Не паравозь.
І не біжи поперед батька.
Чому кажуть в пекло? А раптом він в раю?
Він був хороша людина.
А на що здатен ти?
Посадив уже ті два дерева.
І сину уже сімнадцять.
Хіба мають значення всі будинки,
Будови і добудови...
Має значення. Має сенс лише одне:
Хто ти? Ким ти став за цей час? Куди ідеш?
Кого за собою ведеш? Кого прикриваєш?
Кого ненавидиш і кого кохаєш?
Що ще? Мабуть нічого.
Ти обеззброєний. Йдеш і думаєш.
Що пекла ніде деінде нема.
Поглянь навкруги.
Одне пекло отам. А інше - ти.
Не біжи. Не втечеш.
Тут нікуди бігти.
За межу тебе не пустять шалені пси.
Насолоджуйся.

Скажи, ти любиш, як електрика гудить в дротах?
Скажи, чи прижився гранат?
Скажи, а ти правда не віриш, що земля кругла?
Скажи, а коли йде дощ, тобі також здається, що у вікна хтось стукає?
Скажи, навіщо ти постійно порушуєш правила?
Скажи, чи доводилося тобі уявити, що цей день ти вже живеш по смерті
І тебе страшенно обурює те,
Що і на тому світі нічого не змінилося?
Скажи, як ти їси грейпфрут? Чи жуєш одразу, чи розслоюєш його на волокна?
Скажи мені також, як часто в тебе безсоння, бо я бачила ти був в мережі о третій ранку кілька днів поспіль?
Скажи, ти пив учора вино чи пігулки?
Скажи, мені личить ця червона сукня і як тобі перламутровий мій манікюр?
Скажи мені також, чи тобі подобається як пахне креазот на залізничних станціях?
Скажи, ми підемо на прем'єру?
Скажи, тобі смажити картоплю на салі чи на олії?
Скажи, тобі цей вовняний светр приємний до тіла?
Скажи, чи купити масажну свічку з олією мандарина?
Скажи, чому тебе дратує твоя матір? І чи подібно це до ситуації коли дратую тебе я?
Скажи, що буде, якщо припаяти сюди сіру детальку?
Скажи, де мої тапочки?
Скажи, що краще купити собаці від блох?
Скажи, яку саме педаль натискати перед поворотом?
Скажи, що тобі найбільше сподобалося в фільмі про друге життя Уве?
Скажи, чи ти сіяв насіння томатів на розсаду на молодий місяць?
Скажи, що ти відчув, коли вперше мене побачив?
Скажи, як довго ще триватиме ця війна?
Скажи, як ти думаєш, чи відцвіли вже проліски?
Скажи, а правда, що ти любитимеш мене все життя і ще довго потім?
Скажи, як ти розумієш, що щасливий зі мною?

Катарсис
Катарсис
Катарсис
Влада циць влада циць влада циць
У спокусу пірнай
Як у річку без дна
Ти люби і кохай
І полюбить вона!

Ти кохайся!
Очищайся
Причащайся
Це ж прощення і спокута
Життєдайна це отрута -
Все отрута
Все є ліки
Споконвіку ми й до віку!
Очищайся, Причащайся,
І не кайся!

Люди, що не бачили і не знають нічого
Хочуть вершити долі тих, що бачили щось...
Що тільки можливо побачити на очі
Звичайній людині
Що прямує інколи
Просто сказати привіт позамежжю і повернутися.
Вони настільки розумні й освічені
Що змиренно приймають той факт,
Що їх доля залежить від тих,
Хто нічого не знає.
Невігластво...
Невігластво таке мудре і сміливе.
Дайте невігласам зброю!
Дайте невігласам гроші!
Дайте їм владу земну!
Нехай панують.
Адже долі тих, хто щось знає
Нікому не важливі...
Їх все рівно ніхто не послухає.
Мовчки чвалають вони,
Мовчки чимчикують,
Мовчки виходять на свої ранкові пробіжки...
Куди і навіщо бігти?..
Все рівно невігластво наздожене...

