І.

Ви знаєте, що таке любити по-справжньому? любити докінця? любити без користі? Відкиньте і платонічну любов, і плотську. Знехтуйте взаємністю. Забудьте про наслідки. Тільки любов, – але любов на повну. Любов до кінця. Ви відчували таке? І якщо спочатку вашою відповіддю було лиш розгублене вагання, то тепер це швидше «ні» аніж «так». Чи таки «так»? Ви любите ніжно і не таємно, любите звеличено і навіть пристрасно, просто, з вірою, любите безапеляційно, безсоромно, безповоротно, любите, бо інакше нікуди, зрештою, любите, бо це справді модно? Ну от; а все тому, що ви не знайомі із Лесею.
Здавалось би, звичайнісінька дівчина. Той, хто ніколи не чув про неї, кращого епітету точно не видасть. Адже: так, вона проста; так, доволі привітна; справді, у її поведінці, вчинках, – у всьому! – нема нічого осоливого... Але ви ще не бачили її. Чути про Лесю це одне; бачити... О, коли б ви побачили її, ви би... також її полюбили. Ні за що і за все. Бо Лесю люблять усі. Бо Леся, напевне, єдина дівчина на цілій землі, котру люблять абсолютно усі. Найуспішніші, найвпливовіші люди планети могли б позаздрити їй. Що це, харизма? містика? закономітність? Напевне, така в неї доля. Зрештою, така доля в інших – любити Лесю. За простоту. За усмішку. За мову. За очі. За звичайність. За усе. За ніщо. Любити Лесю – вершина любові. Повною мірою полюбити можна тільки нашу героїню. Сповна можна віддаватись і любові до богині, але коли на її місці нічим не піднесене дівча, серце від цього лише виграє. Або й програє, якщо подивитись на все це з іншої сторони. Отже, знайомтесь із Лесею, із тою, котру усі люблять.
Коли вона йде по рідній вулиці, сусідам здається, що рай знову до них наближається. Коли вона ступає незнайомим містом, люди ввірують у спасіння. Коли вона просто зостається на самоті, інші при цьому починають невимовно сумувати... Леся – це світило; сонце закохує в себе абсолютно усіх, причому, повністю мимовільно, – чим не наша Леся? Але заберіть із неба сонце, і нашого суму ніхто не виміряє. Нам не забагато ночі, щоб достатньо скучити за сонцем... От і Леся – знову посеред людей! Ми знову усміхаємось, Леся вкотре серед нас.
І все-таки: за що ж ми так любимо нашу Лесю?
Відповіді на це питання – риторичне питання! – не хоче давати жодна людина, яка бачила Лесю.
Леся – її ж неможливо не любити!
Їй шістнадцять років. Вона школярка-випускниця. Завжди модно вдіта і відповідає на кожне привітання. Не любить банальних запитань. Любить свого хлопця Тараса. Лесі подобається рожевий колір, вона в захваті від емо, хоча по відношенню до субкультур, – сама по собі. І нічого, що вона живе у відносно маленькому місті. Дівчину знають усі. Так! окрім усього іншого – чи ви сумнівались? – вона щей страшно популярна...
Усі люблять Лесю.
Вона – любить годувати голубів.
Але усі заздрять Тарасу!
...Чи таки не всі?
* * *
Можна звикнути і до весни, зате до приходу цієї дивної пори – не звикла ще жодна людина на планеті. Прихід весни – це запорука гарного настрою геть усіх. Перший теплий день березня – чим не нагадування про утрачений едем! І якщо «+10°С» у липні – це небачений холод, то тих же «+10°С» на початку першого весняного місяця – нечуване потепління! Здається, що сама природа вкотре повернулась до нас саме тим, чим потрібно...
Навіть найзліші з нас із захопленням спостерігають за приходом весни. Самі демони на секунду вагаються: а чи варто бути такими поганими у цю пору! Весні радіють абсолютно усі.., за виключенням одного. Навіть двох.

