Глибокий спокій...
Тонкої різьби дерев
ніжна нагота.

День коротшає,
життя здається миттю.
Невже минає?

Зимова пора.
Зорі як канделябри
У трунній залі.

Ворони крячуть
зграями понад містом.
Погребальний плач.

Ох, вітряниця!
Ховаюсь в чужий під’їзд.
Чи перебуду?

Джерельний запах
Першого снігу вранці.
Чекаєш Різдво.

Саван чи крижмо
сповило місто і парк?
Чисто на душі…

Паморозь міцно
клену руки скувала.
Ховаю свої.

Під полуденним
сонцем іскриться іній –
Весільний вінок

Лютий прощався,
хугою заслав стежки.
Нові прокладу…

Виднокіл рястом
блаватним усіяний.
Зорі ж - кульбаби

Лебеді услід
лелекам гублять пір’я.
Десь і твій вирій

Хризантем-яблук
запах в отаві гусне.
Вино в бокалі

Повня у гіллі,
пряний дим від бадилля.
Заблукали думки

Бабине літо.
Павутиння за вітром,
у коси – срібло

Верес цвіте.
Вереск пташиний утих.
Тиша і млака

Багряні ріки,
розсипане золото –
Все земля прийме

Потяглись дощі
набряклою вовною.
Набрякло серце

Ораторії
звук завис монотонно.
Гніздо порожнє

Ця стіна дощу
непереможним кроком
змиє бруд світу
2018

Край дороги, за вигоном поля
Бовваніє в ранковій імлі
Чиясь хата. Як совість, як доля
Біла постать у сизім вікні.

Бур’янами заросле подвір’я,
Відлетіли в міста діточки,
За літами знедолилась віра,
Журавлями гайнули роки.

Вишня тулиться сумно до шибки,
Їй так хочеться дати тепла
Тій, що сонця окраєць чи скибку
Все чекає. Та їх все нема…

Їх нема, голуб’ят-ластів’яток,
Десь штурвалять у далях-світах,
В постарілім саду їхня хата, –
                                                  їх мати,
Б’ється поночі в грудях їй птах,

Ще стискається, вже не ритмічно
Серед тихих небілених стін,
Все ще є, все ще любить Предвічна,
Все ще жде. Та надії ті тлін.

Я не вірю в незгойну дочасність,
У чесноти засніжених піль,
Я не вірю, що серце із м’язів
Адже знаю, що серце то біль.

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб сонет.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння,
Круті дороги, злети –
Вершини віри.

Стежки у горах –
Шарлатовою ниттю
Окруж вершини.

Вихід у соло.
На обрії день мліє.
Червениться шлях.

Як то літати?
Овид обширом уліг.
Дивує ж роса…

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний легіт.

Попруги сонця
В полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Ше поворотик
Однісенький, на осінь.
Прозріння ранок.

Упоміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Горнятко кави.
Хронограф віковічить
злети. Лиш ніжність…

Мій далекий невидимий острове,
Моя самосте гостро осіння
Я для тебе билинку у Господа
Пророщу, ту, що раєм висіює

Ту, що цвітом чоло твоє зросить,
Ту, що вродить рясними ранетами,
Виростатимуть крила мов сосни,
Прибуватиме сила між скелями

Мій далекий, мій зболений хлопчику
Під Бутівкою, Пісками, Маріком
Я вслухаюся в простір до подиху –
Небо падає, небо падає….

Ти на чатах, я поклик твій всотую,
Я руками затримаю небо
І стоятиму каріатидою
І молитимусь гордо за тебе

Проростатимуть маки до обрію
На затоптаних ордами жнивах
Батальйони небесними сотнями
Ми разом, до останньої битви

Чи пізнє літо зніме цю напругу
гарячим полуденним зойком
чи зі світлини хвацький бойко
по-змовницьки моргне мені з-за пругу,

розвіє ялинову сиву тугу,
відкіль готичні манять вежі,
де на витоптинах ведмежих
зустріну долю - файну волоцюгу.

Колись таки воно буває варто, -
підемо нищечком у парі
гарячі, молоді, зухвалі
станцюєм танго під заграву ватри

і вереснево теплим зорепадом
як ковдрою укриєм плечі,
ніхто не спинить нашу втечу
допоки ранок не озвучить радо

тишу в рапсодії карпатських гір:

і скажеш ти мені повір,
і я скажу тобі повір, -
колись зустрінемось ще знову
і знов продовжимо розмову
в світах, що ваблять позачассям,
бо зустріч ця була дочасна
бо зустріч наша не у часі,
а в гомоні гінких лісів,
у водоспадах і потоках,
притишених травою кроках
і зморщечках нових між брів.

Чи рання осінь визріє в мовчанні
чи пустить нас Чумацьким шляхом
і дим від ватри стане дахом
над цим задавненим прощанням…

Спливають дні, минають ери,
Час невблаганний до життя,
Лише любові дивні сфери
Долають прірву небуття.
Тому усе, що є живого
Шукає захисту тих сфер,
Бо сенс дає одне лиш Слово,
Одна Любов долає смерть.

