В хаті тихо. Годинник - древній зморщений дідок - давно упав у летаргічний сон; колись задерикуваті вуса-стрілки повисли мотузками перед відміткою «о пів на шосту». Є ще один годинник - облуплений настінний, без гирьки і без зозульки. Теж мовчить.Вряди-годи озивається мобільний телефон (подарунок дітей). Баба Тетяна радіє йому, як живому: і розмовляє з ним, і погладжує... Розмовляє саме з телефоном, а не з тими, хто дзвонить. Бо не завжди втрапляє на потрібну кнопку: і пальці - як задубілі, і очі майже не бачать…
Самотньо. Діти та онуки - хороші. Мають лиш один «недолік»: вони молоді і в них є власні інтереси, які з бабиними рідко перетинаються. Добра бабуся прекрасно їх розуміє. А тому стара ніколи не жаліється їм на свою самотність чи безпомічність. Адже від того, що онучка не піде на побачення, а проведе вечір з нею, крадькома поглядаючи на свою мобілку - від того бабуся щасливішою не стане… Краще вже сісти на самоті та вкотре розглядати нутрощі вилинялого плюшевого фотоальбому. Отак, взяти до рук лупу і, наче вправний рибалка свою здобич, виловлювати з пожовклих світлин дорогі обличчя…
Ура, хтось прийшов. Кажуть: бібліотекарі… А Тетяна Петрівна пам'ятає своїх бібліотекарів – тієї пори, коли була молодою і працьовитою вчителькою.Коли це було?.. Легко обмірковувати, що таке молодість, коли тобі вже заскочило за вісімдесят. Тепер, з висоти пташиного польоту прожитих літ, і шістдесят років видаються молодістю….
Свого часу ця вчителька за висловом рідної онучки, була «продвинута», а як для села - то й взагалі, новаторка… У повоєнних Підгірянцях, курними вулицями, ходило диво дивне – шкільні вчительки. Їх бездоганний зовнішній вигляд загадково відрізнявся від вигляду інших сільських жінок. Такої моди учні вдома не бачили… У передчасно постарілих матерів, яким у спаленому німцями селі випало стати основною тягловою силою, одяг був куди гірший, ніж в учительок. Сірий, мішкуватий, одноманітний… А жінки, що працювали в школі – то «інтелігенція»: зарплатня в них мізерна, зате одягалися… як артистки із трофейного, без перекладу, кінофільму! Може, коли й недоїдали, і чай пили не «вприкуску», а…«вприглядку» (це коли мішечок з цукром лежить на столі, але вчительки чаюють, на нього лиш поглядаючи… А цукор лежить саме в мішечку - не в цукерниці – щоб зайвий раз не спокушатися). Бувало по-всякому, та на новий відріз матерії вряди-годи грошей вистачало. Влітку шкільні модниці старанно готувалися до нового навчального року: шили власноруч або у сільських модисток; викручувалися, як могли, зате який був результат!.. Тремтяча лупа вихоплює з пітьми років пожовкле колективне фото: ось Тетяна Петрівна у своїй, пам’ятній для багатьох учнівських поколінь, блузці – з підставними плечиками, а під шиєю приколоте її, не менш знамените, «жабо». На тій світлині колега, що стоїть зліва, одягнена в картату спідницю -«шотландку»; з перетягнутою тонким ремінцем талією вона дивно схожа на мідний шкільний дзвінок… А інша вчителька - у крепжоржетовій сукні. Це вбрання ніби жило окремим від господині життям: сором’язливо тріпотіло на вітрі, привабливо здригалося при найтихішій жіночій ході… А ще вчительки робили собі «кучері» і підводили губи. І тоді вони, всі як одна, раптом ставали схожими на кінозірку Любов Орлову!
А щодо новаторства... Тетяна Петрівна протоптала доріжку до перукарні райцентру (за вісім кілометрів від села). Раз на тиждень ходила туди пішки – щоб зробити манікюр! Нечуване для сільських жінок заняття…То було щотижневе маленьке свято – крихітні, блідо-рожеві, лаковані килимки, що встеляли кожен округлий нігтик!..