Сонце,
Це сон
Сон?
Не сон!
Сон?
Не сон!
В унісон...
В унісон...
Сон це?
Не сон.
Сон це?
Не сон.
Сонце! Сонце! Сонце!
В унісон...

Це так огидно, коли взимку йде дощ,
А у квітні сніг...
Неприємно, коли небо затягнуте хмарами...
І, безперечно, є люди
Яким усе це байдуже.
Вони не радіють сонцю,
Ані чудовому вітру...
А інакші щасливі й дурні
І їм також байдуже до того, що хтось не радіє.
Бо вони радіють навіть картоплі з салом.
2018.

Ти любиш давати нечіткі відповіді
На чітко поставлені питання.
А якщо можна взагалі їх уникати.
Слово не горобець.
Мовчання золото. -
Кажеш ти, і я десь це все чула.
Ти не любиш дивитися в очі, а краще десь вправо, убік...
Все тому, що дивишся очима, а думаєш розумом.
29.01.18.

Ти мій синонім чоловічого роду.
У називному відмінку ти приходиш
Кличним гукаєш мене
А в родовому виявляється,
Що я без тебе не можу.
Бо ти спокуса моя
Бо ти бажання моє
Бо твої уста теплі
А серце пломеніє мов отрута.
Гіркий і солоний
Солодкий й веселий
Ти такий різний на смак
І на дотик.
Твої безглузді ідеї
Виринають в моїй голові
І роблять роблять роблять
Справу свою:
Мене неймовірно щасливою.
Від того, що
Нарешті зустрівся мені мій синонім
Чоловічого роду.

Пам'ятаєш, як я закопала його у землю
Своїми руками
Але це був не талант...
Це був мій тато.
Я так за ним сумувала і хотіла спитати... А можна?
Тато ж привіт надіслав:
Я дозволяю...
Доню моя, роби, що хочеться.
Життя коротке,
Щоб казати ні
Власному покликанню.

Що я хочу для себе?
Сяйво таланту...
Що я можу?
Зронити сльозу...
Я не знаю, що чекає на мене
І чи я винна.
Коли Бог відвернувся від мене
Я відчуваю
Що не буває нічого випадкового
І це безкінечна історія.
Безкінечна я.
Я не боюся йти в засвіти
Я знаю: на мене чекають.
Може сьогодні я
А може ти...
Це не важливо.
Вічність спливає.
Час між пальців тече...
Часу немає.
Тільки даються нам всі для уроків
Хто нас кохає...
Хто тихо залежить від нас
І нашої сили
Перемагати себе щодня
Перемагати свій страх і чуття...
Глупість і заздрість...
Свою слабкість духу...
Може є в цьому світі хтось кращий ніж я...
А на тому таких багато.
Свято звичайне
Свято життя...
Ми хочемо мати.
Тільки на святі ми гості
І глядачі
І актори
Ми обираємо те, що нам до душі
З безлічі варіантів.

Давай вимірювати небо краплями
Чинити так, ніби ці краплі і є ми
І падати вгору, у невагомість
І розлітатись на скалки снів..

Давай домовимось, що ми рівні
Нехай би яку не дали нам міру
Всі ці умовні шкали мають на меті
Пробити між нами прірву, та ми розумні.

Давай так буде, як скажеш ти?..
Я бачу твій страх... Тоді так буде, як скажу я.
Не лякайся входити у будь-які двері,
Де б ми не були, я поруч. Міцно світ тримаю.

Давай на райдузі в хмарах ховатися
І сміятись так весело, які ми сміливі:
Змогли обвести кругом пальця бога
І зробити по своїй мірі. По своїй вірі!

У мене очі пусті...
Вони вже багато бачили...
І ці вуха багато чули, а серце переганяло кров мільйони разів, по колу...
А ти, такий незграбний, юний.
Я не розчаруюся в тобі ніколи...
Тому що ти...
Тому що ти...
Немає тобі ціни.
Я вже знецінила тебе, щоб не боятися втрачати.
Хто ти? Де ти? Ти?
На папері знаки, букви...
Я читаю життя.
Танцюю свій танок.
Лиш тебе не в змозі прочитати.
Лиш тобі не в змозі танцювати.
Ти такий недосяжний...
Дивися на мене. Будь ласочка.
Адже і для тебе. Недосяжна. Я.

