письменник, який багато пише, обов’язково багато читає. Сантехнік, який має справу з власне роботою по спеціальності, цікавиться всіма новинками своєї області діяльності. Винятків не так вже й багато. Винятком не став і хлопець з «ефектом розбитого носа», якого потягнуло на непояснимі таємниці.
Отже, він віддав цьому кілька днів.
Чи даремно він згаяв цей час?
Висновки зробимо згодом (а уважний Читач і без цього догадався в чому тут справа – уважний, який від початку жодного слова не пропустив. Точніше, жодної деталі.)
А що ж його вивело з такої раптової одержимості?
Вірно: чергова зустріч із Анною Атлас.

Нічого нового ця зустріч не принесла ані йому, ані їй. Новим був тільки антураж, оточення, умови за яких вони стрінулось. Стрінулись в одинадцяте. Знову страх, жах, кров з носа у хлопця; знову здивування, бажання допомогти і легка претензійність у дівчини.
Зате опісля – опісля бажання Ігоря звернули у ту сторону, в яку вони ще досі жодного разу не звертати. Опісля йому захотілось того, що спочатку прирівнював до найганебнішого, яке з ним сталось з часу появи ефекту: до втечі. Опісля йому захотілось розказати їй, які в нього проблеми і що це прямим чином пов’язане з нею – з дівчиною його мрії.
Ось що змінилось у ньому після їх одинадцятої зустрічі.
На перший раз це бажання здалось йому просто огидним. Проте, чим частіше він до цього повертався, тим прийнятніше сприймав це. Вже й огидно йому не було…; тепер він вбачав у цьому лиш елементарну потребу, необхідність.
Зрештою, не кожен зможе жити з коханою людиною так, як жили Жан-Поль Сартр і Сімона де Бовуар.
А про таке ставлення до кохання, як, скажімо, у Епікура, Ігор Бас і не підозрював. Хоча не філософом ж він був – що йому до Епікура!
І так, хлопець забажав поділитись своїм феноменом і з тією, від якої він й «навчився» своїй феноменальності. Але як? При зустрічі з нею в нього не тільки іде з носа кров, не кажучи вже про страх, жах… При зустрічі з Анною він ще й говорити не міг. Його ніби заклинювало, слова застрягали в горлі і єдине, що він вимовив при ній за весь цей час: «Покинь мене». Тоді, уперше… Що ж, можна спробувати й удруге, тільки якщо вдруге в нього нічого не вийде – тоді що? Чекати тисячу років на наступний такий же випадок; на наступний, за умови що й він, і вона – народяться знову? А що, коли наступного випадку не буває?
Обов’язково потрібно, щоб все в мене вийшло з другого разу.
І все-таки: як?
І тут, майже одразу ж, його голову відвідала думка – ідея! – за яку він з готовністю міг впасти на коліна перед тим, хто спрямував її до нього.
Написати… Я напишу їй. НАПИШУ!

Епістолярне кохання (так зване кохання в листах) – досі йому ніколи не траплялось. А існують же цілі романи, написані в епістолярній формі!
І він таки написав це. Написав, хоча далеко не те, що задумував на початку. Ось що він написав:

