У великому-великому лісі, що славився своєю красою та силою-силенною різних звірів, сталася одного разу така пригода.
Була вже глибока осінь... Звірі почали готуватися до приходу зими: хтось збирав жолуді-горішки, а хтось старанно зносив до своєї домівки сухі листочки, травинки. Лише один Заєць сірий-сірий з вух до хвоста ніяк не міг зрозуміти, чого ж це всі його брати й сестри міняють свої сірі шубки на білі? Ходить бідний заєць і думає, а зрозуміти ніяк не може. Та так мучить його те, що надумав він спитатися про це у наймудрішої, найстаршої та поважної особи лісу— Сови.
Стрибає він лісом і радіє:
«Нарешті дізнаюся, бо вже страх як кортить мені знати чому воно саме так».
Знайшов він той старечий дуб— то найстаріше дерево у лісі— там і живе Сова.
«Здрастуйте, тітонько Сова, могутній розум нашого лісу,— шанобливо звернувся Заєць,— страх як кортить мені знати чому усі мої сестри й брати зміняли свою сіру шубку на біленьку. Я довго думав та ніяк не можу зрозуміти».
«Здрастуй,— мовила Сова,— не знаєш, кажеш, нащо тобі біла шубка? То не міняй її, а навесні прийдеш до мене і ми вже ту таємницю розгадаємо».
«Добре, мудра тітонько Сова. Я так і зроблю».
Так і зробив Заєць. Залишив собі сіреньку шубку тай думає:
«Ото ж яка Сова мудра, а і їй до весни подумати треба».
От і настала зима. Замітає вона усе білосніжними килимами. Біло-біло навкруги... Все поснуло, огорнуте м’яким, теплим одягом зими. А Заєць наш на весь ліс заєць. Один він такий сірий-сірий. Стоїть серед своїх братів та хизується:
«А бачете яка то в мене шубка сіренька. У вас вона біла-біла, що й не видно де хто, а мене ні з ким не переплутаєш. Один я такий!»
Та раптом, де не візьмись, з-за дерева показала свій рудий хвіст Лисичка:
«А що, зайці, тут зібрались? Напевно, щоб я добре пообідала?» Та як кинеться на зайців, а вони й урозтіч. Біжить Лиса та вже щось і не знає куди бігти: все біло-біло— були зайці тай нема. Та де там, а сірий лиш хвостиком замигав:
«А ходи но до мене, мій хороший! Та вже не втечеш, сірий дурнику, добре тебе бачу!»
Біжить Заєць, вже втомився, а від Лисиці втекти не може. Довго біг наш сірий Заєць, ледве-ледве зумів утекти. Та де там, біжить лісом Вовк, і той Зайця угледів:
«Ходи,—каже,— Сірий, побалакаємо. А потім я вже й повечеряю».
Злякався Заєць та давай знову тікати. Та вже сил у нього бракує, думає, що треба б схитрувати. Плиг за пеньочок. Там, за сугробом, і сховався.
«Що ти, Сірий, глузуєш з бідного Вовка? Ти думаєш, що я дурний, чи, може, сліпий?»
Знову треба тікати. Та де ж це подітися бідному сірому Зайцеві серед білого снігу? Так пробігав Заєць мало не всю зиму. Жодного спокійного дня не було. Уже думав він, що стане скоро найспритнішим не лише серед зайців, а й серед усіх лісних мешканців. От такий клопіт був у Зайця з тою сірою шубкою.
Нарешті настала весна. Приходить Заєць до Сови:
«Здрастуйте, мудра Сова!»
«А що? Прийшов відповідь почути?»
«Та ні, вже я сам зрозумів. Я цілу зиму спокою не мав, сховатися не міг. Все біле, лиш я сірий— неважко знайти. Та вже ж я знаю цю науку. Наступної зими буде у мене найбіліша шубка, бо моя сіра лише тоді мені у пригоді, як снігу нема, взимку ж з нею пропаду».
Ось так мудра Сова вчить своїх нетямущих звірів. Та вже Заєць зроду взимку в сірій шубці ходити не буде.

2008

...один із моїх перших творів для дітей...