Я питаю ввесь час
Який сенс у твого життя,
Вередую, гупаю ногами,
Аби не чути правдиву відповідь про те,
Що єдиний твій сенс це я.

Я слухаю ночами, як стукотить вода у крані
Я думаю, що в цьому є щось символічне:
Так само безглуздо спливає моє життя.
Але ти якимсь чином чуєш мої думки.
Прокидаєшся. Йдеш на кухню. Закручуєш кран : "Спи!"

Ми ніби з різних планет,
Я земна, а ти також,
З Землі. Тільки ти з тої, де
Горять у вікні вогні і готують вранішню каву.
А я. А що я? Я її п'ю. Така от планета.
Направду, вони різні.

Я кажу тобі, що бачиш, я можу без тебе
Я можу бути сама, а можу не бути
Хочеш вийду у двері, а хочеш - у вікно.
І піду у засвіти. Ну для чого себе берегти?
Ну який, скажи, сенс у мого життя?
Невже, єдиний мій сенс це ти?

Ти знаєш, так важко
Примусити всіх говорити про себе
Або добре, або нічого...
Піти за обрій,
Без сумніву і печалі...
Осінь така цього року красива
І така важка...
Наповнити б кров'ю своєю
Усі життєдайні граалі.
І пити, пити її, а потім
Блювати кров'ю.
Пів'яблука...
Ті пів'яблука я віддала тобі
А ти мовчки кинув на землю
Той заборонений плід
І тільки я отримала це знання.
Я знаю все,
Що було, що буде...
Тільки не розумію, що відбувається зараз...
Я загубилася в часі,
Пролітає з шаленою швидкістю повз
Шикарна автівка.
Там їдє пані з золотою косою
І порожніми очима,
Убік Сурсько-Литовського
Кладовища.
Вона вийдє з автівки,
Вимкне свій телефон,
По якому вирішувала термінові
Важливі справи.
Її зустріне при вході на кладовище священник
Протягне келих вина.
Вона осушить його до дна.
І ляже сама, в приготований гроб.
І помре, а потім її закопають.
І ніхто не заплаче.
Бо вона прожила наповну.
Я б хотіла так само,
Але жевріє ледь життя
І несила піти в небуття.
Я піду в похоронне бюро
Замовлю найдорожчу труну
І буду щоночі в ній засинати,
Не сама...
Звісно, я маю снрдійне,
Та несила випити стільки,
Щоб уже не прокидатися
І щоб про мене не казали нічого.
Бо хорошого мало.
Всі захоплюються мужністю тих,
Хто має волю до життя.
Але, вони ніколи не думали,
Наскільки мужність потрібна,
Щоб мати волю до смерті.

Прислухайся. Ти чуєш тихі кроки осені?
Що принесе тобі вона?
Плоди, що народилися з весняних квітів...
Чи опале листя?
Осінь — завжди кінець, вмирання, згасання.
Жовта кульбаба продирається на світ Божий,
Каштан скинув листя і знову зацвів.
Все навкруги показилося і трохи я —
Не полишають думки, що вони це навмисне...
Вирішили порадувати мене весняним цвітом зараз, бо,
Хто зна, може я вже не побачу весни.
Все закінчується.
Я прийшла сюди так ненадовго.
Потанцювати на святі життя,
Випити склянку вина,
Зірвати гарячий цілунок...
То чому сиджу самотня,
Спостерігаючи, як свято проходить повз?
Чи не тому, що я не для того.
Кожен має своє призначення і свій шлях.
Мій шлях — осінь.
Цвіти, кульбабо!
Вітер рознесе твоє насіння...

