Наснився на світанні сон жахливий -
що я втекла із власного весілля.
Загальне фото... Трохи повагавшись,
впустила з рук букет - і вниз по сходах!
Із подиву нікчемний наречений
завмер так безпорадно, рук не звівши..
Втікаю по широкому проспекту -
засмоктує, немов труба безжальна:
осіннє листя обіч мчить так само.
За мною по п'ятах женеться мати,
а я біжу, задихана, і бачу,
що ти - тобі відсили років десять -
разом з своєю старшою сестрою
сховався в люці: діти підземелля...
Під вечір я іду до ресторану.
Весілля саме в розпалі, а мати
одна мене стрічає на подвір'ї.
Шепочу їй: "Пробач мені, матусю!
Я просто не хотіла, щоб збулося
пророцтво тої пісні, пам'ятаєш? -

"Сама не своя стояла,
туман огорнув - і впала..."

Зайшла до зали - дружки засміялись.
Я хочу подивитися на себе...
О небо, в дзеркалах - твоє обличчя!
Проте я не сахаюся, я рада
побачити тебе в цім божевіллі.
Танцюю перший танець з нареченим,
щоб він не плакав: сльози ні до чого,
бо моя сукня вічно буде біла.
Кружляю!... Остаточно знавіснівши,
гукнула: "Гей, вставайте, темні сили!" -
і в той же час холодні вовчі очі
із темряви поглянули на мене.
І я зомліла з жаху... А пізніше,
прокинувшись удосвіта, мій батько
в знак того, що дочка його - самотня,
повісив на воротях чорне серце.


грудень 2008