Бо й у любові є своя внутрішня сторона. А чорний колір – нехай цятка! – найкраще видно на білому фоні. Бо: найнещасніші люди на планеті – це ті, кого усі вважають найщасливішими…

Цієї весни захворів Тарас, коханий Лесі.
Зрештою, не так усе просто. Захворів-то він іще взимку, а от те, що сталося з ним безпосередньо весною, на пряму із хворобою не пов’язано зовсім…
Коханий нашої героїні не просто захворів. Хлопець, повертаючись якось пізнім вечором з бібліотеки, зазнав нападу інших хлопців, які любили його Лесю не слабше за нього самого. Його побили мало не до смерті. А втім, коли «швидка» забирала Тараса, він ще дихав. Більше того, перебуваючи в реанімації, він і говорити ще міг... Однак лікарі не давали на нього найменшої надії.
З якою силою усі Лесю любили, точно з такою ж ненавиділи її коханого. Хтось подумав, що забираючи дороге в дорогої людини, він тим зробить щось дороге і для себе. Та хіба щастя коли вивершувалось горем?..
Зі зруйновонаго не перебудуєш.

...Як же Леся спішила до Тараса в лікарню! І в ту пору, коли до хлопця не впустили навіть рідної матері, вартувало дівчині лиш глянути на головного лікаря, як він тут же дав добро на побачення – останнє побачення в житті нещасного хлопця...
Той, хто любить, не може спокійно споглядати за муками дорогої людини. Хочеться заспокоїти її. Однак несамовитої Лесі зупинити ніхто не намагався. Більше того, ніхто й в палату за нею не вступив...

− Рідний, за що вони так з тобою?! Тарасику!.. Через ревність? Так от: я тепер нікому-ніколи не відповім взаємністю!
− Лесю, не треба...
− Ні-ні, мовчи. Я все знаю! Це я у всьому винна! Це вони у всьому винні! За що вони так зі мною??? О, краще б мене всі ненавиділи, аніж ти зараз... Боже!
− Послухай, послухай мене востаннє...
− Не прощу! До скону їм цього не подарую! Я зроблю так, що вони таки зненавидять мене! Я зумію!.. Я не хочу тебе відпускати! Усі люблять мене! Як же вони тоді не можуть зрозуміти, що я – я тебе люблю! Я ж нікому нічого поганого не зробила. Вони кажуть, що в тобі нема нічого особливого... А що такого особливого в мені!?
− Кохана, мені важко говорити... Але слухати тебе – це ще гірше! Не прощайся зі мною. Я нікуди не зникну. Час не витре мене з твоєї пам'яті. Краще йди. Я не хочу щоб ти бачила мене в муках. Запам'ятай мене усміхненого, а не перекошеного від болю. Мене все болить. Все, крім серця. Моє серце належить тобі, а отже воно житиме доти, доки житимеш ти.
− Не відпущу тебе!
− Як важко!..
− Не чесно. Де ж та справедливість, коли одних люблять так само ні за що, як ні за що інших – зводять зі світу! Свого часу я раділа цій любові до себе, тепер я дорікаю їй…
− Ось тобі рука моя, хоч вона вже холоне...
− Тарас! Ти був моєю єдиною опорою. Інші заздрять мені. Тільки ти вмів ще й поспівчувати мені. Не йди!!!
− Та ж ні. Не хвилюйся через мене. Зі мною нічого поганого не станеться. Вмирає тіло, але біля нього зараз ти. Зараз ти біля мене. Смерть не здужає мене; той, хто відходить щасливим, не знає що таке смерть! Смерть без болю і страху – це не смерть зовсім! Я переміг її. Ти перемогла.
− Як жахливо! А знаєш, тепер і я жити не хочу...
− Ні! Лесю, більше ніколи так не кажи. Ти житимеш. І я житиму. Я житиму твоїм життям, разом з тобою. Тільки не розчаровуйся. Так мало статися. Так стається. Є речі, що не залежать від нашої волі.
− Які ж страшні всі ці речі!
− ...
− Тарас… Тарасику!.. О ні, ти вже й відповісти мені не зможеш... Ніколи!..
* * *
А приблизно у той самий час місто накрила новина, що десь з'явилась людина, яка розкритикувала самого Ніцше. Подейкували, що людина ця – Кілер...

