Напровесні пахне талою водою,
Набубнявілою вербою,
Пряними поривами потеплілого вітру
Та чимось тривожно терпким,
Що ось-ось має настати,
Обвалитися на голову пташиним галасом,
Швидкоплинним сизовинням кудлатих хмар,
Крихкістю небесної голубінні,
Сторукими блискавицями і першими
Роз-ко-ти-стими пе-ре-ка-тами грому:
«камінь-голова, камінь-голова» –
Радісно скаче хлоп’я на одній нозі,
А груди – напнуті вітрила,
А в них – горнило серця
Роздмухане сімома вітрами
І незбагненним прагненням
Непізнаного і небезпечного
Та конче потрібного
Тут, зараз, саме в цей час,
Швидко тріпоче,
Бо здається саме тепер
У тому є вищий смисл
Буття… Будь – Я!
Безневинність і дитяча безкарність весни…
І тобі тут є місце.
Про наслідки думатимеш пізно восени,
По запахах прілого листя.

Далеким трепетом хмарини
Зманіжиними і ламкими
Перламутрами
М’якогривих хвиль
У заході крайнеба
Розговілись дзвони
Ом – ми-и-и-и ...

О, зупинися мить!

На хресті антени – дивоптицею
Мов пісня вільна
І розіп'ята...
П’янка багряна далечінь
Стрімка стріла
Летить в кудлату глибочінь
Втопитися
У синяві ефіру –

Зупинивши мить...

Солодко-солодко
Тіло дримбою бринить
У ньому світ світає
Тілесності немає –
Бо є лиш синя синь
Лиш проминальна тінь
Життя що тлінь...

І мить!

Світлом душі
Долається пітьма
Немає нас...

Є мить!
Твоя...

Не волай у безмежжя –
ехо від хмар не відбивається
парадигми твоїх зусиль марні
я – не острів
мій океан не боїться тайфунів
він їх породжує
стихія не знає обмежень
маєш знати:
тільки одинокість
закінчується Вічністю

ідемо в небуття
не в забуття
небо – бути – я
досвід незабутий
врахований увосьме
передоднем особистого апокаліпсису

пам’ять – протяжним звуком струни
відлунює позачассям
прислухайся
зорі шепочуть наші долі

хрещені, досягаємо хреста
раптовою точкою на перетині
межовість координується навхрест
межа – входом іншого відліку

проростаємо у прийдешньому
з пройденого не нами
наша постійна тяглість
на Землі – не завершена
абсцеси свідомості одиниці – лиш точки
на цілісному пласті Традиції
абсциси – горизонталі, паралелі
безконечна протяжність, незавершеність…
постійне прагнення до з’єднання
двох точок – втім, тільки відрізок
в одній площині –
у просторі, часі, людському перебігу
паралельні прямі не перетинаються
наші паралельні світи
часом такі близькі й подібні
лежать у паралельних площинах
буває вони накладаються
радість стукоту іншого серця в унісон –
раптовий резонанс не марності пошуку
втім кожний залишається
у своїм безмежжі самотнім

власна безмежність обмежена
іншими мірами відліку
точка перетину осей
у кожного конкретна
коли площина зійдеться в одній точці
рухатимемося вертикально –
Там інша система цінностей
ордината спрямована однаково
вниз і вгору –
кому куди…

трагедія єства втіленого –
у чуттєвій тяглості поколінь
найдорожчі плоди
вислід мрій і потуг
не візьмемо назавжди
рух що відчуваємо тілом у всіх проявах
Земних горизонталей
раптово вичерпаний
останній тлінний віддих в одну мить
конкретність скінчена –
горизонт стає точкою…

боязнь утрати –
болісність переходу навхрест
знизу угору – возз’єднаним
або безконечне падіння самотою

одинокість долається
станом любові ноуменально –
проекція можливого тінями тіл
втім тільки Душа вагітна любов’ю
досягає блаженства

200?