…У «критичні» сорок років, на ранок після своїх іменин, Тетяна Петрівна прокинулася - а нічого страшного не сталося! Усе, як і вчора…Страшне залишилося далеко позаду, в роках «остарбайтерства», коли в чужинському краю гнула спину на ненависну німкеню, похмуру стару діву. Тоді від голоду та непосильної роботи дівчину хилитало в різні боки. Якось відпросилась у своєї господині до сусіднього села, побачитися з землячками. Добравшись до них, була приємно вражена умовами, в яких жили дівчата. Вони мали окрему кімнату, справжню постільну білизну, людську їжу. Нормальні умови праці. Отакі були ті німецькі господарі, що тримали у себе юних остарбайтерок…А ще в тому німецькому селі невільниця Тетяна мала подругу – Поліну, яка жила на сусідній вулиці. Хазяйка, фрау Герда, її наче б то й не ображала. Коли дівка голодувала, могла поцупити яйце в курки, чи зварену картоплину із свинячого корита - їй за те нічого не було, хоч гостроока фрау все помічала… Прийшло Різдво тисяча дев'ятсот сорок якогось року. Великодушна фрау Герда вирішила всадовити за святковий стіл і служницю Полю - разом з усіма своїми «герденятами».
Танули свічки, все пливло перед очима від запаху запеченої гуски… Герда вишикувала багатодітну сім'ю навколо «самобранки». Перш ніж сісти за святковий стіл, промовила вголос молитву, а потім наказала кожному скласти долоні - і молитися. Кожен - окремо, але - про одне. Про перемогу Рейху над Радянським Союзом. І тут українська дівчинка Поля внесла свою краплину - в ІНШУ ПЕРЕМОГУ (і хто його знає... може, десь на небесах, це справді було побачено і зараховано?..). Дівча стало товпигою коло різдвяного столу і вперто опустило руки додолу. Герда збуджено повторила: долоньку до долоньки!.. Поліні б виконати, що їй наказано, та й молитися собі: за те, щоб наші перемогли, та щоб батько додому живим повернувся... Так, ні, затялася: не буду я молитися! І руда фрау не витримала - нагрішила у такий день! Впилася випещеними пазурами в Полінину потилицю, смикнула щосили за благеньку кіску, ще й дала ногою відчайдушного копняка! І певно, щось сталося в цю мить у Всесвіті: схибила її щира, гаряча молитва... Бо новий рік виявився: для ходу Великої війни - переломним, для «руських» - переможним, а Гердин коханий Ганс, законний чоловік і люблячий багатодітний батько, посиротив того року сімох дітлахів, та й був похований десь у родючій, рідній Полиній землі...
Гості, значить, сьогодні прийшли: бібліотекарі… Кажуть, займаються краєзнавчою роботою. Ви, кажуть, Тетяно Петрівно, наша місцева знаменитість (так і сказали: «знаменитість» - як ото колись про Орлову!). Хочемо про вас нарис написати, у рукописний бібліотечний альбом. Або й у районну газету. Бо не так багато в селі (та де... у державі!) Заслужених вчителів України!
Вона старанно розповіла про себе; не оминула й війну, німецьке рабство… Чомусь і про Полю згадала. Може, тому, що її вже ніхто, окрім літньої подруги, на цім світі не згадає, бо не лишилося по ній нащадків, не встигла дівчина народити: перед самою Перемогою загинула на чужині… Тетяна Петрівна не посоромилася признатися про своє воєнне каліцтво: ще молодою надірвалася, німецьке сіно скирдуючи. А вже по війні, як вийшла заміж, то ледве двох дітей виносила. Потім довелося видалити матку… І якось так розмова потекла, що бабуся і про нинішні проблеми розказала. Про годинник з опущеними вусами… Та то не страшно: вона з пенсії собі новий придбає, але ж...
той, старий, буде наче зраджений! Він же колись піднімав їх з чоловіком до роботи, а синочків - до навчання…
А ще, дівчатка, є в мене телефон! Стаціонарний. Тобто... був. Місяць тому хлопці в спецівках біля двору щось мудрили, нові стовпи ставили, і телефонні дроти кинули тоді на землю. Я їх і не ховала: рідна вулиця, хто ж візьме?.. То тепер, у нас на вулиці, нові стовпи
стоять, а дроту нема - поцупили… Тепер буду просити владу - хай
допоможуть. Бо без телефону важко, а мобільним користуватися - я не
бачу...
