юний сотнику Володимире!

скажи своєму кремлівському тезкові
скажи все, що думає про нього Україна
скажи те, про що мовчить його власний народ
і всі 83 суб'єкти його федерації

скажи так, як ти вмієш
аби він якнайскорше побіг до свого сартіру
подібно до його кривавого блазня
чиї залізні хрущі знялися в повітря
нашугані твоїм характерницьким словом

2014

у нас вкрали гол
«а нащо він вам?
ви б у тому матчі однаково не перемогли
бо ви по життю – невдахи!
і скажіть спасибі,
що ми вас узагалі допустили до цього казана!
ідіть собі й не скигліть
це ж просто гра!..»
ми втерлися й пішли туди,
куди нас послали

у нас вкрали мову
«а нащо вона вам?
хіба ви нею розмовляєте?
а тих, хто ще говорить нею, –
все одно меншість!
та й чи говорять вони нею,
чи так – лише граються
(а думають російською,
як усі нормальні люди)?
і взагалі: наскільки простіше й зрозуміліше –
по-російському!
а то придумали казна-що,
язик поламаєш…»

у нас вкрали право вибирати собі владу
«як це немає вибору?!
ось вам влада і ось – опозиція!
вибирайте, що вам більше подобається:
лялька на лівій руці ляльковода
чи лялька на його правиці!
є лялька для Сходу і лялька для Заходу –
грайтеся на здоров’я»

пограємось ще?

2112 рік, Євразійський Союз, м. Кієв,
Ґос. унівєрсітєт ім. Д. Табачніка:
«Тема нашей сегодняшней лекции:
народы, обитавшие ранее на территории ЕАС.
К таковым относятся, в частности, укрАинцы, белорусы, чукчи, удэгейцы… Основной причиной исчезновения данных народностей явилась их неконкурентоспособность в борьбе видов за выживание…»
догралися…

2012

Снігу! Дайте снігу!
я звертаюсь від імені чорних дерев
і збляклої трави на розкислій землі
від імені ошалілих невиспаних білок
від імені розчарованих гірсько- і просто лижників
і змерзлих озимих культур
і від себе особисто

снігу! звичайного снігу!
не треба якогось особливого
альпійського чи там гімалайського
ні арктичного, ні антарктичного
а нашого – звичного
помірно-континентального
нехай бруднуватого, рихлого
але хоча б трошечки білого

снігу! так хочеться снігу!
я волаю серед цієї пустелі
суцільної сірості й сирості
під парасолькою напередодні Різдва
невисохлою ще з Нового року

я вимагаю снігу!
я не знаю, до кого звертатися
у цій владній вертикалі
але заприсягаюся
що дійду до самого верху
до горішніх поверхів Адміністрації
має ж там бути хтось, відповідальний за сніг?!

я почав уже марити снігом
днями я побачив розсипаний на дорозі пінопласт
що випав із якоїсь вантажівки
я ходив по цих білих пластівцях
і слухав, як порипує під ногами… рип! рип!

СНІГУ! ДАЙТЕ СНІГУ!

13.01.2012

дамський кравець Абрам Запрудер
заряджає свій кіноапарат

невідомий чоловік у зеленому фургоні
заряджає свою снайперську ґвинтівку

перший трохи хвилюється
другий – спокійний і діловитий

зовсім скоро
без команди мотор! і метушні кінотусівки
далласький кінорежисер Абрам Запрудер
зафільмує свій єдиний в житті мегахіт

президент в’їде в кадр веселим і життєрадісним
щоб за кілька секунд
виїхати з нього з простреленою головою

далласький демократ Абрам Запрудер
розстріляє його своєю снайперською кінокамерою

і Жаклін відчайдушно
буде рватись у попередній кадр
де Джон і вона ще веселі і життєрадісні
але межа між кадрами
така само чорна й непрохіднá
як між смертю й життям

техаський волиняк Абрам Запрудер
вимикає кіноапарат
щоб назавжди стати відомим на весь світ

невідомий чоловік на пагорбі
зачохлює свою снайперську гвинтівку
і сідає в зелений фургон
щоб назавжди залишитись невідомим

2010

посеред шосе виникла яма
діаметром вісім метрів
така що туди ледь не провалилася фура
з якимись порожніми ящиками
водієм і ще й сигаретами в бардачку

