Життя – це як велика книга долі,
А люди – сторінки у книзі тій,
З`являються й зникають мимоволі,
Щоб дати місце повісті новій.

Лиш мить – і перегорнута сторінка,
Незчуєшся – історії кінець,
Людей втрачати нам буває гірко,
І жаль розбитих через нас сердець.

І знов, як завжди – ранок, чорна кава,
Сьогодні хтось зустрінеться, а хтось…
Знайду у книзі я собі забаву
Чи може сльози – так вже повелось…

Усе проходить і усі проходять…
Лиш в кожного свій строк і дні свої.
На сторінках закони всі природи,
Такі безглузді часто і сліпі.

Але чомусь твій вигаданий образ
Між них витає, як густий туман.
Усе проходить, але ти… ти поряд
Завжди і всюди, хоч тебе й нема…

І ти причина всіх моїх сюжетів,
І сліз, і сміху, і безглуздих дій,
Ведеш мене повсюди, але де ти? –
Мій привид щастя, дивний вирок мій!

Я хочу знати, не таїти догад,
Чи ти зійдеш із сторінок колись,
Чи, може, перетворишся на спогад,
Як всі, хто в цій поемі збереглись?

І буде перегорнута сторінка –
Моє життя… назавжди… і любов
Не зробить вже ні солодко, ні гірко
Моєму серцю – там застигне кров!

Сміялось небо, бурмотіли хмари
Прийшла весна і всюди чувся сміх.
А ти стояла і чекала кари,
Страшної кари, за свій невинний гріх.

Ти думала це допоможе жити,
Ти думала, що виходу нема.
Холодні очі шепотіли: “вбити!”
А в серці лютувала вже зима.

Ти добре чула дикий крик благання:
“ матусю я для тебе все зроблю,-
цей дикий крик сильніший від кохання,-
ні....... не вбивай, я так тебе люблю!”

Застигла мить й чиясь рука зробила
Холодним рухом найстрашніший гріх.
Здригнувся світ , а ти безжально вбила,
Пекучий і німий дитячий сміх.

І серце в грудях наче зачерствіло,
Мов блискавка хвилина пізнання.
В цю тиху мить все стало зрозуміло
Й ти вийшла з кабінету навмання.

Сьогодні поглядом своїм лякаєш хмари,
І чують перехожі дикий сміх.
Мов навіжена просиш в неба кари
Страшної кари за свій тихий гріх.

Весна! Любов заполонила всю планету.
Сіяло сонце і лунав дитячий сміх...
А ти от тільки вийшла з кабінету
І понесла у світ найтяжчий гріх...

Ти думала, що позбулась слідів любові
І знову будеш жити так само, як завжди...
Але сліди розтерзаної крові,
Уже зависли символом біди...

І кожну ніч ти чуєш тихий шепіт -
"Матусю, я теж бажаю у цей світ..."
І не спасає твій безглуздий лепет,
І сон цей йде до тебе стільки літ...

А ти шептала, що була молодою,
Не знала про життя у цьому світі,
Що так раптово зустрілася з бідою,..
Як з ясним громом у спекотнім літі.

Тепер стара ти шкандибаеш вулицями.
Опущене лице і очі у журбі...
Ідеш через чортополох ти манівцями
І вічно плач дитячий - горем у тобі...

Цей крик - "Ти мусиш жити і за мене...
Та нести тяжкий гріх цей у світи.
Даремно плачиш нині моя нене,
Бо в цьому вина... лише ти."

Податки
Я не раз від старших чула
слово дивне – «податкова».
А ще чула про податки,
що це значить – невідомо.
«Розкажи мені, будь ласка, -
попросила я у мами, -
що ж таке є, цей податок?
Це цікаво мені знати».
«Донечко, - мама промовила, -
це серйозне дуже слово.
Коли станеш ти доросла,
то його почуєш знову.
Зобов’язання серйозні
кожен має у державі.
Допомога громадянам -
ось мета цієї справи.
Вчасно сплачений податок –
це сиріткам допомога,
а також пенсіонерам
хоч мала, та все ж підмога.
А якщо матуся вдома
догляда мале дитятко,
тимчасово їй поможуть
вчасно сплачені податки.
А людина, що хворіє
і не може працювати!
Як не зробить це держава,
хто про неї буде дбати?
Ще – багато інших виплат
(соціальні – вони звуться)
багатьом допомагають
і з податків всі беруться.
Щоб надходили податки,
є державна установа,
що слідкує за порядком.
Вона зветься – податкова».
Ось тепер я зрозуміла,
що це за цікаве слово,
означають що «податки»,
і що значить «податкова».
Висновок зробить неважко,
це не ребус, не загадка:
щоб не було в вас нестатку,
вчасно сплачуйте податки!

