У нас в житті бували різні злети,
А іноді ми падали на дно,
У нас стріляли стріли, кулемети,
Мабуть цей спадок долею дано.

І що чекає далі нам не знати,
І скільки ще терпіти це ярмо,
Та Україна буде лиш тоді стояти,
Допоки ми за неї стоїмо!

До дня закоханих

Прості слова, всього лиш «я кохаю»,
Та скільки змісту, сили, почуття.
Буває так, що важко їх сказати,
Думки: «для чого ж, ми і так сім’я?».
Буває так, що хочеться кричати,
Щоб чули всі і світ увесь проник,
Буває іноді, що пізно вже казати,
Бо хтось назавжди у тумані зник.
Прості слова, та сила слова гріє,
Як ковдра обертає перед сном,
Від них тремтить душа і все німіє,
І світ одразу кращий за вікном.
Прості слова та силу дужу мають,
Звертають гори, зорі дістають,
Від слів цих крила виростають,
А інколи народи повстають.
Прості слова, всього лиш «я кохаю»,
Їх так чекає кожен серед нас.
Чому ж мовчиш? Як завжди «та не знаю»,
А дні ідуть, іде не спинний час.
Чого ждемо? Та досить вже мовчати!
Ти в снах прошіптуєш імя.
Щодня скажу , а можу й прокричати,
Прості слова : тебе кохаю я!

14.02.2019

Знову березень пролився, сонце стало гріти,
І на вулицю юрбою знову ходять діти,
Двісті років вже минуло, глянь, яка окраса,
Так щороку на весні згадуєм Тараса!
Ти родився кріпаком у бідненькій хаті,
Потім бавився, хлопчисько, вчився малювати,
І спіткала важка доля, чужина, гармати,
Сірі стіни, чужі люди, шлях у казимати.
Ти пройшов великий шлях з бідності, руїни,
Став поетом і пророком неньки України.
Досі ти стоїш на кручі, каменем в задумі,
Дивишся на нас дітей з гордістю чи сумі,
Дивишся якою стала та твоя країна ,
За яку писав, страждав, падав на коліна.
Заповів ти нам Тарасе мовам научатись ,
Всьому вчитись, все читати, свого не цуратись,
Так й виконуємо волю, то ж гордись синами,
Тільки от чужіі люде лихо чинять з нами.
Є такі, що слово Боже і твоє - не чують,
З москалями, по москальськи досі все святкують,
Розмовляють з москалями на москальській мові,
А москаль чужа людина, хоче ж тільки крові.
Знову чути шум гармати, край уже палає,
Але ж ти казав Тарасе, Бог нам помагає?
Де ж той Бог, коли потрібен, що ж його не чути?
Щось скажи, порадь Тарасе, як нам далі бути?
Кожне слово, що писав, завжди промовляєм,
Всі рядки із Кобзаря, все ми пам’ятаєм .
Не соромся ти за нас, всі ми твої діти,
Хтось мурує, хтось руйнує, то ж йому горіти,
Ну, а хтось в сім`ї великій, в сім`ї вольній новій,
Не забуде помянути не злим тихим словом.

Жах холодного яру, страшної доби,
Біль і розпач прийшли в Україну,
Ці потворні, мерзенні, московські раби,
Ґвалтували малу сиротину.
Не забудемо біль, що завдали кати,
Всіх людей, що закрили повіки,
І палаючу землю, згорілі хати,
Пам’ятатиму завжди й вовіки.
Навіть через роки, пам’ять всіх поколінь,
Схилять голови в тиху годину,
Маріуполь… Гостомель…. Буча…. Ірпінь …
Ми згадаємо кожну людину.
Ну, а вас москалі, ваших внуків, дітей,
Генетичне сміття, біомасу,
Проклинатиме світ до крові і костей!
І не буде вам схову і спасу!

Мені наснився дивний сон,
Як сльози капали з ікон,
Когось хотіли розіп’яти
І чорний дим окутав хату.
А за вікном хтось тихо плаче,
Стоїть і жде когось терпляче,
Підбігши, впав я на коліна,
То ж була наша Україна!
Стара, замучена і хвора,
Голодна, сива, дуже квола,
Хустина чорна, всюди шрами,
Синці і зморшки, свіжі рани.
«Що трапилось?» - її питаю,
Стою і відповідь чекаю …
Вона мовчить, не нарікає,
І поглядом когось шукає.
Як раптом чути гомін всюди,
Проходять поруч різні люди:
Одні в краватках і співають,
В кишені гроші напихають.
За ними ті хто любить жарти,
Але не знають чого варті,
Регочать дурні з віри, мови,
Пусті їх жарти і розмови.
Там були також темні люди,
Ішли розгублені приблуди,
Їх праця до землі нагнула,
І наче доля їх забула.
Старі ішли, чомусь роззуті,
Дітьми своїми позабуті,
За ними йшли їх горе – діти,
Онукам дарували квіти.
Посеред цього балагану,
Помітив я ще сиву маму,
Вона, як вовк, на місяць вила,
Бо сина свого хоронила.
За ними, як бджолиний рій,
Ішов військовий, мужній стрій,
В руках у хлопців автомати,
Готові хоч до бою стати.
І так всі дружньою юрбою,
Хтось з радістю, а хто журбою,
У цю страшну і злу годину,
Минали нашу Україну!
Вона ж їх мовчки проводжала,
Все поглядом когось шукала,
Без нарікань та без образ,
Зітхаючи все раз у раз.
І раптом з неба дивний знак!
До неї підійшов юнак,
Притис до себе, заридав,
А потім попід руки взяв
І вивів босу на стежину,
І вивів в люди Україну!
Умив її, замазав рани,
Відбудував для неї храми,
Вдягнув її у нові шати
І стала мати розквітати.
І діти всі враз схаменулись,
До рук її нових торкнулись,
І стали дружно працювати,
І маму стали шанувати,
І мову мамину, і віру,
У всьому знають межі, міру.
Мовчать за пагорбом гармати,
Додому йдуть усі солдати,
Злих язиків уже не чути,
Все стало так як мало бути.
І править чесність та Закон.
Такий наснився дивний сон …
То хто ж позбавив від журби ?
То хто ж він, парубок з юрби ?
І хто ж із нас це може знати
Та скільки ще його чекати ?