Сьогодні у знайомої день народження, і я на свою голову взялася купити їй букет. Вона мила, дивакувата, ще зовсім юна дитина асфальту, що звикла до воскових троянд і мармурових лілій, а тому я минаю їх і підходжу до двох стареньких, що метушаться коло відер з садовими квітками.
- По чому майори?
- По рублю, дочко. Свіженькі, – тремтячим голосом відповідає мені одна з бабусь, - тільки привезла.
- Бачу, що свіженькі, - підбадьорюю я. - Мені треба двадцять п’ять штук.
- О, гарний почин, - приєднується до розмови інша бабця у характерному фартушкові з кишенькою для грошей, і береться допомагати першій рахувати майори.
Видно, що власниця квітів (продавчинею її навіть не назвеш) вкрай розгублена і у всьому прислухається до більш досвідченої сусідки.
- Галя, спитай, у яку пльонку пакувати: розову чи зелену, - чую я підказки.
Бабця піднімає на мене очі, такі сизо-каламутні, наче усі кольори минулого перемішалися і краплинками спогадів застигли у погляді, сповненому надії.
- Давайте зелену, - відповідаю я на ще не задане питання.
І вони вдвох заходятьcя пакувати двадцять п’ять різнобарвних майорів у зелену фольгу, кілька разів переставляючи квіти, що ніяк не хочуть слухатися, стирчать на всі боки та ще й, як на зло, різної довжини. Як тільки бабці укладають з майорами мир, починається війна зі скотчем, який Галя (“а я ж тобі казала!”) не наготувала заздалегідь.
Хвилин через десять букет готовий і виглядає вкрай, як модно зараз казати, креативно.
- Двадцять п’ять гривень, - тихенько каже бабця, протягуючи мені майори.
- Двадцять сім п’ятдесят, - виправляє сусідка у фартушкові з кишенькою для грошей. – Два п’ятдесят за упаковку.

2013