Липневим медом вій вітрилом
вливався день рахманний клином
у мегапростір хмар і хвиль
кораблику а скільки миль
ти плив до берега святого
до неприкаяного мого
де білий виболіло біль

в солодких сутінках прощання
ти був мені як зірка рання
а я стелила простір зір
вчувалось відчайдушне вір
в очах палючого бездоння
чи знали ми що ця іронія
рефреном виспіваних мрій

тужливо ворожила муку
лягала тиша стиглим звуком
у царстві вибляклих надій
закарбувався образ твій
розлогим берегом прозорим
де море й небо неозорі
перебродили кров на хміль

хто знав що в піднебесних зливах
бринять ще сльози лейтмотивом
слідів двох тіл в глевкім піску
всотали риб крихку луску
упали інеєм мовчання
бо літо те було останнє
бо літо те було причалом
пора дощів прийшла одчаєм
прийшла пора для нас
відчалюй…
відчалюй в дощ
вітрильнику

Хто каже, що любов
вмирає з смертю тіла?
О ні, вона жива,
її основ
неподоланна міра
росте вкорінена в серця,
у спомин, у природу,
у буття,
у вічних берегинях-матерях,
у колискових і п’янких піснях,
у мудрих закодованих казках,
у прадідівських вічних молитвах
і в дітях…

Як у прощанні ми прощаєм милих,
як думи й душі линуть в ирій,
як стогне кров у жилах,
як гусне подих…
мліє тиша німо –
любов болить...

Любов болить
печально і незримо,
пече утрата рідних,
забутий нерв
давноминулих днів,
кохання запізнілий віддих
і втрати відчай
і одчай незораних полів,
утім
отой відгомін щастя,
що цвіло колись
в тобі
там пломенітиме –
до віку.

О, Вічносте…
Амінь!

Як то буває як осінь розводить руками край обрію
якір твій піднятий і наго спливає дощами
якір вкорінений там десь під ребрами остругом
брате, настала пора маякнути на інші причали

як то буває як сльози штормлять
                                під повіками гейзером
яблука спілі гірчать полинами і градами
та й ту роздвоєну партію виграти можуть
                             лиш справжні гросмайстери
ніжність не втопиш вином, а пристрасть           
                    завжди вимагає заплати

біль наш німий у зеніті за межами простору
хвиля зализує сіллю затовчені рани
хто ж то зостанеться на білім безлюднім цім острові
що після нас там крім вереску чайок зостанеться…

впився остріг як регат на відпливі до берега
кісткою в горлі що не ковтнеш і не виплюнеш
партія патова партія зіграна але не виграна
шахи не карти і королеви ніколи не краплені

У час поривів і нічного болю
і кучугур німих погрудь
ковтаєш слово і нуртує слово
і дзвоном б’є у каламуть

десь білий біль смерека увібрала
душа приблуда наче птах
гніздо завила в білосніжних хмарах
у вирій відпустила страх

давно погіркли сумніву горіхи
зтужавів погляд у пітьмі
той досвід болю вимолена втіха
і руки стислі на кермі

Десь у слобідці під Савур-горою
Німіла казка від нічних дрімот,
Нечутною, неквапною ходою
Вкрадався ранок зливою турбот.

Молився терен білим хмаровинням,
Тужавів дуб з пітьми і зойкав крук,
Вмивалась хата золотом проміння,
Торкалось сонце до чола і губ.

Ще не було печалі, ані втоми,
Червневий вітер бавився теплом,
Прудке дівча невиспане з учора
Із відрами майнуло за село.

Там козаки стояли у байраку,
У ватрі вогник тихо догорав,
Серденько калатало в ритмі кроку,
Того не знає той, хто не кохав.

А терен той, трояндовий душею,
Вливався в засвіт млостю аромат,
А соловейко слідом за зорею
Альтовим соло забринів у лад.

Чекав її, тож обнялися рвучко –
Котились відра травами в росі…
Як солов’ї співали палко, гучно,
Як пахло зілля в спутаній косі…

Минувся рік і щедра добра осінь
Пишалася плодами нив, садів,
Дитя до серця пригортала млосно,
Бринів тужливо колисковий спів.

А він десь там, за війнами з ордою,
Забув той день і вже її забув,
Бо горбик із землицею святою
Периною укрив.
Козак повік заснув.

Вірш написаний ще у лютому і опублікований http://maysterni.com/publication.php?id=99844, незабаром була створена музика, пісня звучала в аудіозапису, а кліп у такому вигляді виготовлений лише зараз. Приурочуємо його річниці Майдану. Адже НАШ МАЙДАН продовжується!

Я тій любові не прощу містерій
Пересуду, озлоби, суєти,
Я тій любові зачиняю двері
Розхитані Едемом гіркоти.

Літеплим днем осінньо-млистим, всує
Прощальний крик почую журавля,
Прощальне те причастя поцілую
І відпущу на прощу навмання.

Я тій любові не прощу скигління
Покривджених пташаток доброти,
За літом – осінь, там зими Успіння
Літати, впасти, стати знову, йти…

Якийсь такий пекучий біль
Якась така безмірна втома
У позавимір голосінь
Не рветься крик – лише судома.

