Обійми мене молитвою своєю,
Коли хресною дорогою іду,
Тихим подихом любові, душ бронею
Возведемо разом завтрашню добу.

Поможи мені молитвою своєю,
Коли падаю і сили не знайду…
Чистих помислів незнаною зорею
Осіяємо руїну всю земну.

Звесели мене молитвою своєю,
Коли серце плаче з болю знов і знов.
Сила віри горя гори переверне
І скрижалі злоби скрушить до основ.

Укріпи мене молитвою своєю,
Коли в цій долині сліз уже весна —
Світлим подихом надії йдем за нею
Аж туди, де Богом дана мить ясна.

Обійму цей світ молитвою своєю,
І тебе, й дорогу хресну, й біль розп’ять,
Де любов Ісуса є душі зорею,
Бо простив тим, що не знають, що творять…
16.03.2023

Пройшли печалі. Мої скрижалі —
Твоя осяяна душа...
Майбутні далі... Квітки зів’ялі —
Земного світу суєта.

Прийшло натхнення. Моя судьба —
Твоя усмішка золота.
Минулі болі... Любов одна
Долає прірву турбот і зла...

Любов — у тобі змиває гріх.
В сумнім обличчі — весняний сміх.
Сучасні будні... Печать одна —
Твої, Ісусе, ясні Слова.

Печать надії на моїм серці,
Яке подібне на лист-волання.
Печать натхнення — синиця в жмені,
Печать натхненна мого чекання...

Не йди з любов’ю. Зостанься, друже.
Скрижалі серця зітерті дуже.
Зціли всі болі людські, Ісусе,
Добром наповни душі байдужі.

Налий цю чашу хоч гіркотою,
Оцтом і жовчу, яку скуштую,
Бо розпинаю Тебе щоднини.
Налий сльозами життя години,

Налий сіянням всіх грішних ночі,
Любов’ю сповни упалих тих,
Які чекають Твоїх пророчих
Діянь, щоб світ притих.

Прийшло натхнення, а з ним — любов.
Є Одкровення — від бід покров.
Скрижалі серця відновлю знов,
Скрижалі долі — аж до основ!

Розп’яття думки, гвіздки журби,
Оцет рутини, — усе прости
Мені Ти, Боже, та віддали
Від моїх любих зневір хрести...

Залишатись завжди наодинці з бідою,
Щоб ніхто не помітив ні сліз, ні образ,
І докупи зібрати думки? Й так розкроїть
Їх на клаптики час, де не буде вже нас.

Все ж лишав своє горе в темниці таїни,
Щоб отрутою суму не вбити когось.
І стерігся слизьких, та тримався надійних
Не людських, але Богом наданих висот.

Як залишишся, друже, віч-на-віч із Богом,
Пригадай власний гріх, а чужий — знов прости.
Тоді еґо твоє Він помилує згодом —
Душу-самість у вік самоти...

Приходиш рвучко Ти, включаються софіти.
Тоді летять понад рікою мої дні,
Які без Тебе, Боже, важкістю налиті,
Без Твого Слова дні — як тіні мовчазні.

Коли приходиш Ти, включаються софіти
У моїм серці, й гине темряви печаль.
Моїй любові ще самотньо тут горіти,
До серця йти, до серця мого читача...

Догорає свіча. Мати Божа сумна
Знову глипає стримно на мене.
Шкандибають літа. Помира самота,
Яка мрію до Бога поверне.

Догорає свіча. У вогні золота
Дотліває доба на раменах.
Мати Божа сумна, бо в серцях – суєта,
Діти Божі не прагнуть ще Неба.

Гляну вгору, де Світло небесних висот,
Де лиш голуб забутий ширяє,
І зітру cльози Діви. Та в’яне от-от
Цвіт лілеї. А Небо – безкрає…

Догорає свіча. І любов дорога
Знову никне до серця стебельцем.
Пролітають літа. Мамко Божа моя,
Дай напитись тих сліз із відерця,

Бо згорю від жаги, від нестачі добра,
Бо горю я, згораю і знаю:
Лиш сльозинка Твоя, моя Мамко сумна,
Оживить душу змучену краю…

Слова, як люди, родяться, вмирають
І світ творять невидимий душі.
Вони вбивають дух і воскрешають
Його у недосяжнім вирі літ.
Слова – то суть життя, й життя у слові
Всевишній дав людині, а проте
Найвищий дар – гармонію любові
Чи кожен з нас для інших береже?..

