Запах дощу у густому повітрі,
У вологій пелені похмурого дня,
Що розводить на настрою мого палітрі
Знайомий колір напруги життя.
Раптовий порив пахучого вітру
Серце пронизує наскрізь ножем,
Й крізь рану із присмаком сидру
Його заливає щастя брижем.
Невидимий вибух в наповнених грудях,
Цілих свободи та сили грози,
Його розриває по втрачених людях
Хвилею радості, сміху й сльоз́и...
А сль́ози із неба текти починають,
Та сльози не з болі, а просто води,
Сльози від щастя думки забирають,
Немотивованим сміхом хочуть втекти.
Немов божевілля раптове зловило,
Вихор емоцій, що душу забрав,
Світлом індиго мить цю покрило,
Музику дивну він блюзом заграв,
А блюз всередині не помістився
Й полився співом в химерний цей день,
Волоссям на вітрі сум розлетівся,
Упавши на землю словами пісень...
Та тіло на вітрі солодко хитає,
Та хмари у небі мене все несуть,
В прозорих краплинах сенс потопає,
Та сенс не потрібен -
потрібна лиш суть.

* * *
І я
З туманом
Уверху
Повільно
Долі
Осідаю,
І моє
Щастя
На вітру
Повільно
Й тихо
Пропадає...