Чому серце таке гаряче
(Як боляче носити у грудях розпечену підкову)
чому не рубцюються рани
а все кровоточать, кровоточать… ячать…
(вибухають маки у скронях
розливаються степом мороком б'ють литаври
мерехтять в очах стріли мечів артерій
натягнута тятива обривається раптом темінь прозріння)
чому кожна нереалізована можливість
не перестає щеміти
(вилікуюся бромом вина забуду хто я
або вип'ю цикуту гірку солодку полуду отрути до дна)
чому воно таке постійно переповнене цілим світом:
і материнською всепоглинаючою любов'ю
і беззахисною довірливістю дитини
і вітцівським всерозуміючим всепрощенням
і вічною нерозсудливістю ...
(євшан-земля полинова спінена заволочена кінськими гривами
заржавілі дерева іржавого сонця
спека-потопом апокаліпсису примари
минулого нездійсненого прийдешнього
пастка втеча куди?)
кипучий згусток болю б'ється
пульсує в жилах окропом
і не дає застигнути ані покаятися
чому цинічний розум не здатен
взяти його у крижані окови
- була б щасливою.!?

2005

Тіло бубнявіє мальвами…
Розквітлих маків
густий живопис
перестиглими житами
лоскотом колосся
виливається зерном тугим
стукотом водоспаду
по натягнутих струнах тіла.
Пора повна перестиглого солоду.
Під витонченою як батист
білизною шкіри
відчуваю оксамитну повінь літа
завмер жайвір у зеніті…
Мабуть, стаєш мені піснею.

2007

У твоєму монастирі
самотності стало тісно

* * *

Придивилася і побачила
що пейзаж твого серця
перемалювала рожевим кольором

* * *

Печалилося, печалилося і розвиднілося
теплим подихом весняного вітру
ти увійшов тихо і залишився ...

* * *
Твоя присутність така мовчазна
і я мовчу ... говорить присутність.

Було це несподівано.
Не знались.
І я утомлена сиділа
І Ви війшли,
І наші погляди зустрілись,
Ні - мечі схрестились.
Усе минулося давно,
Давно забутий Ви.
Чому ж цей погляд
Раптом вичовгнув з пітьми,
Не дав доспати дивний сон
В якому врешті
Віднайшла жаданий спокій.
І раптом знову - Ви.
І раптом - погляд
З мороку ночей,
Із пекла згустків тьми,
Такий жагучий і чадний
Як дим осінній,
Як Сахари спека,
Пронизливий, як раптом
Ненаситна зимна злива.
Він - Ваш,
Його відразу я впізнала -
Безумні очі з хаосу до віку,
Такий печерний,
Ненаситний, спертий
І я повернена назад,
На міліони літ,
Застигло мертва
Велетенська глиба,
Пробуджена,
Як вулканічна лава, -
Як би ніколи ще не знала
Чоловіка.

Мій синку! Твоє личко світиться
Великодньою писанкою, а
Твоя доля прокладається
Найпишнішими візерунками.

Простелю тобі рушник
Білий, клечаний
Прадідівськими знаками –
Не зіб’єшся зі шляху.

Викохаю тебе у любистку і м’яті,
Викупаю у водах Дніпра і Дунаю,
Приголублю червоною калиною і
Виростеш красним гетьманом.

Моє сонечко, зіркою
Тобі стану над Україною,
Аби тут виросло
Твоє велике щастя.
2006

Неділя

Досвітки долі.
Досвід віків.
Дотик до волі.
До-йшов?
Чи До-тлів?

Понеділок

Регоче на чужому плоті півень
Речитативом.
Радіо реве. Проснутись важко.
Ранок. Рикають машини.
Мене чекає тиждень −
Резидент.
Завербував в роботу понеділок.
А справ у мене − від і до,
Ремарка.
Я ж і не жаліюсь,
Резонно –
Ревність в справі, не на зло.
Чи ж вистачить терпіння
В понеділок? Що ж,
Резюме:
У перший день Тво-Ре-ць
Почав творить До-бро.