До тебе серце й думка линуть,
Коханий мій, далекий мій…
Як я з тобою – маю крила,
Без тебе нидію в журбі.
До тебе йтиму вічно… Навіть,
Коли погасне зоресвіт.
І біль, що душу твою ранить,
Візьму собі… Візьму собі…

Коли думи в розвої, слова — на припоні,
Як талан вислизає, недоля — в долоні.
Коли світло згасає, зневажено вроду,
Як серце вмирає, втішається розум...

Поставити крапку над "і"
Та мислі порожні продати,
Як тару, комусь без борні,
Одягти в убілені шати
Оголену душу свою,
Забути про слово "люблю"...
Забути, щоб знов забувати?..

Перші краплі дощу на віконному склі.
Каже бабця в купе: "Майський дощ золотий..."
Мокрий він, як завжди. Але ми — не такі.
Від зневіри засохло шепочем: "Налий..."

Пломеніє бурштин. Темінь пахне вином.
Потяг. Ніч. І колеса двигтять, і думки —
Вже аж там, де бували у мрії разом...
Хто любив, той нелюбий. Любив потайки.

Перші завше невгодні. Останні — свої...
Я прощаю тобі усі болі, жалі,
Бо йде дощ — мій коханець нічний. І зорі
Вже не жде пілігрим, який пише вірші.

У роті тане помаранч
І ріжуть вуха словоблуди.
В очах — смішинки, в серці — плач.
А голос Твій зі сну вже будить
Заснулу душу мою знов,
Уста чекають на любов.
Холоне спечений калач,
В очах — смішинки, в серці — плач,
Але зі мною вже — Любов,
Яку злоби світ не зборов...
Фарбую барвами рядки,
Один ти — світлий... Тільки ти
Свою любов не фарбував,
Мене ти чистою назвав
Ще й слово „пані” там додав,
Де треба було розвести
В минуле й завтрашнє мости,
Але ти платиш за печаль,
Постійну втому й тихий жаль,
Що в цьому світі ми — не вдвох,
Та є Любов, а з нею — Бог...

* * *
Вінок сповитого світанку
Упав на голову весни.
Що з ним робити — їй невтямки.
Куди барвистий понести?

Весну я стріла випадково,
Зелену, ніжну, осяйну.
Але, не мовивши ні слова,
Вона шугнула вдалину...

Загуркотіло, загриміло
У піднебессі ніжних мрій
І стало невагомим тіло,

І зник вже звичний спокій мій,
Якого в світла тінь змарніла
Прохала досі. Марна тінь...

* * *
Прохала в долі тінь притулку,
Ляклива й ніжна тінь жива...
Не випрохати в сміху смутку,
Як з решета не пить вина...

Тому й жебротою по світу
Давно блукають навзнаки
Забуті душі напідпитку.
Забуті Богом і людьми...

Чому одна я не блукаю?
Бо пишу думи про землю,
Де соловейко тьохка в гаю,

Де своє серце вже гублю,
Бо пісню в птахів позичаю,
Бо світло й тінь твої люблю...

* * *
Люблю прекрасне і потворне,
Свободу й рабства суєту.
Люблю весну, котра огорне
Тебе в мені вінком бузку.

Люблю я Сонце, але й Місяць
Не менше вабить уночі,
Люблю ті зорі, що освітять
Тебе в мені, мене в тобі...

І зникнуть грози понад світом,
І будуть весни, і слова,
Котрі в забутих душах світять,

У тих, що блудять допізна
Там, де вінок весни із віття
Плетуть для нас земні літа...

* * *
Вплітають зорі в дні мої
Твої вчорашні ночі.
І спів птахів, і цвіт землі —
Усе стає пророчим.

Пливуть літа і біль сповза
Із серця селем бруду.
Зникає вічна суєта,
І я — не та, що буду...

Уже не та. Бо ти — в мені
Живеш — в майстерні Духа.
І ми — не ми, а дві зорі,

Яких вогонь роздмухав
Не ти, не я. Любов одна,
А ще — печаль-розлука...

* * *
Розлуки сіті закида
Принадниця найліпша:
Доступна, модна і проста,
Багатша і спритніша.