Нещівне полум’я нудьги
За недосправджене майбутнє,
Чи винні ми, чи винні ми,
Що наше свято стало буднем.

Розділений на двоє світ
Втопає у потоках крові
Ненависть, лють у боротьбі
І зрада, зрада без любові.

А де любов, а де любов?
Де справжнє, вистраждане Слово?
І знову смерть під Твій Покров
І знову "перст" ударив громом.

Дитяче, щире, золоте
І те, не випите до денця,
Лунає плач і жах гряде,
Спливає кров’ю Її серце.

У лицедії і брехні
Клоноване буття історії –
Невинні, прокляті і ті
Розіп’яті на крилах боїнга.

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.

Мовчання ночі –
чорні гори
ятрять вогнями

форти прадавні
берегами
і дзвонів пам’ять

примари моря –
чужих часів
доба химерна

на каравелах
щогли впали,
піною – перли

п’янкі заграви
крові дзбани
винА і вИна

о, мій герою,
капітане,
провина?
Рана…

Співає море
оду сонцю
теплом

безодні, парус
висне млосно –
огром

тривоги і надії,
сплітає день
нитки –

пливти, палати
чи втопити
думки?

Позолотою
повняться води
під розпеченим
сонячним диском

у розморених
подихом гротах
вітер пестить
струнку одаліску

виколихує
шумом у лоні
перламутрову
піняву мушлі

купідонові
стріли в долоні
мов стигмати
кривавлять душу

розгортанилось
навпіл тут небо
струменіє
єство гаряче

хмари вихлепчуть
очі у Феби –
розсміється
і не заплаче

а підсолене
щастя ген горами
помандрує отам
прийменником

розговілася
винами повені –
не чіпайте її
не треба…

Буває душу розбивають дзвони,
Буває ноша в спину проросла,
В лице сміється ім’ям забобонним
До тебе той, хто в темряві блукав

І плаче той, хто каявся в досвітах,
І проклинає той, хто в щасті зачинав,
У чорне небо мчать погаслі діти
Із небуття не роджених заграв

А Ти смієшся знову до світанку
Новими зморшками на звітрених устах,
Чи переможиця чи знову долі бранка
З святим хрестом у згрішених руках

Там б’ють гармати і кривавлять глини
Невинні й ті, хто заблудив в гріхах,
Слов'янське чрево – тіло України
Там червоточить й мироточить прах

Черлена кров на побілілих згустках
Солончаків – слізьми просяклих нив,
В десниці Божій тая глина – пустка
У тих горшках, що не святий ліпив

Захланих зайд змертвілі темні тіні,
На сланцях газу бухенвальда тлінь,
Героїв сотні на небесній ріні
Волають до прийдешніх поколінь

Майданить серце безупинно,

Димами – ґрати,

Земля горить і біль провини

Не замовчати



Летять у небо кàчам білим

Сини крилаті,

Курличуть славу Україні,

Заклякла Мати



Майданить воля в мушці смерті,

Гатить в набати

Печерний молот. Воїн впертий,

Чи час вмирати?



Чи час прощати, відмоливши

Батьківський гріх?

Чи час повстати, запаливши

В гарматах гніт!



Чи час коритись вкотре долі

Долів лицем?

Чи на списах підняти волю,

Бо бій – не щем.



Безсмертний сину, мій Повстанче

Тобі молюсь!

Я Україна, твоя Мати,

Я не здаюсь!



Майданить серце…

Такий вже час тривожний бив
годинником у груди
ні вітру шум, ні стукіт злив
не змив з душі отруту
жаский всьому прийшов кінець –
обоймою у скроню
він розрядив її як мрець –
розтислися долоні
порожній став, німий як гнів
а я недолюбила
він холоднів і буднів прірву їв
його я відпустила
майнув порив, зігнулась вісь
незгоїлась утрата
молитва вирвою у вись –
на серце мідні грати
минулись зустрічі, пісні
заник у вічах подив
горить в безтямі чи усні
каган, кіптявий сподом…

Крізь зради і розлуки,
крізь болей млосний хрест
несу свою розпуку
над прірвою небес.

Наріжний камінь долі,
ушквальний вихор фарсу
мій кінь у чистім полі
завмер в німій образі,

а потім здичавівши
пімчав, зірвав опута
душа моя з личини
звільнилась і облуди.

Не пімста, лиш кохання,
лиш сила крил на плечах
любов як повінь рання,
як з вени кровотеча.

О, Боже, вдячна зорям
за Слово в ніч пристрАсну,
за гарт моєї волі
і одкровення ласку.

За те, що відмолила
гріхи душі і плоті
на розпростертих крилах
я знову у польоті.

Промчали коні
по струнах днів
час на припоні
він онімів

Кривава бритва
судьбі на зло –
програв ти битву
не зажило

Бліді почвари
твоїх сум’ять
у серці рани
не загоять

Згасає подих
у шум вітрів
лишився подив
а дух дотлів...

