Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Світлана Лавренчук (1984)
А я уся як на долоні,
Аби лиш не стисли в кулак,
У долі, у волі в полоні -
Не звільняйте мене просто так.


Художня проза
  1. ***
    Бродиш людним проспектом
    І від того ще більш самітний,
    Незалежний, гордий? Та де там...
    Понурий і ледве помітний.


    Коментарі (13)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  2. КАШТАН
    Сонце ліниво пливло на захід, дув тихий легенький вітерець. Погода була справді літньою, лише дерева у своєму жовто-зеленому вбранні нагадували, що надворі осінь. Якщо влітку вони стиха перешіптувалися, то тепер лише посилали одне одному кольорові листи, котрі рано чи пізно падали додолу, вкриваючи землю оригінальним килимом. А ще вони інколи струшували свої важкі соковиті плоди. Особливо щедрими цього року були яблуні. Аня, позбиравши їхні подарунки, прихилилась до кремезного стовбура і замріяно дивилася вдалечінь. Повітря здавалось оксамитовим. Було так добре і легко, що хотілося літати.
    З небес на землю її опустив життєрадісний голос:
    - Стоїш тут, граєшся листочками, а що сусід у нас новий і не знаєш.
    - Ой, Колю, ти ж мене знову налякав.
    - Налякав, налякав. Така ти полохлива, простоїш отак все життя і не знатимеш, що а тином робиться.
    - А що там?
    - Та кажу ж – сусід новий. Дімою звуть. Я сам сьогодні познайомився. Став чай, через десять хвилин будемо.
    - А, може, не варто так одразу. Ще встигнемо.
    Коля вже її не чув, ще треба Тані сказати, та й сусіда вмовити, бо він, здається, теж не в захваті від цієї ідеї.
    Через півгодини вже всі були знайомі і пили в саду чай з яблучним пирогом. Дівчата сміялися з жартів і дотепів. Діма теж намагався жартувати. Він пив чай і підтримував розмову.
    Наступного дня Аня, вийшовши на двір, побачила Діму, він привітався і зник за рогом будинку. Вона глянула йому вслід: „Все-таки добре, що Коля вчора приніс гарну звістку”.
    Хата, в якій поселилися нові сусіди, була зовсім старенька і потребувала ремонту. Діма був зайнятий будівництвом, тож на відвідини не вистачало часу, лише коли треба було щось спитати або ще інколи в неділю, якщо Коля його притягне.
    Минали дні, Аня стала помічати, що з нетерпінням чекає вихідних або свят. Вона часто думала про нового сусіда, уявляла як вони питимуть чай, що вона скаже і що скаже він. Та коли всі збиралися в саду, то забувала слова. Просто мовчала, не знала що говорити. Він теж не був багатослівним, все про щось думав, грався багряним листям, милувався хмарками. А потім несподівано йшов. Коля й Таня й далі жартували, а Аня ще довго дивилася йому вслід.
    Час йшов, дерева так само вкривали землю своїми різнобарвними листками, сонце так само ліниво ковзало по небі, недбало кидаючи своє косе проміння на тихий сад. Здавалося, нічого не змінилося, та щось було інакше. Тепер Аня з іще більшою задумою дивилася вдалечінь, а то, бувалою, візьме жменю листя і кидає по-одному додолу: „Прийде. – Не прийде. – Прийде! – Не прийде...”
    Тепер Діма став з’являтися трохи частіше й Аня навчилася передбачати той час, коли він піде. Вона уважно спостерігала за кожним рухом хлопця і думала: „Зараз він покладе руки на стіл... А зараз зіпреться кулаком об лаву. А зараз... О ні, зараз він піде додому...” Як не дивно, але вона майже завжди передбачала його поведінку, хоча не знала про нього нічого, крім імені.
    Якось увечері Аня присіла біля своєї яблуні, спостерігала як маленька мурашка несла соломинку до своєї домівки й думала, що сьогодні Діма так само по цеглині складав стіну. Вона настільки заглибилася в свої думки, що й не помітила Колі, який вже кілька хвилин стояв у неї за спиною. Сьогодні він був не таким, як завжди, не жартував, його голос звучав не так життєрадісно і трохи зверхньо, а навпаки, він тихо мовив, ніби боячись, що дерева чи ота маленька мурашка почує його слова:
    - А хочеш я скажу про кого ти зараз думаєш?
    - Ні, - несподівано для себе відповіла Аня.
    - Чому „ні”?
    - Просто „ні” і все.
    - Гаразд, як хочеш.
    „Дивно, що змусило Колю так заговорити, - думала дівчина, - може, він щось помітив, але що? Нічого тут помічати. Цікаво про що він подумав?” Коля сидів і мовчав, що було досить дивно для нього, він дивися на дівчину, яка несподівано голосно і чітко сказала:
    - Так!
    - Що „так”? – усміхнувся хлопець. „О, впізнаю нашого Колю, - подумала вона, - він любить мене дратувати.”
    - Скажи.
    - Що сказати? – він продовжував свою інтригу.
    - Ну про що чи про кого я думала.
    - А-а, то, може, ти мені скажеш?
    - Ні-ні. Давай вже говори.
    - А я не хочу.
    - Як це?
    - Просто не хочу і все.
    - Колю, не муч мене, будь-ласка.
    - Гаразд. Я скажу тобі одне лише слово – Діма.
    - Чому?
    - З його появою ти змінилася. Я бачу, як блукає твій погляд, коли він з’являється. З нами ти жартуєш, а коли приходить Діма, то замикаєшся в собі – лише питання-відповідь, а всі слова губиш.
    - Досить... Виявляється, ти ще й спостережливий, а я думала – одними лише дотепами живеш.
    - Щойно ти визнала, що я маю рацію. Це ж так?
    - Не знаю... Можливо.
    Тепер у Колі й Ані була своя маленька таємниця. Вона мала з ким поговорити, і коли сумувала за Дімою, то зненацька з’являвся Коля. Він розповідав їй цікаві історії, інколи заспокоював, давав поради, інколи розпитував.
    От і сьогодні вони пили чай лише вдвох, бо Таня поїхала в місто, а Діма не приходив. Після тривалого мовчання Коля заговорив:
    - Я бачу, що коїться, але не розумію – чому? Ти ж про нього нічого не знаєш, він не зробив нічого вартого твоєї уваги. Чому він заполонив твої думки?
    - Не знаю. Я й сама не розумію. Досі вірила, що на всі питання є відповіді, але тепер заблукала у лабіринтах невідомості. Ти кажеш, що я його не знаю. Так, але я його розумію. Відчуваю, коли йому сумно, а коли – весело. Мені навіть інколи здається, що я знаю про що він думає. Це лише з вигляду він такий грізний і байдужий. Діма – як той каштан: ззовні неприступний і колючий, а всередині – ніжний. За цією товстою оболонкою ховається вразлива душа. Чого ти усміхаєшся? Це ти його зовсім не знаєш. Ти навіть і не намагався його зрозуміти.
    - Ну, коли ти так його захищаєш, то, може, поговориш з ним?
    - Ні, - рішуче відповіла Аня.
    - Але чому? Боїшся? – знову Коля взявся жартувати.
    - Може боюсь! – дратівливо відповіла дівчина.
    - Не хвилюйся ти так. Я ж пожартував.
    - Знаю, ти вмієш вколоти.
    - Але все-таки, чому?
    - Я не повинна цього робити. Навіщо його даремно тривожити. Що з цього зміниться? Хіба йому цікаво, що я думаю.
    - Та він же – каштан...
    - Можливо, ти й маєш рацію. Не знаю. Захоче – сам поговорить. Коли каштани достигають – то шкірка тріскає...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг 0 | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  3. Про поезію
    Слово – це музика, яка лине з глибини душі, а вірш – це ціла симфонія, де є високі й низькі, мажорні й мінорні ноти. Вірш – це думка, виражена на папері, але разом з тим вона не обмежується клаптиком, на якому написана, ця думка безмежна й вільна, літає на крилатому коні. Вірш, наче троянда, чарує своєю красою і жалить колючками, залишаючи малесенький рубець…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  4. FESTINA LENTE
    Спогади… Колись вони були мріями, надіями, сподіваннями, хай навіть планами, а тепер – то лише спогади. Прудконогий кінь часу безжально стоптав, перемолов їх під своїми копитами і помчав далі, наздоганяти нові жертви.
    Час – вправний вершник. Він шалено летить уперед, ніколи не озираючись у минуле, як би не благали його спогади, час незворушний перед їх голосами, які щораз стишуються, а натомість з’являються нові. Проте він знає, що й цих рано чи пізно вже не буде чутно. Іноді трапляються надто наполегливі. Вони чіпляються в хвіст чи гриву коня і щоразу нагадують про себе, благають повернутися чи бодай зупинитись. А час усе мчить.
    Спогади іскрами вилітають з-під ніг вороного, мрії, захоплені у вихор галопу, ламають крила, плани розсипаються на маленькі шматочки, яких навіть не видно, надії здригаються в передсмертних конвульсіях, а час усе мчить. Він змітає все на своєму шляху, залишаючи позаду лише спогади. А вони ж колись були мріями, надіями, сподіваннями…


