І кожна мить, присвячена тобі,
В мені гарячим сонцем оживає,
І я не знаю, - справді, я не знаю
Як вижити в нерівній боротьбі
Сумних надій і розпачу. На дні
Мої печалі вслух переплелися...
Ти вибач, що всі мрії не збулися,
Які були присвячені мені.
Моя біда – невичерпна блакить
Твоїх очей, не гаснучих і в темінь.
А доля непроламна, наче кремінь,
Гаряче серце болем студенить.
Перегорить чужими день за днем,
Та кожна мить ніким не переквітне.
А зараз тиша манить безпросвітна
У свій печальний затишний Едем.

Напевно, світ вже зовсім знавіснів
В шаленості свого круговороту.
І кожен день, то день, як на війні,
Де світле «за» вбиває чорне «проти».

І мрії мруть, як скошена трава,
Слізьми зайшовся шурхіт падолисту.
Усе життя ми ділимо на два:
Що було «до», і що буд́е «опісля».

А там, диви, і виходу нема,
І знов крутись у плесі швидкоплиннім,
Всміхаючись крізь сльози, й надарма
Плазуючи на стовчених колінах.

Чи то й усе, що маємо – плисти
Без спину за німою течією,
І ставити промовисті хрести
На інших по дорозі за трофеєм?..

Морським теплом навіювало в очі,
Солоний бриз, а втім, чи дивина?..
Дивіться всі, та тільки не зурочте
Як певно йде без сумніву вона.

Назад тепер те саме, що в нікуди,
Не осудіть, - не видадуть вуста.
Дивіться всі, бо більше так не буде,
Хтось написав: не та, не та… Не та.

Раптовий зойк: одна сумна пожежа,
Один асфальт спромігся на уклін…
Дивіться всі!.. З-під лоба, обережно,
Як буде день, коли не прийде він.

Дозволь мені у серпні загубитись,
У купелі таких пахучих трав,
Де з каменя ростуть бузкові квіти
І райдуга сміється до заграв.

Де шурхотом сухого сінокосу
Повіює над заспаним ставком,
І затінок у свій прихисток просить,
І пахне всюди медом й молоком…

Де бджоли щось вишукують у айстрах,
І м’ята загубилась в споришах.
Дозволь мені торкнутися до щастя,
Немов крилом до неба сизий птах.

Коли слова по-зрадницьки мовчать,
Мов духу знов забракло говорити, -
Схилюсь тобі до сильного плеча,
Яке мені замінює півсвіту.

Коли емоцій зважених катма,
А ті, що є – вороже непомітні,
Торкнуся скронь руками обома
І поглядом уп’юся ненаситним.

Не втримати з розпуки силоміць,
Бо ця любов перестуком двобою
Отруйними словами повз зіниць
Звела і розвела мене з тобою.

Піти-прийти – яка невинна гра!
І чорний жереб знову зрушить з місця,
Завмре слідами білого пера
І вичахне як жовте пізнє листя.

застигла ніч… пишу чужі вірші
щоб іншою на мить коротку здатись
для чого ти в поламаній душі
нестримно рвешся гірко воскресати?..

забудь мій незмістовний монолог
я звикла проти вітру студеніти
чомусь обрали саме нас обох
серед усіх мільярдів цього світу

і не втекти… прозора пилина
на тлінну мить спадатиме хронічно
якби ти знав якби ти тільки знав
що наша мить звучить для мене вічно

Не тисни на курок, - я поки що зовсім не готова,
Десь у центрі зіниць застигає непрошений страх.
Ти – солоним дощем по щоках моїх знову і знову,
Ти – разючим вогнем по вишневих солодких губах.

Не чекала тебе серед розпалу п’яного літа,
Серед купелю трав і духмяних покосів в житах.
Я – у клапті вогню твоїм поглядом диким одіта,
Я – нестримністю снів перелита у всіх на очах.

Забери ж бо від скронь револьверне заряджене дуло,
Екіпаж з трьох коней саме вчасно до ґанку прибув.
Я – холодна вода, що нічого в собі не забула,
Ти – ранковий туман, робиш вигляд, що легко забув.

Спливає день твоїм нічним портретом,
Я знов дивлюсь в прозоре полотно,
Розіб'ю біль без сумнівів, дощенту,
Тепер повинно бути все одно.