…Усі люблять Лесю. Але Лесю люблять усі, хто бачив її. Усі співчувають Лесі. Але Лесі співчуває лиш той, хто знає її історію...
Можливо, єдине, до чого вона не залишилась байдужою – це голуби. Але про які голуби може іти мова, коли вона втратила найдорожче – кохання!
Так, їй усе ще шістнадцять. Вона школярка-випускниця. Вона досить замкнута в собі і тим не менше страшенно популярна. За нею всі бігають, вона від усіх утікає. Їй усміхаються, вона відвертається. Їй зізнаються в почуттях, вона показує язика. Вона майже завжди мовчить. Майже – за винятком тих нечастих випадків, коли хто її запитає, а що ж таке та любов...
От тоді-то вона й відповідає:
− Любов – це слабкість. Той, хто любить – поваги не вартий. Тільки ненависть робить нас сильними. Любов забирає в нас майже усе, майже нічого не даючи взамін. Любов з будь-якого дорослого зробить дитину, з будь-якої дитини – дорослого. Любити – це те саме, що здатись в полон. Любов – це швидше місяць, аніж сонце; хай філософи як слід пороздумують над цим! У любові ми настільки меркантильні, що й про любов мова іти не повинна, – і все ж! Особливо не визнаю я любові його і її. Подивіться на них! Зараз вони усміхаються, а вже за хвилину готові повбивати одне одного. Можливо, любов – це шлях до ненависті. Тим не менше: у скільки разів цей світ став би сильнішим, якби не любов! Бо любов – це приниження; любити – все-одно що жебрати. Хто може бути біднішим за людину, яка любить! Я не люблю нікого; іншими словами, я ще можу бути сильною, я відчуваю в собі цю силу. Мене люблять всі; я – не люблю нікого. Ідеальна формула! Я не прив'язана до інших, не залежна від любові; єдина вільна людина! Я впаду тоді, коли полюблю когось іншого. Краса любить тільки красу; я не знаю в чому моя врода, я нікого не полюблю. Неможливо відповісти взаємністю усім. Я спробувала полюбити, але одна любов знищила іншу. Адже так і повинно бути: той, кого люблять усі, сам не любить нікого. Якщо щось середнє – тоді нічого особливого; коли ж якась крайність – то крайність докінця. Той, навколо якого все по плюсу, сам повинен бути абсолютним мінусом. Хтось заперечить, мовляв, який сам – такі й біля нього. Так! але не в тому випадку, коли мова іде про щось безвідносне. Ні, я не полюблю. Полюбити може кожен із нас – по дурості! – але хто ж вартий цього чудесного почуття? Дійшло до того, що ми уже й плюємось любов'ю. Так хіба це любов? Ні, я не вірю у це. Я не вірю, що любов узагалі існувати може; те, що називаємо любов'ю, по-правді зоветься прив'язаністю. Чи вигодою. Чи ще якось там. В нашого життя багато порадників, і найбрехливіший із них – якраз любов. Хочете, щоб вас обманули – полюбіть; хочете обманути інших – влюбіть в себе. Любов – та це ж найбільший обман у нашому житті!..




ІІ.

Усі люблять Лесю. Ви ще не знаєте про це, але й ви її любите. Точніше, ви б точно її полюбили. Ви би навіть не хвалились цим. Інші би навіть не заздрили вам. «Що, ви також в захваті від неї? Вона така мила!» Любити Лесю – це все-одно що дихати. І – чи варто й порівнювати! – що той, хто б розлюбив її, став би схожим на людину, яка дихати перестала. Піти проти волі неможливо. Піти проти підсвідомості неможливо. Це так натурально – любити Лесю! Ким би ви не були. Знали б ви її особисто, чи тільки бачили одного разу, як вона виходила з кінотеатру. О, так: побачити Лесю – означає полюбити її. Звичайнісінька, кажете? Так! Але Лесю люблять усі. Усі люблять Лесю.
І Леся – таки любила. Вона любила голубів.
Ми вже знаємо – це тільки зовнішня сторона. Більше того – встигли уже й в середину цієї любові зазирнути... Але й цього недостатньо. Все це – лиш початок історії. Навіть не початок – звичайнісінький опис ситуації. Але й ситуація ще не зложилася.
Востаннє спробуємо розставити акценти. Дуже важливо, щоб у Читача склалось вірне уявлення.
І так.
В дівчини місяць тому загинув хлопець. Зрозуміло, що вона багато в чому розчарувалась, причому, розчарувалась не на жарт. Нічого незвичного, таке може статись із кожним. Але ту дівчину люблять усі. Але та дівчина не любить нікого. Більше того, хлопець її також загинув від рук заздрісників... Звичайнісіньке дівча стало жертвою незвичайного радикалізму. Вона не розуміла любові інших до себе, зате після всього, що пережила, зрозуміла власну ненависть. Одначе, навіть у цьому випадку почуттями не зловживала; коли нас немає за що любити, а нас тим не менше обожнюють, нам менше всього хочеться щиро порадіти із цього. Складається враження, що доля вирішила зіграти із нами у гру. А хто грає за правилами, в яких немає логіки!
Що важливо: ззовні все настільки ж гладко, як нерозумно зсередини.
Усі люблять Лесю.
А що ж Леся?
Дівчина сумувала за Тарасом.
Але вона майже перестала любити, а людей – взагалі.
І саме в ту пору, – ми вже у двох словах згадали про це, – містом ширяться чутки, що по вулицях почав розгулювати серійний убивця.