Забільмило слізьми
Око Праведне
зарясніли дощі
повні ладану
потомилися дні –
ждуть очищення
як спіткнувшись впаду –
стану вище я
догоряють слова
як ліхтарики
що злітали із рук
наче хмароньки
піднялись до небес
і мандрують там
світ у Тобі увесь –
відбудує Храм

Стогнуть зими, дні маліють,
вигартовуючи смерч,
Вороний крізь грози мрію
закарбовує, у герць
рвуться віжки, скачуть іскри
з-під окресаних копит,
мчи, мій коню, мчи в досвІти
не вигоюючи мить,
мчи крізь час, крізь блискавиці,
хай ударить в серце грім,
вже не зможем зупиниться
Я і Ти – в Небесний Дім,
а як станеш на розпутті
де є правда, є олжа,
як з тобою, коню, бути
нисподобившись до зла,
як утримати зірниці
в кулаці своїм, утім
грива спінена, зіниці
розчахнули обрій зим.
І мечами креше пам’ять
і вогні в борні горять,
не заскніти б манівцями –
уперед, у рись –
набезоглядь.

Марудно стало,
від слів густих
була заграва
і знову штиль.

Штормило, повінь
солодких мук –
відпливом. Осінь.
То віщий крук

тотемним знаком
окреслив суть.
Не вір сльозам, бо
дощі вже йдуть.

А чи підеш ти манівцем,
а чи зупинишся -
не покидатиме той трем,
дощем не виллється;

чи ти повіриш у сльозу,
чи сльози висхли всі,
чи скажеш: я Тебе знайду
чи знов помилишся,

розтявши словом навмання
крихку і віддану,
манірним принципом життя,
як вірнопідданий

чужих імперій і ідей,
таких обіграних,
і де той меч і хто Арей
чи Троя пімщена?

чи тятивою грає лук,
чи все узгоджено
долішнім викиднем сих мук,
горішнім подивом,

згораєш виром почуття,
а думи мертві всі,
а чин і слава як сміття –
такі непевні дні...

яке ім’я ти дав тоді
тонкій, як марево?
в її очах, в очах її –
відбиток зарева,

в піснях її, в її словах
твої півподиху,
в таких уїдливих часах
чи раб, чи воїн ти?

Різноголосся.
Різнотрав’я зваб. Сонети.
Ніч солов’їна.

Плоди цвітіння.
Круті дороги, злети сил.
Вершини віри.

Буяє липень.
Уста медами. Море.
Чаїний крик.

Попруги сонця
У полоні мрій. Раптово
очманіле кру...

Поміж хмарин
закрались сиві пасма.
Ранет ридання.

Істино моя, пісне,
Тихо ступай отак,
Лунко камінчик трісне –
Неба маленький знак.



Спалахом метеорита
Линула між зірок,
Сіялися крізь сито
Роки. Моїх думок

Прядиво ніжне вúлося,
Я все шукала сліди,
І відколи у милості
Там появився Ти,

Пісня видінням уклалася –
Шлях, як скелястий стрімчак.
Істина вічністю стала ся –
Ти у мені і навспак.

Ти близько так і так далеко,
сьогодні гріх наш визрів весь,
була узята тихо Мекка
під блиск очей, під гук сердець.

Липневим шалом у заграві,
буйним колоссям ваготи
дозріла повінь, пахли трави
і вже не Ви, лиш ми, лиш ти.

В душі сум’яття, тихо встану,
піду до сонця навпрошки,
із ночі рук твоїх осанну
візьму на спомин, на віки.

Троянди запах у постелі
п’янкий залишу, амулет,
простИрадл оксамити теплі
ще берегтимуть силует.

Пройдуть роки, а може вічність,
в туманах мрій спливе зоря –
пізнаєш в ній тоді наш відчай
кохання і…
чекатиму там я.

Божественноутробні води піняться то блідо, то криваво
Розкотисто рокочуть сурми білошумно згаслих зір
Органить серце і відлунює густу твою сльозу. Заграва...
Повір тепер – уста шепочуть у припливі і у відплив – не вір

Соленими руками вітер чуйно_пестить спраглолоне тіло
І проникає глибоко у жили млостю вічний щем
Сум’яття чайкою безодню розчахнуло криком білокрило…
Перлинами у мушлі – відгомін твоїх морських поем

В глибокоцвітті свіжих трав
В яснім безмежжі висі
Ти все співав, бо ти кохав,
А я купалась в оксамиті.

Лилась мелодія весни
Грайливо - барвінкова,
Барвисті звуки новизни
Будили все живе довкола,

Горіли сонцем очі у кульбаб,
Що розсміялись по долині,
В полоні поцілунків милих зваб,
В краплині крові на долоні
Душа від світла захолола.

Цівка сонця -
грім у вікна
впало листя
вбите криком
чорним круком
закрилило
сонця цівку -
зранку
у моїм віконці.
Бранка!

Горою лисою шумів старий осот,
завис червоний місяць у гіллі лякливо
заклечаний омелою, стуливши рот
загусло вітер вив гніздо у спраглій дива.

в берези коси ледь тремтіли, біле тіло
достигло світло_ болем, відчаєм медунки
від млості ночі кволе горло заніміло,
меди густі прозріли гірко-пряним трунком.