Анно,
це я – хлопець, якому Ти допомагала зупинити кровотечу з носа. Пам’ятаєш? Ну звісно; таке забути, це як вирізати з себе щось ЖИВЕ, хоча й таке непотрібне…
Але я про інше.
Геть про інше.
З тої секунди, коли я вперше Тебе побачив, зрозумів, що прийшов у цей світ не дарма. Я наче прозрів! Ти схожа на одну із сестер Олсен – але й не схожа! – Ти значно краща, Ти перевершила всі ідеали, Ти звела мене з розуму… Ти! Ти. Та, що звільнила мій креатив, та, яку неможливо забути, та, яка забрала усі мої сни, та, котру й шукала моя ненаситна творчість… Ти. Ти! Після Тебе я повірив у Бога. Після Тебе я повірив і в справедливість, і в несправедливість! Одного погляду хватило для того, щоб душа розквітла, дух наповнився небесними бажаннями а все єство спалахнуло, точно солома – спалахнуло, щоб більше ніколи не погаснути. Єство закоханого – неопалима купина! Здається, кожна мить життя без Тебе остання, але і жити тепер хочеться – ТЕПЕР, коли я зустрів Тебе, коли усвідомив: варто жити – ВАРТО, якщо в цьому світі живуть і такі чудесні істоти, як ти. Ти! І що така як Ти робить у нашій сірій буденності, від якої свідомість вивертає, як шлунок при харчовому отруєнні, що – ЩО ШУКАЄШ ТИ В НАШОМУ ГРІШНОМУ СВІТІ? Бо ж неможливо, щоб серед велетенського смітника знайшлась бодай одна потрібна річ, а в скарбничці з мідяків загубився золотий дукат. Але ні! Ні! Яка страшна помилка: самі ангели послали на землю Тебе – найкращу й там, серед них, – для чого? Вірю, Ти ніколи над цим не задумувалась – тай навіщо; безкорисливість не терпить злого умислу. Але мене це турбує – мене, ніщо, пустодзвін, абсолютний нуль! Вибач! Вибач, бо й думки мої не варті того, щоб вишукуватись в шеренгу перед Тобою, щоб ставати в хиткі ряди речень, щоб бути піднесеними Тобою.., щоб БУТИ ДЛЯ ТЕБЕ, зрештою! Так, пустодзвін… Тільки закоханий пустодзвін, настільки закоханий, наскільки сонце, місяць і зорі вірні своїм звичкам з’являтись на небі у відповідний час… Знаєш, а це ж так природно – закохатись у Тебе! Легко, мов вітру сколихнути з тополі пух. І це приємно, так, це дуже приємно! Не знаю, чи й Тобі… Словом, Я КОХАЮ ТЕБЕ – і цим усе сказано.
От лишень бути з Тобою не можу.
Я й собою бути не можу, коли бачусь з Тобою…
Анно, якщо в мене є хоч найменший шанс – один з мільйона, ОДИН З МІЛЬЯРДА! – дай знати. Прошу Тебе, дай знати. І, цілком можливо, мій «ефект розбитого носа» удасться подолати.
Ігор.

Перечитав написане. Потім ще раз перечитав. Потім ще… Зрештою, перечитував до тої пори, поки воно йому зовсім перестало подобатись. З невеселими думками лягав він спати, а от зранку, коли вирішив знов перечитати свого листа, все було в порядку.
Та саме зранку з’явилась і інша – нова, яка досі жодного разу не спливала – думка:
а що, як вона боїться мене?

ІІІ.

Це мала бути їхня дванадцята зустріч. Дванадцята. Щаслива, нещаслива – принаймні число, як символізм, жодної настороги у хлопця не викликало.
Приємна і трепетна мить – мить перед зустріччю з тим, кого любиш. На душі – лиш патетика, піднесеність, а у серці ще ясніше і щемливіше почуття, аніж досі. В такі миті хочеться літати. Якби ж і надалі ми почували себе так, як перед зустріччю! Шлях до зустрічі – її смак; власне зустріч – користь від цього смаку! А вже при зустрічі – мов роздоріжжя: ми або піднімаємось ще вище, або стрімко опускаємось. Вище – тільки небеса; нижче – все те, чим ми жили до цього.
Побільше б зустрічей в нашому житті – вони роблять нас кращими!
Хоча до зустрічей готується далеко не кожен. Часто на підготовку бракує часу. Яка втрата! Як прикро відбирати у себе те, що солодше за сон – реальні приємності! Прикріше лиш тоді, коли їх відбирає у нас саме життя.
Але Ігор Бас часу на підготовку мав достатньо. Більш ніж достатньо! – а це вже знову свого роду втрата; втрата – не тільки недобір; пересоліть улюблену страву, і ви втратите її всю і повністю. Не варто забувати й про ось що: з дівчиною своєї мрії він-то не домовлявся про зустріч, – він лише зараз хоче піти до неї і вручити того «нещасного» листа! Навіть менше: він підійде до її будинку, знайде поштову скриньку й відправить написане саме туди. А от коли вже й пощастить, то хіба в тому випадку, якщо він зможе побачити Анну, скажімо, у вікні її кімнати.
От і все, на що Ігор Бас того вечора надіявся.