Вона подивилась
Вона подивилась в зажурене стомлене небо,
повік доторкнулось сніжинок гаряче тепло,
стискалося в грудях, щеміло закохане серце,
стежину до сонця снігами давно замело.
Вона посміхнулась, прекрасна, як вранішні роси,
лягла під вербою, поринула в радісні сни,
вітри розвівали її білі лагідні коси,
вона засинала і снились їй ночі зими.
Відкриються очі і глянуть на перші світанки,
всміхнуться повіки, торкнуться зіниць волошки,
і місяцю снилось учора колишнє кохання,
а осінь дивилась на свої забуті шляхи.
Її цілували у очі закохані сльози,
її обіймали холодні самотні вітри,
за нею ридали ще перші осінні ті грози,
і тихо всміхались за нею сумні волошки.
Вона подивилася в очі самотнього неба,
злетіли до сонця маленькі сумні ластівки,
і її кохання із неба летіло до нього
до ніг вистилались холодні й гарячі зірки.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішла,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Ти ще не спиш , м*які провини
Крадуть зрадливо в тебе сон,
І десь думки примарно линуть
За горизонт, за горизонт

За день втамовані тривоги,
Залишили важкий осад.
Душа шукає допомоги,
У крутить стрілочки назад.

І віддаються в серці біллю,
Образи до безсилих сліз
Немов хтось натирає сіллю,
Ще не затягнутий поріз.

І важко ранить часто слово,
А вороги завжди свої,
І просто, ні про що розмова,
Так вибиває з колії.

Яка твоя в житті провина,
Чому дуки такі сумні?
В молитві приклони коліна,
І всім прости гріхи земні.

Через кілька годин буде завтра
Перегортаю вперед календар
Хай на лезо долі лиш правду
Мені розкаже прекрасний рай.
Через кілька годин буде завтра,
Ой прийди, новий день, прийди
Ми актори земного театру
Білий сніг ти мене обійми.
Через кілька годин буде завтра
Стигне в кружці мій чай
Що ж мрія моя одинока
Обнімаю, Цілую, Прощай.

Ви в мої сни приходите кольорові
Тривожите не розбуджену весну
Ті очі незвичайні волошкові
В яких я все у розпачі тону
Дивлюся і боюсь поворухнутись
Ось вуст моїх торкається рука
Так хочеться й не можу посміхнутись
В цей час кудись Ваш образ враз зника
А я біжу і Вас не доганяю,
Услід мені регочеться гроза,
Чомусь у снах я Вас завжди втрачаю,
І обпіка моє плече сльоза.
Мої надії гаснуть у тумані,
Чомусь притихла вже моя душа.
Як береги зникають в океані ,
Ваш образ мою душу залиша

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.
Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

О ні все не так,
Не сьогодні, не завтра й ніколи.
Не тих народили й не ті післязавтра помруть.
Сумління своє ніби лід тисячі надкололи,
І стверджує кожен, що знає у чім чия суть.

Не ті жебраки, що на площі простягують руку,
Буденності лет, і свята стали геть не святі.
І лиш у часи солонаво-гіркої розпуки,
З дитинства видіння приходять до нас золоті.

Душа згоріла. Пил лишися
А розум став шукати богів
І серця крик десь загубився
І світі смерті і гріхів
Душа порожня . Дух безмовний.
І все байдуже вже мені,
І совість впала в відчай повний
Й минають нудні мертві дні.
Душа холодна вбита юність
Убите все моє життя
Й все , що мене тримає в світі
Це лише дурна серцебиття
Душа забута. Власна гордість
Так підло зрадила мене
Одна лишилась в тілі радість,
Що у могилі зогниє
Душа безсмертна , біль нестерпний
ЇЇ чекає: й муку, й страх
Вона проклята долі жертва
Що ще не знала долі смак.

Пекельна тиша - спонука до зради.
І я тікаю від своїх думок.
Мої моральні і духовні "вади",
Дають надію на останній крок.

Я вирву сірість із чийогось серця.
І вічну смерть собі я оберу...
я з смертю стану... з нею... в рівнім герці,
І все це буде в казці...наяву...

А ти збери... мої весняні речі,
І загнуздай, нарешті, всі думки.
І лиш пливи... пливи, але без течій...
З ім'ям моїм...
без мене...
навікИ.