єлеєм щедро мащені уста спроквола
шептали заклинання дивні в сонній тиші,
її зіниць зелених повні глею кола
просили сили і його колишнього…

а за плечами крила розбивали морок,
уста скипіли соком перестиглих вишень,
доспілі зорі кидала притьма в подолок
і піднімалася у леті вище, вище…

і тоншали у висі срібні тіні,
                           бриніли чаром вії,
в серпанку місяця гойдалася горілиць
і вихором несла_ кружляла ностальгія
душа її мала прорвалась до зірниць…

_______
природа юна, нага без чуття провини
наївно жажде першого гріха
і всотують вогонь жаги аквамарини
небес – неозорима цілина.

…навідьмувалась

елегія...

і зоряно і тихо
і догорають
свічі ночі
та не лихо –
лунає сміх
дитини
у садочку –
так єдино…
ранок
пахощі калини
щасливий погляд
в небо –
радо
сонце
зазирнуло в душу
водоспадом
у віконце
надії
і розгорілись
млосно мрії
ніжно
і повільно
ласкає очі
літо
день блукає
небом
квіти –
підсоння України
моєї
і проміння віри
почуття родини
у любові
звучать пісні
не всує –
вечір синій
шле привіти
тихо
урочисто
черниця_ ніч
зронила Слово
росою
тихою водою
спливає
рідний Віз
Чумацьким шляхом
знову
гойдає мову...

десь там світи
світанок там
і днесь
і по_ ділам
а нам –
до Бога.

Те сяйво, що Христос –
Любов!
В Нім велич усього
І ти міг бути в Нім.
Готовий? –
Розіп’яте життя
Своє пройти в юрбі
Без нарікань
В покорі.

Вдивляюся в ікону –
О_ Красівська Маріє
Красою споконвічна –
СупОкій душ до скону
Тиха
Любове досконала
Іделічна
Моя відради мрія

Ось у човні –
Глибинами
Твоїх очей
Несуся в потойбіччя
Де величають
Твою честь
І славу - архангели
І херувими хором
Ласкаво
Днесь і передвічно

Благодатна!
Воліла я зостатися
Спостерігати вічно…

Потеплішало,
Берези сльозоточать.
Уста затерпли

Літак – лазур’ю
І борозна біліє.
На чолі сліди

Зело брунькує,
Лелечі гнізда повні.
У серці повінь

Розвиднілося,
Розкішний шум садів.
Дівча розквітло

Метушня пісень
І жайвір у зеніті.
Крокує літо

Незворушні тиша і блакить
Я з тобою – тільки дим і мить…
Дощ мине – і серце відболить



Пахло вранці дощем, а увечері – сніг
Каламутні слова просльозились до ніг
Тінню день промайнув – оберіг не вберіг…



Яснорайдужний шлях на попутних вітрах –
Поблукала душа по небесних ланах –
повернусь лиш у снах…
повернусь лиш у снах –                 
                                    слід бузками пропах

Полоще вітер
Прану джинсівку неба –
Проростає звук.

Метнуло й зблисло,
Скресає лід протало.
Тиші не чекай.

Посутеніло.
Розреготався грім –
Старе тікає.

Ніч промовляє
Вогняними очима.
Земля омилась.

Ранкове птаство
Співає величальну.
А ти кохаєш…

І.
Легким трепетом рук накрапає самотність
розгорілись маки на прощання
Нині стає хтось ніким, таким одиноким
ні тіні, ні слова, ні навіть бажання

а може… а може це втрата свідомості
за мороком завжди світання?

ІІ.
Учора слів шуміла злива, нині амнезія,
бо трави пахли надто сильно й млосно,
гірка отрута їхня висмоктала снагу тіла,
червоних маків рана відняла нам голос

слова рояться як москіти
і жодне з них не викреше веселки,
невпевнені, що книга ся закрита,
хоча прочитані усі її сторінки.

10.2011

Там палає земля
кулі валять із ніг
безборонна тут я –
зимоподихом – дні

совість слів не бере
а свідомість в огні
боронила б тебе –
свідки – стигми німі

на потоптаний ряст
чужинецьких небес –
окривавлений стяг –
вгору піднятий перст

ти казав – убивав…
бо інакше не міг
я трусилася вся
як осиковий лист

повернув не до нас
був далеко, в тяжбі,
вогник полум’я згас –
скам’яніла в мольбі

розминулось життя
у війні не за нас
все проплакала я
і став відліком час

Тримай мене сьогодні, чуєш, милий,
Не бійся сліз і пересудів злих,
Коханий, знаєш… наші крила
Не стануть білими в очах чужих.

Тримай мене на відстані умовній
Бо, що закони – сум’ять слів…
Дивися в небо – місяць вповні,
Коханий!… канемо до зір…

Тримай мене, коханий, щоб не рвалась
І не вагалася на мить… моя душа
В обіймах грішних розгойдалась…
Мовчи, тримай, і тихо… ш-а-а-а…

Тримай мене, коханий, бо накрило
Нестримним шепотом гаїв,
Бо рук твоїх туге вітрило
Всю підняло і понесло в ірій…

Шалений бриз вітрів і континенти –
А що коханню далі тих морів,
Сьогодні, тут, знайтися і померти,
Бо завтра новий день і відстань –
                                  сто світів.
16. 02. 2012

Долі зірвана нить –
ясний засвітку спів,
голос твій не болить,
ти хотів... не посмів...

