Я вийшла тебе стрічати
У зоряній сукні ночі,
І заздрило небо чорне,
І літо, мабуть, із ним,
Як заздрять красі дівчата.
І хтось нам таки наврочив
Таємну любов у горні
Страшного вогню війни.

Чекала на тебе, руки
Ламала собі, і Бога
Благала, аби прийшов ти,
Живим і здоровим був.
У серці тривожний стукіт
Ховала від слуху злого.
Стояла у сукні з шовку,
Хвилинам вела лічбу.

Висока струнка тополя
Здавалася довгим списом,
А обрій – мечем ворожим
І темним, як біль в очах.
За щастя своє боролась
З війною, і десь лилися
Не сльози, а кров, о Боже,
І тільки вогонь стрічав.

2013 р.

Дивіться, дивіться: хлопці, хлопці йдуть.
В них втомлені лиця. Кожна ніч – хомут.

І плаче, і плаче мати, кров та сніг.
Дивіться, дивіться: ще один поліг.

Вже Київ не Київ, а Майдан, Майдан,
Де люди, всі люди – мов живий паркан.

Вже зранку до ранку про Майдан, Майдан
Думки нескінченні і бурхливий стан.

І вкотре, і вкотре каже хтось: війна…
Це каски, це хлопці… врешті, що хто зна.

А полум’я вище від голів і дим…
Це зараз, що зветься часом змін страшним.

Дивіться, дивіться: від наруги й ран
Столиця, столиця – вже Майдан, Майдан.

Стоять барикади, й, отже, не обман,
Що вся Україна – вже Майдан, Майдан.


2014

Ти з’їла серце орла і серце шуліки,
Але у грудях твоїх не щезла діра.
Хіба не знаєш, що ця хвороба – навіки
І жодні не допоможуть жертви чи ліки?
Та, хвора, ти не помреш, о смерте стара.

Ні слова з вуст. На мовчання вічне заклята,
Вже людського серця прагнеш. Нащо береш?
Хіба не знаєш, що доки грає соната
Життя, існуєш і ти, безноса, патлата,
А без життя не потрібна, хай не помреш?

Стривай! Здогадуюсь, добре знаєш усе це.
Наразі думка сяйнула інша мені:
Якщо невпинно з’їдаєш серце за серцем,
Якщо хвороба водночас – вічне мистецтво,
То може...
Може, життя теж вічне?
Чи ні?


2013

Піти з життя, аби (або)
Упасти в тимчасову кому,
Поставити не крапку – кому,
Якщо дозволить, звісно, Бог.

Немов у море кораблі,
Піти туди, де стріне янгол.
Фламінгове узріти танго,
Яке все далі від землі.

За спокоєм відчути бій,
Перемогти, нарешті, фатум,
Ввірватися у світ постфактум,
Де гуркотять мільйони дій.

Додати щастя до смаку,
Найліпший чай попити згодом
І зрозуміти щось під сходом
Не сонця – мрії у вінку.


2013

Покірно і сльози, й удари
Подушка приймає щоранку.
А потім опівночі мари
Дарує і жах на останку.

Тремтиш. Прокидаєшся мовчки,
Спітніла під ковдрою спеки.
І місяць із вищиром вовчим
Віщує нові небезпеки.

І хворі каштани та клени
Палають із листям, що воском
Дерев цих – свічок цих – щоденно
Тече за віконним і плоским

Екраном, в якому живеш ти,
Крокуєш спіраллю чи колом,
Існуєш без виходу, врешті,
У циклі без цілі та кволо.

Подушка це знає чудово
І шкіриться зморшками мстиво.
Ти плачеш. Ти б’єш її знову.
Як пані жорстока – жахливу.


2013

Налетіли «орли» – пóночі.
Налетіли, немов – вóрони.
І надії нема, й помочі,
І дивитись уже – соромно,
Як невинного б’ють, Боже мій!
(Біль чужий – наче свій, біль його).
…Як лежачі стають схожими
На червоне від ніг сильного.
Постраждали не сто – тисячі,
І мільйони ідуть – свідками.
Жодних слів уже не вистачить,
Беззаконня де – óсь
звідки ми…


2013

Ваша величносте, Зло не змінилось нітрохи.
Як у минулі часи, диктатура і меч.
Скільки б не бігли, не мчали стрілою епохи,
Ваша величносте Зло, Вас не змінить їх смерч.

Що таке він, коли Ви – справді буря руйнацій.
Будь-який смерч перед Вами схиляє чоло,
Ваша величносте… ні, Ваша ницосте націй,
Ваша негідносте, підлосте, низькосте Зло.

Ваша нікчемносте, Ваша убогосте, Ваша,
Врешті-решт, сіросте Вашого прапора, суть
Жаху й байдужості, й вельми сумнівних «покращень»,
Ваша «величносте» Зло, з Вами завжди абсурд.