Мама – це слово чарівне.
Мама – життя джерело.
Мама й дитятко наївне...
Недавно й давно це було
Ніжно з турботою співала
Мама кохані пісні.
Любов до життя прививала,
І снилось майбутнє у сні.
Було неймовірно казковим
Майбутнє в уяві моїй.
Незвичним таким, загадковим...
Я вірила мамі своїй!
Я вірю і зараз, хоч знаю –
Життя вже не зовсім таке.
І правду вже бачу. І уявляю.
Насправді життя не легке.
Та права не маю жалітись,
Бо в мене є головне.
Я мамі можу відкритись,
В наш час це є основне.
Якщо ти маєш людину,
Яка для тебе живе,
Яка у найгіршу хвилину
Захистить любов’ю тебе,
Тоді не дарма ти на світі!
Є в тебе надійне крило.
І це найпрекрасніші миті.
Найліпше що бути могло.
Та тяжко тому, хто не має
Матусі поруч з собою.
Він в спогадах просто згадає,
Як добре, що мама з тобою!
Ще тяжче тому, хто ніколи
Маму не знав і не чув.
Життя їх штрикає, як уколи.
Ніхто з них щасливим не був.
Не знали ви ласки, любові,
Матусі не знали тепла.
Та сильні ви дуже. Ви жити готові
А я певно так не змогла б.
Тому, дуже вдячна я мамі.
За те, що зі мною завжди.
За очі, найкращі, ласкаві.
Без мами мені нікуди...

Я не можу без смутку писати,
Я не знайду потрібні слова
Та й не вмію я так римувати
Як Ви хочеш, і як хочу я!!

Я не маю ні грошей ні слави,
Я не варта уваги Творця,
Я не прошу любові й поваги,
І душа не безмежна моя!!

Я не буду прощення просити,
За жорстокі, та щирі слова,
Я народжена щоб загубитись,
У тумані під гаслом ЖИТТЯ!!!

Просити – це великий гріх.
Мовчати – це найбільша мука.
Зірвати непокірний сміх,
Й чекати, що прийде розлука.

Сто доріг, обійшовши, не знаєш
Чи радіти приходу весни,
Чи сідати на потяг до раю,
Що прибуде опівночі в сни.

Чи в собі відчувати ілюзій
Повну чашу, зрадливих думок.
Та вони – не найкращії друзі,
Лиш життя – це повчальний урок.

Бути бідним, можливо, це краще,
Навіть, ліпше пізнать почуття.
Та багатому в світі найважче –
За любов не віддасть він життя!

Життя буває різнокольорове
То біла,а то чорна полоса
А іноді весняне веселкове
І взимку подарує чудеса!

І небеса блакиттю розіллються
Фіалками запахне білий світ
І очі повні сліз тоді сміються
Життя одягне волошковий цвіт

З ланів життя всі негаразди зникнуть
Лишивши лиш удачу і любов
І хочеться тоді щосили крикнуть:
«чаруєш мене зимонька , ти знов»!
І зацвітуть вишневим садом мрії
До сонця полетять мої вірші
І іскорка мала що в серці тліє
Розтопить усі думи на весні
У сині роси сльози обернуться
Сплету вінок вам з усміхнених зірок
Нехай приємні дні усі вернуться
Дорогою небачених квіток

Життя дорога простелилась.
З тобою поряд я іду.
Боюся, щоб не розвітлилась,
Не втратить курсу у грозу.

Хай струни плачуть і сміються,
Квітками встелений шлях.
А навздогінці пісні ллються,
Вмостившись зручно на вітрах.

Шаленно серце в грудях б"ється,
І світить зірочка ясна,
Але чомусь мені здається,
Що стала бліднути вона...

Схиляю голову на плечі
Своїх стривожених надій,
Та обіймає ніжно вечір,
Сховавши смуток безнадій.

Самотньо сонце в море впало,
Взмахнувши променем своїм.
В останнім промені скупало
Печаль і радість моїх мрій...

Я не боюсь зимових заметілей.
Ані спекотних довгих літніх днів.
А лиш боюся, щоб Любов не тліла,
А щоб цвіла, як мак серед полів.

Я не боюсь в Коханні задихнутись,
Напій медовий пити з кришталя.
Але в обмані так боюсь схитнутись:
З-під ніг моїх тоді пливе земля.

Я не боюсь ходити в синіх росах,
І босими ногами по стерні.
І так люблю, коли ромашки в косах.
Коли вночі приснишся ти мені.

Я не боюсь, коли весняна злива,
Коли Перун керує цілу ніч.
Я серцем відчуваю, що щаслива,
А це уже серйозна в житті річ.

Весняний день потроху зводить вії,
І лютий відступа з календаря.
Як пролісок, пробились мої мрії,
Запахли ніжним цвітом мигдаля..