Вечір виявився досить холодним. Небо затягнуло густими хмарами і темрява на місто опустилась доволі швидко.
Знайти хлопцю будинок, в якому мешкала дівчина – наче вимовити назву улюбленого фільму! Хоча вже з наближенням до нього Ігор відчув знайомий неприродній страх – страх, як провісник «ефекту розбитого носа». Одначе, просто страх, – жодного натяку на жах, як продовження страху.
До будинку залишалось метрів п’ятдесят.
І тут він почув голос – до непритомності знайомий, солодкий, як морозиво в спеку! – голос Анни.
Але не тільки.
Він чув ще один голос.
Чоловічий голос.
Анна Атлас стояла неподалік власного будинку, мирно спілкуючись з хлопцем.
Всю піднесеність Ігоря як вітром здуло. Він не міг знати, зустрічалась вона з тим хлопцем, дружила, чи познайомилась тільки сьогодні. Він не знав про них рівним чином нічого. Зате в той же момент, коли зрозумів, що вона – не одна – в середині нього обірвалось щось важке і з грохотом бабахнуло прямо під ноги.
(У жодному разі не допускайте думок в незнанні! Незнання – це морок; темрява, пустота, в якій народжується тільки погане. Незнання руйнує усі наші плани, стирає найстійкіші переконання. Незнання – це безодня; варто лиш заглянути у неї, і стан головокружіння практично не дасть вам змоги відірватись від неї… Єдине, що рятує в таких випадках – знання. Точніше спростування. А от коли його немає-й-немає…)
З очей покотились сльози.
Він заплакав утретє, відколи дізнався про існування дівчини.
Жалість накрила його, точно одіж у і без того душній атмосфері.
У власних очах він виглядав дистрофіком, дегенератом, виродком, нікчемою, пустим місцем – нічим! Та ні – гірше! Його ж не просто не було (нічим) – він був, проте ким від був? Нічим? Ніким? Ні!
…ДЕГЕНЕРАТ, ВИРОДОК, ДИСТРОФІК…
Він чи не вперше за життя настільки сильно перестав подобатись собі. Він вперше зненавидів себе.
А от кров із носа текти не спішила.
«Ефект розбитого носа» точно затримувався де.

Через кілька хвилин, коли Ігор уже й зникнути намірився, до Анни й до хлопця, який стояв із нею, підійшов і хтось третій. Ще один
(…ще один друг, ще один претендент на дівоче серце, черговий казанова, якому в одне задоволення колекція розбитих дівочих сердець…)
хлопець.
І Ігор прислухався…

– Марно я послухалась тебе…
– Облиш, маленька, ніхто не збирається тебе кривдити.
– Стоп, я не зрозумів: ти ж говорив…
– Забудь, що я говорив. Дій.
– Тобто…
– Зачекайте. Що це все означає?
– Нічого. Нічого, ми просто…
– Мала, заспокойся. Ти поводиш себе, як…
– Забери від мене руки!
– Т-с! В ночі далеко чути.
– Закрий їй рота.
– Що закрий?..

В Ігореві закипіла лють. Вся його розчарованість, жалість вилились у настільки сильний гнів, що він, не гаючи жодної секунди, направився до тих трьох.., до дівчини-мрії й до двох хлопців, які задумали хтозна що… Про кров з носа він і забув – не до крові йому зараз було, не до ефекту, цікавого, хоча й настільки недоречного, непотрібного…
Я не дозволю її скривдити... Я НЕ ДОЗВОЛЮ!..
Анна Атлас одразу ж упізнала хлопця. Упізнала, тільки видала за ворога, за одного з них… А от хлопці його появі вельми здивувались. Можливо, він їх і не налякав, але здивував – це точно. І він скористався цим – іншим! – ефектом…
– А-а, і ти з ними, – мало не закричала дівчина.
Хлопці, які приставали до Анни, перезирнулись.
Зі словами «я не дозволю вам зробити цього» Ігор накинувся на одного з незнайомців… Він кілька разів замахнувся.., вдарив.., однак жодного разу не попав.
– Що це за клоун? – глузливим тоном запитав той, що підійшов до пари пізніше. Запитав, і щосили вдарив нашого героя кулаком. Прямо в ніс. Тоді ще раз… Знову в ніс!
Із носа ринула кров. Настільки сильно, що й при ефекті такого ніколи не траплялось… Ігор спробував затулити ніс рукою, та це допомогло не більше, ніж би він притулив зараз сито. Кров залила усю руку. Кров повністю заповнила підставлену долоню, цівкою стікаючи вниз – у темряву…