2013

Безсилий крику мій!
Ти відчай мій.
Ти лють.
Ти сни, в яких ріка
вже не вода,
а кров.
Тобі ім'я -
Народ.
Ти на Майдані
люд.
Тобі залишився
до сили
тільки
крок.


2013

Поети стали поп-зірками.
Нудьга й нудота.
Хоч їм здається, що вони цунамі,
Що кожний їх рядок - це струму дотик.
Не читачам край сцени,
А слухачам щастить, та й то не завжди,
Як вдарить струмом з вуст шалених.
О бідне слово! Нині фальш ти.

Цвіте моріг* в оазисі весни,
Я заблукала вдало у пустелі.
Як рідні, обрій, і хмарки-слони,
І бедуїни без дахів та стелі.

Не храм піски – це пекло уві сні,
І піт, здається, з присмаком купелю
Страждань, але за всі краї масні
Дорожча вільна і без меж оселя.

Я кочівниця, йду своїм шляхóм.
Перекатун** веселий я неначе.
А мій супутник – вітер чи фантом –
Зітхає тяжко і щоразу тяжче.

2009 р.

1

За обрієм вогненна ряснотá.
Все завмира, у тінях ночі тоне.
І ніби світ увесь, як тінь ота.

З повітрям, що ледь-ледь іще червоне,
Холоне плоть. У спогад відліта
Безсонна думка, наче синій птах.

2

Лиш інколи зненацька заведуть
Мене сновиддя у високі шати,
Де таїни присутня чорна суть
І підсвідоме прагне панувати.

Де спогади про учорашній день
Рвуть серце на шматочки, а не гладять,
Бо пережитий біль ізнов гряде –
Кохання, що пізнає згодом зраду.

2008 р.

Із забувших мене можна зробити місто.
Всіх кохавших мене - в людському морі крапля.
Час із вітром вікно тихим зачинять свистом,
Та я поки в полон сутінок не потрапив.

І не те що би я сильний, бо сила - штучне.
Я умію одне - жити, хай навіть мертвий.
Може, саме тому слово моє - живуче.
І байдуже, що вовк робить із мене жертву.

Ми йдемо – крок – крок – крок – вперто через Африку –
Крок – крок – крок – крок – вперто через Африку –
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Сім – шість – дванадцять – п’ять – двадцять дев’ять миль за день –
Три – дванадцять – вісімнадцять – тридцять дві за вчора, вчо…
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Не – не – не –не – не дивись вперед на це.
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!);
Всі – всі – всі – всі – збожеволіють від них,
І продиху немає на війні!

Тре’ – тре’ – тре’ – тре’ – думати про інше щось –
О – не – дай – Бог – з розуму зійти мені!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Раз – два – три – ти – кулі в поясі рахуй,
Бо – ледь – прийде – сон – задні вичавлять тебе!
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Для – нас – лиш – сміх – втома, голод і жага,
Та – не – не – не – хвороблива трясця ця –
Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Вдень – нам – ледь – ледь – легше, бо укупі ми,
Та – ніч – знов – мла – легіони без кінця
(Чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз!)
Продиху немає на війні!

Я – йшов – крізь – жар – тижнів шість, мій свідчить лист,
Що – жар – цей – жар – не вогонь і не чорти,
Лиш чо – чо – чо – чо – чоботи уверх-униз,
І продиху немає на війні!

Серпень серпом розрізав димчасті хмари.
Впали птахи за обрієм, там, де вирій.
Вислухай, друже, тишу, яка вже марить.
Вислухай осінь літню в моїй квартирі.

Випий серпневий хакі в салоні темнім
До бурштинових плям на зелених стінах.
Я б до тяжкої не поверталась теми,
Тільки інакше не розумієш нині

Стан мій душевний, погляд, що завтра бачить,
Від сьогодення далі усе відходить.
Втім, ти навряд чи думку мою, навряд чи
Зловиш у ясну перед дощем погоду…

…Вгадую кожний порух, твій кожний намір,
Страх потаємний перед новим і дивним.
Серпень серпом розрізав мости між нами.
Тишу заповнив холод. Осінні зливи…

2012 р.

Заблукала в своїх лабіринтах,
Бо потрібне раніш не взяла,
І туману хмільного п'ю пінту,
Не зганяючи зморшку з чола.

Вихід поруч, а може, далеко.
Із ключем тільки двері знайти б...
І шепоче невидимий лектор:
"Вір мені, бо ти - я, а я - ти".

Та стою собі на роздоріжжі,
То сміюся, то плачу, хмільна,
Бо минуле моє душу ріже
Днем сьогоднішнім. Майже щодня.

Так минає за місяцем місяць.
Як раніше, кружляю одна,
Власне вперто шукаючи місце
Серед світу чужого майна.