В одну ріку не входять двічі.
І навіть тоді, коли ти вже в ній.
Одначе ріка постійно інша,
І ти просто пливеш, бо яка різниця?
Шукати броди у інших, незвіданих, ріках
Не так цікаво, як знаходити нові відтінки синього.
І тонути в знайомих, нестерпно рідних водах.
Не шукати порятунки...
Не пускати чужинців гатити греблі.
Тут роботи непахане поле,
Себто, бездонна ріка.
Твій світ залишається тут, навіть коли ріка вкривається кригою.
І ти ковзаєш на ковзанах по поверхні, танцюєш свій танок...
Відшліфовані рухи, бездоганні стрибки!
Або навіть і там, під кригою, де немає навіть ополонки, аби вдихнути на повні груди,
Навіть і там ти вдома.
І немає різниці, ти Хопей, чи Русалонька.
Це твоя ріка і твої береги.
Тримайся їх. Не виходь за межі.
Це стихія.
Або виходь і не скигли, терпи.
Бо ріка - це ти, розливайся, наповнюйся, впадай у моря, бережи витоки, шукай підземні канали для своїх вод, але, дивись, не змілій.
Не змілій.

зазирну углиб:
Що там у тебе?
Ти просиш не дивитися в безодню...
А там прозоре тихе море,
І коники морські, і осьминоги
Стискають щупальця на шиї.
На моїй... до речі.
Ви що там показилися, чи як?

Піду своїм шляхом.
А море знову кличе і зове.
Я повертаюсь, зазираю вглиб.
Це непогано, думаю собі, скупнутись... чи що...
А ти мені те саме знов:
Тобі нема тут що робити,
Тут безодня.

Слухай но, мені вирішувати, так?
Що там у тебе, пустка чи хороше
Синє море.
Я трохи поруч постою.
Помию посуд, їсти приготую
І буду годувати осьминогів,
Допоки ти не скажеш, що
Нарешті можна
У тихих водах ніжки намочити.

Коли я була мала, голопупа,
Прокидалась уранці під цокіт копит: цок... цок...
То їхав старенький дід повз наші вікна
За травою для своїх улюбленців.

Далі я слухала воркування голубів і цвірінькання горобців...
Розглядала килим на стіні
І боялася, що колись
Виросту і не стану принцесою.

Потім дід помер і померла його кобила...
В дев'яності ганяли підлітки на мотоциклах
І будили мене звуком гальмів, які запізнилися.
Я зажмурювала очі і не дивилася у вікно, бо там...
Краще вже розглядати свій килим, що так само висів на стіні.

А тепер я й сама непогана кобила,
Що так і не стала принцесою.
І сміливо-сміливо дивлюсь у вікно на тихе своє життя.
Лиш одного боюся: цілувати холодне чоло і в заплющені очі дивитися...

Думаєш, я не помічаю,
Як ти тихо сновидиш поруч,
Аби бути ближче,
Аби бути поряд,
Аби дихати в унісон?

Але я переходжу на інший бік вулиці,
Побачивши тебе.
А коли ти поруч,
Намагаюся слідкувати за своїм вдохом
І за своїм видихом,
Аби ніколи,
ніколи,
ніколи
Не попадати з тобою в такт.

Думками я лину геть-далеко:
Годую чайок з руки,
А поруч вивергається неспокійне, сердите море...
Чи їду на повній швидкості
Нічною магістраллю, і зірки пролітають повз...
Сніжинки іскрять, немов діаманти, у світлі нічних ліхтарів,
І все небо моє: все діамантове біле небо...

Всі найкращі хвилини,
Всі мої мрії,
Все, заради чого варто жити
І слухати пізніми осінніми вечорами дощ -
Усе це не мало б сенсу,
Якби ти був поруч.

Тебе немає ніколи!
Тебе немає ніде!
Я заперечую твоє існування.
І краще я затамую подих... назавжди,
Якщо твоє дихання буде чутно десь поряд.
24.10.16.

Дивися в акваріум – плавають риби…
Вони – такі ж, як і ми.
Он та, чорна жирна скалярія – то ти,
А я - червона шапочка,
Чекаю на морського вовка, який мене з’їсть,
Але вовки не водяться в нашому акваріумі.
А є такі, що плавають по дну, збираючи рештки корму,
А ще є равлики, які чистять скло, аби нам було видніше,
Але насправді нам пофігу,
Нам пофігу,
Нам пофігу на увесь цей дивний, прекрасний, великий світ,
Адже у нас є прекрасний затишний акваріум!
Хтось прийде погодує,
Скаже, що не треба годувати занадто, аби не повиздихали –
Він має рацію:
Рибкам шкідливий надлишок їжі та нестача кисню.
Хазяїну ніколи, він давно вже не заглядав, чи чисто у нас,
Чи прибрано, чи гарно почуваються наші рослини…
Ми дихаємо отруєним повітрям, нам давно не міняли воду –
Можливо, ми доживаємо останні дні?
Тож давайте веселитися, скалярії та півники,
Життя акваріумних рибок недовге, але безтурботливе і веселе!

