в цьому степу навіть сонце здається пласким
тут вигорають між трав навіть марні надії
степ тут хазяїн — один — і ділитись ні з ким
зовсім не прагне знанням про стежки золотії
правди і волі шукали своєї бо — наш
множений маревом степ западався у морок
серед родинних кісток нам блукається аж
сорок років та ще сорок років та ще сорок

тіні від очерету сплетені у довгий пліт
Нілом пливуть із ними спеції мідь малахіт
квітко і ти між спецій нерозмолотим зерням
вже допливаєш морем серед полови й терня
на найчарівніший острів щоби лягти як дань
в казку в легенду з млості пристрастей обнімань
знайдеш кохання поміж тобі лиш знаних прикмет
тисячі літ хитавиця плавна та очерет

жив просто і світло на хуторі пісні Устим
питвом нелукавим і хлібом живився простим

розплутував вузлики долі на нитці уяв
аж якось останній з усіх по обід розв’язав

і тихо у простір мов голка неспішно пішов
і ґудзик єства відпоров і зашився у шов

три глинисті стежки із дому у світ заповів
ще й грушку при кожній зі словом своїм посадив

щорік опадають щорік зацвітають ті три
раптові три пісні угорнуті в чисті вітри

як швидко у часі втрачається радості слід
нічого нового крім смутку не створює світ

а радість не довга не часто вертається знов
надія ж відходить щоб віру вернути й любов

і цвітом грушевим його розлітанням довкіл
засліплено час беручкий в його снінні глевкім

всміхається тихо Устимове щире буття –
три стежки три грушки три світла людського чуття

ні слова ні звуку ні пари із вуст -
як хочеш назви це. злітаючи серцем
зі смутку глибокого зимно озвусь
як те золоте із криниці відерце
мовчати сидіти задивленим - втім
шукати між слів золоту середину
тонути у оці твоїм золотім
і жмакати білу серветку невинну

не театр воєнних дій – німе кіно
на очах полеглих стигне змигом
то не я пройшов цим полем то воно
пролягло крізь мене щирим снігом
попід снігом мертві зерна в полі тім
крізь мене біліший від лелеки
ошалілий з жаху ворон пролетів
коли збився з ліку тут полеглих

не можу згадати чиє це вікно
чиє в ньому сонце мене зачекалось
торік позавчора хвилину - давно
любове скажи мені як таке сталось?
там тиша тяжіння стояла без слів
там протяг нам лиця студив і гардину
повільно колошкав і ніяковів
підслухавши пустку густу і гординю

допоки ти спиш і допоки не спиться мені
міняється вітер спливають зірки пори року
допоки ти спиш я молю тебе знов – пломеній
на всю свою усмішку світлу і ніжність широку
допоки у сон твій по лезах зелених трави
збігає роса заколисана вітром вечірнім
з лугів тих - молю – хоч травинку для мене зірви –
в усмішку затисни губами у снінні нічийнім

надійде друг ми сядем проти саду
про всесвіт говоритимемо аж
приступить вечір поруч з нами сяде
досліджувати стиглий космос наш
немов зіркова крона яблунева
де нам швидкі роки ладнає час
безмежна плідність саду просто неба
у простоті обернеться до нас

і всесвіт нам відкриється як ясність
на мить щемку відступиться війна
самотність втихомириться і якось
розмова непомітно зійде на
мовчання садом літеплим відлите
у стовбури і крони світові
і яблуко задивлене у липень
про серпень м’яко тупне у траві

другу ніч у їхніх палестинах
дощ невтомно втому гне на спинах
ящиками з-під боєкомплекту
у окопах стелються проспекти
через дощ ні зблиску ні просвітку
снів не бачить втома й гасне свічка
перед ними ворог і долина
і в окопі море – по коліна

в раціях затишшя лише кроки
ворога ввижаються навпроти
чавкає поволі рідна глина
зраджена зрадлива безневинна
прикури мені цигарку друже
якщо є суха чи вже не дуже
висохне і Бог нас не осудить
прикури бо третій не прикурить

мокне Елюар з Аполінером
і Ремарк буксує бетеером
хлюпає у берцях рідний дощик
хто тут ближче воїнові хто ще?
сонце зійде завтра чи позавтра
набрякає грубий томик Сартра
дибиться життя його допоки
душу дощ зливає у окопи