(життя в РЕжимі римейку)
Ре-мажор
Реінкарнація думок чи Реабілітація зусиль.
Реквізити на тіло чи Ревізія душі,
А може Реформація свідомості...
Чи її Реставрація?
Рецидиви самотності ятрять рани,
(Регіт рефреном) -
То рефлексії з минулого, пережитого, небувалого,
Не перейденого, проминального, не віднайденого.
Реманент щоденних спектаклів (Репетицій)
Захаращує пам'ять про прекрасне й дивне.
Рецидиви хвороби пройдених ер ксерять роки.
Рефреном вторять у буднях.
Вторять, вто-р-рять − вдруге не вперше.
Репертуар пам'яті невичерпний. Чому?
Ребус нерозгаданий.
Редукція від передвічного до сьогодення.
Не Ре-мствуй − ти Ре-зонатор без Ре-зону.

Релігія - прозріння для незрячих,
Реванш для немудрих, для невірних у вічності,
Реліквія - для вірних, відліт у вирій.
Резерв терпіння – Ренесанс релігії.

За правдою - творчість роками.


Вівторок

Мі -мінор
Містика буднів в мінорі.
Мінливість світу− урок.
Міряю кроки до волі
Місивом душ і думок.
Мрійливість духу − омана.
Зміцнює віру в життя
Ніжності міра й любові,
Міняться ролі, гояться рани.
Мужність − процес каяття.
Між обрієм щезне мій ранок.
В минуле нема вороття.


Місяць містикою мислить.
Місто міниться, тремтить
Міфами дня.
Міражі срібних зір
Мінливо мерехтять на
Мідних постаментах,
Мініатюри вогників у те-Мі-нні вікон −
Мілко-мілко розсипані сонця міхи...
Місток в минуле −
Містифікація середньовіччя над
Містом мрій.
Мистецтво понад часом в
Мінах левів-сфінксів
Мінорний лад як спогад, здогад?
Музика камерна ка-Мі-нних веж.
Міраж чи реальність?...
Реальність міражу.


Середа

Фараонове око спливає на захід
Фальшивого дня.
Фоном пройдешніх турбот –
Фарисейство забутих епох,
Фантазії древності власного я,
Фабула в формах минулих життя.
Факел раптово освітлив дорогу
До давнього дому,
Фатально окресливши шлях навмання
До забутого бога.
Фарбами у тмяних півтонах,
Фалди пальто залягають у тінях
Фінального гону.
Фантом блукає відлунням фаготу,
Фатум минулої жертви жерців фараона,
Сфінкса фантом, із смутком в очах.


Четвер

У сольній знемозі Сонце предвічне,
Сонце що вчора нам богом було
Солене чоло зрошує сльозами.
Соло Землі − вічними обертами,
Танець планет завуальований
Слизькістю простору,
Його нез-До-ланністю,
В тім не-До-лад-ністю.
В солодкій знемозі чекаєш кінця
Її вісі до часу тертя −
Соль-спів − звук
Солов'я − райської птахи на брамі дня.
Соляріс − повернення знову, очищенням,
Сон це чи нове чистилище.
Крізь сльози в Соляріс − незнане життя
До спокою вічного Слова.

Слово − за межами простору.

П'ятниця

Ляпіс-лазурний ліс
Лепкий на дотик.
Літнім слізливим
Липневим дощем
Намоклий.
Лячно. Темно. Ніч.
Блукає душа через хащі, у
Лябіринтах думок
Не пропасти б.
Лягла би давно спочити
Та ніде думки подіти,
Ломляться лавою
Чудні й не ласкаві всі,
Крізь темряви ліс.
Хто зна їм лік?
Встану з загравою, в
Ляльчині очі упнуся, що
Хтось із дитинства приніс.

Ляльчин сей погляд близький і далекий,
Ляльчин сей погляд з дитинства лелечого,
Ляльчин сей погляд холодний принишк, а
Спогадам стало блакитно і тепло.

