Якби так можна залишитися у сні,
Де творяться незнані дивовиди,
Де небо на землі , земля вгорі,
А ти ,без крил , злітаєш на Бескиди...

Й дивуєшся, що сонце там внизу,
Купається у бистрих хвилях моря,
Вітри Карпат висушують сльозу,
І в снах твоїх нема земного горя!

Ну що ж ти музо знову «підкачала»,
підсунула мені не ті жнива,
«справжніх» поетів я розчарувала,
Завжди пишу повторнії слова.

І рими всі якісь такі буденні,
якими ще Шевченко римував,
та й думка вже стара, нема надхнення-
любити край він палко закликав!

То як знайти слова «високопарні»
про секс, зарозумілість, про хвальбу,
щоб захопити читачів запальних,
Може і я в поети попаду!

Чогось шукаю в тиші небосхилу,
Там де зливається і небо і земля.
Навіть тоді , як ніч ховає обрій,
А зорі проковтнули рештки дня,
Відкриті очі. Задивляюсь в тишу.
А може, може блисне десь зоря.
І я нарешті правду зрозуміла,
Того кого шукаю, уже давно нема.
Вдивляюсь бачу –розчахнулось небо!
Всмоктало всі надії, почуття
І пустка та , цілком не в небосхилі,
Вона в душі, вона навік моя!

Колись малою запиталася бабусі,
Чому родина наша завжди в русі,
Чому у нас стабільності нема,
Чому ми їздимо із міста до села,
А потім знову вибираємось до міста,
Та й тут не встигнемо хоч замісити тісто?

Бабуся очі підняла з Святої книги,
- Бо сніг мете, чекаємо відлиги,
Твій батько не із тими воював,
Усе ту "воленьку" Вкраїні здобував,
Тепер тиняємось, бо треба якось жити,
Щоб не прийшлось з ведмедями дружити.

Згадалися оці слова бабусі,
І думаю, чому ж ми й досі в русі?
Вже й воля в Україні знайшла місце,
А нам і досі щось немає де там сісти.
То ж за які гріхи, яку провину,
Занесла доля так далеко на чужину?

Тиха, все ж сповнена життя,
Лежить пустиня. Дрімає.
Її містерії ще треба зрозуміти.
Піщані бурі творяться раптово
А після бурі-спокій.
Цілком таке життя людське,
Завжди хитається між миром і війною.

Розкидані тіла вкривають землю,
Не винні разом з винними лежать
В спільній могилі.
Поранені кричать, здорові плачуть
А «люди миру» живуть у боєвій країні.
Вояки згублені, дають сигнал "РЯТУЙ",
Смерть яструбом літає понад ними.

Задимленим, туманним небом,
Шукають вбивці в прохолоді ночі
Жертви ,щоб задовольнити апетит.
Продовжується гра-ховайся і знайди-
Сильні проти слабких!
Чорна лисиця шукає здобич.
В появі світла никне темнота.

Окопи - спасіння вояка від снів примари,
При світлі струшує темряву,
Щоб знову йти на ворога,
Який не знати де. Шукає!
Розстрілює тіла,із хат лишає попіл.
Так хоче миру. А він захований
У ясних днях пустині.

Хтось сивіє від старості,
Біліє хтось від горя-

----------------------
Де сховатись від думок,
що врізалися, вкарбувалися
у мозок і не дають спокою?
Вирізати, означає - померти!
А може це і є моє таємне бажання?
Чекатиму, може моє тіло стане біле
і я ,згодом, розтоплюся у ясності,
стану просто світлом.
Житиму тільки сонячними днями,
до того часу поки відійду зі світу
і з’єднаюся з Тим, котрий сотворив
всі ці долини і гори на землі,
а ясне, просторе небо на висоті.

Якщо впустиш красу думок у своє серце,
І вони, ставши словами, відкриють дорогу,
За ними увійде сонячне проміння
і оселиться тут назавжди.
Випускатиме назовні тільки ясність.
Вона струмітиме силою і битиме фантаном,
Піднімаючи до вершин рідне слово, яке
джерельною водою, змиватиме брудний осад,
накопичений роками, через байдужість і страх.
Залишиться у грудях лиш віра, надія і любов -
Чорні сили, не зможуть більше зайти і знищити ясність.
Темнота царює - лиш до появи сонця.

Покотилось яблуко
Під сусідський пліт,
Залишило яблуню
І свій першій цвіт.

Проросло зерняточко,
На чужій землі,
Йому тепло й хороше
Турботи малі.

Вітерець не дує тут,
Сонце не пече,
Лиш в старої яблуні
Чомсь сльоза тече.

Ось так завжди, писала б і писала,
Про ті картини давнього життя,
Коли ще, босою, на вигоні гасала,
Пташок ловила, хоч знала, що дарма.

Я їх ніколи так і не зловила
Й тепер, пір’ясті, повз мене летять.
Вони мов мрія. Не здійснена, а жила!
Пишу, ловлю. Високо! Як дістать?
.

Ну хто ж це я? Пилинка серед поля.
Незбагнена ніким в часі життя,
То може, як не стане серце битись,
Розкаже про мене, моє суття.

У глибину душі не зазирнути,
Вона закрита від чужих очей ,
Ти сам-одим, будуєш свою долю,
В бурхливім морі, у темряві ночей.