Його ніхто ніколи не любив. Його рідна мати зненавиділа; це можна простежити вже з того, що, вродивши дитинку, викинула його у смітник... Якимось дивом він вижив. Він був сильним. Але вижив він – чи не для того? – щоб згодом, років так через двадцять, почати зводити зі світу інших... В нього не було й імені. Він виріс у сирітському притулку при монастирі св. Василія. Якось, в глибокому дитинстві – він достоту й не пригадував цього – вбив собаку, яка гарчала на всіх. Відтоді його почали називати Кілер. Неофіційно. Офіційного імені він теж не пригадував. Як корабель назвеш, так він і попливе.
І що б ви думали? Фактично, монастир виховав професійного убивцю...
З притулку Кілер втік у п'ятнадцять.
Вперше убив у двадцять один.
У двадцять три його вже боялось пів Європи...

(Так стається: якщо когось полюбили усі, то іншого – обов'язково зненавидять. Безпричинною може бути не тільки любов, але й ненависть. Існує безпричинна симпатія, але місце має і безпричинна антипатія. Не потрібно бути філосом, щоб зрозуміти наступне: чи прив'язаність до людини, чи огида нею – все це почуття обсолютно повні, що й рішучість наша часто не справляється із ними. Можна ні за що полюбити. Але можна ні за що й зненавидіти! Одних носять на руках, у інших кидають каміння. Одним встеляють дорогу вінками, других – штовхають у прірву. Чим не повнота! Якщо у вас є і друзі, і вороги – ви ніхто. Той, хто нічим не виділяється – порожня субстанція. А, вас таки ненавидять? Що ж, прийміть наші вітання; ви, – та вас ще довго пам'ятатимуть...)