куля зачіпає сірий сонях
серце гучно гупає не в скронях
а під горлом гупає у горлі
у живім усе ще у ще гордім
після бою будемо радіти
прокляті між нас і книжні діти
посеред Європи – куля й міна
дощ південно-східна Україна

штормить і так щодень щорік щовік і вічність
постояти тихцем між істин і сумлінь
на березі хоч мить у ревищі космічнім
між забавок легких минулих поколінь
ще вчора нас було як гальки шкарубкої
ми слухали цей шторм. без краю і мети
раз по раз хвиля б'є у прагненні спокою
нас меншає вже лиць знайомих не знайти

штормить і тихне знов б’є в береги і знову
воложить гальку ледь хвилеподібний час
у мить таку краса нам відбирає мову
і знову кличе шторм — опам’ятати нас
і вітер нам сріблить і сплутує волосся
шукає поміж нас чи Савла чи Павла
в чеканнях поколінь і нам на мить здалося
що доля золота між хвилями пливла

залиши́́тись у грудні зі світом один на один
зі словами думками зниканням минанням годин
снігопадів будинків зупинок дерев ліхтарів
де весь лю́блений простір з тобою прозоро старів
непомітно малішав марнів позбувався прикрас
від усього лишаючи меморіальний анфас

він єдиний здавалось бездушний курив у рукав
у любові прилюдно не клявся і не дорікав —
тих терпів тих напів і ледь-ледь дослухався до цих
до володарів бірж пароплавів заводів і цифр
у бешкетнім кашкеті на очі твердий козирок
ще учора худющий гульвіса школяр фраєрок

десь далеко лишились та мода той гонор та фальш
непомітно урвався юнацтва гарячий асфальт
грає м’язами надбаний індустріальний пейзаж —
дорогий остогидлий убивчий — клепаючи стаж
це ще ти на тім знімку дочасно пожовклім ще ти? —
їдко осінь питала в недовгім вбранні марноти

у померхлому світлі той світ многотрудний затих
зависає в безмовності чарка здійнята за тих
хто пройшов свої грудні надихані в довгі рази —
крапель щирої крові і поту додав до сльози.
сам на сам із гіркою й солодкою вже сам на сам
не образам свічки твої світять — горять образам

відкидає те світло то тіні то світло тіней
на всі сто — золотих найдорожчих з мільярда людей
і до спогадів тягне й не тягнеться час крижаний
що ганяв тебе світом гукаючи — наздожени!
станеш вклякнеш відчужений сірий на сірім аж ось
серед грудня у просторі — де сам один — почалось —

перше диво любові горіхи гріхи і синці
вперше небом летять журавлі до синиці в руці
що ж так мулько душі твоїй що так тривожно болить
наче грубшу за інших в ній доля вимотує нить?
мовби відповідь — серце у простір зорить ніби аж
не рахує набутків і не помічає пропаж

на Платона листя сад скидає
вечоріє час у кронах дня
і як думка в осінь далі й далі
сад іде з Платоном навмання
в те чого ніяк не оминути
де любов у смерті на виду
ще ряхтить чіпким бажанням - бути
хоч останнім спалахом в саду

серце-серце гаряче мов біг
між маслинами сплячими – лови
дельти рік дельти рук дельти ніг.
пощади́? – не було цього слова!
серце звихнуте мить помовчи
і почуєш на березі зради
сміх щасливої жінки вночі
крізь розпачливий наспів цикади

по сорока роках написання різних
слів що віршами по шухлядах лежали
у радості писаними чи у кризи
чемні або різкі до меду пошани
нині вони мов звільнені каторжани
сухар минулого не кидають гризти

надиктовує час своє темне койне
за рукав ще хапається хата крайня
де заспівують солов'ї світ відколи
світ постав та прозорість пісень поранніх
вже не стільки вдивляння у світанкове
скільки згадування чи пак озирання

не сльозою покарано зір — імлисту
даль тіні захоплюють вже пообідні
здмухуючи із долоні крихти хлібні
навіть шлях шкарубкий що іще не вистиг
часто стає вочевидь доволі хибним
пошуком сенсу або вкладанням змісту