перламутрових снів
в’є доріжка тонка –
залишився клавір,
голос твій замовка…

поділили на двох
тепле літо пізнань,
м’яко стелиться мох
по стежині зітнань

перламутрові сни –
відголосся весни,
весні віри не йми...

2011

ЗлотИвся овид у німбі
смеркалося тихо. Тиша.
і ти попрощався, ніби,
і постать, як сіра миша…

відчутно на дотик блідість,
ледь вітром чуприну колише –
то літо майнуло у сірість,
а я ж — на сходинку вище.

2011, жовтень

Під склепінням любові, зневіри і мрій,
Під клепсидрами зрад, покаянь і дурману,
Всі потуги земні віддаєм боротьбі,
А для чого, для кого живем і вмираєм?

Якщо ціль не ясна і сумління мутує ночами,
Якщо п’ється той яд без вагань і прозрінь,
Як щоденно очей, тих що поряд, ми не помічаєм,
То де ж міра щоденних Творцевих терпінь?

Плинно котяться дні і згортаються ери,
Б’ють дошкульні дощі і засліплює сніг,
Ти достукайся серця сусіднього, більше не треба
І проститься задавнений, перший той гріх.

2011, грудень

Ось прийшла Зима. Як доля,
Що дійшла поволі на межу,
А літа летять, іще в погоні
До зірок ясних, до міражу,

До примар літеплих, до утіхи
Літа зеленбуйних трав…
Кришталеве небо креше кригу,
Стелить біло сіллю по очах.

А по долах й долі ляже крижмо –
Первісно пречистий білий птах
Привітає всіх, хто щойно вийшов,
Попрощає тих, хто скІнчив шлях.

Січень, 2012

Розбуянилось
    кольоритмами
яре літечко –
   в вись молитвою
стежки скошені
   день протоптаний
мрії-мрієчки
    в сльозах втоплені
де кохалися
   там вродилося
де спіткнулися –
   змії звилися
білі квіточки
    не розпустяться
ягід приторних
   плід надкушений
запах пристрасті
   осінь струшує.
2011, Вересень

Мембрани пам‘яті вібрують наче мушлі,
Несуть столикі гості стоси літ пожухлі,

Муляють роки спопелілі ранки,
Сміються Мойри — вічності коханки.

У кроках літа — гомін осені,
В твоїм волоссі — зими провесінь.

Ірієм відцвіли очей закличні зови
Мов жмуток листя в синім морі,

Ріднить щомиті світ мене з тобою,
Я чайка, що літає над водою…

За небом — край, за брамою долання,
В глибинах, зріють овочі кохання.

Міцніє сталь у погляді відваги,
Нема в прийдешнім вороття
Лиш тлінь. І жага, жага…

Міліє стежка обрію
В смарагдовім світанку слави,

Горять розшерхлими устами
Слова похвали ангелам,
Як Він устав. Вони — злітали.

Вересневий вітер
вересовим квітом
стежку прокладе

з ранньою імлою
тихою водою
мій вінок спливе

купальське чар-зілля
на наше весілля
смуток — забуття

калинОвим гроном
в глибину долоні
щастям — вороття

перелітним зором
промайнули хором
береги — птахи

вересневий вітер
гне вербові віти
крони — нам дахи
1995

Листочки
на спалах край неба

принишкли
обличчям униз

крізь просинь
у піжмурках Феби

півсерпик
пів долі притис

пригвинтив
мій сум він до тебе

щілинку
лишив для надій

притихла
нічого не треба

лиш спогад
у слід веремій.

Вітрило синє мліє уві млі,
Дрімає золотом мрійливо місяць,
Тихенько хлипає блакиттю хвиля,
Чаклує вечір морем у мені.

Гукають чайки зойком над бездонням,
Мережить стежка, по якій пройти
ЗмалЕчку хочу, байдуже плинним дням
Чи у безсмертя заведе, чи в нікудИ.

Спливає вітром Віз крізь мокрі коси.
Чуваю часу велич мовчки.

Щемить душі краса,
як незбагнена сповідь
лісу вітрові,
як хмар жива
летюча благодать,
як плюскіт річки
по дзвінких каміннях –
щемить душі краса,
як запах ранку
в росяних лугах.

щемить душі краса
мов арфи звук,
вібруючи у
титрах долі
прозорим спалахом
лілового світанку –
щемить душі краса
таким оголеним
до краю нервом
мов відблиск неба
десь під Канивом,
в Дніпрі.
щемить душі краса –
мелодія
незнано-незбагненна,
записана у
нотнім стані зір,
і ти мені повір –
щемить душі краса,
не убивай її,
вона єдина
пренепорочна ще
у світі сім.

Ще мить – душі краса!

