Алюзія душевних катаклізмів
Мандрує в світі простору-буття.
Колодязь правди – вічності провісник
Засуджує бездумне каяття.

Притлумлені думки і почування
Ще дихають – на мить не завмира.
А моє серце – дзеркало жадання
Шукає спрагло справжнього вина.

Примхлива гордість досі ще клекоче,
Напій омани друг ще допива.
Це гріх, авжеж! Та мозок мій не хоче
Лиш їсти хліб з добірного зерна.

Люб’язність штучна просто остогидла.
Любов усіх – дешевий аромат.
Церковний спів й заучена молитва
Нам забезпечить прощення навряд.

Та забаганки наші превеликі,
Хоч святість – лиш потік багатослів’я,
Де криється людська багатоликість,
Що прагне щиро Божого спасіння.

Живу, існую, наче павутина,
Чи сенс у цьому нашого буття?
Мабуть творець не хоче, щоб людина
В комп’ютерне вселилася життя.

Машинка, віртуальність чи істота?
Реалії, утопія чи сон?
Сторіччя наше – інтернетна рота,
Що їсть плоди із саду заборон.

Консерватизм? – про що тут говорити,
Як масове гнітить усе святе.
Таке вже рідне, наше, колоритне
Обмежує. Вивищує круте.

А ми спокійно, мовчки споглядаєм,
Вимірюєм, втікаєм, біжимо,
А потім упокорено приймаєм
Усі дари, що західне дало.

Духовність наше б’ється у тенетах
Духовність наша – матір-Інтернет,
Вона «священна» як індійські Веди,
Для неї ми не скупимось монет.

Ми люди? Так, але без крил духовних.
Молитва наша – віртуал-сніданок.
Хіба цей світ є наміром Господнім?
Це ж світ ідей – безглуздих забаганок.

Спустошена думками голова –
Реалії бентежать мою душу.
Цей рій думок гудить, немов бджола,
Й зринає у свідомості. Я мушу

Тоді вловити плинність всебуття,
Поринути у світ печалі серця.
Чого сльозяться очі від життя?
Чого в кохання поржавіли денця?

Отак життя – повчає і кара.
Отак любов – то щезне, то засяє.
Отак душа – вагається щодня,
Бо рій спокус її не полишає.

А доля – наче загадка, богема:
То нам дає, то часом обкрада.
Невже життя – безмежна теорема,
Яку повік ніхто не розгада!?

Життя, мов потяг, зламаний чи новий,
І радості, й журби у нім вдосталь.
Тут є любов і є перестороги,
Тут є утіха й зморщена печаль…

Життя, мов потяг… скигле голосіння,
Утоми дух витає звідусіль.
Не оминуть й душевні потрясіння,
І промінь сонця висушить кукіль.

Життя вирує тільки до зупинки.
Контроль – це совість наша безконечна.
Покару ми отримуєм за вчинки
Чи прогріхи свідомі й недоречні.

Дотлівають думки на вогнищі журби,
Й безголосся німе допікає до тла.
А непізнана біль вже у серці димить,
І несказані ще замовкають слова.

Поховала надії, бездомні, сліпі,
Й воскресити їх доля уже не спроможна.
Замовкають слова в передсмертнім листі,
І безвихідь блукає в нестямі тривожно.

Спопеліли думки – розтоптала їх вічність,
Задрімало буття на моєму плечі.
Охололі серця, збайдужіле сторіччя
Принесло нам у дар аморальність душі.

Розпливається світ як спотворена дійсність,
Поглинають роки все коріння добра.
Невже доля дала тимчасово у власність
Здеградоване скрізь бездуховне життя?

Незіпсований світ в окремішніх особах,
Незасіяне зло. Звідки ж цвіт бур’яна
Так проріс в Україні морально незлобній?
Порятунок – знайти від душі ключаря!

Хто я для тебе?! Серця павутинка
Чи просто суміш сіра крізь туман.
Я ж загадка, душевна невидимка,
Енергія воскреслих поривань.