Я виходжу, нарешті, з кімнати,
Як з полону колись - королі.
Кров у жилах втомилась чекати.
Кров у жилах - це ром в кораблі.

До Олімпу, що без пантеону,
До вершини під сонцем своїм
На дорогу виходжу безсонну,
Полишаючи батьківський дім.

Так серпом безконечної кризи
Краю власне життя на шматки,
І на завтра теперішній ризик
Не лишає тверезі думки.

А постукаю раз у ворота,
Запитання почую нараз
І схилюся від грубого: "Хто там?",
Бо сама вже не знаю гаразд.

Те, що вчора було зрозумілим,
Нині як для годованих - мор,
І все більше у жилах текіли,
І все більше захоплює шторм.

Все шепоче невидимий тільки,
Все повчає цей лектор, як жить:
"Вір мені, не повторюй помилки,
Лабіринти - лише міражі".


2011 - 2012 рр.

Листя слів, що тримали за горло, неначе петля,
І повільними стрілами - зміями - линули в жилах,
В листопаді воно, позабуте, зотліло дотла,
І не сказане влітку осіння ніч перетужила.

Барабанити пальцями разом з дощем у вікно -
Знов єдина забава моя і, напевно, довічна.
Намалює на склі непогода сумне полотно -
Не заплачу я з нею, бо дощ - це вже осені звичка.


2011 р.

Вона грубо торкається до легенів,
мов узимку холодним вітром,
і здається, що небо чуже і темне
від куріння її над літом.
Снігом попіл злітає з її цигарки,
замість пісні і слів закляття,
сухий кашель скидається на гав-гавкіт,
і кінець йому не покласти.
Вона каже нестримно про білі ночі –
вдень під сонцем іде наосліп,
як шалено і жадібно, чітко хоче
бути схожою лиш на осінь:
"Тільки ти зрозумієш – я вірю, вірю!
Ми ж бо сестри, хай за нещастям,-
у недопалках тане її подвір’я –
навіть яблуку ніде впасти.-
Подаруй, будь ласкава, змогу дожити –
пережити спекотний серпень
і до вересня любого через літо
долетіти, бо вже нестерпно.
Я корону готова оддати, владу
у пахучу твою долоню,
закружляти цитриновим листопадом,
всі долаючи перепони,
цілувати вуста до розкрилля, доки
іскри ражу не згаснуть вільно,
золотим, помаранчевим бігти соком
у осінню хистку прядильню».
Я мовчу і не можу сказати правду:
що ніхто не чека на неї –
нині вересень в сутінках винограду
робить іншій з дощу камеї
і змиває вустами її скорботу,
перетворюючи у роси
сльози, часті від щастя, і сум достоту,
бо кохання його – це осінь.


2012 р.

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

До зустрічі, Північ, до зустрічі, гори,
Колиска шляхетності, край непокори!
Де б не мандрував я та де б не блукав,
Узвишшя навіки цих гір покохав.

Прощавайте, засніжені гори, високі,
Прощавайте, долини зелено-глибокі,
Прощавайте, ліси дикорослих дерев,
Прощавайте, потоки, дощі без перерв!

Мій дім є у горах, а серце - удома,
У горах мій дім, де полюють невтомно
На оленя, дику косулю добу -
Мій дім лиш у горах, хоч де б я не був!

Не спиняйся, цигане, побіля -
Ручку не позолочу.
Я сама багато ворожила,
Карти клала у парчу.

На Різдво та іншу ніч святкову
Під подушку короля
Я ховала, вішала підкову,
Щоб удача не пішла.

І коса була - о! - вельми довга,
Чорні брови ще тепер!
Знаю я, куди веде дорога,
Шлях живих і тих, хто вмер.

З чортом танцювала і горіла,
Навіть був із ним роман...
Не спиняйся, цигане, побіля,
Бо почуєш теж обман.

2011 р.

Неспішно і босоніж, крадькома
Отавою прямую до півоній.
Вони, як і моя нова тасьма,
Всі подиху коханого – червоні.

А поряд ліс. Замшілі пні колон
Доби Ампір, чи навіть ще давніші,
І кличуть ніби (Боже, оборонь!)
Спочити назавжди у їхній ніші.

І може лиш ввижається мені,
Та хтось таки присутній ходить слідом.
Але сусід у темному вікні.
Хоча... чи невідомий є сусідом?

Ізнов морозить спину тріск гілля.
Зриваю квітку любу і скоріше
Від місця, де багряна квітка зла,
Втікаю із півонією з тиші.

2011 р.

Коні місяця у повні
Йдуть, де водопій,
Втомлені і маломовні.
Кволі і сліпі.

Ніч їм попускає віжки,
Ніч дарує сон.
Місячної кінь доріжки
Кожний – автохтон.