Де ти?
Дівчатко синьооке,
в короткім платтячку,
в сандаликах легеньких,
задирливе і пустотливе
стрибало, тішилось маленьке,
здіймались бантики вітрами –
дві кіски – крильця за плечима.

Де ти?
Дівчатко чорнокосе,
що не боялось вовка, ані лиса,
само блукало Вергаями і
бігло навперейми хмарам,
голесеньке купалося в ставочку
і спрагло пило воду з
польових криничок,
шукало зайця під кущами,
сушило зіллячко для мами.

Де дівчинка,
що запашними вечорами
сідала на колінах діда,
довірливо голівку клала
на дужу руку й завмирала,
з розкритими устами,
а веселенька довга казка
про Івана,
що спритно так дурив
смішного недоріку-пана
лилась епічною рікою.

Часами там собі дрімала
і вкладена у тепле ліжко
бабуні тихих колискових
ще довго-довго
слухала на вушко.

Вставало вдосвіта дівчатко,
будилось, як на личку сонце
веснянки малювало
крізь голубінь віконця,
притьопцем бігло у стаєнку,
бо там доїлась Ласька
і тепле молоко лилося
в улюблене горнятко,
а потім – бігло досипати.

Гніздились ластівки під стріхою
і рум’яніли щічки втіхою,
солодко Мурко муркотів
під липою біля воріт,
дівча дивилось на дорогу,
відкриту у широкий світ.
роїлись дні – повні чудес,
фантазії сміялись до небес,
як все це у мені близенько
і як все, як все далеченько.

Я вдячна долі за дитинство,
за синій ліс, за віру в казку
і за вкраїнську пісню,
за щиру ласку діда й баби,
за тиху їх любов
таку розкішну і багату.
І скільки треба перейти
нам того болю,
щоб зрозуміти вартість щастя,
ту безмежну волю,
що на зорі життя
нам щедро дарувала доля.
2006

*Вергаї – назва лісів у Перемишлянському р-ні.

В полях куріють старі мрії,
Жевріють там живі надії,
Димами оповитий років лет
Життя відчислює моменти.
Замшілі липи кличуть далі в небо,
Залишивши примари на стежинах,
Де не відбулось ані падінь, ні злетів,
Де досі гаснуть світляки
Над прірвою ...

Не має більшого блюзнірства -
як гине віра,
як чисті помисли
переростають
в оскал звіра,
як учорашні друзі
природно ворогами стали нині
зачаївши підступ,
а псевдоперемоги
маскують честі відступ.
де те, що вчора було благом -
завтра вразить гниллю,
де зрада пахне глупотою,
де на відвертість -
відповідь користю,
підозри і невігластво -
на намір бути відданим,
де невимОвлене кохання
на завтра -
слабодухе лицемірство,
де на оновлене єднання –
вінтаж позерства
й лицедійства,
де недалекий розум
з часом
породжує відразу,
а боягузтво для
правдивих почуттів –
супротив душ,
утому і зневіру
і розчаровуання - разом.
як з цим миритися – не знаю.
вже не живеш у цім вертепі -
виживаєш.

Сонячні крапельки −
Очка блискучії,
Дівчино, серденько
Дай мені рученьку.
Підійми личенько
Біле, вродливеє,
Глянь же ласкаво,
Ти ж моя милая.
Погляд твій ніжний −
Свята принада,
Брівоньки-ластівки,
Як я їм радий.
Усміх чарівний,
Солодкі губоньки,
Дівчино, любая,
Ти ж моя згубонька.
1989

ІІ

Сидить Марічка,
Як красна чічка
Над потічком.
Вплітає руту
В чорняву косу
Із барвінком.
Де ти, Іванку,
Любку-обранку,
Чому не йдеш?
Забув Марічку
І темні нічки,
Старост не шлеш.
Пасу я вівці,
Жену в кошари –
Про тебе думаю.
Складаю ватру,
Беру трембіту –
Баную я.
Як прийде осінь -
Ляжуть покоси,
Зійду з верхів.
Вже на весілля,
Моє ти зілля,
Приймеш сватів.
Ідуть музики –
Дзвенять цимбали,
А бас гуде,
Голос трембіти
Розносить вітер,
Їде княгиня
Із своїм князем. –
Весілля є.
200?

ІІІ

Причаївся за скалами Довбуш,
Такий молодий, як сонце,
Він скарбу стороже гожого,
Він ділить його укотре.
За пралісом місяць сходить,
За пралісом горе ховається,
За хатою зрадник ходить,
В хатиночці серце крається.
Не було любити любку,
Не було ганьбити мужа,
Вже дзвони голосять лунко,
Вже Дзвінка пращає душу.
Вже гори зчорніли горем,
Вже плаче нарІд і маржина
Отамане, батьку гордий,
Нещасна сьогодні днина.
О, як то тужили трембіти,
О, як то лилися вина,
За скалами скарб розбитий,
За скалами трем полонини.
Ватаги пішли лісами
І нікому більше пімститись.

Ключі
лелечі
канули за небокрай.
Курличе осінь інеєм у скроні.
Притомнію.
Тепло очей зачахло.
Як зимуватиму? −
уперше і
укотре.