Що це?.. В серці весна обізвалась?
Знову чую знайомий я стук.
Так давно вже вона підкрадалась.
Це мелодії втрачений звук.

Щедро в серці колись розливалась
Дивним щемом від трепетних рук.
Осявала і знову втрачалась,
Залишаючи спогади мук.

Але часто цвіла буйним цвітом,
Матіолою пахла в саду.
І лунали громи понад світом,
Освящали Любов неземну.

Та моїх не почуєш докорів.
Ну а сльози? Пусте, не біда...
Тихо листя зліта з осокорів,
І летять в синю даль все літа.

Але знову я чую тривогу:
Кинув промінь жмуточок тепла.
Та невже вируша у дорогу
Літня спека ота, що пройшла?

Спасибі за Все і за те, що Ви поряд зі мною
Коли в серці мороз, а на щічці легенька сльоза.
Коли ще один крок , вже давно оповитий пітьмою,
Ви для мого життя, мов прозора цілюща роса.

Ви – весна , неймовірно прекрасна та ніжна
В Вашім погляді стільки любові й тепла
Ви єдина таке, тане сніг, тане лід, вже не сніжно
І полонить серця голос Ваш та краса

Ви мов сонце, яке промінь дарує для когось
Наче зірка, яка сяє завжди на шляху
І прошу залишайтесь назавжди собою
Я люблю і ціную Вас саме таку

А на дворі зима сніг, мороз, дує вітер
Настрій зник і погода доволі проста
Проте ні з вами завжди в душі цвітуть квіти
Вчителька моя – Ви лагідна , вічна та ніжна весна

Бувають випадковості,знайомство ж наше-доля
І щастям переповнено вже не пусте життя
Напевне,наша зустріч-це добра Божа воля
Своїм теплом Ви зміцнюєте мій світ,моє буття!

Ранковим сяйвом дивитесь,куди же я прямую
Безслідно страх зникає,адже зі мною ви
У цім безмежнім світі,кричу:-я вас ціную!
Ірино Олександрівно,лиж з вами я досягну мети...

Моя найкраща вчителько ,яка же ви чарівна
В вашій душі плекаються ясне добро й любов
Слова усі ці щирі,повірте ,хоч я й наївна
Лиш забажайте ,для вас повторю я їх знов

Люблю всім серцем ваші ,щирі очі
Прекрасний погляд випромінює тепло...
Завжди пам’ятатиму вас охоче
Я буду поруч довго,щоб там не було!

ви вчите життю,напевно,я його вже знаю...
Відколи ви з’явились у моєму житті
З Вами все погане гасне,я його минаю
Ви частинка мого щастя,котра на віки житиме в мені

Серед сірих однакових буднів зими
Ви стали частинкою літа
І поміж туманів сліпих і німих
Малою краплинкою світла.

Барвистим метеликом, променем чистим,
Духмяним подихом вітру.
І тихим, ледь чутним шелестом листя,
Ви стали частинкою літа.

Купальським вогнем і дівочим віночком,
Букетом із сонячних квітів.
Веселкою в небі, сріблястим струмочком -
Ви стали частинкою літа.

Блакитним небом умитим дощами,
Блідою ромашкою в житті –
Єдина, чарівна , неповторна та ніжна,
Маленька краплиночка світла.

Люблю весну – пору нових надій.
Яка вселяє віру у найкраще.
Вона дарує нам країну мрій.
Тож вдасться подолати все найважче.

До дна допито днів холодний чар.
В моїх очах, твоя царівно ніжність.
В моєму серці радість - ніби жар...
Я возвеличую твою пахучу свіжість.

Лечу за небокраєм навздогін.
Думками кутаюсь у пурпурові хмари.
І тихо долина зелений дзвін.
Тривожать душу квітів чари.

Вона. Чому я знов тебе чекаю?
Нема тебе - це правда, так?
Бо вже злетів у вись літак.
Чого чекаю я? Не знаю.

Він. На що надіюсь я, скажіть?
Вона залишилась далеко,
Лечу від неї мов лелека,
Та думка все ж униз біжить.

Вона. Ти вмить злетів у небеса,
І думка теж до тебе лине.
Повір вона, як ти не згине,
В душі навік твоя краса.

Він. Я не хотів туди іти,
А так бажав з тобою бути.
Бо ти дала змогу відчути
Справжнє кохання, тільки ти...

Вона. Я знаю ти кохав мене,
Тоді чому ми розлучились?
Може у чомусь помилились?
Як мучиться серце сумне...

Він. З-за хмар дивлюся я туди,
Де ще живе моє кохання...
Буду дивитись до смеркання,
Душа кричить - до неї йди!

