Жила собі в одному з українських сіл маленька дівчинка, яка дуже любила книги. Та була у неї лише одна-єдина збірка казочок, яка дісталася їй ще від бабусі. Ганнуся геть усі казки зі своєї книги знала напам’ять, і хоч книга була дуже старою та пошарпаною, дівчинці подобалась вона більш за будь-яку іншу, що їй доводилось бачити. Кожного вечора вона приносила матері свою книжечку, і та читала їй казки, а Ганнуся закривала очі, і здавалося їй, що до неї ластиться той кіт, що про нього мати читає, чи лисичка їй підморгує, та, що півника з двору хоче украсти, а ось і царевич іде, заглядаючи усюди, мабуть, стрілу свою шукає, а ось і качечка кривенька обернулась на гарну-прегарну молодицю та й збирається по воду. „Ой не йди, бідолашна, не йди, заберуть твоє пір’ячко, спалять!”— аж хочеться скрикнути Ганусі, та вона лише перевертається на інший бік і уже інші персонажі хвилюють її уяву. А мати тим часом закриває книгу й вкриває дитя ковдрою — заснула.
Одного дня, прокинувшись, Ганнуся швидко одягнулася і побігла до річки, де рядочком стояли білі чепурненькі хатки. Вона сіла на місточку і опустила ніжки у воду, насторожено прислухаючись. Нарешті! Згори до річки стежечкою бігла дівчинка, і вітер підхоплював її косички, розтріпував волосся, а в руках у неї була дитяча кольорова книжечка. Дочекалась!
Ганнуся підвелася й заплескала у долоні:
— Оксанко! Оксанко! Ти приїхала!— закричала вона.
— А як же!— зупиняючись, нарешті сказала дівчинка.
Вони тепер уже удвох зручно вмостилися на березі річки.
— Ну, про кого тобі сьогодні прочитати? Про царицю ельфів чи про Івасика-Телесика?
— Прочитай про...
— Знаю!—перебила вона Ганнусю,— прочитаю тобі казку про двох друзів...
— Прочитай! Прочитай!— зраділа дівчинка.
— Отже, слухай...— і Оксанка, розгорнувши перед собою книжку, почала читати казку.
Оксанка була вже школяркою, уже й книги свої мала, й зошити. А от нещодавно й читати навчилася. Тепер вони з Ганнусею на вихідних, коли та приїздила до бабусі, збиралися разом біля річки, Оксанка читала, а маленька Ганнуся з захватом слухала й собі отих казок. Та які ж то казки були!
— Оксанко, а де ти скільки різних книжечок береш, адже кожного разу різні приносиш?— запитала Ганнуся, коли Оксанка, дочитавши, закрила книгу.
— У бібліотеці, а де ж іще?
— А де це? Що таке „бібліотека”?
— Ой, Ганнусю, ти що дійсно не знаєш що таке „бібліотека”?
— Ні...— Ганнуся опустила очі, їй чомусь стало соромно, ніби її запитали те, що вона неодмінно повинна була б знати. І що воно взагалі таке?
— Бібліотека — це місце, де живуть усі книги,— ніби прочитавши її думки, відповіла Оксана.— Їх там багато-багато й усі різні-різні,— показуючи руками, продовжувала розповідати Оксана.
— Це що ж виходить,— підхопила Ганнуся,— я живу в хатинці, Рябко мій живе в будці, квочка з курчатами живе в хліві, а книжки — в бібліотеці?
— Ну виходить, що так.
— Ой, а моя книжечка? Чому вона не живе в бібліотеці? Може вона загубилася?
Ввечері Ганнуся сиділа на подвір’ї з книжечкою у руках, розглядала її, і здавалося їй, що така вже сумна її книжечка, що дівчинці й самій сльози на очі наверталися. Та раптом книжечка вистрибнула у дівчинки з рук й промовила:
— Чого це ти Ганнусю зажурилася? Може більше не подобаються тобі мої казки чи не хочеш мати діла з старенькою, обдертою книгою?
— Та ні, книжечко! Люблю я твої казочки більш за усі інші в світі. Лише шкода мені тебе, ти у мене одна, сумно тобі напевне та й додому хочеться, в свою бібліотеку?— прошепотіла засмучено Ганнуся.
— Ти, Ганнусю, любиш мене, добре до мене ставишся, поважаєш, то ж мені у тебе добре, не хочу я до бібліотеки. Кожна книжка хотіла б бути на моєму місці, щоб її і читали постійно, й доглядали, а не на полиці, десь у закутку, порохом припадати. Коли, Ганнусю, ти до книги гарно ставишся, то вона тебе й грамоти й розуму, як у світі жити навчить. А чи знаєш ти, що Миколка, дядько твій, коли малим був, зі мною витворяв? Він мене й на вулиці під дощем залишав, й сторінки мої загинав, й шаблюки різні на сторінках моїх вимальовував, а було й у кота Мурка, що заліз на стіл, мною запускав. Чого лише довелося натерпітися! Отоді мені б до бібліотеки!