А я печаль зі сну жену,
Ховаю в темінь ночі.
Зрубаю, витну, відітну
Гілляк-завидків очі,

Котрі слідкують і печуть...
Ці очі — моя втома,
Бо сил нема відтяти суть

Від зла. Одна Мадонна —
Невтомна. Пестить-бо дитя...
Душа-мадонна... Донна...

* * *
До дна, до ніг, до віч, до зір,
Простягну руки... Доле,
Не йди з печаллю! В морі вір
Країна, Боже, тоне...

Лише рука й гладінь води,
І камінь лиха всподі...
Мій сон утік за пороги,
Бо снить в чужій господі

Про те, що краще там, де нас
Нема, не є, не буде...
Як чистить пір’я сокіл-час,

Із птиць стаються люди
І змії, й звірі, й комашня,
Що в небі тліє всюди.

* * *
Повсюдно щезне знавісніле,
Опівдні зорі геть чкурнуть,
Бо я впаду незвично сміло
В твої обійми. Цьому буть?..

Яка різниця? Річ не в тому,
Чи є кохання чи нема,
Коли печаль, на втому хвору,
Краде одвічна суєта.

Єдиний злочин, що простимий —
Крадіжка зла, крадіжка бід.
Те, чого прагне світ незримий,

Але не ми. В нас — інший світ:
Безпечний, внутрішньо зрадливий,
Де фальш — і в плачеві трембіт.

* * *
... Трембіти плакали-співали,
А ми сміялися й росли
До зір, до гір, де — днів стожари,
Любов гуцульська, бринзи сни,

Де сум смерек повісив душу
Мою на плечі, на твої,
Щоби творив і жив. Я ж мушу
Писати літери дрібні,

З котрих народжуються вірші —
Душі-мадонни дітлахи,
Не знані світом, та не гірші,

Як фарби листя восени,
Як погляд твій небесно-світлий,
Як весен росяні вінки...

* * *
Вінок-дев’ятницю сонетну
Візьми... Тобі даю... Бери...
Тоді впадуть неждано весни
На сиву голову зими,

Яка морозить випадково
Зболілу душу осяйну.
Бери... Зі словом чи без слова...
Та не відходь у далину,

Де загримить і загуркоче
У піднебессі чужих мрій,
Де бакси в гречку завтра скочать...

Тоді вже серця не знайду —
Віддам тобі. Вінок згублю...
Бо я люблю... Тебе люблю...

У світі торнадо, де стих жалю блюз,
У світі, де радість наводить конфуз,
У світі, де зіверти замість троянд,
Стихає романтики стомлений ямб.

Фіксую лиш кроки Твої на віки,
Сліди на піску, на Голгофі душі...
Розтрощило серце торнадо зі зла,
Торкається ніжно квіт яблунь чола.

Фіксую зарубки на ранах смерек,
Пеньки замість лісу без гнізд і лелек.
Розкроєно розум на друзки із мрій,
На рій фарисейок і чесних повій.

Фіксую розморене сонцем дитя,
Що просить копійку на хліб, на життя.
Розірвано душу на клапті добра,
Шматини спокус, потайного гріха,

Опущені руки у вчителя муз
У світі, де бідність наводить конфуз,
У світі, де гроші замісто сердець,
Де тихо вмирають нездара й митець.

Фіксую словами мовчанку ягнят
У світі, де плаче книжок старих ряд,
Ноутбуки і файли — в канаві думок...
Запхати би духа в наступний рядок...

Та, Господи, чом та фіксація зла
Зорала несіяне поле чола
І дім на піску, де народ – за бортом...
Вуста лиш наповнені ситим добром.

У світі торнадо любов - як конфуз,
Фіксує душа тихий радості блюз.
Де Голгофа Твоя, мій Ісусе, була,
Там урвалась фіксацій струна...