Вона. О, Боже, нащо ти забрав,
Моє єдине справжнє щастя?
Більше таке знайти не вдасться,
Ти й мою душу поховав.

Голос згори. Це не кінець, бо ти живеш,
Ти маєш жити задля нього,
Щоб не згубити щастя свого.
Колись ти теж у вись підеш.

Вона. Навіщо жити, коли нас
Жорстоко розлучила доля?
Немає навіть думці волі,
Про нього думаю весь час.

Голос згори. Ти думаєш йому там легко?
Він мучиться ще гірш ніж ти,
Не може місця він знайти,
На тому світі, там - далеко.

Вона. То все ж його душа жива?
І він все чує, і він знає,
Як я тут на землі ридаю,
Він чує всі мої слова?

Він. Моя кохана, так я чую,
Тебе і всі твої слова.
Душа моя вічно жива,
Повір, я тут ще більш сумую.

Вона. О всі святі, скажіть мені,
Як жити далі, що робити?
Не можу я без нього жити,
Всі дні стали немов німі.

Голос згори. А ти живи, так як до нього,
Не плач прошу тебе, не треба,
Не рвися ти до нього в небо,
Бо гріх просити в мене цього.

Він. Моя кохана, ти сумуєш,
А я не хочу сліз твоїх.
Хочу я чуть веселий сміх,
Тоді полегшення відчую.

Вона. Коханий мій, не буду я
Тепер ридати, як раніше.
Хай буде тобі спокійніше,
Та вічна туга вже моя.

Він. Забуть мене, хоч я не хочу,
Зітри мене з думок своїх,
Нетреба більше сліз твоїх,
Нехай радіють твої очі.

Вона. Я не забуду вже повік,
Тебе, тих рук, твоєї ласки,
Я не забуду нашу казку.
Бач, сльози капають із вік.

Він. Ти пам'ятай, що я люблю,
Але не можу обійняти,
Коханою тебе назвати...
Завершив казку я свою.

Вона. Навіщо жити, коли смерть
Руйнує все, що ми будуєм?
Коли приходить ми не чуєм,
Коли іде, чуть кроку твердь.

Голос згори. Що народилось мусить вмерти.
Така є істина одна.
Чи вірно так? О, я не зна.
Але ця істина уперта.

Вона. Але так рано він помер.
Навіть, невстиг, щось розпочати,
Він тільки но навчивсь кохати,
Не бачивши життєвих перл.

Голос згори. Навіть сказати що не маю...
Ти права, він невинний був,
Він він до кінця і не збагнув,
Що Бог його вже забирає.

Дивлюсь у небо, в рай, в безмежжя,
В сліпу обитель душ людських.
Вперед ступаю обережно,
Роблю останній, мабуть, вдих.

Кидаю погляд у безодню,
Що піді мною простяглась.
Душа вже мертва, кров холодна,
І бачу Бога іпостась.

Стаю назад, вагаюсь ніби.
Який там Бог? Я Чорта син!
І власне "я" стає на диби,
А розум думає: "Кретин!"

На ранок тіло вщент розбите
Птахи клювали, дощ обмив.
Душа скалічена, убита,
Все проклинала той обрив.

Я знаю, що помру
Що зламаються крила
І знаю не зігріє
Моє тіло могила.

Стануть руки холодні
Мені очі закриють
Вперше ангели смерті
Свої двері відкриють...

Душу виймуть із серця
І загорнуть в долоні
Дикі демони з пекла
тепер я в їх полоні...

А мій ангел зламає
Об гріхи білі ноги
Віри більше немає
і нема допомоги...

Догорить в церкві ладан
Разом з ним і натхнення
Я не встиг попросити
В свого Бога прощення!!!

Я так хочу, щоб були почуті
З глибини всі мої молитВИ́
Щоб провини, без суду забуті
Не жадали у серці війни.

Я так хочу туди загляНУти
У те місце, де квітнуть сади
Щоби душу думками не псути
І не пити брудної води.

Хочу знати, хто править тим царством
Хто дав душу мені, дав ім"я.
Хто отрутою був, хто лікарством
Хто дозволив писати життя.

Я б стала перед ним на коліна,
Я заплакала б наче дитя
І сказала "Прости мене грішну ,
Тобі вічність, мені забуття!"

- Чи знаєш, що ти людина?
Питаєш кожного з нас.
Усмішка, очі - єдині,
Допоки вогонь не погас.

-Чи знаєш, що ти людина?-
Запитуєш цілий світ.
Твій був на землі єдиний
Високих думок політ.

І випливають з дитинства
Казками минулих днів
"Лебеді материнства"
Сонети щемливих слів.