Кaлендарний березень,
А душевний січень,
Такий собі «передзень»
Закулісних свідчень!

Казав тричі- я люблю
І зачинив двері
Все дорівнює нулю-
Слова на папері!

Ми всі хворіємо, у нас різні хвороби,
Постійно боримось , продовжуємо путь.
А от не можемо хворобу подолати,
Оту, яку «кінець життя» її зовуть.

Безвихідність вселилася в кімнату,
Закрила вікна, сховалась в темноті~
На дверях дому повісила гранату,
Збиралась згинути тут на самоті.

Чотири свічки блимали в куточку,
Гнітуча в хаті осілась тишина,
Лиш було чути, як плелась віночком
Тайна розмова, що десь з пітьми зрина.

Ось перша свічка сумно проказала-
Я «МИР», а не потрібна, бач, людству,
То ж згасну вже, бо щастя їм не дала,
Не зрозуміли, для чого я живу!

Заплакала тихенько друга свічка-
Я «Віра» звуся, забута всіми я.
Пропала віра, зникла денна звичка,
Згасаю зараз. Болить душа моя.

А я «ЛЮБОВ», від мене був початок.
Згубилась радість у поспіхах життя.
Відкинули мене . Важніш «достаток»!
Згашу це полум’я, любовне почуття.

І потемніло і посивіло в хаті,
Одна лишилась свічка в самоті,
Вона горіла вогником завзятим,
Щоб освітити спотворені кути.

Заглянуло дівча в вікно до хати.
А ви чому це згасли? Ану свічки!
Ви мусите ніколи не згасати,
Вам силу дано, горіти всі віки!

А я не згасла! Ні, я не пихата.
Я звусь «НАДІЯ» , завжди свічу вночі!
Я кожній зірці можу життя дати,
Хочай вони он там у далечі.

Ось ти мала, в тобі горить «майбутнє»,
Зайди до хати і запали життя,
І все воскресне, гарне, незабутнє,
Людська НАДІЯ, ніколи не вмира!

ЇЇ кохав і думав лиш про неї
Чекав побачення, тривало майже рік,
Вона писала, що не може дочекатись,
А потім стихло все й від неї ні -чирік!

Минув той час розлуки і чекання,
Поїхав з мрією, що ось побачить знов,
Коли ж зайшов у хату, слів не стало,
Вона в обіймах іншого. Любов!

Пощо слова! Та це ж пуста полова!
От сипиться на голову й сліпить.
Повірив їй. Гей серце зупинися!
Хотів її ось тут же зараз й вбить.

Як близько з’єднані ці два чуття людини
Любов й ненавість –вбивчі почуття!
Хто не любив той зрозуміть не зможе-
Хвилина щастя,ось це і є життя!

Чому цей сум заліз й терзає душу?
Закостеніло все, немає вже чуття.
Вже вию вовком й з місця я не рушу,
Аж поки заясніє день мого життя.

Злетів останній лист кленовий,
Зашарілись голі гілки,
І не горіли більш рум’янцем,
Ще молоденькі пaгінки.

Зібгалось дерево на зиму,
Колише вітер все до сну,
Цілує клен перша сніжинка,
Аж поки кине пелену.

І так під білим покривалом,
Пробуде зиму, а тоді ,
Зазеленіє клен під сонцем,
І усміхнеться лист весні.

І знову ніж у серце. І за що?
За те що хвора й треба знову ліки,
А ти б хотів щоб все було дарма,
Щоби твої не меншали засіки.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

Щасливі дні далекого світанку
Якось заглянули в затемнене вікно,
Принесли запах свіжого рум’янку
Збудились спогади забутого давно.

Пригадую, він ріс побіля хати,
Яка купалася у затишку саду,
Його колись давно садила мати,
Минуло все, по ньому вже нема й сліду.

Нема вже й тої вбогої хатини
І сльози падають в мої сумні вірші,
“Лиса гора” лиш в спогадах щоднини
Живе, як фенікс в зраненій моїй душі.

Буденні розкоші примара сонна!
Віддала б зараз не задумавшись ні раз,
Щоб лиш вернутись в матиринське лоно,
Вдихнути ще раз рум'янковий перев'яз.

Як я пишу, то оживаю,
Свої думки мов скарб складаю,
Не під замок і не у скриню
Їх не ховаю, їх не спиню,
Вони струмком на папір л’ються,
Сріблисто плачуть і сміються.

Думки мої, ви волі діти,
Вам довелось перу служити,
Тож будьте завжди ви зі мною,
Ясним промінням поміж тьмою,
Відкрийте світ, хай бачать очі
Стирайте зло з темряви ночі.

Вам тількі в сяйві розвиватись,
Від правди нікуди діватись.
Життя це Господа творіння,
Беру його живе нетління,
Завжди горю та не згоряю,
Вогнем слова в ряди складаю.

Господь створив ангелів в небі,
Прозорі, сонячні єства,
Для нас дарунок у потребі-
Ми на землі, його паства.

Для кожного , Господнє диво!
Широкі крила для добра.
Оберігає, щоб правдива,
У нас лябов до всіх була.

Та є ще ангели на світі,
Які без крил, лишень- плече!
Що підставляє у привіті,
Коли у тебе щось пече.

Таких я ангелів зустріла,
Коли хворобапривела,
В чужому місті притулила
Мене, незнана мед-сетра!

