Високими підборами - цок-цок.
Тук-тук - цей імпульс годі вгамувати.
"Ля-ля!" - співає ніжний голосок,
ку-ку! - нічого вже не приховати.

Мур-мур, іду на ручки: ти мені
усю на світі ласку подаруєш.
Тік-так... Ночами мрію я про дні,
бо тільки вдень долонями лікуєш

весь біль мого самотнього життя,
розширюючи розміри хвилини...
Чік-чік: розріжу навпіл почуття
й віддам тобі... обидві половини.


листопад 2010

Дивлюсь крізь скло на платинові струни -
четвертий день над містом йдуть дощі.
Воно старе - та знову стане юним,
як тільки бруньки вкриють всі кущі.

Німує телефон: відняло мову.
Як завжди у неділю, він мовчить.
Я слухаю мелодії любові -
кларнет укотре ніжності навчить.

Знайомий сон: оливкова хустина,
тоненька збірка Джойса на столі...
Неначе у калюжах, щохвилини
у серці розпливаються нулі.

Одним-одна. І все ж таки - щаслива.
В цей день немає місця для журби
і смутку, адже поруч - справжнє диво:
у склянці пахнуть гілочки верби...


квітень 2009

Поглянь: чорні стіни.
Рожевий рояль.
Ще трохи іронії - образ готовий.
Єдині - нестримність і тиха печаль.
Здивовано вгору підведені брови -
німе запитання. А може, це - виклик?
Довершеність погляду, рухів, думок...

(О ніжність... я так несподівано звикла...
Мого серця стукіт - то кожен твій крок).

- Це так небезпечно!
- Неправда. Кохаю.

(Невже так важливо - побачу чи ні?)

Поглянь: він живий, і тому - не одна я...
Рожевий світанок у чорнім вікні.


липень 2008

Заплющу тихо очі, запізнившись
у місто це на десять Ваших весен.
Тут вулички ще кроки пам'ятають
і шепіт, що лунав в той теплий вечір,
коли Ви закохалися востаннє.

Навіщо ці слова? Вони фатально
запізнені на цілих десять років.
(Це так недовго навіть для століття -
для Вічності ж це навіть не півподих,
це навіть не півмить...) Та хто такі ми,
щоб Вічності дивитися у вічі?

Блукаючи проспектами ясними
дві тисячі десятою весною,
не бачу чарівних японських вишень:
вони цвітуть, покинуті, удома.
Невидима весна! Перед очима -
весілля золотого листопаду,
на котре я назавжди запізнилась.


квітень 2010

По вінця сльозами наповнюю келих -
рятуюся знову від дум невеселих,
як вчора.
Не вмію мовчати, кричу опівночі,
утримую серце: найбільше не хочу
повтору.
Під оплески обраних гинуть мільйони.
Настала епоха вітрів заборони
на ймення
"Кінець милосердя". Ховаються люди,
мов равлики в мушлі. Як тихо усюди...
Натхнення
над ліжком у мене пером павичевим:
забула про все головне і суттєве
в цій зливі.
По колу: "сама п'ю, сама наливаю",
сама як примара - примару кохаю.
Щаслива...
То ось де моя недосяжна вершина!
Прощаюся поглядом докору в спину...
Я знаю,
що євро віднині - найкраща валюта.
Обмеженість плаче, до стелі прикута.
Немає
насправді нещасним на що нарікати -
бо хто я така, щоб його ревнувати?
Галузки
надії силкуються видати квіти,
та чашу майбутнього владно розбито
на друзки.


2010

"Remember" - в пітьмі ворухнулись вуста.
І голос твій, схожий на дощ із безодні,
прошив у ту ж мить всі безсонні міста,
що вже захлинались двоокисом водню.

Під стелею важко хитався кришталь.
Червоні завіси ковтали всі звуки.
Світились крізь дим, мов крізь сиву вуаль,
твої безпорадно опущені руки.

Штрихом досконалості - grain de beauté.
Слова такі чисті, а суть - така грішна.
Якщо в твоїм серці ще є щось святе -
прошу, не з'являйся: убий мене ніжно.


липень 2009

Зник останній відблиск габаритів -
ось тепер насправді вже сама.
Тротуари золотом политі.
Спеку гасить втомлена пітьма.

Пахне морем. Зорі дуже низько:
південь наче небо прихилив.
Спи спокійно. Чуєш - я вже близько.
Я несу з собою подих злив.

Вперше не блукатиму довкола,
слова не промовлю навмання.
Так недавно думалось - "ніколи".
А сьогодні раптом - менше дня.

Думка нетерпляче прагне дії.
Ще одна сторінка із життя...
Неймовірність здійсненої мрії.
Таємничість ночі прибуття.


липень 2010

З'їжджай із глузду у своєму світі:
зачинено туди останні двері.
У сутінках звертайся до блакиті,
вночі примірюй крила срібнопері.

Сумуєш - посміхнись, і то негайно.
Кому потрібні натяки, відтінки?
На перше місце ставиться, звичайно,
своє ім'я в давальному відмінку.