Хто я така?! Закохане дівчисько
В холодному, зимовому шатрі.
Я йду, лечу… до серця уже близько,
Але воно в колючому хутрі.

Хто я така?! Безвартісна коштовність,
Солодка біль чи скорена жага,
Безкрила птиця, хаосу безмовність…
Чи може серця твого я раба?

Я питаю себе: А для чого живу я на світі?
Я запитую вас, я запитую долю завжди.
Чи, можливо, тому, що бажання моє лиш творити,
Чи я просто живу без досягнень своєї мети.

Чом сміються одні, а ще інші ридають в долоні.
Ці їдять досхочу, а он ті лиш ковтають слину.
І прерізні в усіх ці незмінно-керовані долі.
Чудернацьке життя я повіки тебе не збагну.
2007

Боюсь похвал, – зізнаюся сердечно,
Бо в них отрута таїться, бува.
Без них хоч вбого, та зате безпечно.
Збрехати хочеш – проковтни слова.
2010

Мій ліс завмер. Його чатує смерть.
Йому сокира вбивча осоружна.
Його дітей травмовано ущерть,
Хоч не завжди потреба в цім насушна.

Мій ліс збіднів: покремсали, стяли.
Он дуб поліг, ялиці й верболози.
Прислухайся, Людино, схаменись:
Карпати стогнуть гірко й безголосо…
Мій ліс завмер…
Помилування просить…
А ти, Людино, мудро зметикуй:
Вологи нам без нього не видати.
Цінуй природу… марно не руйнуй
Її безцінні чари, ліки й шати…

Були часи, що сковували волю,
Що позбавляли смілості слова:
Сідлали їх зневажливо в неволю –
І в’янула мелодика жива.

Були часи підкорення та страху,
Які лягли на предків рамено,
Та ті звелись, завдали рабству краху
Й сплели нащадкам вільності вінок.

І увінчалась матір Україна,
У вишиванку вільно одяглась…
В Саду Свободи навіть і калина
Цвісти рясніше сміло спромоглась.

2010

Не докоряй, що серце не кохає:
Лютує в ньому горда заметіль.
Не завмирай тужливо у мовчанні,
Бо розтерзає душу чорна біль.

Не розкисай осінніми дощами,
Тоді затихне віхола сердечна.
Не поневолюй клаптиками жалю,
Весна настане в серці доконечно.

Не запевняй: любитиму довіку!
Хода життя настільки незбагненна.
Не метушись, любов твоя безрука
Знайшла притулок в серці ще студенім.

Не допікай за погляди байдужі,
Я ж кликала весну в свої зіниці.
Чекай. Прийде. Сьогодні ще недужа,
Й серця злетять у вирій, наче птиці.

І не зітхай, бар’єр периферії
Ти вже зумів доволі подолати.
Не вишивай на серці білі мрії,
Й не смій, прошу, любов’ю дорікати.

Була трава. Тепер лише копиці.
Було життя. Забрали косарі.
І безневинні квіточки безлиці
Злягли на руки матері-землі.

Була сосна, і верби, і тополі,
Але сокира злобно підтяла.
Була Людина – поки її доля
У руки смерті сміло віддала.

Зітхає хата, бо нема людей.
Ревуть пороги скреготом дрімучим.
Нема її…вона вже не прийде.
Навіщо ти думками себе мучиш?

Спітнілі вікна дивляться у даль,
Фіктивні мрії досі ще жевріють.
Зі стель вапно спадає і печаль,
Але вона вернутись не зуміє.

Голосять стіни голі та обдерті –
Нема кому подбати за вбрання.
“Вона не тут, а там десь – серед мертвих”, –
Риплять дверцята наче навмання.

“Вона не тут”, – відлунюють кімнати.
У порожнечі вереск їх вита.
Було життя. Були здобутки й втрати,
А зараз – спомин й скошені літа.

На роздоллі тиша вишивала
Вистраждані думи ланцюжком
Й подумки Всевишнього благала,
Щоб зцілив сердечний перелом.