Щоб вірно могли ми знати,
З дитячих вирісши літ,
Що можна в житті вибирати,
А що - вибирати не слід.

Все навколо одне,
Ці примарливі й стомлені ночі,
Це лише перший крок,
А земля під ногами – пісок.
У заручниках снів,
Закриваються зморені очі,
Вже не видно зірок,
Не підкаже дороги пророк.

Темно-сірий асфальт,
Не рахує твоїх кілометрів,
І відлунням глухим,
Ти розвієшся серед людей.
Неприхований гнів,
Ти шукаєш живих серед мертвих,
Над повітрям сухим,
Що випалює серце з грудей.

Вже не буде “колись”,
Відчуття всі давно поховали,
Серед страчених мрій,
Ти знаходиш надії шматок.
Лише вчора пішов,
Хоч ніколи тебе не чекали,
На узбіччі не стій,
Це ж так легко! Життя – тільки крок!

Мені не жаль всіх тих, хто марно мріяв,
Усіх, хто неба так і не сягнув,
Хто миті у журбі роками міряв,
Хто мріяти знемігся і забув…

Хто в небо знявся, хто летів, боровся,
Кого тягнули рани до землі,
Хто на гіркий причал свій повернувся,
Кому зламали крила бурі злі…

Кому забракло у польоті сили,
На половині хто дороги став,
І тих, кого спокуси погубили,
Хто, долетів до сонця і упав…

Та жаль мені, так жаль мені безмежно,
Всіх тих, хто і понині не літав,
Про крила хто ніколи і не мріяв,
Дивився вниз, не жив, а існував…

Та жаль часу, що провела не з тими,
Шукала правди, де її нема…
Що оточила стінами глухими
Своє життя, холодне, як тюрма…

Та жаль, що я запізно зрозуміла,
Що втрачені не повернуться дні.
Невже літати розучились крила? –
Вони поникли, сірі і сумні…
2011

Життя відходить у світ далекий,
А щастя долі лиш у думках.
Гартує час всепоклоненний,
Що віддзеркалився і в нас.

А почалося все з зернини,
Що із любові посадили,
Як боронили від тварини,
І новій долі світ відкрили.

Та швидко світ пізнала-
Одна тут залишилась,
Любов не зберігала
І враз перемінилась.

Змінилися старі закони,
Забулись неньчині слова,
Друзями стали вже ворони-
Розпочалась нова пора.

Було так довго,та не вічно.
Й її чекав сумний похід,
Кінчалося життя трагічно,
А ще ж хотіла другий зліт.

Порозуміння та любові
Шукала як і всі колись,
Чекала мрії кольорові,
Та лише сльози полились.

Хотіла пам*ять залишити,
Зробити все,що не змогла,
І вирішила дні прожити
Немов дорога всім одна.

Старі закони повернула,
Чекала славного кінця,
Зловісні плани всі забула,
Чулися звуки від гінця...

Коханням досягають вершини,
Коханням долають шляхи,
Кохання - це дар для людини,
Коханням прощають гріхи.
Кохання безмежне й глибоке,
Без краю воно і без дна
І навіть якщо одиноко,
Я знаю, що я не одна,
Кохаю і маю надію,
Коханням зриваю замки,
Кохання міняє події,
Кохання - воно на віки.
Кохайте й коханими будьте
І знайте взаємне воно!
Найпружніші канати порвуться
І згіркне вода мов вино!!!
Лиш справжнє кохання не зникне,
Воно не засне не згорить,
Не образить воно і не скрикне,
А болі й обмови простить,
Воно у житті на все здатне,
Будує й ламає мости,
Кохати щоденне то свято,
Кохати то вічно цвісти!!!!

Я себе ніяк не розумію
Все ніяк до тями не дійду
То я вас в душі свої лелію
То забути хочу і біжу

А то раптом голос хочу чути
Подивитись в очі голубі
Посміхнутись та назавжди забути
Погляд щирий, що ллється із душі

Ви неначе сонце те прекрасне
Чи промінчик місяця вночі
І буває що в очах ви гасните
І так холодно стає мені

Я з вами плачу і сміюся
Іноді щаслива, іноді сумна
Лишнє слово я сказати вам боюся
І про все шкодує я лише сама

І весь час сумління лізе в душу
Ви для мене радість чи печаль?
Довго я над чим сидіти мушу
Але час так швидко йде… а жаль

Час невпинно лине десь у зиму
Скоро пролітатиме сніжок
пам’ятайте я завжди поруч лину
в радість чи печаль ваших думок

посміхніться, бо щастя так близько
лиш два кроки і шлях в забуття
не лякайтесь що холод та слизько
від «падіння» секрет – почуття