«Я буду купувати найкращі, нішеві парфуми,
Аби мій запах був дорожчий за її.
Я помру у спортзалі,
Але моя талія буде тоншою за її.
Всі норки світу покладуть свої нікчемні життя
За мої вії,
І мій погляд буде виразним,
Таким, що зазирає у саму душу,
Аби побачити, що там ховається у твоїй ницій душі,
Яка кохає двох жінок одразу.
Подивись на мене і не сумнівайся –
Просто одну обери!
Мене одну, найкращу!» -
Так думають всі коханки світу,
Але найкраще, що ти
Можеш зробити –
Це послати його подалі
Просто кажучи: під три чорти
І жити далі
Своїм щасливим, вільним життям.
Вільним від нього.
Просто випий цієї правди отруту.
І люби себе, себе одну –
Це єдине у чому є сенс –
Це єдине і вірне кохання, яке може бути.

21.03.2014 року

Сонце, місяць,
Сонце, місяць,
Сонце-сонце.
Місяць — місяць.
Сонце... Сонце...
Сонце... Сонце...
Місяць? Місяць!
Сонце... Сонце...
Місяць! Місяць!
Місяць! Місяць!
Сонце? Місяць!
Сонце? Місяць!
Ні? - Так!
Ні? - Так!
Так? - Ні!
Так? - Ні!
Так? Так. Так! Так...
Ні-ні-ні.
Так-так-так.
Ні — так!
Так- ні!
Так! Так! Так!
Ні. Ні. Ні.
Сонце, місяць,
Сонце, місяць.
Ні — ні.
Так — так.
В голові у вас бардак!
30.12.2013 р.

Два сонця світять мені
Два великих рожевих сонця,
Тим, хто все ще кружляє в пітьмі,
Тим, хто не бачить світла в вікні,
І хто боїться визирати в віконце,
Я скажу словами Вчителя:
Блаженні вбогі духом...
І поділюся промінням сонця другого
Нехай зігріються і розплющать очі,
Аби бачити бодай одне СОНЦЕ.
А сильніші духом мають їх стільки, скільки можуть внести.
Світла багато.
Треба тільки дозволити собі його бачити.
11.02.2014

Твоє яблуко висить
Посеред мого світу -
До чого тут я?
Мерщій прибери!
Я хочу бачити Світло!
І я не твоя!
Я - нічия, я своя, власна,
Може, божа,
А, може, навіть і тут невчасна.
Посперечайся!
Покайся!
А хочеш — не кайся. Лишайся.
Чи забирайся. І все своє прибери.
Особливо яблуко сперед моїх очей!

07.02.2014 року.

Що тебе палить зсередини?
Свобода?
То викликай пожежників –
У «Службі-001» працюють гарні хлопці:
Широкоплечі й сміливі –
Жодному лячно не буде приїхати на твій виклик.
А можеш збігати в супермаркет,
Придбати найдорожче шампанське
І пити його на морозі
Просто з горлянки,
Так, щоб губи липнули до скла.
Сміятися… Знову пити…
Загравати до перехожих.
Заливати свою свободу
Бульбашковою отрутою –
Може, погасне?
А на ранок болітиме голова,
На ранок не захочеться жити.
І найгірше - це те, що все, все на світі
Буде здаватися не справжнім, як напередодні,
А фальшивим.
Це – не стільки фізичне похмілля, скільки моральне –
Його не позбутися за допомогою аспірину.
Відчувати себе нікчемою,
Відчувати себе лайном
І не мати змоги проблюватися
Своєю свободою.
Свобода – вона підступна,
З нею треба знати, що робити,
А ти – не знаєш.
Знаєш тільки: на дуже короткий час…
Інколи…
Шампанське допомагає.
19.11.2013 р.