Навряд чи схаменусь: віддавна стала
для мене необхідною ця звичка.
Занадто вже багато битв програла,
і серце вже не скарб, а попільничка.

У погляді ще поки сяє небо...
Та навіть якби вмить воно поблідло,
нікого б не цікавило, що в тебе
на реверсі душі - пітьма чи світло.


серпень 2009

Наснився на світанні сон жахливий -
що я втекла із власного весілля.
Загальне фото... Трохи повагавшись,
впустила з рук букет - і вниз по сходах!
Із подиву нікчемний наречений
завмер так безпорадно, рук не звівши..
Втікаю по широкому проспекту -
засмоктує, немов труба безжальна:
осіннє листя обіч мчить так само.
За мною по п'ятах женеться мати,
а я біжу, задихана, і бачу,
що ти - тобі відсили років десять -
разом з своєю старшою сестрою
сховався в люці: діти підземелля...
Під вечір я іду до ресторану.
Весілля саме в розпалі, а мати
одна мене стрічає на подвір'ї.
Шепочу їй: "Пробач мені, матусю!
Я просто не хотіла, щоб збулося
пророцтво тої пісні, пам'ятаєш? -

"Сама не своя стояла,
туман огорнув - і впала..."

Зайшла до зали - дружки засміялись.
Я хочу подивитися на себе...
О небо, в дзеркалах - твоє обличчя!
Проте я не сахаюся, я рада
побачити тебе в цім божевіллі.
Танцюю перший танець з нареченим,
щоб він не плакав: сльози ні до чого,
бо моя сукня вічно буде біла.
Кружляю!... Остаточно знавіснівши,
гукнула: "Гей, вставайте, темні сили!" -
і в той же час холодні вовчі очі
із темряви поглянули на мене.
І я зомліла з жаху... А пізніше,
прокинувшись удосвіта, мій батько
в знак того, що дочка його - самотня,
повісив на воротях чорне серце.


грудень 2008

Тепер вже не існує таємниць:
герої вмерли в присмерку долин.
Примруживши розсудливість зіниць,
прекрасні німфи дивляться з вітрин.

Ганьба тобі, Орфею, що продав
за безцінь ти кіфару чарівну!
Актори заяложених вистав
шматують долі на уривки сну.

Зів’яв вічнозелений гордий лавр.
Думки й слова блукають навмання.
А я - безумна дівчина-кентавр,
закохана у чорного коня.


листопад 2008

Спи, моє мале дитятко,
в морі перших чистих снів.
Твоя казка - на початку:
безліч мрій і світлих днів.

Спи, моє таємне сонце...
Спи, краплиночко тепла...
Ти б вмістилась на долоньці,
моя крихітко мала!

І коли дарують квіти
під щасливий спів птахів,
І коли блукаю світом,
загубившись між шляхів, -

чи не ти мені крізь тишу
усміхаєшся здаля?
О, народжуйся скоріше,
ніжнокриле янголя!


лютий 2009

Життя, позбавлене надій,
життя, прожиті для екрану...
В асфальті - зірка, і на ній
п'ять літер втомлених...

Нехай глузує цілий світ:
я усміхатися не стану.
Не погляд - темно-карий лід.
Не теплий вітер, а...

Ролей - мільйон, актор - один:
робота вмить знеболить рану.
Він - Алекс, Нельсон, Константин,
він хто завгодно - не...

Самотня постать вдалині
зника за хвилями туману.
Чому все так? Скажи мені,
чому обрав цей шлях?...

Я відчуваю у душі
потужний подих океану.
Нехай залишиться в вірші
його сумне ім'я...


лютий 2010

Віддавна стали пасткою людині
склепіння зачарованих кімнат,
де золота старого аромат
навіки вкарбувався в темні скрині.

Повільно йду, ступаю по монетах,
немов торкаю струни арф сумних.
Дивлюсь у сни чудовиськ кам'яних,
що згинули безславно в цих тенетах.

Немає ні кінця, ані початку:
о, скільки зниклих безвісти імен!
Між символів гаптованих знамен
принишкли нерозгадані загадки...

Стою, згубившись в присмерку скарбниці.
Стікають з рук прикраси, наче кров...
Чи житиму, якщо погляну знов
в бездонні василіскові зіниці?


квітень 2009

Lacrimosa dies illa... Кожен день
пропікають наскрізь звуки вібрафону.
Не коштовні краплі - сльози: дзень-дзелень...
Не впізнаєш номер мого телефону.

Світла сукня, строга зачіска... Змогла
вийти з ряду, щоб до мрії бути ближче.
Між бровами зморшка болю пролягла:
погляд вгору, а увага - трохи нижче.

Lacrimosa... Ще невидима сльоза
dies illa... того дня сушила очі.
qua resurget... Воскресила, мов роса,
ex favilla... попелясті сни дівочі.