і весь час сумління лізе в душу
розриває серце від жалю
чому я вам усі ці вірші пишу
чому я вас так ціную і люблю

Холодний вітер душу не зігріє
Холодний дощ сльозами обіллє
Холодне листя під дощем зотліє
У холоді згорить життя моє

Усе минає радощі і горе,
Вчорашній день іде за горизонт,
Відходять кораблі у синє море
Покинуть літаки аеропорт
Вчорашній день не вернеться ніколи
Вечірнє сонце не повернеться на схід,
І ви йдете, як вітер через поле,
Не залишаєте за собою навіть слід
Ну хто сказав, що рани час лікує?
Ну хто сказав, що завтра не болить?
Чом серце слів красивих тих не чує,
Як пташка б’ється і в грудях болить?
Чому слова, як мед, стають гіркими?
Чому від щастя на очах сльоза?
А рівний шлях є сходами крутими?
А ясний день заполонить гроза?
Прийде весна за сніжною зимою,
Я з нову вранці вийду на поріг,
Щоб так як вчора стрітися з весною
Та в полі я побачу лише сніг.

Я з нею можу поділитись
Усім таємним що в житті
І сльози можу з нею лити
І стане легше на душі
В житті бракує вірних друзів
Вона замніть їх усіх
Вона нізащо не засудить
Завжди пробачить мені гріх
Лише вона плече підставить
І буде поруч в тяжкий час
І так як друзі не заставить
Мене страждати повсякчас
Моє життя на Вас надія
Ідіть зі мною по житті
Не покидайте в час розлуки
Коли здається : Все! Кінець!
Візьміть мене сильніше за руки
Ось де початок! Не кінець
Вона моя душа,моя світлиця
Розум, а ще часто настрій мій
Промінь, що у серці оселився
Нагорода,за життя без мрій
Вона моя розрада, якщо горе
Я з нею забуваю про усе
Я не зважаю, що мені говорять
Ви друг мій єдиний і це Все.

Пробачте мені, вибачте ви
Я так не хотіла, погано вчинила
Моя поведінка – це сором і жах
Моя поведінка абсурдна –це страх
Зганьбила я своє ім’я
Я знаю тепер нема вороття
Хорошою та доброю, тихою , не злою
Вічливою , чемною – була я такою
Та щось за мутніло, скрутио
Мій розум накрило
І все моє добре кудись полетіло
Пробачте мені, вибачте Ви
Мої гріхи – ось всі вони
Я вам віддаюсь всі і сповна
Робіть все що хочете , бо я вже не я
Пробачте за все, за все на землі
За мої слова, за мої вчинки
За біль від тих слів, що я вас казала
Я більше не буду – завжди так казала
Тепер на колінах перед вами стою прощення
за всі ці слова я молю.

Веде мене стежина крізь поля,
Де сонечко гуляє ще зрання
Де кожен промінь золотистий
На колосці все гра імлистий

Веде туди де зорі ясні
Освітлюють сади прекрасні
Де кожен подих вітерця
Вдиха у все нове життя

Веде не просто так гуляти
Де можна гарно поспівати
Веде до вічного тепла
До вчительського стола

Невже це не моє життя??
Невже це час не той, що мав би бути?
Невже таким є шлях до каяття?
Цей шлях…мені б дорогу не забути
Наосліп йду. Куди не знаю
Не бачу Вас й не намагаюсь
Вже не кричу лиш подумки питаю
«Дорога в пекло?» так… і поки ще не каюсь
Була б змогла виправити все
Був би шанс у прірву не скотитись
Хоча ні…. За течією вже несе
Давно несе, давно скотилася, упала
Хоча на що жалітися, такою доля є
А нещодавно ще так високо літала
У думка в голові: життя це – не моє

Натхнення час коли приходить,
то світлий час в моїм житті:
усе на другий план відходить,
і все навколо в забутті.

Душа у хмарах десь літає:
Вона уже не на землі.
Літа на крилах десь в розмаї,
земля ж далеко десь в імлі.

Проходять болі і печалі.
Душа тепер уже не та:
із нею ангели літають,
Коли вона у вись зліта.

Ловлю летючу мить життя,
І її чарами впиваюсь...
Це - неповторне відчуття:
В чарівних розкошах купаюсь...

стаю щасливою, чуткою,
стаю прозорою, легкою..
Душа все бачить і вчува....
Та інший це... не відчува...

Розійшлися дві дороги, що вели у майбуття,
Дві дороги, дві тривоги, два поранених життя.
Розійшлися розлетілись у невідані світи
І вже більше не зустрілись, не судилось разом йти.