У тих же двадцять три хтось сказав Кілеру, що в такому-то місті живе така-то дівчина, яку люблять усі.
Він задумався.
Кілера ж – усі ненавиділи.
Його охопила заздрість.
Його з головою накрила лють.
Те, що є в інших, і чого ми мати вже ніколи не зможемо, спонукає нас прямо до відчаю. А відчайдушність – украй рідко бездіяльна...
Він вирішив убити її.
* * *
До Лесі теж дійшли слухи про людину, яка додумалась розкритикувати самого Ніцше. Яким саме чином він зробив це – вона й гадки не мала. Але ось ця людина з'являється у її місті. Більше того, хтось підкидає Лесі його мобільний номер... (Ми зумисне опускаємо подробиці цього дивного випадку, щоб не томити Читача відверто зайвим; наша історія – це все що на сцені, а не за кулісами.) І ось, одного дня вона набирає його…
Ще ніколи настільки далекі протилежності не сходились так близенько!
От який діалог у них вийшов:
− Алло.
− Тобі подобається Ніцше?
− А хто це?
− Я теж всіх ненавиджу.
− А я ненавиджу Ніцше.
− Ти ненавидиш того, хто інших ненавидів.
− Його я ненавиджу найбільше.
− Тому я й набрала тебе.
− Ти мізантроп?
− Швидше всього.
− Голос доволі милий.
− Украй рідко голос дає нам вірне уявлення про свого володаря.
− Тебе теж ненавидять?
− Ні, мене усі люблять.
− Невже це ти?
− Я та, що нікому не вірить.
− А я вірю зброї.
− Вона тобі друг?
− У мене кілька хороших друзів. Я починав зі старенької самозарядної гвинтівки Токарєва СВТ-40, знятої з озброєння ще в 1942-му. Потім я її змінив на Сімонова АО-47, відповідно, 47-го року… ССВ-58 – 58-го… В 63-му на озброєнні в радянської армії з’являється снайперська гвинтівка Драгунова – і я також свого часу володів такою.., але кращий мій друг – СВД-С, модернізована у 1990-му, калібр 7,62 мм…
− А в мене друзів немає. За винятком хіба що...
Вона хотіла сказати: «Голуби!» – Проте змовчала.
− В мене це швидше помічники…
− Ти що, справді Кілер?
− А ти та, котру усі-усі люблять?
– Я та, котрій усі надоїли.
– Тоді я – сама святість.
– Ти не віриш мені?
– Ти відверто уникаєш відповіді!
– Навпаки!
– Хочеш, я тебе з деким познайомлю?
– Я б хотіла познайомитись із тобою.
– Не думаю, що я горю бажанням бачити тебе.
– І не треба!
– Та я все-одно в це не вірю!..
– Зачекай, ти мене хочеш із деким познайомити.
– Я обов'язково зроблю це.
– Ми з тобою познайомимось ближче?
– Я тебе познайомлю зі своїм кращим другом.
– Із ким???
– ...
– Із ким?!
– Зі снайперською гвинтівкою.
Дівчині запаморочилось в голові.
На цьому їхня розмова й завершилась.
Леся – вибила дзвінок.
Кілер у неї не влюбився; він чув голос, та не бачив образу; те, від чого злягають інші, його майже не зачепило.

Вважаємо за потрібне, – так як наближаєтья апогей, – ще в кількох словах описати Кілера.
Так, йому було двадцять три, і ми вже чули про це.
Його виховували в дусі морального доброчестя, а він усе-одно не пускав у серце нічого, крім злісті...
Це аверс.
При уважнішому спогляданні виявляється, що все аж ніяк не так просто. Початково, це ж його всі ненавиділи, починаючи вже з материнської утроби... І якщо Читач гадає, що в притулку при монастирі його хтось та й любив, тут він чи не вперше помиляється; навіть духовні особи ненавиділи нашого Кілера. Питання в іншому: чи було за що ненавидіти зі старту таки невинного хлопчика? Навіть автор не знає відповіді на це нелегке питання. Але автор може припускати. Припустимо, що у хлопця не було жодного авторитета, майже ніхто не міг його в чомусь переконати і що жодної людини на світі він не послухався. Правду кажучи, легше повірити в наступне: ріс Кілер нормальним хлопчиком, а ось в тому, що його всі зненавиділи, не було чи то промаху, чи заслуги ані його, ані тим більше інших. Одних усі люблять, інших – усі ненавидять. І от, одного чудового ранку, таки усвідомивши безпричинність цієї ненависті до себе, – йому тоді було не більше чотирьох, – хлопцю захотілось, вкінці-кінців, таки виправдати її. Він почав творити зло.
Зрештою, все життя його, як йому самому здавалось, було не таким вже й поганим.., поки він не почув про неї. Тільки тоді в ньому скипіла найчистіша лють. Він почував себе найпринизинішим, який хоче поквитатись з найзвеличинішою. І незабудьте додати до цього відчуття несправедливості!
Отже, він задумав вбити її.
Він не бачив її, тому й не любив. Голос не переконав його ні в чому.
Усі люблять Лесю. Іншими словами, вбивство дівчини могло стати ударом для всіх...

