залиши́́тись у грудні зі світом один на один
зі словами думками зниканням минанням годин
снігопадів будинків зупинок дерев ліхтарів
де весь лю́блений простір з тобою прозоро старів
непомітно малішав марнів позбувався прикрас
від усього лишаючи меморіальний анфас

він єдиний здавалось бездушний курив у рукав
у любові прилюдно не клявся і не дорікав —
тих терпів тих напів і ледь-ледь дослухався до цих
до володарів бірж пароплавів заводів і цифр
у бешкетнім кашкеті на очі твердий козирок
ще учора худющий гульвіса школяр фраєрок

десь далеко лишились та мода той гонор та фальш
непомітно урвався юнацтва гарячий асфальт
грає м’язами надбаний індустріальний пейзаж —
дорогий остогидлий убивчий — клепаючи стаж
це ще ти на тім знімку дочасно пожовклім ще ти? —
їдко осінь питала в недовгім вбранні марноти

у померхлому світлі той світ многотрудний затих
зависає в безмовності чарка здійнята за тих
хто пройшов свої грудні надихані в довгі рази —
крапель щирої крові і поту додав до сльози.
сам на сам із гіркою й солодкою вже сам на сам
не образам свічки твої світять — горять образам

відкидає те світло то тіні то світло тіней
на всі сто — золотих найдорожчих з мільярда людей
і до спогадів тягне й не тягнеться час крижаний
що ганяв тебе світом гукаючи — наздожени!
станеш вклякнеш відчужений сірий на сірім аж ось
серед грудня у просторі — де сам один — почалось —

перше диво любові горіхи гріхи і синці
вперше небом летять журавлі до синиці в руці
що ж так мулько душі твоїй що так тривожно болить
наче грубшу за інших в ній доля вимотує нить?
мовби відповідь — серце у простір зорить ніби аж
не рахує набутків і не помічає пропаж