Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Віктор Ох (1959)



Критика
  1. Поезія захована в природі
    Все активніше в наш час в навчальному процесі, в мистецькій діяльності, в індустрії розваг, в техніці, в наукових дослідженнях використовується мультимедійний підхід – тобто комбінування різних форм представлення інформації. Подумав про це коли вперше з великим задоволенням переглядав книгу «Велесів гай», люб’язно презентовану мені автором – Ярославом Чорногузом.
    Розкішна поліграфія на крейдованому папері. На кожному розвороті зліва кольорове фото, справа вірш – всього 70 віршів і 70 світлин. Книга «Велесів гай» – це своєрідний альбом з пейзажною лірикою і фотопейзажами одного автора-універсала. Ярослав Чорногуз постає перед читачем не лише як поет, а ще й як фотохудожник. Текст і світлина доповнюють і підсилюють враження, візуалізують мистецький матеріал, бо активізують різні сенсорні канали, що забезпечує одночасне сприйняття інформації декількома органами чуття.
    На авторських світлинах – Конча Озерна (частина Кончі Заспи) – заповідні місця, які подобаються автору, куточки в яких він відпочиває тілом і душею, природа, яка надихає його. Саме тут йому найкраще пишеться.
    Знов за тиждень од міста я хворий,
    І набравшись бацил і біди,
    Чимскоріш чимчикую сюди,
    У природній оцей санаторій.
    «Санаторій людства» (с.25)*
    Але і на заповідні території поступово насувається людська жадібність – земля під Києвом коштує дорого, тому є бажаючі на ній урвати куш. Поет проти того, щоб природу нівечили всілякі нувориші. Йому болить те, що ця первозданна розкіш може зникнути, а натомість з’явиться лялькова квазі-краса ландшафтних дизайнерів елітних дач.

    Наче вкопані, стали дуби,
    Загойдались на вітрові крони,
    Мов готуючись до боротьби
    За останній рубіж оборони.

    Підмиває коріння вода
    І гілля похилилося низько.
    Та вода – то іще не біда –
    Бензопили ревуть уже близько.
    «Перед стратою» (с.45)

    Альбом складається з чотирьох розділів присвяченим порам року: «Весна, «Літо», «Осінь» «Зима». В них представлено найрізноманітніші емоції, відчуття і почуття, викликані природою. Зустрінемо і запахи, і роздуми, і пейзажі.
    Запах літа в квартирі міській -
    Грає вітер щемливі гами,
    Залетів пух тополі легкий -
    Потягнуло в кватирку лугами.

    О до них би полинуть якби!
    Вже малює уява картини -
    Розвіваються коси верби,
    Думка птахом до озера лине...
    «Запах літа» (с.33)
    -------------------------
    Щось міняється тихо в житті –
    Про минуле, прийдешнє подумай…
    Павутинка невидима суму
    У гіллі затремтіла густім.
    «Осінні роздуми» (с.55)
    -----------------
    Думок мережку солодко-гірких
    Плете зима з-під білої вуалі,
    І падає нечутно цукор-сніг,
    Бадьорий сніг із присмаком печалі.
    «Зимовий пейзаж» (с.127)

    Поезія – це насамперед емоція, втілена в досконалій структурі. Якнайточніше передати словом свою емоцію читачеві (вважай, викликати в нього таку саму емоцію) – це головне завдання, яке має усвідомлювати кожен справжній поет. І Ярослав з цим завданням справляється.
    Краю мій обітований,
    Ви - пресвітлії гаї,
    Я до вас прийшов, кохані,
    Рани гоїти свої.

    Тихо голову схилити
    Другу-дубу на плече,
    Хай мені тієї ж миті
    Сила в серце потече.
    «Лікарня природи»(с.35)
    Можливо, справді – поезія це мемуаристика душі, слайди емоцій. Буде емоція, буде свій особливий погляд на, здавалось би, буденні речі – буде й поезія. При відсутності емоції чи вміння втілити її словами – поезії не буде. Це наче тіло без душі. А тіло без душі – мертве. Тому й лягають легко на музику просякнуті душевністю вірші, як, наприклад, такий:
    Сяє золотом лагідний вечір,
    Десь витає зажура легка,
    Ляже вітру пестлива рука
    На берізки оголені плечі.
    «Танго берези» (с.89)
    (Дивись
    https://www.youtube.com/watch?v=yJRmo28Kr4g
    )
    Не дарма кажуть, що особливий заповідник природи розмістився у поезії. Природа як “словник почуттів” найбільш інтенсивно і винахідливо використовується саме у поетичному слові, яке порівняно з прозою завжди виявляє підвищену схильність до образної думки, іншомовності. Властива емоційно напруга поезії у поєднанні з лаконізмом, вимагає заміни розгорнутих описів тропами**.
    Де стихає докучливий галас,
    Де усипаний золотом хмиз,
    Там поезія десь заховалась
    Між оголених ніжних беріз.
    (с.99)
    Поезія для Ярослава не просто забавка чи розвага. Вона знаряддя для пізнання світу, спосіб душевного самовиявлення. Поетове бажання усамітнитися на природі, трансформується в поезію, а потім вихлюпується на сторінки поетичних збірок, однією з яких і є «Велесів гай».
    -------------------------
    10.06.2016
    На фото розворот сторінок книги 138-139.
    *– В дужках номер сторінки з книги «Велесів гай»
    ** – Троп (грец. τρόπος — «зворот») — слово, вживане в переносному значенні для характеристики будь-якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої форми»


    Коментарі (7)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -

  2. Тримаймося СВІТЛА!

    Щодня в Україні захворюють на рак 450 людей. Щодня в Україні гинуть 250 онкохворих. Беззаперечно – це наслідки радіонуклідного забруднення після Чорнобильської катастрофи.
    Поетеса Світлана Степанівна Костюк з випадково підслуханої розмови лікарів дізналась що в неї страшний діагноз – рак легені і жити їй залишилось лише кілька місяців. Сталося це в кінці 2014, під Новий рік, після завершення роботи над книгою поезій з відчайдушною назвою: «Траєкторія самоспалення»*. З’явилася навіть містична думка чи бува не наврочила сама собі тією книгою, бо робота над нею супроводжувалася відчуттям «згорання зсередини» з приводу всіх суспільних і власних проблем, а може й справді думки здатні матеріалізуватися?
    І все ж біді сміюся у лице.
    І все ж сміюся смерті ув обличчя.
    Мені, казали, посмішки ці личать.
    Що ж дуже сподіваюся на це.
    (с.20)**
    В різних людей реакція на таку стресову ситуацію буває різною: Хтось впадає в стан психологічного шоку; Хтось не сприймає подібну загрозливу звістку, заперечує наявність хвороби, намагається переконати себе і своїх близьких у тому, що діагноз помилковий, все пройде; Дехто стає агресивним; Ще хтось впадає в депресію, стає апатичним , втрачає інтерес до життя, не бажає спілкуватись з близькими, лікуватись.
    НАСТРОЄВЕ
    Щось не так в цьому світі,
    мій Боже, направду не так...
    Що несемо в собі
    у далекі світи, що несем –
    Чи зненависть, чи злість,
    чи любов’ю напнуті вітрила?
    Чи байдужість, якою
    вкриваємось, ніби плащем?..
    А чи біль, втамувати який
    вже несила... несила.
    (с.12)
    Світлана Костюк прийняла цю інформацію як є. Вона вважала, що це Бог послав їй таке випробування. І тому почала боротися зі страшною недугою.
    Бої з собою - бої без правил...
    Мости згорають на переправі,
    На переправі до світу того,
    Де ти і тиша...і вимір Бога...
    (с.22)
    А в перервах між курсами опромінень (всього 28) і хіміотерапії (а їх за два роки було 14 (!!)) вона стала членом Національної спілки письменників України, їздить закордон – відвідала Неаполь де стала однією з переможниць на міжнародному поетичному конкурсі, їде в Бухарест на Дні української культури, відвідала Єрусалим, а ще проводила творчі вечори, зустрічі.
    Стискаю душу у кулак,
    А з-поміж пальців – жмут проміння…
    О ця мелодія осіння!
    Не напрощається ніяк
    (с.67)
    А ще поетеса писала вірші. І не просто собі писала. Вона високо піднімає планку вимогливості до себе, прагне так писати, щоб мурашки бігли по шкірі.
    Бо всі стежки ведуть лише до себе,
    бо всі дороги сходяться в одну…
    І ти руками ловиш клаптик неба …
    і гойдалку - легку і навісну…
    Здіймаєшся над буднями і пишеш…
    так пишеш, аж заходишся плачем…
    Написаним уже живеш і дишеш,
    сплітаючи любов і дикий щем,
    і світла незнищенного вітрила,
    що потайки торкаються небес…
    Ти щось таке в поезії відкрила,
    що стало таємницею чудес…
    (с.16)
    Світлана багато спалила своїх рукописів. Все була чимсь незадоволена. Якимось усе видавалося несправжнім, а єдиний титул, який би вона хотіла отримати як поет – це не нагороди чи премії, а звання «справжній поет».
    Знайти себе, мабуть, найбільше вміння
    за крок до раю…
    (с.9)
    « Поезія у наш складний час може бути і ліками, і молитвою, і заповітом. Коли люди уже не довіряють політикам, навіть не всім священикам, вони у поезії шукають відповіді на те, що їх хвилює» – не раз говорила вона.
    Не визнаю хвалебних одкровень,
    Лукавства й лицемірства не сприймаю...
    Сама собі звітую кожен день,
    Сама себе самотністю караю...
    Від фальші вибухає кожен нерв,
    Від підлості струна душі німіє...
    Бо що нас ще врятує всіх тепер,
    Як не любові світла літургія...
    (с.40)

    Люди шукають Слово. І якщо воно щире, то може бути сильнішим від зброї. Тому коли гудуть гармати – музи в нашій країні не мовчать. Тому поезія мусить бути щирою, справжньою, відвертою і відкритою. Це оголений нерв, шепіт душі, сповідь.
    Тут ще тримає те, що не встигла зробити
    Тут ще тримає те, що повинна сказати…
    Варто любити тебе, мій казковий світе,
    Навіть якщо не змовкли ще всі автомати…
    Ось недописані вірші шурхочуть із листом,
    Прагнуть почутими бути – і це зрозуміло…
    Мрії – немов світлячки поміж лісом і містом,
    Їх поєднати з буденністю ти не зуміла…
    Сонце тобі посилає ясне проміння,
    Крила тремтять від бажання кудись летіти…
    (с.30)
    Дехто творить шедеври руками, а хтось – думкою та словом. Поет – це особливе покликання, дар із Небес, який дається не кожному. З-під його пера на папір лягають здійсненні та не реалізовані мрії, уривки з життя, з нашої з вами злободенності, чи не усе, що автор бачить довкола себе. А ще нерідко відкривається внутрішній світ людини, її духовні цінності.

    Ще замість ран – весняноспів у серці,
    Ще замість смутку – усміх, сонцекрок…
    Ну а душа, не зранена у герці,
    Промінням діставала до зірок…
    …Чогось мені тепер не вистачає
    В холодному осінньому саду…
    Бо й досі сниться: казка ще чекає…
    Бо й досі (вірте!) я до неї йду…
    (с.10)
    Світлана спішила жити, відчувала, що щось може трапитися, що треба поспішати дещо сказати цьому світу. Тому стала більш активнішою ніж до хвороби.
    я люблю тебе світе люблю тебе ніжно-ніжно
    дегустую щомиті немов терпкувате вино.
    (с.8)
    Вона говорить, що можливо в це життя прийшла заради збірки «Зцілення любов’ю».
    В ній ця світла жінка поставила перед собою не просте завдання – аби у кожному вірші було одне звернення до читача – любіть, кохайте. У широкому значенні цього слова. Щоби вірші, додавали снаги до життя, вселяли надію. Хотіла, щоб читач повірив. Повірив, що лише любов може врятувати світ, а не жорстокість і насильство… І вона пише так, що їй вірять.

    Любов і біль – то як сестра і брат,
    Як день і ніч, світанок і згасання…
    Супутники народження й кохання,
    Польоту в неземний едемський сад…
    (с.25)
    І таки вийшла в 2016 році її книга " Зцілення любов'ю" (Чернівці, "Букрек"). А ще й в Нью-Йорку побачили світ її вірші в перекладі англійською Юрія Лазірка – збірка "Босоніж в небо". Світлана Степанівна пише оптимістичні речі, вірить в те, що в нашій країні все буде добре.

    я душу заховаю поза часом
    що сиплеться крізь пальці як пісок
    і буду насолоджуватись щастям
    тоненьким як дитячий голосок
    (с.83)
    Вона пише те, що проситься, кричить, плаче, співає, про що молиться її душа. Їй хотілося писати про любов, про милосердя, бо жорстокість і насилля руйнують усе. Світ не змінити жорстокістю чи неправдою.
    Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
    Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
    ………….
    Будуть спасенні, хто вірує ,- скажете ви.
    Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
    Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
    Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
    Боже єдиний, нам світло у душі посій.
    Зло переможе лише воскресіння любові.
    Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
    Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
    ...Боляче тільки спочатку, а потім уже
    Спалюєш душу свою - і пітьма відступає...
    Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
    Ну а спасати - любов`ю...
    без неї ніщо не спасає...
    (с.11)

    В багатьох інтерв’ю Світлана Степанівна повторювала: «Треба дякувати Богу за випробування, що мені доводиться переживати. Можливо, я повинна була переоцінити дещо в житті. Я взяла на себе всі болі. Як крикнути, щоб мене всі почули? Я кричу своїми віршами, ними молюся, і ними плачу…»
    Сеанс важливий - зцілення любов`ю...
    Я медитую на семи вітрах....
    Все, що пекло вогнем, мечем і кров`ю,
    Міняю знов на райдуги в очах...
    (с.5)
    Вона каже, що тепер живе кожен день як останній. Поспішає сказати добрим людям добрі слова, з кимсь приємним поговорити, когось підтримати, хоч і самій буває важко. Їй хочеться, щоб щось у світі змінилося на краще, стало більше світла і добра, щоб поезія невидимим смичком торкнулась людських душ, бо від кожної людини щось таки у житті залежить…

    «Тепер передбачатиму світле, позитивне майбутнє для нас, для себе, можливо. На все воля Божа» – часто говорила Світлана останнім часом.
    Вона справді кожен день живе так, ніби він останній… І пише... Поезія – також ліки, ліки для душі… Відчуває, що ще не все сказала, не все зробила. Поспішає нести світло, любов і свою душу людям. Вона справді вірить, що людство існує для любові.
    «Щастя насправді в дуже простих речах, – говорить вона. – Воно у тиші, у душевному спокої, у вмінні слухати, чути і бути почутим, а ще – у здатності розуміти і любити. Цінувати кожну неповторну мить, віддавати себе, частинку своєї душі, не чекаючи винагороди чи подяки.»
    Прожити щасливо ті дні, що лишились тобі
    бо скільки їх сотні десятки чи тисячі може
    в нерівнім двобої не впасти не здатись журбі
    дай мужності Боже…
    (с.50)

    Щастя – це бути поруч з рідними і близькими серцю людьми, отримувати їхні посмішки і трепетне мовчання, ангелики, смс, малюночки, щиру підтримку тоді, коли тобі важко. Творити… Писати… Мріяти… Фантазувати… Милуватися красою світу…
    Осіння тиша коси сполосне
    В сльозах моїх , що на перлинки схожі…
    І світло спалахне в обіймах Божих,
    Щоб обігріти, зранену, мене…
    (с.98)
    Світлана пропускає крізь душу свої і чужі болі, множить світло і любов, просто творить. Сприймає свій талант як дарунок від Бога і відповідальність. Залишається собою. Вона переконана, що справжнє не зникає безслідно. І це неодмінно відчують. Якщо не за життя поета, то колись.
    Цей світ уже сказився від тривог,
    Глибоких травм і неземної люті…
    Тут потайки щодня ридає Бог
    Над душами, що кригою закуті…
    То що ж у цьому світі я роблю?
    Ліплю себе?
    Ловлю себе?
    Шукаю?
    Скоріш за все – приречено люблю…
    Відмолюю.
    Малюю.
    Оживляю…
    (с.17)
    В книзі поезій «Зцілення любов’ю» слово «любов» звучить у різних значеннях і смислах, адже і хворе суспільство, і екологію, і душі людські, і планету можна врятувати лише любов’ю.
    Світлана часто буває на природі, вчиться слухати магію тиші. Зустрічається з читацькими аудиторіями, творчими людьми, вчиться чути кожного, з ким зводить життя, – чути і розуміти. Вона відчуває, що душа ще не відмолилася віршами. Тому молиться ними. Живе. Вчиться бути щасливою щодня і попри все.
    лювлю себе на думці що чомусь
    шукаю самоти а надто тиші
    тут потайки мої приходять вірші
    і я їх відпускати не боюсь
    хай зігрівають зранені серця
    любов'ю що таки сильніша смерті
    скеровую ці сповіді одверті
    до Всесвіту
    до Неба
    до Творця…
    (с.29)
    Знайшлися люди, які схилились перед мужністю цієї жінки почали збирати кошти на допомогу в лікуванні, на поїздки, видання книг. В найпопулярнішій у світі соціальній мережі Facebook утворилася відкрита група підтримки «На відстані променя», в якій налічувалось більше тисячі учасників.
    Світлана не втомлювалась дякувати всім, хто її підтримував. Вона запевняла, що не пройшла б і половини того шляху, який уже пройшла, без щирої допомоги простих людей – друзів, читачів, віртуальних знайомих. Без їх щирої підтримки уже давно здалася б у боротьбі зі своєю хворобою. Бо це додає сил і рятує.
    «Вражена і зворушена. Горда своїм народом. Зобов’язана боротися і не здаватися. Заради Вас усіх…» – пише вона в мережі.
    «Коли їхала до Бухареста – вже знала про ускладнення своєї хвороби…Але поїхала. Мій київський професор дивувався і казав, що вперше бачить таку емоційну пацієнтку. Інші, мовляв, почувши слово «метастази», впадають у депресію, а вона їде на творчу зустріч і дні української культури, кидаючи хворобі новий виклик.»
    Танцюємо танго зі смертю..........
    ………………
    Бо я визначаю свій шлях...
    Сліди залишаю і вірші
    В загублених Богом світах...
    Готова до " миру іного"
    (Бо ж пекло - це тут, на Землі...)
    Прошу наостанок у Бога
    Усі втамувати жалі...
    (с.13)

    Таке витримати важко. Але вона тримається.
    «Вашими молитвами і допомогою – моральною, матеріальною, духовною і душевною… Вашою вірою в мене і підтримкою.»
    і стелиться небо магічним своїм узором
    і гола душа єдиним стає собором
    і марш похоронний вже грають чужі музиканти
    і світло в мені
    відчайно
    стає на пуанти...
    (с.18)
    «Я кидаю виклики своїх хворобі уже 2 роки, дякуючи Вам, прості українці – лікарі, вчителі, заробітчани, журналісти, поети, співаки, безробітні, пенсіонери, люди, прізвища багатьох з яких мені ні про що не говорять, яких я ніколи в житті не бачила…
    МИРУ ВАШИМ РОДИНАМ І БОЖОГО ЗАХИСТУ!!!»
    Світлана Костюк книжку «Зцілення любов’ю» присвятила "Усім моїм земним Ангелам-Охоронцям"…

    відкривайте мене в моїх посмішках сонцем цілованих
    ніжних кутиках вуст до яких не торкнулись роки
    ще у книгах у віршах на згадку колись подарованих
    у бездонні очей і легкому тремтінні руки...

    не вивчайте мене все одно залишуся загадкою
    у тайнописі серця - акорди надривно сумні
    я зостанусь для вас тихим світлом чи світлою згадкою
    білі тіні і вітер гойдатимуть тишу мені...
    (с.70)
    Вона казала, що відчуває, як дивляться їй в душу очі інших людей, і просять писати…писати про те, що лише ЛЮБОВ може врятувати цей світ…Вона закликала:
    «Тримаймося СВІТЛА!»
    -------------
    Поетесі вдалося відвоювати у смерті цілих два роки життя.
    Різдвяного вечора 06.01.2016 в Луцьку, в лікарні, о 22.08, Світлана Степанівна Костюк – світла, чудова людина померла.

    Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
    Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
    І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
    Так хочеться полетіти...
    Тому... відпустіть мене.
    (с.72)

    ===============================
    ** Про книжку Світлани Костюк «Траекторія самоспалення» –http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626692

    ** – в дужках номер сторінки в збірці.



    Коментарі (12)
    Народний рейтинг 5.5 | Рейтинг "Майстерень" 5.5 | Самооцінка -