безвітря надвечір небавом збирає
сонце з поверхні ріки і шкаралупок
уламки принесені з ближнього раю
та до темноти прохолода украє
твоїх долонь крихку тінь на тілі луток
зайву піднесеність та надмірний смуток

вже по сорока роках варто спочити
голку вколи в ватяне серце і виткни
— білу не відрізниш від чорної нитки —
у темноті доля лише здатна шити
дзенькне наперсток її — от нота чиста! —
байдужі їй ми і дрібні наші числа

ніч прибирає нас крихти серпанок снів
лишаючи випестувану окрасу —
ранку блакитнооку росу і расу
— тут була доля слухала мовчки наш спів
і залишила при кожнім з почутих слів
теплий видих не завжди зимного часу

розмокає афіша
під дощем світанковим
все стрімкіше й лютіше
час намотує кола

в неї – клопіт і праця
дня бійцівська арена
незаслужене раціо
щем і втома шалена

в нього – сутінь чернеча
сум пустелі навколо
самогон самозречень
і нікого-нікого

в стрічних ліфтових клітях
в злому плетиві вулиць
їх носило століття –
розійшлись-розминулись

і володар всевишній
всього меду гіркого
їм листа не напише
вже ніколи-ніколи

голуб снів долітає
їм крізь мури камінні
і доносить дедалі
довші сніння у сніння

вже і згадки не вартий –
що ті сцени і ціни? –
незабутній театрик
де б не був – провінційний

нестійке заволає повітря
півнем і не здійнявши біди
млистий простір довкола обітре –
прозорінь хоч у око клади
і незчуєшся – в тишу гілчасту
вже полудень небавом забрів
десь копають картоплю – нечастий
раз у раз чути стукіт в цебрі

світ завмер ані звістки ні знака
ні клятьби ні суспільних судом
тихо-тихо мовчазний собака
день гортає своїм ланцюгом
небо сонцем просочене зимним
ще й не снило собі про дощі
лише висохлим кукурудзинням
вітер ходить у довгім плащі

на розхлябаному мотоциклі
у дідівськім шоломі промчить
відчайдух і обірвуться стиглі
пара яблук у стишену мить
потім баба Надія за штані
буде гучно сварити лихе
хтось почує її причитання
якщо звісно село не глухе

сонце і оси п’ють сік
із виноградного грона
ставиш на паузу рік
півня або дракона

хай дозріває ця мить –
сонце гроно і оси
маємо договорить
недосказане досі

стримати слова вогонь
вийняти з нього жало
мешканці всі ми либонь
сонячної держави

рік проминущий - на цвях! -
байдуже пса чи змія -
у виноградних сонцях
кісточка дня темніє

прокидайся вже осінь — говорять тобі
А і Б повсідались давно на трубі
мов коти — духи тепломережі
прохолодне повітря тобі далебі
вже рідніше тепла що пульсує в трубі
понад те що в душі і одежі

А і Б невгамовні — я осінь люблю
як ніколи щодень кожну крихту ловлю
світла крихту тепла і любові
мій горобчику хвацький хутчіше збирай
стиглих літер терпкий передзимній врожай
ми ж іще до зими не готові

ще мороз не загнав на горище тебе
де під комином гріється А обіч Б
і непотріб прекрасний старіє
ні оптичних старезних ні мідяних труб
тут давно споглядають книжковий ютуб
Данте Рільке Тарас і Вергілій

ні війни ні самотності нам ще нема
а зима? та ще де там блукає зима?
ще триває безцінна облога
зусібіч навмання долинає до нас
світла пісня про час не зупинений час
довга пісня — спасибі що довга

іще ні слова ні півслова лише гул
тяжке дудніння гомін спраглий до зростання
а вже Гефест в золу тепліючу дмухнув
жаринку викотив коржавими перстами

кульгавий лубу наскоблив і раз у раз
міхи присилюючи полум’я роздмухав
заговорила Етна спалахами фраз
мовчання зламане відновлюванням слуху

______________________________

ми глина дороги якою простуємо ми
тій глині мугикати чавкати чмихати йти
за колесом кожним за ботами за чобітьми
щоб нами ставати і поруч ставати могти