Вже березень, а Лада забарилась,
У Вирію ще вирував бенкет,
Богиня аж занадто веселилась,
Ледь не забула свій земний полет.

З плугами люд серед полів чекає
На ту, що спушує родючий грунт,
Сніги лежать, а Лади все немає
Людська молитва зупиняла бунт.

Дажбог гнівний, вже й притопнув ногою,
-Тепло даю, а ти гульню ведеш?
Народ в полях! Прощаються з зимою,
Тебе чекають. Чи ж весну несеш!

Зашарілась богиня й полетіла,
Через діброви, гори і поля,
Від дотику все квітнуло, пашіло.
Стомилася, на хвильку прилягла.

Уздріла це лукава чорна МАра,
Богиня зла і всіх нещасть землі,
Підкралася до Лади ця примара
І навкруги посіяла терни.

Збудило Ладу голосне моління,
Густий ,колючий простелявся шлях,
Кололо ноги з тереня драчіння,
Краплинки крові падали в полях.

Виднілася червона стежка крові,
І скоро тут калина зацвіла
В пучок в’язала Лада дар любові,
Давала людям і була весна.

Красунь багато є на світі,
Та кращої ніж ти нема,
Бо в тебе сонце в душі с’яє,
Своїм темлом мене вкриває
Бо ти, моя, бо ти моя !

Люба,
Ти моє сонце, схід і захід!
Люба,
Ти ніч, і день, хвилини хід!
Люба,
В твоїх обіймах я німію,
В бурхливих водах йдемо вбрід.

Нас Бог з’єднав навік з тобою,
Між нами простору нема.
В нас доля сплетена кармою,
Зв’язалась Божою рукою,
В душі оселена краса.

Люба,
Ти моє сонце, схід і захід!
Люба,
Ти ніч і день, хвилини хід!
Люба,
В твоїх обіймах я німію,
В бурхливих водах йдемо вбрід!

Шумлять машини, газом задиміло,
В густім тумані туляться хати,
Зиґзагами по хіднику гриміло,
Забрали лавочки й не відпочинеш ти.

І не цвітуть, не милують каштани,
Їх зрізали теперішні «майстри»
Мій Києве, лице твоє змінили
Теперішні модерні халтурі !

І височіє над тобою Берегиня,
Ледьви й побачиш, далеко на стовбі.
Кого ж вона зібралась пильнувати?
Мабуть пташок літаючих в журбі!

У щемі серця, згадую минуле
Широкі вулиці, кругом них квітники,
Вчуваю шепіт, зрізаних каштанів,
Перед Бульваром, печуться пиріжки.

Вже другу ніч у сни мої приходиш, мамо,
Ти ніби й тут,та десь стоїш в тіні,
Розплилася по всіх кутках, жадана,
Моя ти скорбна, часточка душі.

Не знаю, може ти моє сумління,
Напевно грішна, у чомусь винна я,
Прости мені, до Бога шлю моління,
Щоб з тіні вийшла , тебе обняла.

Твою любов нема чим замінити,
Пустує місце біллю у душі,
Я на могилку вчора склала квіти,
Скупала їх в розкаяній сльозі.

Серпaнкове літо, хиляться жита,
Спека нестерпима, а дощів нема.
Йдуть женці по полі, не можуть косить,
Жито пересохле, на землі лежить.

Двадцять років поле, пусткою стоїть,
Де врожай посходив, вода не біжить.
Підняв косар косу, та так і дріма,
Проминуло літо, на дворі зима.

Ой косаре ледаре, праця твоя де?
То коли ж та нивонька, врожай принесе?
Вже й коса притупилась, а ти все стоїш,
На кого чекаєш ти? Як же будеш жить?

Ой працюй косарику, бо йдуть вороги !
Сонечко на заході, берись за плуги.
Ори землю, матінку, збіжжям засівай
Те прив’яле житечко, швидше піднімай.

У неї це перше кохання,
У нього це мабуть останнє,
Тому вона в білому платті,
А він має чорне убрання.

Віна сподівається ласки,
Йому ж аби скорше до ліжка,
Вона в почеканні цілунку,
А він вже хапає за ніжку.

У серці порвалася нитка.
Як жити в тілеснім захваті?
На ранок він сповнений щастя,
Вона, у пом’ятім халаті.

Тобі ,народе, приписано провину,
За те, що любиш надмірно Україну,
Ще й досі терпиш той пекучий біль,
І знов поразка суне звідусіль.

Та ти живеш, хоч ворог б’є у п’яти,
Ти вистоїш, навчився вже чекати!
Бо сила в корені, помимо всіх скорбот
І слово правди будує свiй ківот.

Нема кайданів, щоб тебе закувати,
З тобою завжди, твоя Вкраїна мати.
Та й Бог з тобою, а він все може
Тобі ,народе, ще подарує гоже.

Гряде вже час, й те щастя що у Бозі,
Яке хвилево стало на порозі,
Зайде до хати, а з покуття Воля,
Народ обійме! І всміхнеться доля!

Ти завжди є, завжди була,
Моя любове полум’яна,
У мою кров навік ввійшла,
Броджу землею ніби п’яна.

Ти все ввібрала, зло й добро,
Перетовкла немов у ступі,
Горить, пече моє нутро,
Пливе життя в колейдоскопі!