Ігор Бас і Анна Атлас все ще стояли біля будинку останньої. Вони мовчали. Коли протягом відносно короткого періоду з нами трапилась не зовсім приємна ситуація, яка багато що змінила, зазвичай ми говоримо багато. Вони ж мовчати.
Кров із носа вдалось зупинити. Дівчина, студентка-першокурсниця медичного університету, змогла зробити це вже за допомогою двох серветок. І все. Більше не знадобилось. Згодом хлопець радів цьому, як підліток першому своєму велосипеду, та в цю пору він й не здогадувався: «ефекту розбитого носа» більше не буде. Він просто тихо стояв біля тієї, кого кохав, його не турбувала жодна болячка (грубо кажучи) – і цього виявилось сповна достатньо. Він був щасливим? Мабуть, хоч боявся й дихнути необережно, – а то все зникне, як пустельний міраж…
Ті хлопці, які намагались скривдити Анну, посміялись і пішли геть. Яке щастя!
Нарешті дівчина озвалась:
– Здається, я тебе вже десь бачила.
Хлопець неабияк здивувався.
– Здається?
– Так, але я не впевнена…

Мало кому доводилось переживати щось подібне. Майже нікому не випадала честь відкривати серце для чогось справді неймовірного, учасниками якого є безпосередньо ми самі… І це добре. Це дуже-й-дуже добре, зважаючи на знання наслідків…
А Ігор Бас знав їх, як ніхто інший.
Знав, і все таки волів не повертатись до цього, нехай воно й саме повертається у снах чи не щоночі… Нехай. Це сни минулого – сни, які до теперішнього не мають жодного відношення. А, відповідно, і сни, що не мають жодного відношення до явності…
Єдине, за чим шкодував хлопець, так це за листом, який він загубив під час бійки, а згодом знайти вже не зміг.
(Знайшла його дівчина – наступного дня, – тільки Ігорю про це не обмовилась і півсловом. Найбільше щастя – щастя, про яке не здогадуються інші.)
Тепер же для Ігоря залишалось загадкою лиш наступне:
чому ми так часто, з легкістю, відкриваємо серце неймовірному, тоді як серце створене для вічного. ДЛЯ ВІЧНОГО…

КІНЕЦЬ.

3 травня 2009 р.

«Ефект розбитого носа» писався, фактично, паралельно з іншою новелою – «Щось». Хоча усю сонячну неділю я віддав написанню таки цього твору. По-правді, за тим, що провів її саме таким чином, не шкодую. Мені було цікаво.
Традиційно, хотілося б кілька слів сказати про те, як народилась в мені дана новела.
«Ефект…» задумав ще минулої неділі, а так як весь тиждень я навчаюсь, час з’явився лише на вихідні. І ось, під численну кількість прослуховувань старенької пісні «Love In December» гурту «Ace Of Base» й народилось те, що Ви щойно, надіюсь, прочитали. Надіюсь, не без задоволення, хоч, признаюсь, на початку я й сам не знав, про що саме мені тут писати. Щось страшненьке? Чи таки романтичне, хоч і не без своєрідної містики? Зупинився десь посередині…
Жодного героя з реального життя списувати не став. Для мене фантазувати – це цікавіше. Але й від присвяти своєї не відмовляюсь, ні! Так, я писав для дівчини (нехай в той час ще не знав її і в догадках) – але не про дівчину, для якої писав. Як і не про себе, звичайно. І я не виправдовуюсь – лиш розставляю акценти.
Насамкінець мені хотілося б ще процитувати відому фразу з роману «Любий друг» французького класика Гі де Мопассана, – дозволите?
«Слова кохання, завжди однакові, набувають смаку на устах, які їх промовляють.»
О., надіюся, Ти зрозуміла.

Володимир Шевчук,
Тернопіль (Загір’я)