- Льоня, забери свою собаку!
- Це не моя собака.
- Ти її годуєш, значить твоя.
- Ну то я і голубів годую, то що тепер?
- Так, Льоня, забери цю псину, тобі кажу! Вона мені проходу не дає!
- Так тобі і треба, нема чого лізти до мого бачка…
У бачок зі свистом влетів синій, туго зав’язаний, поліетиленовий пакет. Щось задзенчало, заторохкотіло, приземкуватий пес одразу підхопив мелодію, затягнув дзвінкої народної урбаністичної і погнався за байдужою постаттю влучного і ситого міщанина. А Льоня тим часом досвідченими рухами розв’язував пакет.
- Вот а зіз піпл дуінг? – запитав мене колега з Амстердаму, здивовано виглядаючи з вікна.
- Вони сортують сміття… - ніяково відповіла я…

Сьогодні у знайомої день народження, і я на свою голову взялася купити їй букет. Вона мила, дивакувата, ще зовсім юна дитина асфальту, що звикла до воскових троянд і мармурових лілій, а тому я минаю їх і підходжу до двох стареньких, що метушаться коло відер з садовими квітками.
- По чому майори?
- По рублю, дочко. Свіженькі, – тремтячим голосом відповідає мені одна з бабусь, - тільки привезла.
- Бачу, що свіженькі, - підбадьорюю я. - Мені треба двадцять п’ять штук.
- О, гарний почин, - приєднується до розмови інша бабця у характерному фартушкові з кишенькою для грошей, і береться допомагати першій рахувати майори.
Видно, що власниця квітів (продавчинею її навіть не назвеш) вкрай розгублена і у всьому прислухається до більш досвідченої сусідки.
- Галя, спитай, у яку пльонку пакувати: розову чи зелену, - чую я підказки.
Бабця піднімає на мене очі, такі сизо-каламутні, наче усі кольори минулого перемішалися і краплинками спогадів застигли у погляді, сповненому надії.
- Давайте зелену, - відповідаю я на ще не задане питання.
І вони вдвох заходятьcя пакувати двадцять п’ять різнобарвних майорів у зелену фольгу, кілька разів переставляючи квіти, що ніяк не хочуть слухатися, стирчать на всі боки та ще й, як на зло, різної довжини. Як тільки бабці укладають з майорами мир, починається війна зі скотчем, який Галя (“а я ж тобі казала!”) не наготувала заздалегідь.
Хвилин через десять букет готовий і виглядає вкрай, як модно зараз казати, креативно.
- Двадцять п’ять гривень, - тихенько каже бабця, протягуючи мені майори.
- Двадцять сім п’ятдесят, - виправляє сусідка у фартушкові з кишенькою для грошей. – Два п’ятдесят за упаковку.

2013

Ніна – звичайна сорокарічна жінка, симпатична, русява, молодо виглядає, один недолік – безробітна або, як казали в кінці дев’яностих, домогосподарка. Троє дітей: старша дочка вже заміжня, живе окремо, а от молодша Іра, чотирнадцятирічна школярка, відмінниця і надія всієї родини, та ще малий Артурчик, що ніяк не навчиться вимовляти букву «рррр», чекають на неї вдома.
Ніна вийшла у найближчий гастроном по хліб (до десятого числа лишилось вісім днів і двадцять гривень, а чоловік ще два тижні буде у відрядженні). Всередині, поспинавшись на прилавки, позіхали рум’янощокі продавщиці, черг не було, тільки в кутку, біля горілчаного відділу юрмився люд. Ніна одразу звернула на них увагу, адже вони зовсім були не схожі на тих алкашів, що тут зазвичай випивали на розлив. Натовп пожвавлено гомонів, схилившись над невеличким столиком.
- Що це тут робиться? – запитала вона у жінки в сірому пальті.
- Та тут лотерея нова, «Фортуна», за три гривні можна виграти десять тисяч! Осьо тільки що Валька з бакалії натерла собі 50 гривень, всі бачили! – захоплено розказувала жіночка.
- Та ви що? – загорілася Ніна і перед очима затанцювали солодкі нехитрі гроші. Це ж скільки всього можна купити і розрахуватися з боргами, хоча б за квартплату – і то добре. – Хто крайній?
- За мною будете, - відгукнувся чолов’яга у кашкеті.
Ніна намацала в кишені чотири гривні і напружено чекала своєї черги, серце калатало, у горлі щось лоскотало, аж забивало дихання, здається, навіть піднявся тиск. Нарешті заповітний клаптик картону - в руках. Тремтячими рухами вона стерла три мітки і розгублено подивилася на програшну комбінацію. Не може бути, тільки що ж Валька виграла 50 гривень… А Боже, не пощастило. Але ж в Іри є десятка, хресна минулого тижня заходила. Треба з нею поговорити…
Вдома Ніна гаряче описувала чотирнадцятирічній дочці пригоду в гастрономі і шанс виграти мінімум п’ятдесят гривень.
- Іруся, дай мені свої десять гривень, я через п’ятнадцять хвилин повернуся і віддам, навіть більше.
Дівчинка мовчки відкрила маленьку скриньку і простягнула мамі гроші. Вона ніколи не грала у лотерею.
- Але, якщо ми нічого не виграємо, чур не ображатися, - винувато посміхалася Ніна, нашвидкуруч взуваючись.
Іра промимрила «добре» і подумки попрощалася з усіма важливими дрібничками, які вона планувала купити, в обмін на п’ять хвилин сповнених надії. Вона ще не вчила теорії ймовірності, але вже екстерном пройшла практику.

2012