* * *
Вінок сповитого світанку
Упав на голову весни.
Що з ним робити — їй невтямки.
Куди барвистий понести?

Весну я стріла випадково,
Зелену, ніжну, осяйну.
Але, не мовивши ні слова,
Вона шугнула вдалину...

Загуркотіло, загриміло
У піднебессі ніжних мрій
І стало невагомим тіло,

І зник вже звичний спокій мій,
Якого в світла тінь змарніла
Прохала досі. Марна тінь...

* * *
Прохала в долі тінь притулку,
Ляклива й ніжна тінь жива...
Не випрохати в сміху смутку,
Як з решета не пить вина...

Тому й жебротою по світу
Давно блукають навзнаки
Забуті душі напідпитку.
Забуті Богом і людьми...

Чому одна я не блукаю?
Бо пишу думи про землю,
Де соловейко тьохка в гаю,

Де своє серце вже гублю,
Бо пісню в птахів позичаю,
Бо світло й тінь твої люблю...

* * *
Люблю прекрасне і потворне,
Свободу й рабства суєту.
Люблю весну, котра огорне
Тебе в мені вінком бузку.

Люблю я Сонце, але й Місяць
Не менше вабить уночі,
Люблю ті зорі, що освітять
Тебе в мені, мене в тобі...

І зникнуть грози понад світом,
І будуть весни, і слова,
Котрі в забутих душах світять,

У тих, що блудять допізна
Там, де вінок весни із віття
Плетуть для нас земні літа...

* * *
Вплітають зорі в дні мої
Твої вчорашні ночі.
І спів птахів, і цвіт землі —
Усе стає пророчим.

Пливуть літа і біль сповза
Із серця селем бруду.
Зникає вічна суєта,
І я — не та, що буду...

Уже не та. Бо ти — в мені
Живеш — в майстерні Духа.
І ми — не ми, а дві зорі,

Яких вогонь роздмухав
Не ти, не я. Любов одна,
А ще — печаль-розлука...

* * *
Розлуки сіті закида
Принадниця найліпша:
Доступна, модна і проста,
Багатша і спритніша.

А я печаль зі сну жену,
Ховаю в темінь ночі.
Зрубаю, витну, відітну
Гілляк-завидків очі,

Котрі слідкують і печуть...
Ці очі — моя втома,
Бо сил нема відтяти суть

Від зла. Одна Мадонна —
Невтомна. Пестить-бо дитя...
Душа-мадонна... Донна...

* * *
До дна, до ніг, до віч, до зір,
Простягну руки... Доле,
Не йди з печаллю! В морі вір
Країна, Боже, тоне...

Лише рука й гладінь води,
І камінь лиха всподі...
Мій сон утік за пороги,
Бо снить в чужій господі

Про те, що краще там, де нас
Нема, не є, не буде...
Як чистить пір’я сокіл-час,

Із птиць стаються люди
І змії, й звірі, й комашня,
Що в небі тліє всюди.

* * *
Повсюдно щезне знавісніле,
Опівдні зорі геть чкурнуть,
Бо я впаду незвично сміло
В твої обійми. Цьому буть?..

Яка різниця? Річ не в тому,
Чи є кохання чи нема,
Коли печаль, на втому хвору,
Краде одвічна суєта.

Єдиний злочин, що простимий —
Крадіжка зла, крадіжка бід.
Те, чого прагне світ незримий,

Але не ми. В нас — інший світ:
Безпечний, внутрішньо зрадливий,
Де фальш — і в плачеві трембіт.

* * *
... Трембіти плакали-співали,
А ми сміялися й росли
До зір, до гір, де — днів стожари,
Любов гуцульська, бринзи сни,

Де сум смерек повісив душу
Мою на плечі, на твої,
Щоби творив і жив. Я ж мушу
Писати літери дрібні,

З котрих народжуються вірші —
Душі-мадонни дітлахи,
Не знані світом, та не гірші,

Як фарби листя восени,
Як погляд твій небесно-світлий,
Як весен росяні вінки...

* * *
Вінок-дев’ятницю сонетну
Візьми... Тобі даю... Бери...
Тоді впадуть неждано весни
На сиву голову зими,

Яка морозить випадково
Зболілу душу осяйну.
Бери... Зі словом чи без слова...
Та не відходь у далину,

Де загримить і загуркоче
У піднебессі чужих мрій,
Де бакси в гречку завтра скочать...

Тоді вже серця не знайду —
Віддам тобі. Вінок згублю...
Бо я люблю... Тебе люблю...