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -

  5. Королева галявини
    Жила-була собі лісова галявина. Славилася вона розмаїттям квітів, що росли на ній. Кого тут тільки не було: Конвалія, Лісова Гвоздика, Братики, Ромашки, Дзвіночки... Всі жили дружньою сім’єю. Кожного ранку сивий Туман і срібляста Роса вмивали їхні личка, золотаве Сонечко ласкаво сушило їх, лагідний Вітерець розчісував їхні голівки.
    Часто в гості до них прилітало безліч птахів, бджіл та багато різних комах. Ось знову прилетіла бджілка, привіталася з ними і вони радісно почастували її запашним нектаром. Незабаром збоку задзижчав джміль, кинувши поважно: „Дддоб-рр-ий ддень!”
    Так минали години за годинами, дні за днями. Всі були радісні й щасливі.
    І раптом трапилося лихо. Захотілося одній із квітів стати королевою галявини. Вона стала вимагати від своїх подруг поваги до себе, забирала найбільше тепла, вологи і світла. З часом вона стала дуже пишна, красива і велична. І хто знає чим би це скінчилося, коли б не один випадок...
    Літнього, погожого дня завітали до лісу туристи. Їм одразу у вічі кинулась королева галявини і вони, не задумуючись, зірвали її.
    Отямилася вона у кришталевій вазі з холодною водою. Крижаний холод наскрізь пронизував її тіло, боліла ніжка. З кожним днем вона все марніла. Її пелюсточки скрутились і пожовкли, голівка похилилася. Вона все жовкла і в’янула. Врешті-решт її викинули на смітник. І тільки тепер, лежачи на смітнику, серед бруду, знедолена, брудна, вона зрозуміла свою помилку.
    Такий кінець чекає всіх нечесних, надмірних, зажерливих...


    Коментарі (2)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -