роки не лікують
роки віддаляють від спогадів
і дні наче фільтри
все більше ущільнюють час
ретельно просіюють
кроки і крики і здогади
із рештків усього
формуючи зрештою
нас

Запахло гірко
палим листом.
Туман сіріє млисто-млисто
І вогко горнеться
у просинь...
Це дійсно осінь.
Справжня осінь.


Багрянець гра
Й згаса в черлене.
Мовчать дуби.
Притихли клени.
Крізь пісню жовту скиглить крона.
Все легший ліс.
Все більше чорний.


І сипле сипле
в ноги димом
густим, опалим
жовтим
стиглим...
І шелестить, і тонко,
тихо
свою останню пісню
диха.


Десь є вже сніг. І спокій.
Інший.
А доти ще - це сонце
Й вірші.
Крізь тишу втомлену й тремтливу
Ця осінь з нами
йде у зиму...

04.10.19

Розірвалося небо -
і в тріщину
бризнула
кров.
Запекла,
запеклася
і солоно
з'юшилась в греблю.
В жовтім жовтні,
як в озері жовтому,
спала любов -
і проснулась
і вперше
заплакала,
ставши на землю...
У червоній
від сонця і крові
опалій воді
Вона вийшла
самотня
й ступила
в осінню завісу.
Згіркнув тихо
й схопився у паморозь
зронений слід
у холодному
мертвому листі
вже голого лісу ....
Чуєш, ходить
по мокрих і чорних
опалих гілках
і шукає знайомого голосу
рідної тіні -
в тому лісі,
що десь заблудився
у маревних снах,
під розірваним небом
в скривавленім
світі осіннім...

2018

Мабуть, немає більш гірких утрат,
ніж неоцінені
і втоптані в буденність.
Як вистріл в ніч
ці очі нам
горять.
Ця кожна смерть,
що стерлась в повсякденність...


Війна іде.
Війна вбива синів.
І точить кров, прохромлюючи Сильних.
Хто не сховавсь. Хто зміг. Хто не змілів.
Хто зараз ТАМ.
Хто підставляє спини.


Щоб ми жили.
Щоб наш іржавий мир
Блищав, сміявся і зривав салюти.
Співав і їв,
стираючи до дір
Священну правду про війну Забуту.


Забуту кров. Забутий біль і смерть.
Все звиклось так.
Притерлося. Зжилося. ....
Новий герой. Новий рядок в фб.
Свічки під фото....
Й матері голосять.


Ми є народ
чи мовчазна юрба,
що все знесе,
зігнувши нижче спину?!
Й, закривши очі, п’яно
заспіва,
коли синів
вбивають
за Країну…


Палають маки,
ранами горять.
«НІКОЛИ ЗНОВ!»
А «знову» - ще триває…
Десь там АТО і постріли гримлять…
А ми живем.
Ми, Боже,
ПАМ’ЯТАЄМ…

9.05.2017

Є різна проба золота у душ.
Є різна проба срібла.
Різна мідь.
Сорт каменю.
І глибина багна…
Ми різні, але нам усім болить…
І перша, і остання в світі мить –
Лише одна.

Ми всі прийшли, щоб витримати пробу.
Зростить любов.
Вподібнитися Богу…
Відчути крила - і піти за Час…

Та сліпота просочується в нас.
Заходить в очі, в серце, у думки –
І золото міліє в срібняки,
Згасає в мідь,
у камінь,
у пісок…
і залишається один маленький крок…

…В цю мить згадай, що кожному болить,
і що життя в одну згорає мить,
і буде Суд, який не зупинить…

9/04/15

Немає слів
для туги
невимовної.
У гіркоті
невиплаканих
сліз
навиліт душу
вкотре
біль
прохромлює…
Скипає світ
і скрапує,
як віск…
За смертю –
смерть…
Йдуть мужні,
юні,
віддані –
крізь вічність Крут,
Майданів
і Голгоф…
Вони ідуть –
і
дивляться
просвітлено
із висоти,
де тільки небо
й Бог.
…Вони ідуть –
незломлені,
нескорені,
російських
«Градів»
спалені вогнем…
І з кожним з них
шляхом небесно-зоряним,
мов сивий ангел,
Україна
йде.


12.01.15

Ти є.
Твої руки теплі.
Ти пахнеш дощем і літом.
В очах твоїх – листя шепіт.
І відповідь сумовита…

До тебе тягнусь і… стигну.
І серце, як дзвін, стихає.
Я знаю, у цю хвилину
Тебе вже давно немає…

По пам’яті ходиш тихо,
Вдивляєшся в душу, мамо…
І я вже не можу дихати,
І плачу, і плачу снами…

Я знаю – цей біль дочасний,
І світ – лише шлях до раю….
Та ти у мені не гаснеш.
Як рана – не заживаєш…

2013-2014

Ти його, благаю, збережи.
Під вогнем. Під кулями. Під зливами.
В мокрому хиткому бліндажі
Ти його зігрій
своїми крилами…

Сил додай і вірою зміцни…
Перемогу дай над лютим ворогом!..
І живого… Господи… верни.
Рідного до болю.
Невідомого…

Не впокореним стадом,
А народом-воїном
Ми під кулями й «Градами»
Свою волю виборюєм.
Не словами, а славою,
Кров’ю чесною, чистою,
Ми тіла свої сплавлюєм.
Ми єдині.
Ми вистоєм.
У окопі з солдатами
Ми до Господа молимось.
Б’ють нас танками. Й зрадами.
Не чекайте.
Не зломимось!
Б’ють брехнею лукавою.
Чуєш, Боже?... Ми зможемо!
Ми з Тобою і Правдою
Цю пітьму переможемо!!!
Лють орди брата-Каїна
На землі своїй спинимо.
…Нам не страшно – ми знаємо:
ТИ за НАШИМИ СПИНАМИ….

31/08/14

Наші очі, як світ, поважчали.
Сльози здушують.
Дихай глибше!..
Ми прощаємось із найкращими,
Що крізь небо із бою вийшли...

Ці замислені юні хлопчики
Йшли на смерть зі щитами дитячими...
Скільки ще їх, кийками потрощених?
По скількох ще ми, брате, заплачемо?..

І по тих,
що згоріли заживо...
Що замерзли в лісах,
катовані...
І по тих,
що їх тіл не знайдено...
Серце рветься в кривавім стогоні!..

...Ми не маємо права
спинитися.
...Ні забути.
...Ані пробачити.
Кожна смерть - це свята обітниця.
Шанс на волю.
Життям оплачений...

22.02.2014

долоня в долоні
вростаєм
у день
що почався
обтесуєм душу
і зношуєм тихо
тіла
вдихаючи кисень
чекаєм
наближення часу
що спинить годинник
і спалить полову дотла

і дивимось в сонце
і мружимо зболено
очі
і тихо злітаєм
і глибше вгрузаємо
вниз
і хочемо жити
і хочемо в небо
і хочемо
так міцно
так близько
назавжди
корінням зростись

долоня в долоню
і поглядом в погляд
і ближче
ми йдемо у небо
по стежці
що сіє імла
шукаємо смисл
крізь невпинне наближення тиші
що нас розітне
наче два
паперових крила

27-10-2013

я майже забула, як дихати словом…
стривожені, б’ються об тишу думки
горять, тріскотять, як торішня полова
і попелом в душу
лягають їдким.


і – жодного звуку…
це
втома мовчанням.
німе і порожнє тривання без слів…
я знаю, це зрада.
я довго пручалась…
я звиклась із тим,
що мій голос
знімів…



вслухаюсь у тишу.
повільно, на дотик,
мов листя торішнє,
збираю слова.
тремтіння у пальцях…
пів подиху.
подих…
а може спинитись?….

небо захлинулося туманом
сірий подих до долоні горнеться
важко диха біль мій і не тане
стигне тиша
плаче дика горлиця
рідний мій
коханий мій
єдиний
грона пахнуть тугою
їм важко
небо переткалось
в павутину
ти ж сама хотіла
тихше
пташко


2001

як легко легіт влився у легені
наповнив кров прозорим сірим криком
в пориві дикім, в поспіху шаленім
зірвав мене у височінь безлику
іду за ним
бреду по вогкім листі
все далі й далі в дощ холодний
в осінь
і крила сплутались
в чужій траві сплелися
як сиві гребні
в жовтому
волоссі
і мерзнуть пальці
і бракує сили
і серце гулко гупа...
зачекай!…
я не злечу…
візьми мене на крила
на теплі крила
в сонце
в ірій
в рай

2006

Хлюпа й хлюпа у вікна дощ,
хлипко хльоскає, б'є по листю...
Небо в землю стікає… Що ж,
нам не буде вже так імлисто.

Вже не треба чекати ніч,
щоб кохатись у темній млості.
Небо впало –
                    як коси з пліч –
і зірками у ґрунт врослося.

Тихо!..
Тихше… Пече вино.
Поцілуй мене. В серце. Глибше!..
Небо вмерло в мені. Воно
сіру краплю собою стишить.

2004

Зафарбую колір очей
в жовте.
Хай…
Ця річка тече
в небо.
…Голос твій обпече –
й змовкне.
Голос твій. Край ночей
я піду за ним…

Прихилю
тобі до плечей
біль свій.
Знаю.
Він звідтіль – з глибини,
що без краю…
Може, там, по той бік,
/ раю /
край ночей,
я знайду себе .


1999

Мій біль – на мольберті душі.
                    Акварелі
ще пахнуть густим фіолетом
                    і стигнуть.
Це вперше між нами – дзеркальна пустеля.
Це вперше – і важко...
В товсту павутину,
в мовчанку –
все глибше...
крізь контур панелі...
О, де ж ти? Озвися !
                    Мов привид – МОВЧАННЯ.
І горло стискає беззвучне ридання.
І світ – лише аркуш
                        порожньої стелі.



