Я ніколи не стану Вашим сенсом буття,
І , напевно, дарма тарабаню в ці дверці,
Все що можу, це вічне вручити життя
На папері у віршах, у серці...

Я не вдала причина для Ваших думок,
І, звичайно, не варта уваги,
Не царівна, не вмію складати казок,
Та для Вас, певно, в списку "розваги"

Наче Ваш ідеал, але геть навпаки!
Що наївна та духом не сильна,
Я скоріше годжуся для Вас в кріпаки
Як рабиня -покірна ,та вільна

Я не стану причиною Ваших думок,
Ані мрій, а тим більше страждання,
Бо земна, не така як царівни з казок,
Не найкраща для Вас й не остання..

Сімнадцята пігулка...щось зарано...
Та я уже готова!!Що ж ідем?
Чи встала я? Прокинулась?...Чи мало
я написала недописаних поем???

Я мабуть... навіть... попрощатись зможу...
Якщо тоді ще матиму слова.
Ображених всіх мною... перепрошу...
Якщо душа моя ще буде десь жива...

І біль такий, що аж вивЕрта душу...
У різні. Різні сторони вітрів...
Ну от до них...напевно...я і рушу...
До теплих і заплаканих дощів...

Синє небо, дай натхнення,
Яскраве сонце, дай тепла,
Вітре любий, дай знамення,
Щоб написати я змогла.

Про ту людину особливу,
Котру зустріла у житті,
Що стала так мені важлива,
У повсякденному житті.

І кожний погляд її ніжний,
І кожна посмішка ясна,
І словом тихим, дивовижним,
Любов"ю сповнює вона.

Коли щось трапиться зі мною,
Чи я засмучена чомусь,
Мене втішає і такою,
Хоч я щасливою здаюсь.

Вона не схожа ні на кого,
Вона така, яка і є,
Не зустрічала я нікого,
Хто розумів би так мене.

Хоч їй погано - я почую,
Хоч радість сповнить все до дна,
Мою любов завжди відчує,
Найкраща вчителька моя.

Вона зі мною завжди буде,
У серці жити крізь роки,
Мене ніколи не забуде,
Як і ці мої рядки.

Не знаю я, зі слів цих щирих,
Вас захвилює хоч би мить,
А я дарую крихту віри,
І тих очей ясних блакить.

Моє життя – це тільки драма,
Мої вірші – це біль душі.
Які всі змішенні з сльозами,
Що ллються часто як дощі

Життя уже не перебореш,
Воно дається тільки раз
Коли з тобою вона порчу
Вона розрадить в тяжкий час

Вона також плече підставить
За руку візьме й поведе
Крізь всі життєві негаразди
Зі мною поруч вона в думках пройде

Засяє усмішка крізь сльози,
І камінь із душі впаде.
І хоч гриміти ще будуть грози,
Та не страшні вони уже.

Запах дощу у густому повітрі,
У вологій пелені похмурого дня,
Що розводить на настрою мого палітрі
Знайомий колір напруги життя.
Раптовий порив пахучого вітру
Серце пронизує наскрізь ножем,
Й крізь рану із присмаком сидру
Його заливає щастя брижем.
Невидимий вибух в наповнених грудях,
Цілих свободи та сили грози,
Його розриває по втрачених людях
Хвилею радості, сміху й сльоз́и...
А сль́ози із неба текти починають,
Та сльози не з болі, а просто води,
Сльози від щастя думки забирають,
Немотивованим сміхом хочуть втекти.
Немов божевілля раптове зловило,
Вихор емоцій, що душу забрав,
Світлом індиго мить цю покрило,
Музику дивну він блюзом заграв,
А блюз всередині не помістився
Й полився співом в химерний цей день,
Волоссям на вітрі сум розлетівся,
Упавши на землю словами пісень...
Та тіло на вітрі солодко хитає,
Та хмари у небі мене все несуть,
В прозорих краплинах сенс потопає,
Та сенс не потрібен -
потрібна лиш суть.

* * *
І я
З туманом
Уверху
Повільно
Долі
Осідаю,
І моє
Щастя
На вітру
Повільно
Й тихо
Пропадає...