Без тебе я - і я не я !
Молитва, пісня, душі слово !
Якби й згубила тебе я,
Теплим дощем впадеш наново!

Комусь літа біжать, мої ж щось тонуть,
А з ними й спогади ідуть на саме дно.
Вгрузають у глибину піскову
Й зникають там, як ніби й не було.

Чому питаю, спогадів так мало,
Розмилися водою, розстворились?
У пам’яті лиш крапельки лишились.
Чи не тому, що у мене й згадать нема чого.

Ой не зривай, не нищ краси моєї.
Мені б цвісти через усеньке літо,
Любуйся мною, нехай і жито
Відчує крапельки моєї крові.

А як дозрію, то заспокою
Думки горячі і розбою
Не допущу, бо ти спокійно,
Заснеш від мойого напою.

Не став у вазу, бо майже зразу
Краса моя зачне вмирати,
Вода холодна не оживить,
Бо лиш земля дає поживи.

Ой не зривай, хай поживу
Життя призначене мені,
А ти любуйся і кажи,
Що мак у житі для краси.

Ти хто така, тебе не знаю,
Ти де живеш, в якому краю?
Чого прийшла , іди подалі
Я тут роблю свої причалі.

Та що ти милий пізнавай
І в такі жарти не впадай,
Та я ж твоя, твоя дружина
Ми ж маємо з тобою сина.

-А я оце садок садив,
Рибу ловив, мишей гонив,
На дворі зимно, буду в хаті
Буду у карти із півнем грати. -

Про що говориш муже мій,
В очах твоїх лиш буревій,
Ніби й живий, а вже помер,
Забрав від мене алзйагмер.

Ну це ж усім відомо,
краса захована десь у нутрі !
Біда лиш в тому,
Її ніхто не бачить,
А те що не видно-
Не приваблює.

Дивишся і аж здригнеся,
Яке ж воно потворне
Закутане у повутиння
Пичеплене до гілки
Сірий кокон мов мумія.
Краса в нутрі!

Ну ось життя! Ворушиться,
Тремтить і відкриває вікна.
Спадає сірість ,сміється райдуга
Розпростується блакить,
Ще трішечки і вже летить
Та внутрішня краса- МЕТЕЛИК.

Кожний поет безсмертя здобуває,
Коли він сам в собі не помирає,
Живе ,щоб бути вічний для народу,
Бути людиною і знать , якого роду.

Щоб залишив зернятко в чорноземі,
Своєму рідному, а не в чужім Едемі,
Цвістимеш яблунею у своїм саду.
І буде щастя вічністю у твоїм раю.

У темряві далекого, запущеного лісу
Літали зграями метелики малі
І їм байдужі були тіні ялинкові,
Звикли до них, до вічної пітьми.

Жили і множились, проходив час , вмирали,
Не бачили нічого поза цим.
Вони нічого більше й не бажали,
Пилинки досить, вистачало їм.

Нараз постало диво в цьому лісі-
З’явилось світло, й на синяве тепло
Зграї метеликів у поспіху летіли.
Такого дива ще в лісі не було.

Летіли всі на це незнане чудо,
Кружляли навкруги, наввипередки йшли,
Щоб притулитися, відчути ясність крильми
І зразу ж падали згораючи вони.

Та не спиняло це наступні зграї,
Все більше й більше прилітало їх,
Їх заворожувало світло чародійне,
Приводили сюди й своїх малих.

Не розуміли , що підступне світло
Не дасть життя, лиш неминучу смерть,
Згорить бажання , бо чуже це ”сонце”
Зрадливо манить і знищить їх ущерть.

Я так люблю ступати босою ногою
в пісок горячий
І мандрувати берегом розбурханого моря,
Чекати хвилю, що принесе приємну прохолоду,
Яка в припливі схопить мене всю,
закрутить у обіймах,
А потім викине назад в пісок сипучий .
Й я знов ітиму в даль до обрію небес.
Нестиму поцілунок морської насолоди.
Вдихатиму хвилину
могутності і сили !
В кінці впаду у жар піщаний
Й дивитимусь, як небо
з'єдналось з океаном,
В знайомій лиш для них безсмертної любові.

Кажуть, кохання підносить тебе в небеса,
Одягає тобі на голову вінок із плетених промінчиків сонця,
Охолоджує розпалене тіло ранньою росою,
В очах зупиняють свій спад, розсміяні сріблисті зорі
І ти стаєш прозорою феєю, яку бачить лиш він.

То чому ж така у мене біль від твого кохання?
Чому одягнув на голову вінок тернистий,
Чому, колись чисті води , стали болотом і брудять мені душу,
Чому мої, колись ясні очі, крім темноти нічого не бачать,
А я, ота прозора фея стала невидимкою,
Яка в розпуці ридає безвучно, а ти не чуєш мене...

Забутися, не мріяти про тебе!
Ох ті ілюзії ! Нищителі життя!
Пощо шукаю я між хмарами поняття,
Ворожку жду, спитать, чи це моя судьба.

Я дівчина, що тебе полюбила,
Ти кароокий і розпещений юнак,
Вже не одну ти чарував собою,
В обійми брав її, ламав серденько в прах.

Та все ж дозволь, я йтиму за тобою,
Чекатиму нагоди - пестощів, розмов,
І вірю все ж, що ти мене пізнаєш,
Мій виклик кинутий, ось зродиться любов.