найменший зі свищиків щойно опалена твань
ми глина хвилинна огорнена в гонор пустий
хтось тихий і глиняний зіп’ятий із кружелянь
нас – душу вдмухнувши – спікатися світом пустив

___________________________

С. Бабичу


все непевніше друга плече
все дошкульніше ворога лікоть
все пекучіше в долю тече
чи отрут шумовиння чи ліків

жовтий губиться в зошитах лист
і знаходиться ніби зненацька
пересушений шелест і хист
в Божих пальцях потрощена цяцька

_______________________
1998

Подих вимерзне в слово пусте
що не скажеш – зникає у степ
світова шаленіє полова

на чотири світи ні чоти
ні сторожі – притулки й порти
площина не уславлена словом

простелившись ніде і ніяк
сам в собі мов діткливий блатняк
копирсається простір гугнявий

та повз ницість облуду і встид
зорі в темряву вколює світ
і засновує нитку уяви

у Марії ні риски зрання
млистий смуток не сохне прання
ще й дитя обмочилось і плаче

трійко старців мов сниво зоря
клоччя фраз наче вугіль горять
твердять щось про месію неначе

і розходяться простір і час
стрімко важчають кола прикрас
як на бронзі шарований накип

і ніяк не складаються в зміст
миро й ладан і золота зблиск –
карбувань ще не пізнаних знаки

тихим дивом мов димом легким
все довкіл золотиться ніким
крім Марії з дитям наодинці

там крім пари ні пари із вуст
світлі сльози проковтує глузд
та в фіалі вже долі по вінця

____________________
2011

як темно ще
й людина наче звір
звук обирає за орієнтир
іще не перекрикують машини
собачих зойків і зітхань пташиних

як темно
ще затулено засів
зорь і поодиноких голосів
і сплячий простір ще конем не фиркне
не позіхне напівоспала хвіртка

світати мало б
в космосі ж сумнім
ще слово красномовне наче мім
і ненависть у темряві з любов’ю
обмінюються кривдами і кров’ю

сіріє
душ заклацали замки
чи входять чи виходять – невтямки
світанок видибає мов святенник
і тільки темноті видать як темно

___________________________
2007

Світлий янголе з титлом газети на білім крилі
як летиться тобі в цій чужинській осінній імлі?

скоро листя за птаством зірветься з завмерлих гілок
і на брук упаде власний вирій пізнавши за крок

наші горді волання вглибають у твердь німоти
ти летиш собі янголе ніби нічийний мотив

на церковному золоті сонце холоне чимдуж
від паскудства пустих і офіри заблуканих душ

рятувальнику тихий ми губимо крила свої
за плечима печалі німіють немов солов’ї

і ні знаку ні мітки лише дорікання видінь
трав тонка сивина слід бентежних вітрів на воді

__________________________________
2006

без каяття але і без упину
ніби я маю життя запасне
простір ковтаючи воду і глину
водить як відьма по колу мене

мука пекельна чи радість непевна
Господи! все добігає кінця
тільки ця міддю розпечена сцена
крутиться крутить не вивихнеться

коло за колом міняють роками
розпач на втіху милість на гнів
а все одно повертають на камінь
спечений степом для відліку днів

що вже там буде то Богу відомо
попіл і прощення з вітром підуть
лише чаклунськи закружляне слово
ділить зі мною і пута і путь

і як обійме востаннє мій подих
душу й відпустить у зимну блакить
тілу цей простір складе нагороду -
глину і воду і вітер і мідь

____________________
2000

Холодний Яр холодний аж пече
романтика сотається у полі
а тут і час від болю не тече
і тіні крон сахаються мов коні

гуляє поміж гіллям давнина
не здавнена не збута не забута
трикратно відбивається луна
трикратно розливається покута

провина наша нас пече таки
та досить сліз бо й розум вб`ють скорботи
терпіння вже стискає п`ястуки
й навіть покору сповнюють гризоти

ще ніч лиш присмеркове немовля
сідає сонце та вогонь образи
запалює зацькована земля
укотре аби вразитись і вразить

і ледве ніч впаде в зелений вир
все сплутається й зійде таємниця
святих ножів озветься поводир
і місяцем освятиться в криниці

______________________
1998