Потопила сльози у джерельці,
Підзаріс тут мохом слід розлук.
Прихопила спогадів
Краєчок неба в жменьку,
За плечима крила твоїх рук
Тихо спали.
Зачаївсь на дні один разочок,
Не цілунків трунок –
згірклих мук.
У обійми впав тут камінь лунко
І притих, зачах, оглух,
оглух, оглух …

2010

Купальські вогнища…

їх відблиски горять у спалахах облич,

в ночах зіркатих і містичних

подих таїн,

сердець гарячих клич

за чарами очей,

що потемки шукають жагучих уст

лукавий папороті цвіт,

а він горить в плетінні рук,

липневим медом повнить світ.



Над полум'ям майне

Ярила яра пара –

яр весен спілий дар,

шугнувши крізь вогонь,

крізь оксамитну ніч,

шалено,

пліч-о-пліч,

очистившись від скверни і облуд,

і визріває новий плід,

танцює юний люд

у пристрасті,

не знає юність бід –

Купайла жар,

Купайла чар.


Уранці в руки ніжних лад

приб'є вінки купальські

життєдайна Дана –

жертовний щедрий збір

прийме у дар від чад,

а спрагнені уста

проситимуть води

на ярину і на плоди,

луна відтворить первісні хорали

над пралісом,

понад проваллям –

Людини життєствердне право

Роду й Рожаниць, –

їх клич

призовним клекотанням горла.



Покриє тайною все ніч животна.

Ярило стріне спрагло юний рід

О-о-о-о кличним хором.

Разом.

З руками піднятими вгору.

Верховодив місяць
Поза хмари –
Відпровадив душу
За межу,
Німо-німо час
Лежить на марах,
Я від Тебе
Знову не втечу.

2010

Милує пам’ять сни жовтогарячі
Потайки ронить тишу
Спалах вій,
Віоли стогін віттям –
Осінь плаче,
Каштанно скапує у рінь.

Ця осінь рветься і ридає
Ранетним подихом в ріллю,
Зчорнілу землю відспіває
Той птах, що вже давно в раю.

Міліють мрії, відлітають
Спізнілим птахом у вирій,
Безмовним поглядом прощаю
Чиюсь пополотнілу тінь.

Молитви згусток –
Променем крізь хмари
Прорізав смуток-півпітьму.
Колись все вернеться, я знаю,
Та доля нас вже не впізнає,
Бо канем у зимову млу.

Степи, степи і сонця повінь,
Вітри, вітри і ковила,
Високе небо і висока сповідь
Бовванів кам’яних і снів їх,
Випитих до дна.

На цьому тлі високих і чомусь
Таких беззахисних могил
Спроквола ранок млосну тайну
Мені мов неофіту привідкрив.

Незримо бачу люту битву
І шабель блиск
І скорострілів чую стріл,
Баских коней конаюче іржання
І відчайдушні вигуки воїв.

П’янить гарячий запах крові,
А руки просять прохолоди зброї,
Гарячу пружність крупу вороного:
– У бій, у бій
– За власну волю,
– За вільний степ,
– За лютий біль, що розбива окови,
– Убий, убий, упийся боєм
І не чекай появи нових ворогів.

І скільки тут лягло своїх і їхніх,
Хто був чужий і хто тут свій,
Хто тут святий і хто був грішний?
Всотався в землю щедро їхній прах німий.

Сколоти, половці, моголи…
І козаки – всі в забуття.
Курган, курган – литаври помсти
В пам’ять б’ють на сполох,
А все ж – історія не знає вороття.

А баби моляться до неба,
Могили височіють по степах,
Євшан – прозрінням,
Забуттям лінивим – ковила.
2005

Згризли полудень
Рибини в терлах,
Спека запалила
Небокрай.
Виплескались ночей
Срібні перла.
Наше пекло
Відкупає гріх за рай.

Коловоротить вироладом
Колесо Свароже.
Перуна чи Дажбога
Сила - влада.
Лагодить лук
Промінням стріл
Вродливе чадо Лади.

О, сонцедарний
В мені ти темінь засвітив,
Те сонце – нині у мені,
Той диводар такий жаркий,
Аж лячно.
Я не втечу.
Любов гаряча
До спеки…
В ніч маячить
Маятник кохання
Невпинно.
Не кажи «аж до загину»,
Я жити хочу.
Нині.
Бачиш жито –
Йдемо туди
У шатра високості,
По ночах смолоскипи зір
Крізь твої очі,
А вдень колосся стужавіле
на диво плідних нив.
Щоб не зурочить
Аж захлинувся місяць.
Мене ти недопив досхочу?
Впився?
Пророче шепчуть губи –
Хочу, хочу.
Вдалась спекотна нині днина,
Нова куриться жертва димно,
Блукає капищами Лада.
Шепіт вітру, шепіт вуст –
Він ладан, ладан.
Благовістить.
Важнію зливою колосся,
По плечах розсипи волосся.
Горить вгорі Волосожар.
Роси, роси –
На чолі твоїм.
Чиї ж будуть покоси?
О, сонцедарний
Досить!
На сьогодні досить.

Коловоротить.
О, гріховний боже!
2006