Та Господь відмовивсь лікувати:
Додає терпіння це, мовляв.
Кожен з нас приречений страждати.
Рани зцілить той, хто їх завдав.

На роздоллі тиша римувала
Ці безладні, трухляві слівця.
То любов творити спонукала,
Це кричали зболені серця.

Сірим смутком серце розіп’яте
Й оповите духом самоти.
Не будемо меду цінувати,
Поки не скуштуєм гіркоти!

ЗАЖУРЕНЕ СЕРЦЕ

Зажурене серце сиділо на призьбі,
Пророчили долю йому небеса,
А зорі збирали покремсані мислі,
Безвартісні примхи розбитого «я».

Розгніваний відчай забідкавсь на диво,
Пригноблене серце воскресло уже.
Це віра, надія, це небо зцілило,
Й невидиме щастя пульсує-живе.

Примарні надії в безодні розтліли,
Хихикає мозок з вчорашніх зітхань,
Виплясує серце, позбуте зневіри,
Наповнене щастя й безхмарних бажань.

ЧОМУ?

Лоскоче осінь спогадом п’янким.
Зажура серце точить до останку.
Чому з кохання лиш зостався дим?
Це ж я його спалила на світанку.

Гойдає осінь зболену печаль.
Думки, в солодкий спогад оповиті,
Співають в серці нотами страждань.
Тупцює докір: нащо так чинити?

Гортає осінь стерті сторінки.
Журба колише кволу ностальгію.
Поснули вже поранені думки,
А час пряде реалії в похміллю.

Сп’яніле серце мучать дорікання,
І осінь скиглить, спершись на плече.
Чому зостався попіл від кохання?
І спогад цей, чому мене пече?

ПОЕЗІЄ!

Поезіє – Кассандро предковічна
Прелюдія – одна з твоїх дочок.
Нотації читаєш ти лірично,
Тактовно і доволі патетично,
Щоб зваженим був кожен неокрок.

Поезіє – казкова Попелюшко,
Мелодико неспіваних пісень.
Тобі Костенко рада і Забужко,
Коли печально і доволі тужко
Й проймає душу націємігрень.

А мізерія – речі “піднебесні” –
Для Тебе – наче зламаний місток.
Зі слів сплітаєш злиточки чудесні,
Якісь – погірш, а деякі – тутешні,
Про нас негрішних з тисячі порок.

Поезіє – праматінко любові
До слова, милозвучності і рим.
Для всіх дітей – ці гени є спадкові,
Хоч деякі смішливі і нестрогі,
А інші – пресерйозності екстрем.

Поезіє – манірності праобраз
Верстаєш мислі з мозкових тканин:
Верлібри, ямби чи хорею обрис,
Як експресивно-модний чудо-обрус
Представити ти хочеш із перлин.

Поезіє – скарбоно веледушна,
Пісенний роє скремсаних думок,
Душі та серцю – вартісна й насушна,
Подруго і супутнице безскучна,
Натхненнице чи рими колосок!..

Я зазирала в шибки твого серця
Чи мешкає у ньому хтось іще?
Бо що ж, життя…бувало відречешся,
А потім біль до смерті аж пече.

Моя любов гніздилась на помості,
Холодні скельця дихали ледь-ледь,
Я стукала, поросилася у гості,
Та твоє серце мовило: Йди геть!

Померзлі вікна лихо віщували:
Залютувала в серденьку зима.
Невже літа кохання поховали,
Але ж копала яму тільки я!

БЕЗЖАЛЬНА ОСІНЬ

Десь сновигає осінь під вікном,
Годує серце крихтами надії.
Сльозить душа з мрійливих перевтом,
Снує буття з утопії та мрії.

Волає совість – пережиті дні
Скубуть її колючими дротами –
Це ж шкутильгає осінь і вві сні
Голками ностальгії душу ранить.

Сплітає осінь мрії у ланцюг,
Шматує серце, сповнене надії,
А за вікном ображена любов
Благає не притоптувати мрії.