Ідеали розвінчуються,
Монументи падають з постаментів
І тільки я залишаюся
Такою як є
Й водночас іншою.
Без ідеалів, без монументів, без сміття в голові й житті...
Я дивлюсь на цей світ
І в душі розквітають лотоси,
Або принаймні хризентеми.
Їх жовті пелюстки вкривають мій шлях,
Шлях наповнений сонцем і їх терпкими пахощами...
І я вискубую з долоні останній заіржавілий цвях.
Чорні ангели згуртувалися в зграю
Й готові відлетіти у небуття.
Князі мороку повернулися у свої князівства -
Туди їм і дорога.
Я чиста перед світом, перед собою і людьми
Я нага і відверта, як ніколи до цього,
Я несу свою жовту хризантему -
Символ чистоти й любові
І я розкажу, що значить любити по-справжньому.

06.10.2013 року.

Тебе нудить ввесь час
Від твого оточення,
Від того, що ти робиш,
Й від тебе самого…
Потім береш себе в руки,
Кажеш: «Думати так – це збочення!
Ти позитивний,
Гарний,
Такий, як слід!»
І любиш зі всієї сили
І себе,
І справу свою,
І весь цей досконалий світ.
Переконаєш себе у цьому –
І ти супермен,
Герой.
Ти – володар світу.
Але ненадовго…
Чому ж так…
Знову…
Нудить…
16.10.2013 р.

Сьогодні я йшла з супермаркету,
Тримаючи в руці
Целофановий пакет
З грибами-шампіньйонами…
З грибами з супермаркету
В целофановому пакеті,
А не з грибами в кошику,
Які носять з лісу щасливі люди.
Дивні люди…
Вони відгороджуються від щастя
Панельними багатоповерхівками,
Автострадами,
Бруківками…
Вони відгороджуються від мрій
Ресторанами й дискотеками,
Серпневими асфальтованими спеками,
А потім питають:
«Чому так?»
Але я принесу шампіньйони
В свою оселю.
Буду варити суп на бульйоні,
Пекти пиріжки, варити узвар,
Смажити гриби.
Й думати, поглинаючи той обід,
Що ліс, і небо, і гори,
І степ, і чайки, і море
Так далеко…
І моя єдина радість сьогодні:
Смачно попоїсти.

06.10.2013 р.

Ви бачили їх?
Хрещатиком інколи
Гуляють чотири білявки.
Бабця-білявка з силіконовими губами
Тримає міцно в руці
Руку гарнюні-білявки,
Років шістнадцяти,
З несиліконовими грудьми
Розміру сімдесят-п’ть «Це».
Поруч незалежно і самовпевнено крокує
Така ж шістнадцятилітня мамця-білявка
Й тримає під пахвою
Пухнасту білявку-суку.
Яскраво-рожевим кольором
Нафарбовані їхні губи.
Навіть у собаки.
Сто тисяч норок
Пішло на їхні вії.
Навіть на сучі вії.
Що стосується спідниць,
То кравці, вочевидь, зекономили на тканині,
Аби відкрити світові
Їх гарні засмаглі ноги.
Гарні й засмаглі
Навіть у бабці-білявки.
І світ відповідає їм взаємністю:
Він садовить їх в шикарні автівки,
І мчить в не менш шикарні садиби,
Годує в пафосних ресторанах,
Розважає гламурними вечірками.
Світ належить білявкам.
Не вірите? Стовідсотково!
Просто повірте.
Але тільки: їхній світ.
А решта світу
Належить мені!
16.09.2013 р.