Пік весни – травень. Але травень – це ще й вершина, яка переноситься на літо, адже пік літа – червень! Травневим днем ми повністю забуваємо про холоди на початку весни, майже необдумано віддаючись стихії літа... І як добре, що травень – це ще не повністю літо! Саме за рахунок таких-от переходів між сезонами й ціняться усі пори року.
Одного такого травневого дня Леся й вирішила показатись на люди. З дому вона не виходила досить довго, і це зрозуміло. Усі скучили за Лесею! Не було такого перехожого, який би, побачивши Лесю, не привітався із нею, чи, як мінімум, не усміхнувся до неї. Місту здалось, що тільки із виходом Лесі на вулиці весна дійсно зробилась повноцінною. Повноцінним стало саме місто. Дівчина неквапливо ішла, майже нікого не замічаючи, а от всі інші при цьому раділи їй ще більше, аніж черговому-теплому-травневому дню. Кількатижневе відсиджування дома якщо й не пішло їй на користь, то не поколихнуло любові інших до неї, – і це правда. Вона інша, заткнувши у вуха навушники від плеєра, і тільки гучна музика ді-джея Алігатора сприймалась Лесею у ту пору. Леся була чи не вперше вдоволена цим.
Слід сказати, що за останній тижлень перед цим дівчина прочитала-перечитала всі праці Ніцше, які тільки змогла дістати в книгарнях чи знайти в Інтернеті. Так, вона полюбляла німецьго філософа, але як! Вона любила його за те, що всіх інших він – ненавидів. Точно так само відбулось і тоді, коли вона вперше почула про Кілера.., хоча в ту мить намагалась не думати ні про що. Але їй самій захотілось розкритикувати того, хто критикував усіх інших... Вона не знала, які недоліки у філософії Ніцше знайшов Кілер, однак, особисто для себе, підмітила кілька тез, які ми, на дозвіл Читача, таки дозволимо собі переписати нище. Можливо, якраз вони і мають значення у нашій історії.
• Ніцше атеїст; Атеїзм – це безтрашшя, але ж повна відсутність страху не тільки додає в мудрості, але й забирає її!
• «Бог помер.» «Коли ми звертаємось до безодні, безодня також звертається до нас.» Скільки разів Ніцше заперечує самому собі!
• Ніцше хвалько. Можливо, хвастовитість його і багато в чому виправдана, однак: майже всі його промахи – якраз через цю хвалькуватість.
• Ніцше ганьбить Шопенгауера. Невдячний учень!
• Здається, Ніцше читає куди менше, аніж наголошує на цьому. Він швидше фантазер, ніж дослідник!
• Вся його філософія – це критика. О, хіба ж це філософія?
• Ніцше проти слабких. А скільки ж слабких, яких він зневажає, буквально змінюють хід історії! Погляньте на ХХ століття. Жаль, що Ніцше не бачив цього!
• Зрештою, на старість літ він втрапляє в психлікарню. Його філософія знайшла свій фінал.
З іншої сторони, читати Ніцше – велика приємність для Лесі. Мудрості можна набратись як від моралізаторів, так і від мізантропів.
Ще раз подумки пройшовшись по тезах, Леся опинилась в самому центрі міста, прямо на площі...
Центрів у міста може бути кілька, однак справжній – він же і історичний, і – що випливає з попереднього – місце найбільного скупчення люду. В центрі міста людно постійно. Але й у людності є свої максимуми. Ось де по-правді можна судити про те, що Лесю люблять геть усі. Як усі дивились на неї! Спостерігали, буквально, за кожним її рухом. Які ж граційні здавались іншим ці рухи, які гармонійні, які пластичні! Навіть тоді, коли вона, здавалось, завмерла і зовсім не рухалась. Леся – ідеал любові! Навіть якщо хтось добряче поспішав у той момент, він просто не міг щоб не затримати на Лесі погляду – бодай на кілька секунд!
Вкотре ми переконуємось у наступному: Лесю люблять усі.
Навіть ті, що ніколи не говорили про це, любили її!
Леся виходить на самий центр площі. У її вухах все ще навушники, зате очі – очі придивляються. І – хіба не диво? – вона посміхається! Здається, вона нарешті знову розуміє, що світ без усмішки – що сон без подушки!
У її руці – смачнюча булка.
А придивляється вона до голубів.
Вона стоїть, звернена головою в одну сторону, і в погляді її нарешті жевріє радість. Вона ще жодного разу не раділа після смерті Тараса. Нарешті ж – усмішка: і в очах, і на обличчі; повна усмішка! Іншою рукою вона відриває від булки шматочок, повільно кришить його у руках і кидає – прямо перед себе... З десяток Божих птиць реагуть на це, мов на манну небесну. Шумливо тріпотнувши крильми, падають на крихти, здавалося, не так з голоду, як з ввічливості, із поваги, з любові... О так: вони також любили її, любили Лесю! Дівчина усміхнулась ще ширше; нарешті вона може бодай на хвилину забути про біль. І в ту мить, коли всі інші спостерігали за нею, вона – не відривала очей від кумедних голубів. Вони забавляли її, авжеж! Ще раз надломивши хлібину, кинула дещо в іншу сторону... Ще кілька пташок опинились перед нею...
Коли любима нами людина робить хороший поступок, любов наша при цьому виграє у стократ!
Яке це щастя: споглядати за дорогою людиною, коли вона постає перед нами у всій своїй красі.
О, навіть голуби розуміли це...

