Жила собі в одному з українських сіл маленька дівчинка, яка дуже любила книги. Та була у неї лише одна-єдина збірка казочок, яка дісталася їй ще від бабусі. Ганнуся геть усі казки зі своєї книги знала напам’ять, і хоч книга була дуже старою та пошарпаною, дівчинці подобалась вона більш за будь-яку іншу, що їй доводилось бачити. Кожного вечора вона приносила матері свою книжечку, і та читала їй казки, а Ганнуся закривала очі, і здавалося їй, що до неї ластиться той кіт, що про нього мати читає, чи лисичка їй підморгує, та, що півника з двору хоче украсти, а ось і царевич іде, заглядаючи усюди, мабуть, стрілу свою шукає, а ось і качечка кривенька обернулась на гарну-прегарну молодицю та й збирається по воду. „Ой не йди, бідолашна, не йди, заберуть твоє пір’ячко, спалять!”— аж хочеться скрикнути Ганусі, та вона лише перевертається на інший бік і уже інші персонажі хвилюють її уяву. А мати тим часом закриває книгу й вкриває дитя ковдрою — заснула.
Одного дня, прокинувшись, Ганнуся швидко одягнулася і побігла до річки, де рядочком стояли білі чепурненькі хатки. Вона сіла на місточку і опустила ніжки у воду, насторожено прислухаючись. Нарешті! Згори до річки стежечкою бігла дівчинка, і вітер підхоплював її косички, розтріпував волосся, а в руках у неї була дитяча кольорова книжечка. Дочекалась!
Ганнуся підвелася й заплескала у долоні:
— Оксанко! Оксанко! Ти приїхала!— закричала вона.
— А як же!— зупиняючись, нарешті сказала дівчинка.
Вони тепер уже удвох зручно вмостилися на березі річки.
— Ну, про кого тобі сьогодні прочитати? Про царицю ельфів чи про Івасика-Телесика?
— Прочитай про...
— Знаю!—перебила вона Ганнусю,— прочитаю тобі казку про двох друзів...
— Прочитай! Прочитай!— зраділа дівчинка.
— Отже, слухай...— і Оксанка, розгорнувши перед собою книжку, почала читати казку.
Оксанка була вже школяркою, уже й книги свої мала, й зошити. А от нещодавно й читати навчилася. Тепер вони з Ганнусею на вихідних, коли та приїздила до бабусі, збиралися разом біля річки, Оксанка читала, а маленька Ганнуся з захватом слухала й собі отих казок. Та які ж то казки були!
— Оксанко, а де ти скільки різних книжечок береш, адже кожного разу різні приносиш?— запитала Ганнуся, коли Оксанка, дочитавши, закрила книгу.
— У бібліотеці, а де ж іще?
— А де це? Що таке „бібліотека”?
— Ой, Ганнусю, ти що дійсно не знаєш що таке „бібліотека”?
— Ні...— Ганнуся опустила очі, їй чомусь стало соромно, ніби її запитали те, що вона неодмінно повинна була б знати. І що воно взагалі таке?
— Бібліотека — це місце, де живуть усі книги,— ніби прочитавши її думки, відповіла Оксана.— Їх там багато-багато й усі різні-різні,— показуючи руками, продовжувала розповідати Оксана.
— Це що ж виходить,— підхопила Ганнуся,— я живу в хатинці, Рябко мій живе в будці, квочка з курчатами живе в хліві, а книжки — в бібліотеці?
— Ну виходить, що так.
— Ой, а моя книжечка? Чому вона не живе в бібліотеці? Може вона загубилася?
Ввечері Ганнуся сиділа на подвір’ї з книжечкою у руках, розглядала її, і здавалося їй, що така вже сумна її книжечка, що дівчинці й самій сльози на очі наверталися. Та раптом книжечка вистрибнула у дівчинки з рук й промовила:
— Чого це ти Ганнусю зажурилася? Може більше не подобаються тобі мої казки чи не хочеш мати діла з старенькою, обдертою книгою?
— Та ні, книжечко! Люблю я твої казочки більш за усі інші в світі. Лише шкода мені тебе, ти у мене одна, сумно тобі напевне та й додому хочеться, в свою бібліотеку?— прошепотіла засмучено Ганнуся.
— Ти, Ганнусю, любиш мене, добре до мене ставишся, поважаєш, то ж мені у тебе добре, не хочу я до бібліотеки. Кожна книжка хотіла б бути на моєму місці, щоб її і читали постійно, й доглядали, а не на полиці, десь у закутку, порохом припадати. Коли, Ганнусю, ти до книги гарно ставишся, то вона тебе й грамоти й розуму, як у світі жити навчить. А чи знаєш ти, що Миколка, дядько твій, коли малим був, зі мною витворяв? Він мене й на вулиці під дощем залишав, й сторінки мої загинав, й шаблюки різні на сторінках моїх вимальовував, а було й у кота Мурка, що заліз на стіл, мною запускав. Чого лише довелося натерпітися! Отоді мені б до бібліотеки!
— Подумати тільки, книжечко моя!— зраділа дівчинка,— то ти тепер точно у мене залишишся? Давай я тебе гарненько завтра обгорну, щоб не обтералася, закладочку зроблю, щоб листочки не потрібно було загинати, та й будеш ти у мне як новенька.
Так дівчинка уже виросла, вже читає вона багато різних книг, а на поличці у неї досі усе стоїть та найперша улюблена книжечка — перша вчителька та порадниця. І дотепер, коли Ганнуся на неї подивляється, здається їй, що книжечка до неї посміхається, та ще й іноді підморгує.