Ти колись ішов праворуч і тримав мій світ в руці,
А тепер зі мною поруч тільки сльози на лиці.
Ти колись ішов зі мною, а тепер тебе нема,
А тепер летить за мною із морозами зима.

І летять незграбні миті у незвідане буття,
Ми були єдинні в світі, а тепер час забуття.
Ти забудеш все сьогодні, я ж зловлю терпку цю мить,
Ще півкроку до безодні, тільки б в неї не ступить.

Тихо, тиша й більш нікого тільки сірі небеса,
Лихо дихає для когось, а в очах бринить сльоза.
І на крилах у тривоги ми зустрілися колись,
А сьогодні дві дороги розлетілись, розійшлись.

Накрила сном міста і села нічка,
Сипнула жменю зірочок у небо
І запалила місяць, наче свічку,
Щоб помолитись, Господи, до Тебе.
Ось вітер заховався під ялинку
І задрімав там якось ненароком.
Пробач прошу за всі погані вчинки,
Хай кожна помилка буде уроком.
Я не молю про золото і крам,
Я не благаю долі золотої.
Лише любов усіх на світі мам
Візьми до Себе і зроби святою.
А коли раптом в грудях запече
І страх загляне у зірниці-очі,
Підстав, благаю, батьківське плече,
Це все чого в цю мить, мій Боже, хочу.
Так ніжно й легко падають сніжинки
І гинуть від тепла чужих очей.
А прощення за всі гріховні вчинки
Летить і губиться серед пустих речей.
І неба синь, і нічка-українка
Покірно припадуть Тобі до ніг.
Німі слова із легкістю пір*їнки
Зворушать душу і впадуть у сніг......

Нехай лютують злі морози
Нехай вітри сніги метуть
Та не страшні зими погрози
В моїй душі квіти цвітуть

Мороз все більше шаленіє
Покрилась кригою земля
Мене весь час як сонце гріє
Ваша усмішка чарівна…

А вітер більше, більше злиться
І кучугури наміта
Та тепле літечко дарує
Очей чарівних синєва

Людино!Ось ти родилася на світ
І перед тобою праведна дорога
Тобі прожити треба сотню літ
Щоб хоч на крок наблизитись до Бога

Це персональна є твоя дорога
Дорога у життєве майбуття
Стежина, що веде до Бога
Де буде звіт за прожите життя

І в кожного своя дорога
І кожного тернистий шлях
Від материнського порога
А дальше все в твоїх руках

Якщо ти в дим пустив всі дні
І не оставив в сіті свого сліду
То час твій,як папір згорить в огні
І по слідах твоїх ніхто не піде

Я бачила у сні прекрасні очі…
У них блакить і темінь водночас,
І ніби день, але темніший ночі,
Й мов сон, але правдивіший за нас.

Таких іскрин, як в їх глибинних шквалах,
Таких сльозин, як на повіках їх
Я ще в житті ні разу не стрічала,
Ні на яву, й між сновидінь доріг.

І не могла ніяк я зрозуміти,
Чому ці очі ранять так мене, –
Чи я колись їх зрадила в цім світі,
Чи вкрала їх сіяння осяйне?..

До них немов віки уже прикута,
Дивилась я, не зводячи очей,
На цю красу, що наче тло отрути
Так моторошно впало на плече…

Я бачила у сні прекрасні очі.
От тільки плакали вони…
А я, не вірячи у сни свої пророчі,
Не знала, що була це, ти…

Мої вірші ви легкокрилі,
у вас живе моя душа.
Ви все в думках моїх летіли
шукати крапельку тепла.

Летіть вірші понад полями,
летіть в незвідані світи,
в далекий вирій з журавлями:
назустріч щастю і весні.

Злітайте вище аж за хмари
туди, де вільний дух летить.
І там розсипте свої чари
й про мене вітру розкажіть..

Пісні складалися для неї,
Вона і є моя душа,
Сьогодні я прощаюсь з нею
Все ж дочекатись не змогла.

Але вже світяться ось зорі
і місяць вийшов у блакить..
Та у небесному просторі
вже квітка щастя майорить.

Мова - це історія народу.
В ній відбито все його життя:
Наший склад і звичаї, і побут
З давнини й до нашого життя.

Довго ти пригнічувалась, мово, -
Промайнув тернистий довгий шлях,
Доки стала мовою народу,
Що звучить з любов"ю на вустах.

Мово моя рідна, материнська!
Ти співуча, ніжна і близька.
Хай же дух незгасний український
У житті нас завжди зігріва.

Процвітай же, мово калинова,
І тобі не в"янути в віках:
Мелодійна українська мова -
Чарівний, навік коштовний скарб.