1999

Сьогодні стала жінкою весна.
Щасливо розпустила чорну косу –
І вітер взяв її, жагуче юну
                    й босу...
Сьогодні стала жінкою весна.
О, як торкався він стрункого тіла !
Вишневоцвіти ніжно цілував...
І громом синім чорна вись тремтіла,
і плакав сміхом стиха став...
О, як її він ніжно цілував !
...І пахла даль.
І стугоніли трави.
Вогнем гарячим обпекла роса...
І диким лебедем між зоряні заплави
пливла у ніч
                    розплетена
                        коса.
Кричали трави.
Співали трави.
Роса...
О, вітер...вітер...вітер...вітер...ві –
                        тер...
Світанок розтопивши на крилі,
востаннє обіймав – несамовито...
І довго ще вона дивилась вслід.
І усміхалась,
                вже вагітна
                        літом.

1999

Пластами полум'я співає тіло.
Рука пливе як лінія води
– й не гасить...

Тихою пелюсткою на біле –
ніжність...
Ти.

Тривожно дихає тепло,
і тихий плескіт
торкає зраненим крилом
багряне плесо…

Пливи, пливи
у темну глиб,
у запах глиці.
Цілуй, цілуй
гарячий крик,
що в серці вицвів.

Лиш тіні, тіні по воді.
Вечірній шепіт
ховає стебла молоді
в зів`ялий клекіт.

Розплещу став!
Розплещу ніч!
        І сонце вийму.
Багрянцем п`яна,
кинусь стріч
в твої обійми...

       
2002

Цю тугу я сплела
з брудних мотузок крику.
…і, кажеш, не моє?
…мій колір – чистота?
Ти
зовсім знав мене
      не
      ЦЮ
– сліпу і дику,
      в калині чорній
       вмиту.
…Хоча,
була і та –
що крала голубів
      і вліплювала в небо,
      в глевку м`яку блакить;
що дослухала рук;
що, як у сонце, йшла
      у жовту ніч до тебе
      крізь кригу снів до тебе
      у тишу слів до тебе
й, не знаючи, несла
вже сірий
в серці згук…

2004

Дріма дерев`яна тиша.
І сонце так жовто терпне.
І крихти прозорі крише
із неба долоня тепла.

І сонні вітри сплелися
в зелених обіймах м`яти.
Торкнися мене, торкнися.
Таким іще. Не розп`ятим.

Загорнеться в голос пам`ять.
І десь блисне серп по полю.
Хай ранять вуста, хай ранять.
Таку мене. Ще без болю.

2004

Залишаю. Лишаю. Кидаю.
Твої очі п'ють мене терпко.
З ніжним щемом тягнучким,
з видихом
припадаю до рук твоїх теплих.

Моє тіло зіткали запахи.
В моїм небі – три сонця
вишнями.
В божевільному з болю запалі
я тулюсь до лиця твого стишено.

Не пускай.
Не пусти.
Не випусти !
Димом згіркнув асфальт. І небо
тисне ноги. І так уривчасто
десь: "...я вже не прийду... до тебе."

2004

Сьогодні випав сірий сніг.
І бились голуби у вікна.
І ти так сіро в серці ліг,
зітхнувши важко.
                    І не зникнув.

Лише зіщулився щільніш,
припавши до німої жилки.
А я вимолюю: “Облиш…”
і тиснусь в чорні брови
                    шибки.

А я виліплююсь у склі
й вагою неба гливко дишу.
Облиш…й стікаю до землі.
…А голубів ковтнула тиша.

2004

Як довго падав попіл.
Як важко землю крив...
І краяв небо сокіл
Червоним лезом крил.

В розпечену заграву
Повзла зі сходу мла...
Що ж ти мовчиш ?!
Сказав би.
Чому я не змогла...

Тремтять і досі пальці.
Судомить тишу звук.
В сповільненому танці
НЕ РОЗМИКАЮТЬ РУК !

Згоріли душі літер.
Всі вірші – в сивий пил.
...А я втекла !
Згоріти
Не вистачило сил...

2004

Ці краплини крові рабської
течуть-печуть і моїми венами –
міліграмами німої слабкості,
страху дозами
мінісмертельними…
Їм-працюю-живу-дихаю.
А вони все печуть
отрутою,
й точать душу –
підступно, тихо так,
що я часом сама вже плутаюсь –
чи не пізно,
чи сили
вистачить
чужим страхом колись інфікованій
«напівнації», «постколонії»
рабську кров
з свого серця
виточить –
зупинитись, вдихнути глибоко
і, зайнявшись від іскри істини –
міліонним єдиним вибухом
вже навіки себе очистити...

8.02.2011-16.06.2012