— Подумати тільки, книжечко моя!— зраділа дівчинка,— то ти тепер точно у мене залишишся? Давай я тебе гарненько завтра обгорну, щоб не обтералася, закладочку зроблю, щоб листочки не потрібно було загинати, та й будеш ти у мне як новенька.
Так дівчинка уже виросла, вже читає вона багато різних книг, а на поличці у неї досі усе стоїть та найперша улюблена книжечка — перша вчителька та порадниця. І дотепер, коли Ганнуся на неї подивляється, здається їй, що книжечка до неї посміхається, та ще й іноді підморгує.

У великому-великому лісі, що славився своєю красою та силою-силенною різних звірів, сталася одного разу така пригода.
Була вже глибока осінь... Звірі почали готуватися до приходу зими: хтось збирав жолуді-горішки, а хтось старанно зносив до своєї домівки сухі листочки, травинки. Лише один Заєць сірий-сірий з вух до хвоста ніяк не міг зрозуміти, чого ж це всі його брати й сестри міняють свої сірі шубки на білі? Ходить бідний заєць і думає, а зрозуміти ніяк не може. Та так мучить його те, що надумав він спитатися про це у наймудрішої, найстаршої та поважної особи лісу— Сови.
Стрибає він лісом і радіє:
«Нарешті дізнаюся, бо вже страх як кортить мені знати чому воно саме так».
Знайшов він той старечий дуб— то найстаріше дерево у лісі— там і живе Сова.
«Здрастуйте, тітонько Сова, могутній розум нашого лісу,— шанобливо звернувся Заєць,— страх як кортить мені знати чому усі мої сестри й брати зміняли свою сіру шубку на біленьку. Я довго думав та ніяк не можу зрозуміти».
«Здрастуй,— мовила Сова,— не знаєш, кажеш, нащо тобі біла шубка? То не міняй її, а навесні прийдеш до мене і ми вже ту таємницю розгадаємо».
«Добре, мудра тітонько Сова. Я так і зроблю».
Так і зробив Заєць. Залишив собі сіреньку шубку тай думає:
«Ото ж яка Сова мудра, а і їй до весни подумати треба».
От і настала зима. Замітає вона усе білосніжними килимами. Біло-біло навкруги... Все поснуло, огорнуте м’яким, теплим одягом зими. А Заєць наш на весь ліс заєць. Один він такий сірий-сірий. Стоїть серед своїх братів та хизується:
«А бачете яка то в мене шубка сіренька. У вас вона біла-біла, що й не видно де хто, а мене ні з ким не переплутаєш. Один я такий!»
Та раптом, де не візьмись, з-за дерева показала свій рудий хвіст Лисичка:
«А що, зайці, тут зібрались? Напевно, щоб я добре пообідала?» Та як кинеться на зайців, а вони й урозтіч. Біжить Лиса та вже щось і не знає куди бігти: все біло-біло— були зайці тай нема. Та де там, а сірий лиш хвостиком замигав:
«А ходи но до мене, мій хороший! Та вже не втечеш, сірий дурнику, добре тебе бачу!»
Біжить Заєць, вже втомився, а від Лисиці втекти не може. Довго біг наш сірий Заєць, ледве-ледве зумів утекти. Та де там, біжить лісом Вовк, і той Зайця угледів:
«Ходи,—каже,— Сірий, побалакаємо. А потім я вже й повечеряю».
Злякався Заєць та давай знову тікати. Та вже сил у нього бракує, думає, що треба б схитрувати. Плиг за пеньочок. Там, за сугробом, і сховався.
«Що ти, Сірий, глузуєш з бідного Вовка? Ти думаєш, що я дурний, чи, може, сліпий?»
Знову треба тікати. Та де ж це подітися бідному сірому Зайцеві серед білого снігу? Так пробігав Заєць мало не всю зиму. Жодного спокійного дня не було. Уже думав він, що стане скоро найспритнішим не лише серед зайців, а й серед усіх лісних мешканців. От такий клопіт був у Зайця з тою сірою шубкою.
Нарешті настала весна. Приходить Заєць до Сови:
«Здрастуйте, мудра Сова!»
«А що? Прийшов відповідь почути?»
«Та ні, вже я сам зрозумів. Я цілу зиму спокою не мав, сховатися не міг. Все біле, лиш я сірий— неважко знайти. Та вже ж я знаю цю науку. Наступної зими буде у мене найбіліша шубка, бо моя сіра лише тоді мені у пригоді, як снігу нема, взимку ж з нею пропаду».
Ось так мудра Сова вчить своїх нетямущих звірів. Та вже Заєць зроду взимку в сірій шубці ходити не буде.

2008