Не бійся, я не закручу у пута
Ти будеш вільний поміж зорями літать,
Просто візьму в тебе одну пір'їнку,
За нею ти вернешся. Я буду зустрічать.

Слова кругом, а сенс десь загубився,
Я слухаю й не розберу про що.
Люд гомонить, наввипередки скачуть,
Щоб його слово спереду було.

І то нове, таке що ще не чули
Оригинальність, а чи в тому сенс?
О так, так, так, - бо ж це його уперше
«Я» написав , мені ж то слава й честь.

А що ж ти хочеш словом цим сказати?
-Ну це вже, пане, не моя біда.
Я просто захотів цей подарунок дати,
Щоб мова наша процвітала і росла.

Поете, друже, ти ж бо на сторожі
Нести слова і збуджувать народ.
Пиши думки, щоб зрозуміти можна,
Куди ведеш ти збаламучений народ.

Тиша кругом,я пустоту цілую ,
Ні вітру, ані шелесу дерев,
Я прислухаюсь та ніяк не чую~
Чи ж б’ється серце хочай одне на двох.

Ні, вже не б’ється ! Туга усе закрила.
Нема тепла, зацепеніла кров.
Коханий мій, невже живими вмерли,
А з нами вмерла, твоя й моя ЛЮБОВ .

Мені так шкода тебе місяченьку
Хоч ніби й не змінився ти , сіяєш з висоти
Та ти не той, як я ще молодою
Дивилася на облиски твої.
Там же колись підняв на вили брата
І згинув Авиль від Каіна руки.
Блистіли часом краплинки його крові
Ми бачили, як слізоньки плили.
Ти вже згубив свій чар, п’янке кохання,
Вже не співають для тебе пісні,
Людська нога ступила на поверхню,
Підняла порох , розсипала зірки.
Ось так людина небо осягає,
Краса міняється, гуркочуть літаки
І місяць тихо в небі помирає,
Він став предметом досліду холодної руки.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

Тебе люблю, тебе кохаю,
Безліч разів уст я прагну твоїх
Бесаме мучо,
Ти ясне сонце у днях темносірих моїх.

За поцілунок із уст твоїх свіжих
Душу віддав би свою
Бо ти єдиная кого кохаю я
Вірно та щиро люблю...

Ти, ти є цариця,
Золота квітка у серці моїм,
Лиш усміхнися
І за той усміх я буду повіки твоїм

Позбираю журбу і печалі,
Приготую для цього пакет,
Відійшлю його десь в сині далі,
А собі куплю квітів букет!

Ти пішов! Не спиняю, мій друже!
Підхопи зі собою пакет.
Не скажу, що мені це байдуже,
Лиш підтверджу, ти справжній « фацет»

Захотілось блистіти дзеркалам,
Та вони без істоти ніщо.
Пустота, що закрилася валом,
Шкірить зуби й не знає нащо!

Прощавай! Я зібралась в дорогу ,
Що до сонця, до волі веде.
Ти ж залазь у свою знов берлогу,
Не шукай, не тривож більш мене.

Чого сумуєш, весно ясноока,
Чом сльози ллютюся із твоїх очей?
Чи це тому, що річкою глибока
Й в ній розливаєш біль своїх грудей?

Я знаю як то тяжко розставатись,
Втрачати радість тих рожевих днів,
В цвіті садів хотіла б ти купатись
Тепло пройшло. В плодах твоїх посів.

То ж не журися, ти вернешся знову
Така ж красуня. Вічно молода!
І пригорнеш оту нову віднову,
Що із зерняток сіяних зійшла.

Десь там далеко небо цілувало землю
Й не знати що з’єднало їх обох,
Чи то земля тягнулася до неба,
Чи небо впало й поєднало серця двох..
То що ж спільного в них? Що їх єднало?
Земля замкнулася у колі власних дій,
Простори вільні, небо захопили
І їм байдуже , що на землі застій.
Безмежжя всесвіту, земля прикута куля,
Несуться в даль незнаного буття,
Розкидані у просторах планети
І в кожної свій лет, своє серцебиття.

РОЗДВОЄНА ДУША

Жовтогорячі чорнобривці,
Посходили в моїм саду,
Хто їх посіяв я не знаю,
Та їх мов скарби бережу.

Вдихаю запах, мов євшану,
Що колись бранця повернув
В свою країну незабутню,
Він там це зілля пригорнув.

Ось так і я, з розбитим серцем
Шукаю ліків, щоб злучить
Ці дві країни житєдайні.
Та чи ж я зможу двох любить?

Одна країна , моя мати
Вдихнула душу у мене,
Друга країна приютила
І тут пливе життя моє..

Мабуть так житиму до смерті,
Цвістиме у душі розмай,
Я пригорну чужу країну ,
Кохатиму ж лиш рідний край.

Ой літала зозуленька
Та й по всьому світі,
Все шукала «батьків добрих»,
Де б підкинуть діти.

Потихенько підкралася»
В гніздечко поклала,
Де м’якенько й мати добра
Діток доглядала.

приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Всім роки рахуєш,
Дітки просять - не забудь нас-
Чом плачу не чуєш?

Ой чекала зозуленька,
Що виростуть діти
Й будуть її шанувати,
Як матір любити.

Виростали зозулята,
Почали кувати,
Та не рідній матусенці
Дяку віддавати.

Приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Коли ж біль відчуєш,
Ку-ку, ку-ку, де ж ти мамо-
Де хату будуєш?

Тепер плаче зозуленька-
Як любов вернути,
Тих діточок, що кинула,
Як їх пригорнути.


Ой, не вернуться пташата,
До твоєї хати,
Не дала їм життя змалку,
Тепер їх не ждати!

Приспів-

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Що ж ти накувала,
Своїх діток по чужинах,
Та й поразкидала.

Тепер будуть безбатченки
По світі блудити.
Чужу матір, чуже гніздо,
Як своє любити.

І так само своїх пташат
Чужим підкидати,
Бо так в зародку навчила
Нерозважна мати.

Приспів

Ку-ку, ку-ку зозуленько-
Ой, ку-ку, сіренька,
Будуй хату, твори тепло,
Як пташка маленька.

Сьогодні підростає покоління
Вже вільної безсмертної землі,
Чиста душа і зоряне сумління,
Підносить Україну із імли.

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна !
Ти захід і схід пригортаєш !

Ти знов розквітла соняшником в полі,
Калиною прикрасились сади,
Пишатиметься люд в здобутій волі,
Навіки зникнуть рабськії сліди.

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна!
Історії меч піднімаєш !

Над краєм гордо прапор повіває,
З’єдналось небо й поле. Геть заброд!
А мова рідна піснею витає,
Вперед Вкраїно! Нація- народ !

Живи Україно, коріння тверде !
Ти небо і землю єднаєш.
Ніхто і ніщо вже не спинить тебе,
Ти вільна!
Дітей під свій прапор скликаєш !

Прощай мій Києве, не знаю чи вернуся
У твій травневий каштановий цвіт,
Та в твоїм серці завжди залишуся
І з чужини свій слатиму привіт.

Палка любов і туга за минулим ,
Не дасть мені спокою у житті,
Помимо дійсности болючої, мій краю,
Все ж вірю в час, коли могутнім станеш ти.

Знов відростуть відрізанії крила,
І з пекла вирветься притоптане село
І в променях на полі волошковім,
Всміхнеться люд і підніме чоло.

Чи ти покинула мене Музо- надхнення,
Чи заховалась в поросі думок?
Я жду тебе, бо лиш благословення
Твоє, о Музо, сплете слави вінок.

Так хочеться у це десятиріччя
Возвеличати землю, що воскресла знов.
Без тебе Музо, лиш противоріччя-
Плаче душа! Візьми під свій покров.

Як можу я щось величне писати
Коли дивлюся на покривджений мій люд
Як можу зло, я славою назвати,
В той час як землю прикриває давній блуд.

Хiба радітиму тому, що це не вперше
Риють могили для тебе, краю мій,
А ти, немов Христос, зійдеш з розпяття
І знов сіятимеш у величі своїй.

Коли тримаєш скрипку у руках,
А грати ти на ній і так не вмієш,
То чим же хвалишся? Хіба ж ти музикант?
Брехнею ти мене не обігрієш.

Якщо не любиш, скажи і я піду,
Твої акорди тиші не потрібні.
Ні погляд твій,ні серце кам’яне,
Вогню не згасить. Ми так собі подібні.

Скрипка мовчить, і я мовчу.
Пощо вдавати, що в нас живе кохання?
Ми колії прокладені у даль,
Якби з’єднались , було б одне страдання.

Я стану пташкою, й в простори полечу,
Ти хитрий лис, що по землі блукаєш,
Не приземлюся там де ходиш ти
І ти мене уже ніколи не спіймаєш.

Сонечко протерло очі ,
позіхнуло ,потягнулося своїм промінням до землі.
По дорозі розігнало хмарку , і глянуло на Країну Мрій.
Ласкаво поцілувало перші квіти весни, які відкрили свої пелюстки
та жадібно ловили сонячні зайчики,
а ті пили срібні крапельки роси.
Сонечко готове було збудити Країну Мрій і повернути бажання дії.
Воно намагалося повернути розум
і своїм теплим батьківським поглядом нагадати,
що Мрії без діл нічого не дадуть.
Сонце завжди ось так пробувало збудити країну.
Минали століття, а Країна ховалася у тінь.
Прокидалося тільки поле і говорило тисячними голосами.
Все тут метушилися , жило. Працювало не тільки для себе, а для Країни.
Ну це так у полі.
А от місто ще не розуміло чому це воно мусить прокидатися і починати життя.
Так хороше спиться при закритих вікнах .
Темрява йому зовсім не шкодить.
День це не для нього.
День приносить турботу і треба думати, як же виповнити обіцянки для замріяної країні.
Хочеться просто мріяти.
А це найкраще коли ти лежиш у своєму затишному куточку на своєму м’якому ліжку.
Ну ще час- до- часу вилізе з темряви,
але сонце засліплює очі і тоді країна нічого не бачить..
А раз не бачить, то й робити нічого.
І знову іде спати.
Те що з лісу повилазили різні звірі це не турбує Країну Мрій.
Ну й нехай собі господарюють.
А Країна МРІЄ!
Мріє, що буде щастя.
Буде так, як колись було.
А може воно ніколи й не було?
Ну, це не важно.
Головне, щоб добре виспатись, а там –якось воно та буде!

Покохала весна,
Ніжні дотики білого снігу,
І під шепіт вітрів,
Вся пашіла, творила відлигу.