Що, маестро, вже не весело, мабуть?
Обіцяв же, повертаючись додому,
що й мене навчиш дивитися у суть
й розчинятись в сяйві сонця золотому.


березень 2010

Прийшла весна. Цвітуть стрункі черешні.
В полях невтомно коники сюрчать.
Незмінно зачаровують тутешні
чудесна вічність, сонце, благодать.

Дрімають в люльках іграшки забуті:
либонь, тут хтось збирався похапцем.
Дощі без сліз відмолюють покуту -
штрихують плеса сірим олівцем.

Старий асфальт, в якім нема потреби,
освідчується мовчки журавлю -
блакитна фарба, мов дарунок неба,
і ніжний напис: "Я тебе люблю".

Одне лякає: тут занадто тихо.
Неторканий, цнотливий світ роси -
Чорнобиль... Білий біль. Нечутне лихо,
вкарбоване у трави і ліси.


травень 2009

В моєму домі сонячних кімнат
так просто і водночас складно жити.
Прозорий вітер пестить юний сад,
над прірвами гойдає білі квіти.

В моєму домі всі картини сплять,
усі тварини вміють розмовляти.
Ці стелі не здригались від проклять:
під ними звикли ангели кружляти.

В моєму домі місячних ночей
за вікнами тріпочуться фіранки,
на стінах сяють вогники очей,
і зорі не згасають до світанку.

Питаєш, звідки сила? Річ у тім,
що я, коли навколо дні палають,
дивлюсь туди, на захід, де мій дім
далекі сині гори обіймають.


липень 2010

Ти не стискував міцно зуби
на румовищах невичерпних.
Не дивися на мене, любий -
ти не знаєш цих днів нестерпних.

Ти, від болю й надій безсилий,
не всміхався усім відкрито.
Не дивися на мене, милий -
ти не знаєш смеркання світу.

Ти ніколи не бачив страти -
там, у снах, помирало диво.
Не дивися на мене, втрато!
Ти не знаєш про ночі сиві.

Ти не плакав в пітьмі невтішно
на сходинках убогих ґанків...
Не дивися на мене ніжно!
Ти не знаєш моїх світанків.

лютий 2009

Можна взятись за чорний рукав?
Валить навзнак потужність моменту!
Погляд - вниз, без претензій, без прав:
поясни, що таке портаменто?

Я затисну в кулак почуття -
і звучить засурдинене форте.
Поясни, чи можливе життя
у симфонії "Viva la morte"?

В інструмента - чотири струни,
я ж - найнижча з усіх, найніжніша.
"Arco" значить - смичком. Поясни,
як нам краще порушити тишу?

Світло й темрява, святість і гріх...
Досконалість в подобі шатена.
Деташе застосуєш для всіх,
флажолети залишиш для мене.


березень 2010

Спокійний погляд. Стулені вуста.
В очах - ні тіні посмішки чи жарту.
Водночас незбагненна і проста,
вона мовчить. Не заздри їй - не варто.

Удень гнітить корона, а вночі
оточують виснажливі видіння:
страшні скарби, загублені ключі...
Болить крізь сон занедбане сумління.

Робота найбрудніша - тільки їй:
на те вона і зветься - королева.
Змиритись довелося без надій
із вироком: "Самотня. Пожиттєво".

Втомившись від байдужих голосів,
вона знаходить сенс в сумній пораді:
"Всміхнися поспіль тридцять п'ять разів
своєму відображенню в свічаді".

травень 2009

Я не янгол: я просто боюся доріг.
Тож нехай не дивують тебе мої крила.
Я з тих білих ворон, що відлякують всіх -
навіть тінь відкидаю приречено-білу.

квітень 2009

Я маю два профілі: перший - із сонця,
а другий - із мармуру, строгий, без сліз.
І погляд, спрямований гордо униз,
холодний, неначе вода в ополонці.

Не треба вважати: я зовсім не хвора.
"Зустрінемось в небі..." - о, звичні слова.
Непросто зіграти, хоч роль - не нова:
глядач у театрі одного актора.

Щоночі вимучують втомлену душу
слухняні хімічним реакціям сни.
І все ж усміхатись обличчям весни
щодня безумовним рефлексом я мушу.

Важливо не бачити, а розуміти.
Красиві не очі, а те, що в очах...
Загублено долі, розірвано шлях,
крізь час кличуть нас ненароджені діти.

У колір землі пофарбовано крила,
і сіллю з очей пересипано сніг.
Я маю два серця: в одному із них
іще кровоточать дві рідні могили.

січень 2010

Три дні існування для вічної слави...
І дивляться пильно на нас з небуття
ті хлопці, чиї непрожиті життя
принесені в жертву химері держави.

Зімкнулись війська, і знамена рядами
осяяли їхній безвихідний світ.
Змінивши цей бій на сліпучий політ,
вони народились по смерті братами.

Три дні існування для вічного краху...
Долиною стеляться трави руді.
Тут воїни-діти, такі молоді,
вмираючи, вголос кричали від жаху.

червень 2009