Читаючи сьогодні рішення суду,
Яке надійшло листом
Рекомендованим
З повідомленням про вручення,
Я зрозуміла:
Ось де вона захована — справжня поезія!
Назвемо мене умовно: «Особа-1»,
Як пишуть
В Єдиному державному реєстрі судових рішень.
А Відповідача, відповідно, «Особа-2»,
Щоб не було плутанини.
Таким чином, цитую:
«Особа-1 звернулася з позовом до Особи-2...
Представник Позивача надав судові заяву
Про розгляд справи за його відсутності,
Наполягав на задоволенні позову.
Особа-2 позов не визнала.
Суд, ознайомившись з позицією вказаних осіб,
Оглянувши матеріали справи,
Дійшов висновку,
Що позов підлягає задоволенню...»
ЙО!
Позов підлягає задоволенню!
МІЙ
Позов підлягає задоволнню! -
Ось де справжній тріумф,
Ось де справжня поезія!

29.08.2013 р.

Він здавався мені зовсім,
Зовсім драйвовим чуваком.
Як на мене, він слухав важкувату музику,
Й трохи заголосно,
Але то був чи не єдиний його недолік.
Тоді.
В моїх очах.
В іншому я захоплювалася ним.
Тим, як він керує автівкою,
Їдучи хутко й впевнено,
Об’їжджаючи затори по зустрічній смузі,
Й завертає на свою
За мить до жахливого зіткнення...
Його професією-романтік,
І тим, що саме його викликають,
Коли треба знешкодити якийсь
особливо
небезпечений вибуховий пристрій.
Тому що, з його власних слів:
«Ніхто не зробить так:
Вправно. Точно, Швидко.»
Його гострим розумом й білозубою посмішкою я також захоплювалася,
І розмірковувала час від часу,
Лузаючи насінная на кухні,
Або миючи посуд,
Чи не покохати мені когось такого...
Схожого на нього...
Проте, одного дня
Він зізнався:
«Мене ніхто не кохає.»
І раптом я відчула...
Ні, не те щоб розчарування або ошуканість -
Звичайний страх.
Адже я також його не кохала.
З ним і сьогодні все ОуКей,
І я так само захоплена ним,
Тільки на відстані.
Проте щоразу, перетинаючи перехрестя,
Тримаючи в руці руку свого сина,
Я дивлюся пильно,
Аби не їхав по зустрічній смузі
«Той-кому-нема-чого-втрачати»...

28.08.2013 р.

Я взяла сокиру
Й зробила зарубку на своєму серці,
Позначивши тою зарубкою
Початок Нової ери.
Ери без тебе, малося на увазі.
Банальний початок «нового життя».
І кожного дня
Я брала сокиру і краяла собі серце,
Відраховуючи дні,
тижні,
місяці без тебе.
Серце кровоточило,
А потім звикло.
Я була дуже дисциплінована
Й робила щодня нову зарубку,
Аби не забувати ніколи,
Як буває боляче.
З кожним днем, з кожною позначкою
Відчувалося полегшення…
Одного дня я запитала себе:
«Заради чого шматуєш собі серце? –
Коли не боляче, то й сенсу вже нема.»
Немов прокинулась від довгого сну…
Поглянула на сокиру:
Яка ж вона гарна!
Що то за знаряддя й для чого воно?
Певно, аби розмалювати Петриківським розписом.
Беру фарби, пензлі й розмальовую…
Гарно виходить, поглянь!
До речі, а хто ти такий, нагадай мені?..

26.08.2013 р.

Я зустріла її на південному вокзалі,
Викохуючи в голові музику своїх віршів.
- Куди ти йдеш? Не квапся! Дай я тобі поворожу! –
Сказала вона.
- Я можу поворожити тобі! –
Подарувала їй свою посмішку.
Проте вона наполягала:
- У тебе в душі сум, а в голові недоспівана мелодія віршів.
«Вона щось знає. Щось таки знає!» - подумала я і зупинилась на мить.
Їй того й було треба:
- Спитай, як хочеш, мене… Я відповім на найзапекліше, найзаповітніше твоє питання.
- Добре, - озвалася я, - скажи, бо тільки одне питання не полишає і мучить мене:
Який я маю талант?
- Ти маєш талант подобатися чоловікам. – лагідно й спокійно відповіла вона.
Але для мене то прозвучало як прокляття.
Я поклала купюру в її засмаглу долоню, присіла на лавку…
Сльози ще довго бігли моїми щоками,
А у вухах був тільки гуркіт потягів, що мчали повз.
Жодної іншої музики…
24.08.2013 р