I
Життя розколоте навпіл
Поміж містами, снами, нами...
Життя — судьби скупий наділ,
Перемежований горами.
Життя розрізане давно
На модні шати, бакси, авта
І два Різдва. Нам — все одно...
Снігами вкрита правди плата.
II
Не плачу я. Але плачу
За світла зоряні примари,
Аби запалену свічу
Із рим у храмі ще тримали,
Поки не скрапне тіла віск,
Поки вогонь пала, і гицлям
Немає місця в світі цім,
Де — два Різдва, де надто ницим
Відгонить вітром із кишень.
А тут жебрак на мості просить.
“Христос родився!” Ще лишень?!
У сірих буднях свята просинь.
III
І є копійка. І нема,
Нема що кинуть жебракові
У дні подвійного Різдва.
Хіба любові... Кинь любові!
Любов — під ноги без жалю,
Нехай летить містами, снами.
“Я завтра інших полюблю,” —
Шепоче юда з нас, між нами.
Та нелюбов тобі простять,
Візьмуть у руки твої сльози
І вип’ють їх — оцет розп’ять.
А доля вкотре заголосить:
“Христос родився!” Ну, а ти?
У муках тіла душу зродиш?!
Святі свята... Але мети
У двох Різдвах немає, Боже.
IV
Що дієш, світе, куди йдеш?
Он там, скраєчку, половина
Твоїх мовчань ламає креш,
Трощить епохи й тихо гине.
А ти все колеш. Все навпіл —
Любов і зраду, втому й силу.
Гребеш, мов сіно, в свій наділ
Зневіру й віру ще не винну.
Пливуть розламані чуття
Поміж двома Різдвами. З нами —
Дві долі світу, а життя —
Одне-єдине з небесами...

Впало літо доспілою сливою
У долоню покошених трав.
Перли слів твоїх тихо визбирую,
Щоби жоден нюанс не пропав.

Впала доля моя в твої руки,
В твої струджені руки давно.
Перли серця твого не забути,
Ми — не двоє, ми в Бога — одно...

Ми — не двоє, ми суттю єдині,
Повнота є любові у нас.
Буде з мене хороша ґаздиня,
Та чи в тебе... Бо вражений час

Чи згодиться нам поміч прислати,
Щоб з’єднати незнані роки?
Вбрана зрілість у мудрії шати,
Моє літо в тобі — на віки.

Не зістаряться душі ніколи,
Поки ми на дорозі надій
Себе світу несемо в любови,
Поки ти в моїм серці є мій,

Поки ти мені світиш, як зорі,
Як досвітні вогні в літню ніч,
Поки мрії у нас неозорі,
А життя — мов ікона зі свіч...

ВІДПОВІДЬ
Ти просиш від мене любові,
А я вже її віддала
Всім тим, котрі спраглі й голодні,
У кого ще плаче душа.

Від мене любові ти просиш,
А я вже віддала її
Всім тим, в кого дні — мов ті ночі,
У кого вуста ще німі.

Любові ти просиш від мене,
Та маю на думці одне:
Щасливе і стомлене серце
До Бога з тобою іде...

Ти просиш від мене любові,
Ісусе, народжений днесь.
Наситяться Словом голодні
І візьмуть на плечі Твій хрест.

Тобі даю відповідь тиху,
Але чи таку і чи ту?..
За душі заблудші молитву
Прийми мою, Боже, просту...

ВІДПОВІДЬ
Ти просиш від мене любові,
А я вже її віддала
Всім тим, котрі спраглі й голодні,
У кого ще плаче душа.

Від мене любові ти просиш,
А я вже віддала її
Всім тим, в кого дні — мов ті ночі,
У кого вуста ще німі.

Любові ти просиш від мене,
Та маю на думці одне:
Щасливе і стомлене серце
До Бога з тобою іде...

Ти просиш від мене любові,
Ісусе, народжений днесь.
Наситяться Словом голодні
І візьмуть на плечі Твій хрест.

Тобі даю відповідь тиху,
Але чи таку і чи ту?..
За душі заблудші молитву
Прийми мою, Боже, просту...

СИНТЕЗ
Хай буде музика дощу,
Який омиє душу й тіло.
Паскудні мислі відпущу,
Аби у далеч відлетіли.

Бо далеч та — мій Бог, мій світ,
Котрий уміло перевтілить
Ту чорноту у світло зір,
Аби ще й ніч спізнала віру

У те, що ранок зродить день
І дзвін до неба стрімко злине
У краю тім, де стлілий пень —
На місці бука і ялини.

Прилине музика дощу,
Яка в тобі й мені голосить.
Усім на світі все прощу
Задля добра, бо зла є досить.

Іде вже дощ... І де ж той дощ,
Котрий омиє душу й тіло?
Земля розтріскана від прощ,
Душа болить, як і боліла...