Кілер чекав на цей день вже півмісяця. Кожного ранку він забирався на дах багатоверхівки, просиджуючи там аж допізна, з єдиною надією побачити її. Точніше сказати, убити. Лесі він ніколи не бачив, зате багато про неї чув, та так, що міг чудово уявити... Слід сказати, що й місце він вибрав не спроста: хтось та й сказав йому, що дівчина часто з 'являється в ценрті... І от, цей фатальний день настав.
Вбивця ніяк не міг упізнати її, зате по реакції інших, плюс співпадіння описів – і він точно знав в кого цілитись. Так! Он же вона: ледь хвилясте чорне волосся, худорлява, середнього зросту, повернута до нього плечима... І що усі інші знайшли в ній такого???
Вона – годувала голубів.
Він же – приготувався до пострілу...

Вона згодувала птицям вже половину булки. Їй стало спокійно на душі, мов депресивним людям на березі моря. Вона вже й не посміхалась так широко, проте на серці у неї дійсно був спокій...
Ніщо не віщувало нещастя.
Голуби. Які ж вони таки всі безтурботні, які відчайдушні! І довірливі, це так. Хоча, цілком імовірно, що й довіра ця і інтуїтивна, і виправдана... О, як же їй також хотілось приєднатись до них – стати голубкою! стати голубкою й ширяти прямо над будинками! стати голубкою, остаточно переставши вірити людям!.. Будь вона білосніжною голубкою, – може хоч так любов інших до неї виявилась би виправданою... В ту ж секунду згадата про загиблого Тараса. Тарасик! О, якщо вона досі жива, тоді він – цілком можливо, цілком! – десь зараз точно із ними... Її голубчик! Її Тарасик. Вона уявила його настільки сильно, що й повірила цій уяві! Так, він зараз біля неї. Можливо, прямо за спиною. Можливо, намагається щось їй сказати, щось немало важливе... Як жаль, що голуби не вміють розмовляти! Як жаль, що її Тарасик більше не з нею... Але ж ні! Смерть це розлука, але – чи абсолютна! Часто смерть – розлука відносна. От так і у них... Як! Її коханий хлопчик от-от таки звернеться до неї, шепне прямо у вушко:
– Люблю...
Невже він?
З головою віддавшись ілюзіям, дівчина озирнулась позад себе...

Гвинтівка Драгунова була готова вистрілити ще хвилину тому. Однак, правду кажучи, Кілер таки замилувався своєю жертвою. О, її ніжний стан настільки замилував його око, уткнуте в приціл, що він буквально завагався... Личка її він не бачив, він дивився на неї зі спини. На якусь хвилю готовий вже був відмовитись від задуманого.., одначе згадка про ненависть інших до себе таки вирішила хід подій. Рішучість переповнила його... Палець знову намацав курок...
І тут – вона повертається.
Здавалось, вона натрапила поглядом прямо на нього...
О, ЯКА МИЛА!..
Однак привичка поклала здивування на лопатки.
Він вистрілює.

...Час зупиняється...