Кружляє осінь в серденьку моїм,
Безжально топче в’ялі почуття,
Свідомість понівечила зовсім
Ще й пригостила присмаком буття.

ЗАЗДРІСТЬ

Глумливі тези сипались, як дроби,
Немов вогонь, іронія пекла,
А погляд – повен заздрости та злоби
Пронизував нестерпно аж до тла.

О, скільки болю! Серце аж пашіло,
А скепсис душу вправно шматував,
Зневаги дух пощипував несміло
Та почасти брутальністю картав.

Моя успішність так її гнітила,
Зіниці заздро душу обпікали,
Ще й квазіоди сипали квапливо,
Медком злорадним серце частували.

Глумливі тези – вияви нікчем’я!
Нещирість слів – ознака “глупоти”!
А заздрість – гріх… Отямся боже плем’я
За кожен крок нам слід відповісти!

ПОЕЗІЯ – ЦЕ Я…

Поезія – це вальс під супроводом музи,
Це витончений сплеск обурених емоцій.
Це рій думок кмітливих і не дуже
Та їх дизайн у авторській сорочці.

Поезія – це плід і роздумів, і вражень.
Душевний словотік і серденька струмок.
Поезія – це світ підхмарних перелазів
Й натхненний словограй під зливою думок.

Поезія – це день, це ранок, це світання
Це дійсності десерт на березі буття.
Поезія – це ти, закутаний в кохання.
Поезія – це я у ритміці життя.

†-†-†

Бездонні очі, повні божевілля.
Благальний погляд міряє жнива.
Пекельне пекло з проявом свавілля:
Ні корінця, ні хліба, ні зерна.

Тіла опухлі голодом вже ситі,
І кожен бачить в іншому харчі,
Щоб на вечерю було що зварити,
Бо вже втомили голоду смерчі.

Але куди, життя – неначе «казка»,
Неначе “рай” людського небуття.
Немов пустиня, строга і безласка,
Де цінять люд як залишки сміття.

Де все етнічне гноблять до останку,
Живцем кидають смерті в пазурі,
Немов боги, чи Катрю, чи Меланку
Ці лиходії, деспоти, звірі.

Та Україні вмерти не судилось,
Та Україна вижила таки.
За їхні душі Богу помолімось,
Хай успадкують Царство навіки.

†-†-†

Сіра безодня примарністю дише.
Квола байдужість голодних очей.
Вітер, мов квіти, людей так колише.
Жерти! О, жерти! – свідомість пече…

Смагла буденність шука порятунку:
Хоч колосочок, хоч жменьку зерна,
І не важливо якого ґатунку,
Лиш би поїсти… Ніхто не впійма? –

Знову питають себе людські тіні,
Душу яких доїдає хижак,
Щоби свідомість на Україні
Вмерла навіки.
Але – ніяк…

БІЛЬ

Біль розпуки, тривоги й печалі.
Біль червона, і чорна, і сіра.
Біль вкраїнська травмує й надалі,
Бо гнобили нас пазурі звіра.

Бо людей за зернину судили.
Ще живих віддавали землі,
Хоч благали – вони не щадили –
Чи дорослі, чи дітки малі.

І лежала, мов труп, Україна.
Пахло смертю повсюди навкруг.
Де не глянь, там смертельна руїна –
Викидали людей, наче мух.

В казанку ще варили сусіда,
Й смакували опухлі тільця.
Опустіли селянські повіти…
Тільки біль залишився в серцях.

†-†-†

Заглядає у шибки тривога.
А в очах і безумство, і страх.
Жити хочу! – благають у Бога
Зголоднілі та спраглі уста.

Але смерть коронує їх сміло.
Це не плач, а волання душі.
Це людина… чи трухляве тіло?
Це життя… чи пекельні дощі?