З-перед очей твоїх у свій прихисток,
Де не знайде кошмар бодай хоч тінь.
Я ще прийду в твоє осіннє місто,
На перехрестя інших поколінь.

намокли душі… відстані… стіна
сумний кордон колючками прошитий
і вже не нам з тобою говорити
і помовчати в темряві не нам

холодний день про сонце замовчав
а втім не нам його за це судити
комусь колись приреченим вердиктом
пройшлася тінь недоспаних заграв

прийшла весна... невчасно… не туди
насмішка зла безглуздих нісенітниць
ніхто не дав комусь гірких обітниць
і вже тому так буде не завжди

перещемить на віддалях вогню
крізь білу ніч горітиме неспокій
і відіб’ють холодні стопи кроки
що бережуть душевні фото НЮ

Я так люблю твої сумні вуста,
Які мовчать всіма словами світу,
Тоді як я далеко не свята,
І не горю тривожним сталагмітом.

Коли ось так прикушуєш губу,
І вже долонь без закликів пітніє.
Тоді як ти ніким мені не був,
А я тобі бліда периферія.

Терпких слідів твоїх рожевих вуст
Одна лиш тінь начеркає зухвало.
Тоді як я торкнутись їх боюсь,
Щоб тишу цю ніщо не плямувало…

Перемовчиш. І ніжних ліній губ
Зведе печаль безпрограшним санскритом.
Тоді як ти – моїх відтінок згуб,
Тих самих згуб, яких замовчав вітер.

Не можу, брате, вибрати слова,
Тому доречно гірко промовчати.
Тобі до скронь хилилася трава
Й передзвін куль божився гартувати.

Ти не просив для себе світлих днів,
Хоча весна розквітла у рамена.
І пригорщ сліз сховають матері,
Й солодких фраз не скаже наречена.

Лише пройде відгомін сих тополь,
І в тихім сні свою побачеш хату.
І скільки вас, війною вбитих доль,
Чи хтось колись насмілиться сказати?..

Заколихані вітром думки,
Ті думки, що як гості непрошені…
Дим печалі полинно гіркий, -
Перевтілення. Відчай. Спустошення.

Перетертий у попіл пісок…
Цей занедбаний дім поза ти'нами.
Промовчати – вуста на замок…
Божевіллям. Піснями. Картинами.

Збайдужіти на сотню хвилин,
Нічиєю побути окрасою.
Ми дістались найвищих вершин,
І тепер ми зникаємо. Гаснемо.

Несходжені безвихідні тунелі
Без шуму світлофорів у кінці.
І натяки на виміри пустелі –
Холодних зим байдужі посланці.

Природжені сумні авантюристи –
За вами зачекався авангард!..
Який туман твоє огорне місто,
Коли я повертатимусь назад…

…бо ще не раз зупиниться планета,
Вчорашній день зійде в забутий плин,
І всі бажання знов такі відверті,
Бо погляд твій торкнувсь моїх колін…

…застиг. Замерз. Приборкати не смію,
Ще б тільки раз під розпал ніжних рук!..
Весь простір твій на тло периферії
Таких земних підсолених принук…

…таких терпких. І знову необачно
Від себе тінь незрячу відірву.
Той погляд твій прихований, гарячий…
Та я мовчу. А в думці майже мру…

Дівчина у ситцевому платті,
Плетиво волосся в споришах,
Тій, кому дозволили пізнати
Як цвіте незаймана душа.
Дівчина вільготного падіння,
В серце у котрої в’ївся щем,
Та, котра сама у всьому винна,
Та, яка не мокне під дощем.
Дівчина в червоному намисті,
Зіткана з небесного тепла,
Та, котра згубилася у місті
Та, котра згубила, що знайшла.
Дівчина в пожовклому тумані,
З жалем переповненим до дна,
Та, котра залишиться остання,
Та, котра залишилась одна.

Які дужі вітрила напроти всесильного вітру!..
Через кілька годин вже минеться гіркий ураган.
Не дозволю тобі, не дозволю так швидко зітліти, -
Самим спомином лиш прикладай мене, милий, до ран.

Злегка білим дощем заховаюсь надійно в скафандр, -
Божевільне кіно!.. Де усім заправляє обман.
Ким не був би ти – Зевс, Квазімодо, напів-Іхтіандр,
Незів’ялим стеблом прикладай мене ніжно до ран.