А за ними – фаетони,
Мовчазні пани.
А за ними – сонця поні,
Очі вогняні.

У повітрі пил і смута.
Я лечу навскіс,
В черевики смерті взута,-
Кінь бо не доніс.

2011 р.

Дайте мені отруту! Буду біду трощити.
Буду я посуд бити. Вити, немов койот.
З нерву тонкого зараз повністю я пошита:
Рветься та рветься низка тіла в німий бойкот –
Без голови і серця просто, авжеж, коритись!
Доле! Ти домоглася бажаного свого:
Біле кільце на палець ти надягла мені із
Посмішкою легкою, сутність чия – вогонь
Зради та божевілля, з голосом від планиди:
«Лялька ти, тільки лялька у застарілій грі».
Ніч полюбляє, певно, зоряний лак сновиди,
Доля – зі мною гратись в школу і шлюбний гріх.
І не втекти за обрій (дайте мені отруту),
Біле кільце не зняти, хай би йому вже грець:
З часом лише тьмяніє, золотом чорним бути
Наче воно жадає... й буде насамкінець.

2011 р.

Поїхала. За мною не сумуй.
Останнім часом я й собі незнана.
То осуд перетворюю в осанну,
То навпаки. Хоч став за буєм буй.

І навіть ти, досвідчений нирець,
Розгублено руками лиш розводиш.
Тож я, аби пізнати власні води,
Поїхала до себе навпростець.

Така незнана у мені ця мить!
Чужа вода та кров. А може... рідна?
Здогадуюся раптом: я – вагітна.
І музика немов мені бринить.

2011 р.

Під наглядом у місячний монокль
Таємного для простих смертних свідка...
Старого склепу – злякано і швидко –
Смолистий кіт ховається за цоколь
Від нелукавих, кормом щедрих рук,
Напружено полискує очима...
Мов тінь, яка теж чорна, невловима,
Горішній вітер замітає брук.

Щоб бути ближче до кісток, мій дім
Покинув кіт, чий зголоднілий погляд
Неначе досі промовляє поряд:
«Помреш – тоді прийду, тебе ж і з’їм».

2011 р.

До вишневого видиху «Ах»,-
Де співатимемо алілую,
Блідні губи твої зацілую
До Геєни у синіх очах.
До Голгофи... Диявол і Бог
Позiхнуть, бо Ліліт я і Єва.
Пізнається в торнадо чертог
Та під вітром – стожильні дерева.
У засніженій – скільки віків? –
Ти узрієш горі - хай запізно,-
Як окреслиться лик, що горів,
Мої риси, в погордi залiзнi.
Висотою до інших планет
Намалюєш вулкан на мольберті...
Як життя – до повільної смерті,
Зацілує тебе мій портрет.

2011 р.

Алатир мiй в Країнi див
Жарким біліє склом.
Хто прийде втомленим сюди,
Наповниться добром.

Тут душу грішну бережу
У лютий чорний день.
Впущу сюди я за межу
Свого й себе лишень.

Але вночі якось, як сон
Тривкий не обмине,
Порушиш потай ти кордон
Країни, й головне:

Алатир викрадеш душі,
Мов зірку білу – змій.
О, все зроблю, як для паші,-
Лиш камінь не розбий.

2011 р.

Серце до серця. І нота червона
Витекла з вуст, як вода.
В позі близького мені ембріона
Нині лежу, молода.
Вишита білою ниткою постіль
Наші не гріє тіла.
Нотою стислою вилетів постріл,
Залишки взявши тепла.
З відчаю слово пiдступне, уперте,
Зводить усе нанівець.
Знову в мені лиш бажання померти,
Стати, немов камінець,
Жити якщо, то в маленькій хатинці,
Там, де не буде твій ліс,
В постіль лягати твою наодинці,
Нарізно і горілиць.

2011 р.

Ворожнеча наразі хитка.
Розсипається, гине розбіжність.
Я сьогодні напрочуд легка,
Бо в мені – нерозтрачена ніжність.

Я її подарую усім,
Хто зустрінеться, і незнайомця
Запрошу я, і недруга в дім,
Де яскрітимусь краще за сонце.

Я пробачу і зраду, і біль,
Пожалію ласкаво слабкого.
Присвячу поцілунок тобі
І розтану, не взявши нічого.

Та коли догорять почуття
І відбудеться зміна суттєва,
Ти побачиш, мій Каю, затям,
Що в мені – Снігова Королева.

2011 р.

Рим -
ритм
століть,
рима
Рима
стоїть
скрізь
із
лунким
словом -
зломом
вуст "Рим".

Рим -
грім.
Не мир.
Око.
Окрик.
І вир.
Смерть
серць.
Латинь.
Камінь
Amen.
Амінь.

2013 р.