Почорнілий зголоджений спомин
Заглядає у душу і днесь.
З України зостався лиш комин,
А фундамент зірвали увесь…

- А -

А чому ж ти скиглиш, сіра хмарко?
Арбалета грім тебе підсік!?
А тепер сльозиш на небі ґанку,
Аспіринку хочеш – сонця сік…

А душа у тебе – неба креза
Анітрохи, мабуть, не п’янка…
А у неба теж є своє лезо –
Аморальна грімниця грімка…

- Б -
Боїшся впасти – значить упадеш,
Бо крила віри – ліки від невдач,
Бо з відчаєм вершин не досягнеш.
Бальзам – надія й оптимізм-пурхач.

- В -

Відкладайте життя – і воно непомітно пройде,
Віртуозності шлях осягнете тоді лиш у снах…
Височійте душею, кажу вам, вона поведе
Вас у край, де хвилина змарнована – крах.

- Г -

Гомонить поезія-мовчунка
Говірку німоту колиха.
Гігієна слів вже полить думку:
Геростата славонька лиха.

- Ґ -

Ґвалтує муза стомлену свідомість.
Ґелгочуть мислі, наче буревій.
Ґаздує день на зораному полі:
Ґрунти ще вбогі – музи недосій.

- Д -

Дерзкий кожух вдягнула сніговиця.
Демарш сердець відвідав всі вокзали.
Дивись: душа зухвалістю чорниться…
Дивись: зима ввійшла до серця зали…

- Е -

Епітафія – цвинтарна книга.
Епітафія – жалю клубок.
Епітафія – спогаду крига,
Епілог й надмогильний урок.

- Є -

Єхидний змій вже Єву спокусив,
Єство його хотіло панувати.
Єдине, що сказати він просив –
Єхид є безліч – й пеклу не щезати…

- Ж -

Жебонить любов на ґанку серця,
Жезлом бути розум не велить.
Животіє жевриво, димиться…
Журкотить любов…чи тінь кричить…
- З -

Зміни цей світ, а не жалійсь на нього.
Зміни себе, а потім критикуй.
Здобуток кожен – засіб від полови.
Зламати легше, ти ж бо полаштуй.

Зроби усе, щоб вади цього світу
Зникали, щезли, наче й не було.
Зламай ці крила злобного політу.
Засієш осуд – не зросте зерно…

- И -

– Сполом! Сполом! – Вигукували книгИ
І усміхались стиглі сторінкИ…
– Без тебе ми – неначе скреслі кригИ
Без тебе – як без правої рукИ…

- І -

Імпровізуй свої скорботні мислі
І визволься з полону песимізму.
Інакше серце скресне чи прокисне
І ти впадеш у річку ненависну.

- Ї -

Їдкі слова їй-Богу дошкуляють,
Їдять серця і душу неземку.
Їдку любов навіщо ти ласкаєш? –
Її ж уста вже їжаться в кутку.

- К -

Калинову любов покалічили стіни розлуки
Колосилась вона, та скосила свідомість-косар.
Коли цвіт розпускавсь – обрубали непевності руки –
Катували, пили мого серця цілющий нектар.

- Л -

Лютувала любов – недозріли сердечні левади.
Лютувало буття, бо забрали від серця ключі.
Летовище тепер доведеться йому лаштувати,
Лямувати серця, що злиняли від сірих дощів.

- М -

Містичне слово тенькало усоте,
Мізки втомились слухати цей звук.
Містичне слово – музико природи –
Муштруєш нас безлицо і без рук.

Метка й мінлива, слово, твоя вдача,
Маниш до себе – в зоряні краї.
Ми прийдемо невдовзі, та одначе
Ми ще п’ємо нектари поземні…

- Не… -

Неозначена мить поза межами всесвіту бродить.
Незбагненні слова причаїлись у закутку «Слід».
Неосяяні дні примостились в «Кафе насолоди».
Незасмаглі літа – невловимий їх серця політ.

Неотруйні думки прасвідомість охоче майструє.
Невідомості шар, а стесати його так шкода…
Невмолима душа, хоч дволикість її таврує.
Неосудний Христос, бо натура Його свята.

