Буде добре нам усім
Через років, едак, сім,
Коли наші демократи
Перестануть все хапати,
І наїдяться вже до пуза…
Хай буде тяжко їм від груза,
Хай постраждають вони трішки,
Дивись, і відпадуть в них ріжки.
Лише тоді, люба братія,
У нас настане демократія.
2.02.2009

Він бився невтомно, як тигр, як лев,
За сонце, за зорі, за дім, що десь там…
В держави ім'я, королів, королев…
І зараз, він вірить, він знає, не сам.

Раз-по-раз, гостреє вістря меча
В повітрі породжує свисти глухі.
Втомилися руки, не чути плеча.
І птиці сідають на трави сухі.

Для них є пожива. Тут повно народу.
Давно вже ніхто тут не стогне не плаче.
Хтось сильний. Хтось мав небачену вроду.
І все це гієнам…. на щастя собаче.

Він бився і бився. І вижив в бою,
Червоний від крові своїх ворогів.
Меча він що разу підійма над собою,
Шукаючи погляди, відчай і гнів.

Нікого… Ніхто… Всі пішли з поля бою.
Лиш гори і сонце, високії трави.
Птиці сідають, клюють щось юрбою.
Сходяться звірі. Тут в кожного справи.

Він бився і бився. Хоч битись не вмів.
Як всі народився, у селищі жив.
Звичайний погонич звичайних корів…
Але у бою він вижив, він вижив…

Досі у вухах лязги мечів,
Крики від болю і радості крики,
Дротики, списи, і стіни щитів,
Сопіння навпроти, і крики, і рики…

Страшно лише на початку було,
Коли він побачив біг колісниці,
Як все двигтіло, і вило й гуло,
І сяяли сонцем гострії спиці…

А потім, не страшно. Все серце приймало:
Крики і свисти, тьму колісниць,
Як щось виступало, мечами махало,
А потім бездушно падало ниць.

Багато було з ним добрих воїв…
Але чому досі б'ється лиш він?
Невже він не знає як люблять героїв,
В тихих будинках, під захистом стін?

Давно всі пішли, і йому вже пора.
Годі махати бездушним мечем.
Нема ворогів. Лиш пустельна пора,
Вкрита тілесним кривавим плащем.

Нема ворогів, а ні друзів, держави…
Нікому із них він вже не потрібний.
Треба їм гроші, і почесті й слава,
А не якийсь…. Що лиш мечем махати здібний.

Він бився і бився, бо вижить хотів,
Не в держави ім'я і не для наживи.
Він захищав лиш одну із життів,
Яку десь чекають корови і ниви.

Він вижив. Для чого? Де вороги?
Де друзі, держава? Де звуки про відступ?
Немає нікого. Сонце сідає за гірські остроги.
Місяць виходить. Де засідка, підступ?

Та знає лише він про лезо меча,
Як розгораються й гаснуть всі битви,
Як зараз важливо не чути плеча,
Щоб не пропустити замаху бритви.

Він б'ється невтомно… Та лише на мить,
Погляд оцінить пустельну місцину.
Невже не підійдуть його зупинить?
Свою не побачить єдину … країну?
17.04.2010

Нема Знання, якого знають всюди.
Немає абсолютного вчення.
Але, лише його здобути прагнуть люди
Шукаючи в Науці навмання.

Нема ключа, що відімкне всі двері.
Нема дверей, що замкнені для всіх.
Але, лиш той, хто їх знайшов на стелі
Так часто підіймається на сміх.

Немає Істини, якої б не довели.
Не все доведене є істинним Знанням.
Бо Істини, самотні каравели,
Блукають по незвіданим морям.

Вони лиш сни, далекі і тривожні,
Зігріті мрією про будучність земну.
Але , без Віри Істини прожні,
Заплутані і схожі на ману.

Нема Знання, яке б жило без Віри.
Нема Знання, яке лиш Вірой дише.
Але, лиш той, хто дав Знання без міри
До нас говорить все тихіше.
15.10. 2006

Як день і ніч. Немов вода й олія.
Не поєднаєш - ні. Й розлучиш ти, ніяк.
Одна душа. Одна, єдина мрія.
Структура різна: пам'ять, дух і так…

Занадто різні, і близькі, аж лишком.
Ніколи не збагнеш, куди ступити крок:
То йдеш собі тихенько, щоб не торкнутись нишком,
То враз тебе підносить, до неба, до зірок.

Не бачеш і не знаєш. Живеш. Нічого з того.
Зустрінеш випадково, в тому вбачаєш знак.
І випадки подібні торкаються живого,
Не можеш не відчути, передчуваєш смак.

Ми просто протилежні. Ми повні різних знань.
Ми чоловік і жінка. Ми як Інь і Янь.
21.06.2009

Вийди в поле, ліс, долину,
Де співа зелений храм,
Та й спитайся тополину,
Як жилось нашим батькам.

І, на гомін тополиний,
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й камінь-друг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилось по тим часам.
Де і як жили, покажуть,
Що збирали по лісах.

Промовчить одне каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління
І самі пусті торби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка тобі шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005

Йди в ліси, поля, долини,
Де співа зелений храм,
Запитайся тополини,
Як жилось нашим батькам.

І на гомін тополиний
Відізветься все навкруг,
Скинуть трави ранній іній,
Заговорить й каміньдруг.

Всі наперебій розкажуть,
Як жилося в тих часах.
Де і як було, покажуть,
Без неправди на вустах.

Не мовчатиме каміння,
Серед гомону юрби,
Пам'ята горіння, тління,
І опалені горби.

Як згадає про дорогу,
То й дерева зашумлять,
Нагадає поклик рогу,
Вчуєш як вози скриплять.

Все й про все тобі розкаже
Тихий відгомін трави.
Зірка вірний шлях покаже.
Лиш прийди, прийди, прийди…

13.10. 2005