Краєзнавці написали обіцяний біографічний нарис, і вже зібралися увічнити добру згадку про Заслуженого вчителя в рукописному альбомі. Аж бачать: чимчикує сухенька, із вчительською осанкою, бабуся – та прямісінько до них у бібліотеку…
- Дівчатка, прошу вас, виконайте мою просьбу... Оце ходила - і в селищну раду, і в райдержадміністрацію. Мало під
машину не втрапила, бо зір мене, стару, підводить… Просила, писала... Згадала, як ви мене «знаменитістю» називали! Твердили, що нечасто можна зустріти Заслуженого вчителя України… От я й подумала: може, я своїм високим званням рідній вулиці допоможу... А ті чиновники сказали, що їм байдуже, хто перед ними - чи заслужений учитель, чи артистка Орлова... Коштів на дріт нема, й не чекайте! Треба було старий дріт пантрувати, а не бути такою наївною… То ви, будь ласка, зробіть те, про що я вас прошу. Викиньте мене із вашого альбому. Не хочу бути «знаменитістю», коли немає поваги! Мої учні й так мене пам'ятають: он, на «Мерседесах», буває, підвозять… Маршрутчик Вася (колись такий важкий учень був!) ніколи з мене грошей не бере! Про здоров'я розпитує, та все дякує... Викиньте мене з альбому, нехай вони не читають. Обіцяєте?..
Мусили пообіцяти. А як баба за поріг – продовжили далі свою копітку роботу... Бо краєзнавче завдання було розпорядженням керівників державної адміністрації, які оце сьогодні й виставили «знаменитість» за двері.

2008р.

…А я сказав: «Бабусю, не мовчи. Я дуже хочу це знати».
А вона мені: «Навіщо? Тобі мало своїх проблем? Ну, було і було…»
Та я від неї не відчепився, бо вже не дитина, і знаю куди звернутися. Піду до військкомату, напишу в обласний архів, чи, врешті, розпитаю очевидців, або й знайду потрібний сайт в Інтернеті… Краще, ба, сама розкажи, а то всю Україну підніму на ноги, чуєш? Дарма, що мені чотирнадцять років. “

Моя бабуся - якась, наче трохи зажухана… ну, ніби чимось налякана жінка, хоча ще й прибарахлитися любить, і губи підфарбувати, ще й очі підвести. Тільки от вони якісь… мов пилюкою присипані… Особливо напередодні 9 травня. Скільки себе пам’ятаю – років так з чотирьох (ще моя прабабця була жива) - в нашій родині День Перемоги – це свято… з опущеними очима. Мої рідні завжди добросовісно збиралися на сільський мітинг, а потім тінями прошмигували поміж вуличним бузком. На велелюдній площі, розцяцькованій мигдалем і мікрофонами, тулилися одне до одного у найвіддаленішому кутку. А я малим був язикатий та активний (яким, власне, й залишився), та все тягнув за руки маму-бабцю-прабабцю: «Хочу туди! Мені звідси не видно!». А вони стояли, не рухаючись, неначе їх болото засмоктало, та так і не підходили до стели з іменами загиблих…
Коли я став школярем, - почав над цим замислюватися. Є тут якась таємниця, є…
Наш клас дуже любить уроки історії, і зовсім не тому, що це така чудова наука, а просто вчителька у нас суперова – Наталя Леонідівна. А вона, в свою чергу, “ повернута ” на краєзнавстві. То ми, під її чуйним керівництвом, ще з п’ятого класу втямили, що таке «любов до рідного краю», і вже третій рік поспіль “ тероризуємо ” село своїми дослідницькими вилазками. За цей час, у нашому населеному пункті, жодна стара баба не відійшла за життєву межу, спершу не поспілкувавшись із нами – юними краєзнавцями. Вже й люди у селі до цього звикли: тільки-но якійсь старечій голові щось у ту голову “ прийде ” – так бабуся чи дідусь до онуків і біжать: “ Пиши!” За святим правилом краєзнавця, цієї миті ти мусиш забути про м’яча, який аж гуде від нетерплячки, а сідаєш і записуєш усе, що тобі розказують. Коли ж у дідів-бабів немає поруч власних онуків, то вони “ грузять ” будь-якого сусіда шкільного віку, бо “ краєзнавчою лихоманкою ” Наталя Леонідівна охопила не тільки наш клас, а й усю школу.
В нас, у шкільному музеї, є вже кілька томів – тобто ілюстрованих самописних альбомів – зі спогадами односельчан. Чого там тільки немає: і про народні звичаї й традиції, і про голодомор, і про кожну з воєн, що в наших краях наслідили … Ми збираємо все-все, а Наталя Леонідівна сортує
наші розвідки по різних папках. Далі ми власноруч клеїмо фотографії, пишемо та набираємо на комп’ютері наші краєзнавчі статті.