Невгамовні думки – мого серденька мов перепона.
Ненаситна жага пожирає недоїдки муз.
Неритмічна хода – недостиглі віршовані грона.
Незабудок насіяла, то вже й доглянути мус!

- О -

Омертвіння душі, а можливо й сердечний некроз:
Обезсилене “я” десь у лісі притулок шука –
Облупипили його, ще й украли словесний піднос,
Обтяли пів душі, а ще пів – на розпутті гука…

- П -

Прострочені вірші не мали притулку,
Підхмар’я зреклось їх – взяло небуття.
Підсапало трохи, зрівняло фігурку:
Підточені вірші – до сонця летять…

- Р -

Реве буття у сутінках печалі.
Ранив серденько ненависті-грім.
Рокоче ніч на зорянім причалі:
Ро-ро душі привіз розпуки злив.

- С -

Смерті боятись не варто,
Смислу у цьому нема.
Смерть – це кінець твого старту.
Страх – це смертельна струна.

- Т -

Тебе печалить, що любов безлика.
Тебе лякають змовчені слова.
Тебе болить, що зрубана осика –
Та це ж любов підрубана кона…

- У -

Ура! Ура! – Вигукують простори.
– Урочий день – великодні свята!
У церкві спів і в небі передзвони.
Усі вітають скреслого Христа…

- Ф -

Фантастико – богине наших мрій,
Фіалкова у серця твого маска.
Фантазії достатньо – вже не сій –
Фас дійсності сприймаю вже як казку.

- Х -

Хихотали вітри, як чесали тополі волосся,
Хоронили листки у незвіданих нетрах землі.
Хвилювалась душа, бо вже сонце її відреклося.
Хор сердець завивав: – Не гасіть лиш любові вогні!

- Ц -

Цокоче музи славний камертон –
Цитата скромно всілась на папір.
Цмолять мізки думок одеколон,
Цупкі слова витрушують із зір.

- Ч -

Чимкчикують думки…хутір музи уже недалечко.
– Чи зайдемо, чи ні, хоча гостей вона не чека.
Чи зрадіє? Та де ж…ми непрошене стадо овечок…
Чимчикують думки – не самі – з ними музи рука.

- Ш -

Шантажуєж мене? Бо наївний, що це допоможе,
Шамкотіння твоє слабодухість лише виража:
Шалювання сердець призведе до любові некрозу –
Шибка серця мого свого дому не хоче лишать.
- Щ -

Щипці образи серце розкололи,
Щільну любов знівечили у прах.
Щемливе слово ждало перемовин –
Щербатий гнів зірвав кохання дах.


- Ь -

Ти шукав для серця свого ртутЬ,
Та чекав, чи весни позовутЬ.
Не було і жодних прояснінЬ –
Та не врвалась ниточка терпінЬ.

- Ю -

Юрба думок з’юрмилась в голові.
Юстицію Юпітер проводив.
Юрливі мислі вилив на папір.
Юлаві – у в’язницю посадив.

- Я -

Ясноока, чудна і магічна неначебто фея,
Як листок неземний – любуватися тільки і все.
Яснозора любов вже злетіла до ніг підземелля.
Ясносяйну любов вже на вістрях вітрище несе…

Я хочу зіграти на клавішах серця
Мелодію вічну, тремтливу, п’янку,
Під спів берегів й хлюпотіння озерця,
Під щебет птахів й шепотіння піску.

Я хочу писати сердечні афіші
У мареві ночі під проблиском мрій.
Кохати, жадати нестямно й безгрішно
І вірити хочу, що ти будеш мій.

Я хочу палати вогнями любові,
В гущавині серця жевріти щомить,
Та воля безсила…Небесні покрови
Та їх повелитель цього не велить.

Я хочу розтліти у твоїх долонях,
Застигнути сяйвом в коханих очах.
Мені не набридли сердечні погоні:
Я ж вмію літать, я невидимий птах.

Я хочу ковтати молекули щастя
Чи просто зітліть як безвартісний атом,
Бо твоє кохання земне і шпильчасте,
А моя любов безкінечно перната.
2009 р.