Леся не могла нічого бачити, однак на очах в неї зя'вляються сльози...
Кілер же – бачив усе. І – чи варто й казати! – в долю секунди він полюбив її усім-усім серцем... Жодне наростаюче із дня у день почуття не може порівнятись в силі із тією раптовістю, яка так часто накриває романтиків... Легка віддача гвинтівки по правому плечі засвідчила те, що назад уже нічого не вернути, нічого не змінити... Як! Яка ж вона все-таки, – яка чудова, яка хороша, яка миловидна!.. Вона – ідеал. Її особливість у тому, що в ній немає нічого особливого... І тим не менше вона – найчарівніша. І тим не менше вона – краща всіх... Варта уваги... Варта любові... Варта життя!.. Варта вічності! Всього-всього варта, що тільки можна бажати... Ідеальні риси обличчя, ідеальні рухи, ідеальні пропорції... Може, нічого такого.., але ж... вона привела його у захват... І як! О, яке страшне випробування! Він вистрілює в неї!
Куля віддалялась від нього, неухильно наближаючись до неї... Все вирішено! Ось-ось від її голови не зостанеться нічого, окрім кривавого тора... Сльози здушили його. Усвідомлення жахливого фатуму, відчуття неминучості страшного випадку кришили його свідомість з легкістю кулака титана, яка стискає грудку піску... Він зажмурює очі, відвертає голову... Але ж ні! Він не може цього уявити, – краще бачити! Найгнітючіший наслідок його злодіянь...
Ні, О НІ!..
Мало того, що в долю секунди Кілер полюбив, він ще й зрозумів, що ненависть до нього не може бути виправданою вбивствами інших... Однак! – яка різниця! Коли усе вирішено, ми повертаємось до причин... Нам не подобається те, що ми зробили, а зробити більше ми просто не в силі... От і без різниці!..
Кругом – абсолютна тиша...
Навіть воркоту голубів не почути...
І тут, десь посередині між Кілером і Лесею, відбулось щось настільки дріб'язкове й величне, що важко передати словами; куля – знаходить перепону!.. Тихий пронизливий писк, схожий на агонію райського птаха... Голуб! Плюс до цього – короткий свист і ще тихший хлопок, наче хтось когось вдарив батогом...
Леся закричала. Вона ж – ні про що не здогадувалась! Їй здалось, що голуб буквально зірвався – прямо в повірті!..
Натрапивши на голуба, куля легко зрикошетила…
Куля – не зачепила її.
Кілер, швидко зібравши гвинтівку в коробку, що нагадувала футляр для музичного інстумента, вперше в житті – що б ви думали? – згадав, як його звати...
А тоді він, весь у сльозах, дав собі слово використати СВД-С востаннє, поквитавшись із кривдниками коханого Лесі, про яких він, як і про все інше, почув колись ненароком...

Кінець.

Загір'я-Тернопіль,
03.04.2010 р.

Від автора.

Щиро кажучи, менше всього нам хотілось писати цю післямову. Ми мали бажання написати таку новелу, яка б не несла при собі жодного авторського пояснення... Але ми передумали. Той, кому ці післямови не цікаві, і так цього не читатиме.
Відносно довший час (близько тижня) знадобилось автору, щоб як слід відшліфувати канву твору. Так як більшість новел починаємо писати, маючи в голові одну тільки назву, із цією все сталось дещо по-іншому. Правду кажучи, виходили таки із простого: а що, коли б описати людину, яку люблять усі. Зайнявшись цим, потім довший час не бачили продовження... Однак атмосфера ідеї зачарувала нас, а от чим все закінчилось – Читач тільки що бачив. Більше того, вже тоді, коли сюжетна лінія була повністю виложеною, ми ще раз повернулись до неї, повернулись для того, щоб дещо наповнити твір, не так для того, щоб він набрав ваги від кількості сторінок, як для унеможливлення стрімкості подій, нехай вони тепер і здаються одиничними. Маленька ремарка: в «Усі люблять Лесю» ми вложили іще одну зі своїх ідей, яка свого часу мала шанс і на самосійність – ідея героя, який би розкритикував самого Ніцше. Звідси – й певні елементи філософії, без якої наш твір став би простою оповідкою. Чи органічно ми все поєднали – судити зі сторони. До самосуду автор вдаватись сьогодні не схильний.
Хай живе інтелектуальна проза!
Це все.

Володимир Шевчук.