I
Життя розколоте навпіл
Поміж містами, снами, нами...
Життя — судьби скупий наділ,
Перемежований горами.
Життя розрізане давно
На модні шати, бакси, авта
І два Різдва. Нам — все одно...
Снігами вкрита правди плата.
II
Не плачу я. Але плачу
За світла зоряні примари,
Аби запалену свічу
Із рим у храмі ще тримали,
Поки не скрапне тіла віск,
Поки вогонь пала, і гицлям
Немає місця в світі цім,
Де — два Різдва, де надто ницим
Відгонить вітром із кишень.
А тут жебрак на мості просить.
“Христос родився!” Ще лишень?!
У сірих буднях свята просинь.
III
І є копійка. І нема,
Нема що кинуть жебракові
У дні подвійного Різдва.
Хіба любові... Кинь любові!
Любов — під ноги без жалю,
Нехай летить містами, снами.
“Я завтра інших полюблю,” —
Шепоче юда з нас, між нами.
Та нелюбов тобі простять,
Візьмуть у руки твої сльози
І вип’ють їх — оцет розп’ять.
А доля вкотре заголосить:
“Христос родився!” Ну, а ти?
У муках тіла душу зродиш?!
Святі свята... Але мети
У двох Різдвах немає, Боже.
IV
Що дієш, світе, куди йдеш?
Он там, скраєчку, половина
Твоїх мовчань ламає креш,
Трощить епохи й тихо гине.
А ти все колеш. Все навпіл —
Любов і зраду, втому й силу.
Гребеш, мов сіно, в свій наділ
Зневіру й віру ще не винну.
Пливуть розламані чуття
Поміж двома Різдвами. З нами —
Дві долі світу, а життя —
Одне-єдине з небесами...