Обгородженим дном, невичерпною тінню осмути,
Обіймав не мене, не мене ізнічев’я за стан!..
Есмеральда, Семела, Гуттієре – ким мушу я бути,
Щоб безсмертним вогнем ти мене прикладав би до ран?..

Грубі невдалі жарти,
Наче тупий кинджал.
Ти зачекай до завтра,
Нині пройде цей шал.

Сміху безглузді звуки
В серці залишать знак.
Нащо береш за руки,
Нащо знов робиш так?

Сиплеш сумне каміння
Чорних порожніх слів.
Навіть у спеку зимно,
Вітром мене ти вбив.

Тільки тепер не варто
Знову брести в мій бік,
Грубим невдалим жартом
Душу вогнем обпік.

…усе не так. Для чогось так вже склалось,
А може, хтось за це все відповість?
Діапазон всього у дві октави,
Хоча й вони і то не збереглись…

…не відбулись. В тенетах тих інвенцій
Застряли між незрощених думок.
І тільки щось вогнем заниє в серці,
То був, либонь, на зустріч сотий крок…

…і він минув. І далі йти не можна,
У хащах всіх дурних перипетій…
І все би так, та знов чомусь тривожно,
На морі – штиль, а в серці – буревій…

…і надарма. Хай вже не дме на руки,
На душу тих, що зібгана в кулак.
То була мить тривоги і розлуки,
А нині добре, добре… Та не так.

Якби не ти, то як би мало статись,
То як би знов минула зла ця ніч?
Мої думки – безликі акробати
На тлі німих і пафосних сторіч.
А як тепер піти й не перетнути
Останніх двох несказаних речей?
А ті слова – безликі атрибути
Твоїх очей, твоїх близьких очей…
Поперед нас кудись побігли далі
Одні і ті ж питання в мілину.
І тіні нас – безликі вертикалі,
Яких вже я, боюсь, не перетну.

Як світанку гаряча ніч,
Стану просто для тебе згадкою.
Зупинися. Прошу, не клич:
Все від нині почну спочатку я.

Якось знесло мене за борт, -
А я так й не навчилась плавати…
Це вчорашній сумний акорд,
Аж настільки, що тільки знав би ти…

Бо вчорашня пройде гроза,
Як останній конверт з печаткою…
Бо дороги нема назад,
Стану просто для тебе згадкою.

…тільки часу масив переходить хронічно у сльоту
і сполохані дні знов незчулись ножем у спині
запитаю дощем нерозгаданим вічністю хто ти
і коли і за що проронився зернятком в мені

за байдужістю зим ці страждання такі непомітні
досі запах розливсь на долоні вчорашніх листів
все залишиться там – у напівнерозгаданім квітні
де твій погляд живий безсоромно мій погляд зустрів

все вже сталося так як вві сні – без умов необачно
а чомусь наяву знов так хочу в той проклятий сон
я назовні – як лід але серце у мене гаряче
хай на мент би з твоїм відізвалось колись в унісон

Нечутно доторкнись мені до скронь,
Щоб мертву тишу тіні розкололи,
Мабуть, це наш придуманий Афон,
Де так сплелись бажання наші з болем.

Коли давно ні крихти таємниць,
Бо зрадницьки про все розкажуть очі,
Ми щось, та й зрозуміємо колись,
Бодай би часу плин гірко-пісочний…

Хтозна, коли впаде нетлінний вік,
Збиваючи з шляху сумні штурвали.
А може, вже не тишу, може, крик
Нам тіні ці на стінах малювали?..

Не слухай більше слів моїх. Прибув
Літак в сумну безпровідну мандрівку.
На тебе тінь приліплена – «табу»,
А часу плин іде пісочно-гірко.

Вже давно відцвіли яблуневі сади і діброви,
І хрущі не гудуть, тільки зрідка грозою роздасться.
А мені би у сни легкокрилі, дзвінкі, кольорові,
Щоби знов на вустах відізвалося усміхом щастя.

Десь на кінчиках мрій загубилась весняна надія,
Де ти спраглим дощем опадаєш на здимлені груди.
А мені би туди, де сміливі тіла не старіють,
Щоб у вічність твою перетліти з чужого «нікуди».

Той бузковий дурман непомітно сполохав всі сили,
Чуєш, он під вікном той цвіркун знов не має спокою?..
А мені би – як птах, розпростерти приборкані крила,
Щоби в неба всього безкінечність, та тільки з тобою.