Субота

Сі... − Щемлива і тонка як тінь.
Сі − Січнева чистота...
Січневі ночі, звуки коляди і
Запахи різдвяних страв, і
Сіна й завжди тепла піч, і
Оповідки дідуся про козаків, про Січ.
Та дивна радість пізнання добра.
Хліби в печі й вино і
Сіль − мов сіль землі, а що се?
Дідизни − хата,
Сільце під сонцем, аромати
Яблук, рути-м'яти −
Спросоння крізь віконце.
Се ліс, садок, ставок і
Сінокоси...
Се теплі бабцині слова й
Й ласкаві руки, що розчешуть
Внучці коси.
Се роду пам'ять, се
Сім'я, де всі разом, -
Се гама і акорд -
Гармонія,
Де лад і рід
Де всі Сі-м нот -
Се всі Сі-м я.

Неділя

Долоні підняті до сонця.
Досвітній дотик долі до щоки.
До Тебе і до Твого дому
Чи долечу через віки
Dominus, ave Dominus
Достойно.

Петляють дні і ночі, линуть
у хороводі приспаних речей
учора, нині і невпинно
не чути голосу очей.

тривалить муки щастя лет,
спонтанно барабанить в серце,
прийшла я з перелітаних планет
у круговерть земного герцю.

терпкий той плід, що спонукав в обійми,
як линвою, тяжію до землі гудіння,
тут доброта та воля ненадійні,
бо смутком гріюсь в розкоші говіння.

розлука з небом не назавжди,
почую погляд і діткнуся слова
колись..., а зараз –
ночі пахнуть травнем.

Горобці спадають з гілок мов яблука,
вітер кличе мене у пустку,
а я вперто тримаюсь за соломинку
і доїдаю оком хмару.
Осінь прийшла.
Вбралась парасольками,
повистуджувала грубки і душі,
а моя паленіє.
Барило місяця висмоктує сили,
теліпається на волосинці останній трамвай,
хто не добіг, буде довго плентатись
сліпими вулицями
мріючи про філіжанку доброї кави.
вчора сюркотали цикади,
а тепер пахне прілим листом.
Димами окутаний вечір
протравлює все живе.
Знеможений Замок тихо осідає
під сивим хмаровинням часу.
Надсадно скриплять давні брами,
Під тягарем літ
вкотре впав старий будинок.
Безглуздне місто в глупу пору,
нема геройства в пустоті.

Ми падали, ми налітались –
В куди цей одинокий слід?

Ми падали ...
Тримав мене мов скрипку –
Коштовність, варту віртуоза,
Мелодія була твоєю,
Я була твоєю, може...
Ти у мені увесь
Як вичавлений мед
З вощини розтопився,
Опалим листям
На тоненький слід.
Усесвіт лиш для двох,
А Чи одна єдина мить?
А на чолі проклався
Перший слід.
Було аж тільки двоє
На одну небес блакить
Та тільки був тут ще хтось.
Сидів в моїх очах
Без дозволу.
І був він птах,
Бездомний вітер ненаситний,
Як безіменний трунок,
Дивний як ніщо.
Ти хто? –
Мовчазно зойкнув і поблід.
− Я те, що і тебе колись поглине.
2007

Весна обіцяє,
Осінь підраховує.

***
Літо підстрибує похапцем,
Хлюпає, сповнює.
Зима мовчить і тривалить –
Спокій ближче до вічності.

***

Так високо – казка.
Так глибоко – мудрість.
Так широко і просторо думці.
Занурююсь в тишу...
Спокій...
Зима.

Ну що за прокрустове ложе –
між бажанням та мудрістю.

* * *
Лета повільно злизує роки –
не задивляйся в каламуть.

* * *
То яблуко вартує Трої –
ще Єва куштувала у Раю.

* * *
Безмовна Ехо –
вічна сповідь Нарциса.

* * *
Нещасна Іо – ти прекрасна
та ґедзь сказився на красі.

* * *
Як впав лихо дощем золотим,
був нелюбий спогад металевих ночей,
холодив, не пік, не грів.