І не знала вона,
Чим палкіше кохає, голубить,
Тим вбиває любов
І коханого скоро вже згубить.

Білий сніг полюбив,
Цю свою різнобарвну царівну,
Та чим ближче туливсь,
Розумів- полюбив він не рівну.

І так завжди в житті,
Коли молодість старість кохає,
Ллются сльози сумні,
Бо зимою весна не буває.

Кульбабка і біла сніжинка!
Так скоро зникають вони.
Перша ще проросте,
Друга десь зникне у водах,
Розстане мов сни водяні.
Сніжинка заплаче слізинкою.
Кульбабка, кудись полетить
І знову зернятком впаде.
У сонячнім цвіті красується
І житиме так з року в рік.
Біла сніжинка розтане і парою
Шукатиме друга,осяде в росу,
Піднімуться в небо де білою хмарою,
Гулятимуть небом, плестимуть косу .

МАМА

Чи всі ангели мають крила? Мабуть ні!
Я ніколи не бачила їх у тебе за спиною.
Ти просто була ангелом без крил.
Всі твої дії були сповнені любов’ю.
Ти була завжди там, де потрібна була твоя ласкава рука.
Твоя безмажна любов зігрівала мене у зимові дні,
годувала мене , коли не було кришки хліба,
заспокоювала мене у днях розпуки.
Навіть тепер, коли тебе нема поруч,
я відчуваю твою присутність і тихі слова розради.
Хто ж ти така? Ти втілення добра- ти МАМА!

Країно рідна, земля моя безкрая
Доки носитимеш тавро своє без слів.
Як довго ще копатимуть могили,
Коли ж ти вже покажеш свої сили,
Спиниш наругу, щоб кров не пила зграя,
Чому ховаєш свій священний гнів.

В могилах крик, неспокій душ забитих
Благають пімстви за своє життя,
Яке скосили вороги народу,
Забрали честь і гордість і свободу.
Вони ж лягли не приєднавшися до тих,
Які вели народ на хрест розпяття.

Вожді керують, вдягнувши маску волі,
Паплюжать лан і ясні твої зорі,
Загнали люд в чужі краї у рабство
Й немає кари за таке нахабство,
Оправдують себе, що то повії
Шукають легкого життя і долі.

Коли ж ти, Господи, введеш свої закони
Щоб задзвонили справжні волі дзвони ,
Щоб люд не їхав в рабство на чужину,
Вкладав знання в свою рідну країну
Щоб квітло поле, й золотилася пшениця,
Родинним щастям повнилась скарбниця.

Фантазія витворює картини
Такі прекрасні, які малює лиш вона,
Захоче, зробить з тебе дивну фею,
Наллє у келихи сріблистого вина.

Часами ти летиш мов птах стокрилий,
А потім жайворонком станеш в небесах,
Знайдеш безсмертя і набравши сили,
Впадеш стрілою на свій рідний дах.

І мило так і любо у затишку,
Заглянеш у забуте вже вікно,
Знайдеш своє дитинство і минуле
Оте життя,що буйно так цвіло.

Фантазію не всилі зрозуміти,
ЇЇ якось не хочеться й спинить,
Бо без фантазії реальність почорніє
І серце жайворонком у небо не злетить.

Вечоріє, а в душі вже ніч.
Куди не глянеш самі потвори,
Вони підкрадаються і хочуть знищити мене.
Нема нікого, хто б приніс мені хоч крихітку розради.
Здається рухнула земля
І забирає мене в пропасть безвиходности.
Ось я лечу у ту незнану глибинь болю і тривоги.
Хочу молитись, та слова молитви пусті і не доходять до Бога.
Питаю себе, за що така печаль?
Чим провинила я перед Господом ?
Де ж ти Боже? Пригорни , допоможи мені.
Все лежить в тумані. Шукаю в минулому промінчик сонця
Та чорна хмара закрила все небо.
А може моє минуле було лиш фантазією,
А сонця ніколи й не було.
Дорога мого життя це була просто мрія,
Бажання того чого в світі нема.
Біль і розпука, розривають серце,
Убивають решту моєї доброти.
І моя душа стає така ж чорна, як і ця ніч,
Вона безпощадна і хоче мене проковтнути назавжди.
Господи, поверни лице своє до мене.
Дай мені відчути теплоту руки твоєї

Природа оновила шати,
Розкішних барв хоч відбирай.
Цвіте весна милує око,
В обійми сонячні широко,
Пірнув мій любий рідний край.

Так радісно душа співає,
Навколо родиться життя,
Моя країна сонцем сяє,
Тут воля пташкою літає,
Недолі нема вороття.

А материнська наша мова
Голубить нас, несе нас в даль,
Слова мов квіти розсипає,
По полі вольному гуляє,
Вкраїна встала, геть печаль.

Чи прислухались ви до пустоти і тиші,
Чи чули ви, як тиша промовля?
Чи бачили, як пустка дні ковтає
І стелить ніч де замикається земля?
Тоді душевні звуки гірше крику,
Б'ють кров'ю в скроні і ти кричиш безвучно.
Тебе не чують, бо ж тут людей нема,
А ти невільник власного сумління,
Благаєш прощення у тих, що десь далеко.
Тебе не чують, а ти незрячими очима,
Шукаєш шелесту пісчаного простору
Та все мовчить, бо ж і тебе вже на землі нема.