групи всіх провідних телеканалів
прибули на місце події:
кримінальна хроніка, новини
і навіть вечірня казка

одна жінка з будинку навпроти
сказала:
я все життя сиджу коло вікна
і дивлюся в цю точку на трасі
от асфальт і провалився

безробітний п’яниця історик запевняв:
під землею в цьому місці таємні ходи
якими ще мамонти з півночі
тікали на Січ від хана Батия

знайомий уфолог побачив на дні чорну дірку
і вихід у паралельні світи
що відкрився на деякий час
він навіть стрибнув туди
щоб перевірити власну гіпотезу –
і перетворився на антиматерію

але ґуґлмап скинув всевидячим оком із космосу
і авторитетно заявив:
ця яма насправді – бездонна
і сягає самої преісподньої

а на ранок прибули комунальники
з щебнем-цементом
та кількома одиницями техніки
і зарівняли все
так наче нічого й не було

липень 2011

стоячи в дорожньому заторі
я побачив жінку
на узбіччі автостради

її лице здалося мені знайомим
неначе моє власне
відображене у склі

раптом вона підійшла ближче
і повільно схилилася до вікна мого авто
моторошна напруга спаралізувала мене

«Синку, – вона запитала, –
що ти тут робиш?
Я стільки за тебе переживала,
ти мене вгробиш». –
«Мамо, я їду в Долину Багатства –
продати себе».
Вона відказала: «Синку, ця траса
до пекла веде».

Мандруючи через пустелю зачахлу –
до жаданих джерел,
ти збочив зненацька з належного шляху
й потрапив на Road to Hell.

Я спинився біля річки.
Бачу: мертва в ній вода,
де кипить уся отрута
цього світу.
Замість траурної свічки
тьмяно блимає ліхтар,
а все світле там забуто
й майже вбито.

Страх перед насильством влади
усмішки жене з облич,
і марний здорового глузду набат.
Це ніяка не «технічна неполадка».
О ні, це дорога в Ад.

І рекламними щитами
всі загачено шляхи.
Мов сміття, вся та реклама
літа навкруги.

Подивись на світ іще раз,
світ, в якому ти живеш.
Ще є час зробити висновки, брат:
це ніяка не «захмарна топ-кар’єра».
О ні, це дорога в Ад.

Кажу тобі, це дорога…
Це вірна дорога в Ад.

2011

життя людини нагадує
(але тільки здаля)
пісковий годинник:
у верхній чаші –
білий пісок мрій (це майбутнє)
у нижній –
золотий пісок спогадів (це минуле)
і –
так здається здалеку –
годинник працює як годиться:
меншає з часом піску
у верхній чаші
бо піщинки пересипаються
до чаші нижньої

але наблизившись
бачиш що цей годинник
є неправильний:
мало які піщинки з чаші мрій
залишають її
а більшість піщинок
що наповнюють чашу спогадів
з’являються невідь-звідки
у вузькому перешийку теперішнього

і розумієш
що за такої будови годинника
всьому піску ніколи не пересипатись
із чаші до чаші

але знаєш
що однієї миті
цей годинник усе-таки зупиниться
і нічия рука
не переверне його

тієї миті
золотий пісок у нижній чаші
перетвориться на землю
а білий пісок у верхній чаші –
на пару
що з неї зіткано хмарини в небі
2005

розумна залізяка
що плазує поверхнею чужої планети
длубає тамтешній ґрунт рухана майкрософтівською програмою
або інша залізяка
що її закинуто в найдальші загумінки Всесвіту
і яка загубивши радіохвилю з Землі
стане звичайним сміттям −
чому вони такі рідні для нас
ніби частинки наших тіл у несусвітенних далях?

ми вболіваємо за них
переживаємо кожну мить їхнього існування
ладні пишатися ними бо вони –
наші
земні
ЛЮДСЬКІ посланці!