В нас навіть розділ про зрадників є! Одна баба надиктувала власні спогади, як вона семирічною дитиною стала свідком такої картини… Коли німці відступали з нашого села, разом з ними драпали й місцеві поліцаї. А один, на ймення Грицько, чи не встиг, чи не зміг, чи, може, й злякався тікати? Коротше, залишився він у своїй рідній хаті, і прожив кілька років… на горищі. Дружина Федора подавала туди їжу, а діти були суворо навчені мовчати. І хто знає, скільки б це ще тяглося, якби сусіди не підслідили, що ночами по Федориному подвір’ю якась червона цяточка рухається: ніби хтось там ходить та цигарку прикурює… Наступного дня дім оточили автоматники. Переляканий Грицько ще й утекти смикався: роздер очеретяну покрівлю, стрибнув униз… але там на нього вже чекали.
Ми з хлопцями навіть ту хату сфотографували: вона й досі ціла, тільки тепер шифером перекрита. Очевидці казали, що на колишній покрівлі ще довго по тому стримів кавалок поруйнованого очерету…
Упійманий поліцай кілька років відсидів на зоні. І благополучно повернувся. У рідне село. Певно, чхати він хотів на суспільну думку… Та все ж не витримав довго: продали вони з жінкою хату і гайнули туди, де їх ніхто не знав… А коли, через багато років, той німецький прихвостень помер, дружина привезла його з сусіднього району - в рідне село, та й поховала… на любій малій батьківщині! Від такого безсоромного свавілля земляків аж заціпило: пам’ятник на свіжій поліцайській могилі прикрашала… зірочка! Не знаю, може, вона й досі там свистить… Цього вже ми в своєму краєзнавчому альбомі увічнювати не стали, і могилу ту, вибачайте, не розшукували.
Підожди, підожди… Коли та безсоромна Федора для зрадника зірки не пошкодувала, і в село, на поминальні дні, скільки жива була, приїздила… Йшла вулицею, не кралася, ще й поминки на цвинтарі охоче роздавала…
Чому ж тоді мої мати - бабця - прабабця, стоячи на мітингу Перемоги, аж у землю вростають? Їм що, сором за щось допікає?.. Чи вони чогось бояться – осуду, поголосу?..
Я з подвоєною впертістю взявся за пошукову роботу. «Ще не вмерла Україна», а з нею – і моя Гарбузівка! Живуть ще на світі старезні баби, які в юності знали мою покійну прабабцю. Вони й розкажуть - що до чого, бо я мушу знати сімейну таємницю!
…Хто мій тато? Відомо, хто: ось він, поруч зі мною, найкращий у світі. А хто мій дідусь? Я знаю, як його звати – бо пам’ятаю його: дід помер, коли мені до першого класу було пора… А от хто прадідусь?.. Наталя Леонідівна вчила нас малювати родовідне дерево. Бажано, аби на ньому гілок було побільше та щоб корінням – у землю по глибше… Коріння - то наші дідусі й бабусі: пра-пра-пра… Та тільки в моєму випадку перше ж «пра» уперлося в якусь невідомість… Моє дерево кріпиться лиш на прабабі. І я зовсім не знаю, хто мій прадід.
…Ба, давай, колись! Краще добровільно, а то підніму на ноги столітню Ониську, і тоді – почуєш – як гудітиме усе село! Древня Ониська вже на ті ноги давно не стає, та задля такого випадку поздоровшає…
Бабусю, а, може, наш прадід був поліцаєм - як той Грицько?! Боронь Боже – ні?! Добре, що так. А то люди кажуть, поліцай Грицько дівчат і хлопців пачками здавав, коли вони від вивозу у рабство переховувалися…
Ба, а що, як дід отой… репресований? Арештований, розстріляний, постраждав від сталінізму… ні?
То, може, прадід помер від голоду або… в голодовку з’їв свою дитину?!! Ба, ну перестань, не голоси ти так: он, аж баба Ониська вуха через межу нашорошила, її сьогодні на сонечку погуляти винесли…
Бабуню, ну, що може бути ще?! Здається, всі ймовірні жахи я вже перерахував… Невже не всі?! Ой, бачу, я стару геть доконав: на стілець опустилася, щось сказати силкується… Ось про що вона зуміла мені розповісти.

Прабабин чоловік мав усього дев’ятнадцять років, коли його призвали до війська. Юний, а вже був одружений, і його неповнолітня дружина ходила вагітною, носила в животі мою рідну бабусю. Серед нащадків його прізвище не збереглося, бо народилася дівчинка, яка потім вийшла заміж. І в неї теж народилася дівчинка – моя мама. То ж я, його нащадок, маю зовсім інше прізвище - татове.