Не говори, що тут усе цікаве,
А може навіть краще ніж було,
Слова пусті у чорнім павутинні,
Обман душі, заржавлене відро.

Ти думаєш, що п’єш джерельну воду,
Вона ж застоєна , обманою дзюрчить,
Не підливай свої зів’ялі квіти,
Життя у них була хвилева мить.

Ось так і ти, напившися отрути,
Зів’янеш в сподіванні кращих днів,
Одному джерелу лиш можеш довіряти,
Звідки в дитинстві свою долю пив.

Поміж старими знімками родини,
Знайшла тебе ,бабусенько кохана,
Твоє поморщене лице і добрі очі
І серце не заховане, бажане.

Пригадую, як будучи малою,
До тебе їздила із міста на все літо,
Збирала яблука солодкі, соковиті,
Пекла картоплю, на вогнищі відкритім .

В думках Десна, широка немов море,
(В моїй уяві все було велике)
Мене манила до себе щоднини,
Де хлюпалась мов козенятко дике.

Теперішні горбочки були гори,
Вилазила на них , на сам вершечок,
А потім з реготом котилася вдолину,
Лякала стадо пасучих овечок.

Бабусенько, скажи де все поділось?
Куди сховалися мої безжурні роки?
Твої уста німі, лиш світяться ласкаві очі
І лиш у сні я чую твої кроки.

Поезіє! Дитино мого серця!
Ти дозріваєш вкутана туманом,
Тремтиш і вириваєшся на волю,
Щоб виплиснуть шумливим водопадом.

Лелію ще твої рожеві пелюстки,
А ти на старті вже у ранньому розгоні.
Чекай, не виривайся, не спіши,
Я не готова до розлуки і погоні.

Хотілося б писати лиш про щастя,
Щоб звеселити кругом себе світ,
Та щось щемить і біль в душі примає,
Ще не розквітлий мій весняний квіт.

Ще сум і жаль в моїй душі нуртує,
То ж не спішу, народження чекаю,
Тоді пущу тебе, і ось тоді полинеш
Пташиною в обійми мого краю.

Я покохала мрію, подих вітру,
Не знаю хто ти i в чому твій чар?
Не чула слів, та я й сама німію,
Не треба слів коли душа мов жар.

Ловлю твій погляд в сонячнім промінні,
Твій поцілунок в ранішній росі,
Присягу чую у пташиній пісні,
Живу тобою у весняній красі.

То ж чи діждуся, щоб тебе зустріти,
Чи може ти ніколи й не прийдеш.
Бо ж ти лиш сон дівочого кохання
І лишень в думці мрією живеш.

Любов і вогнище, у них є щось спільного.
Обох розпалює маленька лиш іскра.
Горить повільно , а згодом вже пожежою палає
І так безщадно з собою пориває,
Не зглянешся, а ти уже гориш
І порятунку від вогню немає,
Аж поки втухне все багаття, а життя
Згорить до тла.

Яснішав день, ховалася темрява,
Скидав зі себе ще заспану вуаль,
Куріла десь на обрію заграва,
А сонні очі, вдивлялися у даль.

Ще чути було стріли канонади,
Ще десь там за горою кипіла кров,
Та хлопці вже, по цей бік барикади,
Підняли прапор, вдягнули волі зов.

Пішли у бій, не здались У-Су-Суси
Гора Лисоня- їх головний плацдарм
Земля горіла, під потужні струси
Понад полями, немов би пекла дар.

Змагались хлопці , бились до загину
Спиняли наступ, а край вогнем горів
Мета одна, спасати Україну
Щоб «брат» зі сходу в обіймах не здушив...

Не рівність сил зламала У-Су-С-усів,
Заснула молодь, надійнії газди,
Та пам’ять не погасла, вона в русі-
Летить на крилах, їх слава назавжди!

Про подвиг цей сьогодні пам’ятають,
На прикладі росте новий юнак,
Піднявши прапор волі України,
Крокує гордо, не зломний наш вояк

Люблю зимовий ранок, білосніжний,
Коли скрипить не втомлена хода,
А вітерець такий спокійний, ніжний,
Сліди оті безшумно закрива.

Душа тоді така невинно чиста,
Радіє в ній не торкана краса,
Думки снуються, а над всім Пречиста,
Свої любовні руки простяга.

Лечу на крилах у своє дитинство,
Де виросла й зробила перший крок,
Нанизувала сніжками намисто,
Не рвалось серце від сумних думок-

О краю любий, рідний хоч й далекий,
Спинаєшся на ноги мов дитя,
А в даль летять засмучені лелеки,
У пошуках десь кращого життя.

Та вірю я, що ще Пречиста Мати
Візьме в обійми мій чудовий край.
І прилетять із чужини лелеки,
Бо лишень в рідній хаті справжній рай.

Годинник життя накручений лиш раз.
І передбачити коли він стане,
ніхто не знає з нас.
Яку годину покажуть стрілки
Коли зупинять рух.
Буде це ранок, чи може ночі дух.
Хвилина- вдихни її !
Ти певний лиш за неї.
Вона твоя-живи, люби,
Не бійсь земних розрух!
Не жди на щастя, яке колись прийде .
Бери життя таке, яке ще зараз є.
Стрілки летять ! Тік-так, тік-так!
Годинник скорочує життєвий шлях.