Оніміло дзвінке провалля,
І не гріє глуха хода.
На обличчі – туман печалі,
А у серці – себе шкода.
Остовпілий холодний погляд,
І гіркі від образ вуста,
Ще раз болем жагучим вколе
Це байдуже: «Бо ти не та».
Наче липень опав багрянцем,
Як планета згубила вісь.
Ми відбулись останнім танцем,
Так як першим давно колись.
Десь за нами тривожні будні,
А вже завтра ти будеш сам…
Як ніколи в душі паскудно,
Що пора закінчитись «нам».

Я буду тобі, доле, усміхатись,
Хоча в душі гірчить. Тобі на зло.
Легким відтінком гострого стакато –
Забулось.
Перецвіло.
Відійшло.
Тобі ж мене впіймати не під силу,
Мені ж тепер ти зовсім не страшна.
Не снігом, тільки цвітом забіліло –
Любов.
Бузкова віхола.
Весна.
Колись пройдуся тихим узбережжям,
Життя чийогось обрій перетну.
О, доле, ти така необережна –
Прийшла…
Звела…
Залишила одну.

…Не треба, милий, зайвих нарікань,
Що знову душу снігом пополощуть,
Що є відбитком смути і страждань,
І вічних почуттів уламки, мощі.
Хіба тебе болять мої вірші?
Вони – німі осколки серед бурі,
Вони – забиті пилом стелажі,
Що так тебе безжалісно одурять…
У тих віршах, де я – чиясь любов,
Де серце тільки гріється думками,
Де мрії визволяються з оков,
З широкими своїми рукавами…
Чи там де я, чи там тебе нема?
Це ти – у кожній літері і комі…
А ти сказав: «Поетом будь сама»,
А я ж тебе так кликала на поміч…

І як туман… Те сяйво від знамен,
І спогади терпкі, болючі, давні…
Підносять ветеранам до рамен
Розквітлі оберемки цвіту в травні.
А їм хіба потрібна та яса,
Коли ще пам'ять кулями розшита?..
А їхня юність – чорні небеса,
І кров’ю розфарбована їх свита…
У грудях їхніх й досі рветься клич –
Вогонь терпкий палає нездоланно.
А їхня доля – то червона ніч,
То як туман, що підло встелить ранок.
Чи їм та слава честі не гірчить,
Коли заниють їх тілесні рани?..
А їхнє щастя – то зрадлива мить,
Про що промовчать сиві ветерани.

Ти можеш загрузнути в цьому життєвому циклі
тоді, коли я буду десь на просторах Тоскани.
Мені не подзвониш, як завжди. Ну що ж, я вже звикла,
що в тебе на місяць вперед заготовані плани.

І стоси паперів тобі будуть знов арбітражем
в той час, коли я пакуватиму тісно валізи.
І глянеш з-під лоба, як завжди. Ну що ж, я ще скажу,
та тільки, боюся, тоді буде надто вже пізно.

Я сяду в літак, в стюардеси замовлю мартіні
тоді, коли ти усвідомиш, що тиснеш на рани.
Пром́овчу, як завжди. Ну що ж, ти вже вкотре невинний,
а я просто знову самотня в просторах Тоскани.

Пробачте!.. Я брехати не могла,
Бо зорі вже були низькі і ранні,
У серце вкоренилась ковила,
І Ваша фраза… З болем… Та, остання.

А травень ворожив комусь любов,
Як жаль, що нам її не розділити…
Я Вам сказала все без передмов,
І ми тепер залишились у квитах…

В зіницях відмальована печаль,
І дика пустка всотує надії.
Це просто травень сяде за рояль,
Та клавіш доторкнутись не посміє…

І час пройде… В безодню, наче дощ.
Пробачте!.. Я ж по-іншому не можу.
Ми з Вами розминулись поміж площ,
Де травень щастя іншим наворожив.

Так коротко про те, чим я живу.
Мені тепер вже так не написати.
Як сонце закотилося в траву,
Мов вітер взявся хмари розчесати.

Як слово «так» на пошепки моє,
І далі лиш відлуння безпорадне.
А ти мені сказав, що ти ще є,
Хоча я не сказала, що я рада.

З великих літер більше не назву,
Пробач, що я усі відкрила карти.
Так коротко про те, чим я живу…
Так просто вже тоді, коли не варто.