* * *
Десь поруч вчувся плюскіт Стіксу.
цього разу мудрий Харон проплив повз,
але Цербер розгавкався дуже.

* * *
Між Сцилою та Харибдою –
вихід один.
Не домагайся взаємності у вічності.

* * *
Авґієвих конюшень сморід
тут змиє лиш розлив Дніпра.

* * *
Комедія життя – в її трагічній ролі.

День горів як свічка
біля люстра.
Вітер дмухнув –
і пустився дощ.

***
Дивувалась янголам
в криниці –
бо любили воду
мов живу.

***
Відбивала студня
крайчик неба.
Зоресвіт вмістився
у цебрі.

***
Море виплеснуло
перстень на долоню –
чиясь доля
затремтіла у чужій руці.

***
Кованим карбом
в долоні, мов русло,
доля відбилась,
як камінь в воді.

***
Безвимір злитий у цебро дощівки –
доброго ранку тобі доленько!

У відерці змолитовилось спасіння.

2010

Край неба гупали громи.
Мечі кресала блискавиця.
Одна, в очікуванні зливи,
Зупинилась...
Під дубом-велетом.
В страху не впала ниць.
Зривався вихор, нісся полем,
Толочив землю, пхався, вив.
Вона навхрест розкрила
Руки-крила
Й полетіла в вись
І полетіла з ним.
Збіліле тіло холодили краплі вперті.
Набубнявілий одяг обіймав,
Мов гола пристрасть смерті.
Кружляла в захваті нестерпнім
Поміж розгніваних зірниць.
Так мчала степом дика кобилиця.
Роздмухані боки, із ніздрів жар,
І шалу поклик первісний,
І крові молодої сила,
Й зову природи вічний чар.
Летить стріла – розгнуздана самиця
Між тілом і душею – волі дар.
Відгомін пам’яті
І скитська діва – степова цариця
З міжчасся стрепенулась
Й понеслась у шквал.

Побігла за журавлем,
а він задивився в криницю
і не хоче летіти.

Забаглося заховати літо в пазуху,
а воно розтеклося
солодким молоком вересневої зливи.

Пірнула між латаття,
коса до дна приросла,
білою лілеєю дивлюся
у вічі місяцю.

Розгойдав мене круторогий,
ось-ось виплеснусь у безодню.

Тривогою дорогу охопила
коріння дубові змія чорна.
Боронила тебе дубе від неї —
руки одубіли від
отупілих поглядів зграї.

Чому ти такий слабкий дубе?

Тримаю корені твої в землиці,
відпущу — розчахне їх блискавиця.
Чи ще коли побачу сонце?

Відгриміла буря, а тут — сніги.

Знесилена, неси мене стежино,
якої вже давно нема спомину.
А тут давно росла трава?

Проб’юся чи загину?

Тьма зазміїлася у
коловороті лабіринту,
а тут іще сльота.

А воля то примара чи мара?

Генетичну пам’ять кінцівок
Спраглих меча
Намагаються увіпхнути в
Прокрустове ложе історії.
Іронія.
Гречкосіїв коронують на гетьманство.
Козацькі могили надійно
Поховали славу.
А ви сидіть зі своїми мисками
У хаті скраю,
За високим парканом
Не наткнешся на пронизливі
Очі співвітчизника.
Але я теж знаю, що
Грамоту свободи
Підписують вістрями мечів!

Намагнічені пальці
пульсарами на схилах тіла
сполотнілі губи –
це не літні дощі,
це спазми ковтком сльози ...
сьогодні адамове яблуко
пульсує в горлі не ковтнуте
таке солодке ...
сьогодні востаннє тужавіють
намагнічені пальці
на схилах білих
витонченою як батист
білизною шкіри
судомить орган –
завтра нас не буде,
у нас не може бути завтра
прощай ... прости...
тільки розімкни
намагнічені пальці,
проситиму – не відпускай –
то відпусти ... погаси
намагнічені промені
недожатого літа ...