...і тим часом відмовляємо в праві зватися людиною
старцеві що жебрає на сусідній вулиці
2004

той хто попереду ніс смолоскип
не помітив згущення темряви

ті хто йшли за ним
і поготів не завважили небезпеки
бо свято вірили провідному вогневі
(втім інколи поглядаючи
собі під ноги)

і тільки останні двоє –
сліпоглухонімий волоцюга
та обшарпаний пес –
пізнали наближення прірви:

перший – на дотик
а другий – на нюх

та якби вони навіть могли
заволати про це
ніхто б не почув:
не годиться-бо тим
кого веде Світло
дослухатися до голосу упосліджених...

2002

чорний купол нехрещеної ночі
висить над подільським завулком
скелетні кістки трамвайної колії
випинаються з-під шолудивого асфальту

цього завулка не знають мапи
його полюбили самі зірки-насмішниці
виблискуючи на блясі церковної бані
1995

влітають у вухо мого вікна
відлуння якихось далеких звуків:
крик паротяга, розмова птахів,
лайка людей, що загрубли до звичного слова,
навіть здається кашель капличного дзвону

але то все лиш відгомін звуків тільки луна
бо ці звуки адресовані не мені
і вони проходять крізь мене як повз мене

так само як безліч речей довкола
я бачу не їх а лише їхню форму порожню
бо ті речі вготовлені не для мене
і мені просто випало бути між їхніми контурами
без сенсу для себе й без сенсу для них

тут важливо не пропустити ту дещицю
звуків предметів людей відчуттів
рандеву з якими призначено мені
заздалегідь – ще до народження моєї пам’яті

всі графи заповнено всі ролі розписано
треба лишень не оступитися
не зіскочити з власної рейки
щоб не втрапити в чужу парадигму життя
як не в свою борозну
де все не по-твоєму і всупереч тобі


затули вуха
заплющ очі
і вслухайся вдивляйся впізнавай
що є твоє

2007

з-під землі
у дворах на майданах у скверах і парках столиці
на поверхню виходять
ніздрі підземного монстра

ними до нас долітає
в’язкий смолистий аромат
його масного мастильного подиху
ці пахощі затягують нас під землю –
до його фатальних володінь-лабіринтів

ми даємо себе проковтнути
його плямкотливій пащеці
НЕМАЄ ВИХОДУ – ВХІД
із зачаєним острахом
просочуємось крізь залізні ікла
ПРОХІД ДОЗВОЛЕНО ДЛЯ 1 ЧОЛОВІКА
(але потвора не ґребує ні жінками ні дітьми)

щоб із мазохістською насолодою
гулькнути у стрімке жерло його стравоходу
НЕ МОЖНА БІГТИ СИДІТИ ЛЕЖАТИ ТОРКАТИСЬ НЕРУХОМИХ ЧАСТИН
та опинитись у розкішно оздобленому череві

мабуть саме так має виглядати пекло:
доволі комфортабельно й естетично
щоб увиразнити вимушену неналежність собі


НЕ ПРИТУЛЯТИСЯ:
попереду нас чекає захоплива мандрівка
його нескінченно темними нутрощами
ОБЕРЕЖНО! ДВЕРІ ЗАЧИНЯЮТЬСЯ
ми знаємо – прийде момент
і чудовисько вивергне нас назовні
у наш світ отруйного світла і примарного простору
але ми назавжди залишимось у його владі
просякнуті його духом до найменших клітин

ми мумітролі
підземного царства
МЕТРО

2006

цей лабіринт вічна загадка
спільне творіння якогось Сфінкса і якогось Міноса
в народі йменований містом

мені набриднув нудний проспект
неймовірно прямий і вічно загачений автами:
від нього завжди знаєш чого чекати
він сам веде тебе куди треба
і не лишає альтернативи

але ген за рогом будинку
є вуличка навіть провулок
один перехожий (дай йому Боже здоров’я)
сказав
що мені потрібно йти саме тудою
що той провулок це саме те
чого мені бракувало
чого я ще не бачив і що мене здивує

і мені здалося
там я віднайду оту загублену від дитинства здатність
дивуватися світові
коли захланні зіниці поглинали все довкіл
а все довкіл переважно ще не мало імен
і не ділилося на атоми і молекули

я завернув до того провулка
так він був доволі кривий і химерний
але назагал нічого особливого
провулок як провулок люди будинки собаки
до того ж – у кінці глухий кут

і я повернувсь на проспект
на магістральну лінію
безглуздо – опиратися непереборним силам буття
може так навіть краще

2006