Звався мій прадідусь: Каракай Данило Гнатович. Та, оскільки я його дідом ніяк не уявляю, то буду переповідати про нього, як про юнака.
…Отож, Данило потрапив у військову частину, яка скоро мала вийти на бойові позиції. Він дуже боявся, що у першому ж бою загине.
Настав вечір перед боєм. Завтра новобранець отримає бойове хрещення… Він все не міг заснути: лихоманило. Ніяк не міг зосередитись на безпечних розмовах товаришів. Хлопець оженитися уже встиг, а от цигарки в роті ще не тримав. Мов не своїм голосом, попросив закурити. Дали. Затягся. Стало ще гірше. Їдучий дим махорки видавив безнадійні сльози. І він заплакав: беззвучно, невпинно. Друзі подумали, що то махорка в усьому винна, бо вона така і є – «сльозлива», поки курець-початківець ще не звик. А «курець» цієї миті оплакував себе. Уявив завтрашній бій… Ось фашист строчить по ньому з автомата… кулі вишивають гімнастерку – густіше, ніж мати хрестики кладе, як рушники свої гаптує. Ще сьогодні – тіло як тіло, а завтра?!
А раптом… танк піде прямо на нього?! Чорна вирва дула… зазирне просто в очі, машина клацне страшними зубиськами: то зрушать з місця важкі гусениці, та й посунуть на беззахисну людину… на пацана, який ще й життя не бачив! Бо те, що досі встиг побачити й відчути - хіба назвеш повноцінним життям?! У голод 33-го, правда, повезло: не помер. Обійшлося… А півроку тому, ще безвусим, одружився - без примусу, по любові; ось, дитинка має скоро народиться. Первісток… А завтра… завтра чекає перша в житті атака! Ні, він не виживе. Він точно загине. Він не витримає фізичного болю! А коли й витримає – то хіба це порятує від смерті?! Порятунку нема!.. Болю не уникнути… Як страшно… А раптом… його візьмуть у полон?! Знову відчувати нестерпний голод, який вже допікав колись йому, одинадцятирічному?! А раптом німці битимуть, цькуватимуть собаками?! Кажуть, у них такі жахливі дресировані собаки!..
Я НЕ МОЖУ. Я НЕ БУДУ. Я НЕ ХОЧУ. Я НЕ ПЕРЕЧЕКАЮ ЦЮ БЕЗКІНЕЧНУ НІЧ. Існувати до завтра – в цьому немає ніякого сенсу…
Було над силу - жити до кривавого ранку, в очікуванні невідворотної смерті.
Хлопець поглянув на дрижачу гвинтівку в побілілих пальцях. Востаннє про щось подумав. Роззувся. Склав рівненько онучі. Потім натиснув голим пальцем ноги на холодний курок…
Новобранця знайшли на світанку. Він більше не боявся ніяких жахів війни… Після скаженого, кривавого бою, що затих аж по заході сонця, командування написало батькам Данила убивчого листа. В ньому йшлося про їхнього сина - як про зрадника.
Однополчани, серед яких були й односельці, дуже шкодували за своїм товаришем. Звичайно, всі погоджувалися, що краще вже загинути в бою, ніж отак… Та дехто з солдатів, з неприхованою злістю, поглядав у бік командира: мовляв, міг би й не писати батькам самогубці подібного листа. Хоча всі чітко розуміли, що на той час і за тих умов - інакше й бути не могло.
… Сільська влада дивилась на Данилових старих - теж, як на зрадників. З цим тавром їм довелося й померти. Їхня невістка ніколи не отримувала на доньку ніякої грошової допомоги. Бо допомогу отримували тільки вдови, яким надходили похоронки з словами: «Загинув смертю хоробрих», або хоч: «Без вісти пропав…»
Так минали десятиліття. Сім’я продовжувала ділити провину - разом з своїм сином, чоловіком, батьком, дідусем… Стоп.
Бабусю, Я НЕ ВІДЧУВАЮ НІЯКОЇ ПРОВИНИ, хоч я теж його родич! Ба, я дуже шкодую за прадідом, чуєш? Я його жалію, співчуваю йому… і навіть люблю!
Ба, а ти йдеш післязавтра на мітинг? Ідеш?! Добре, тільки візьми з собою оберемок бузку! Хочеш, я сам наламаю? Ось, залізу на гараж, і звідти дістану аж до самісінької бузкової маківки! А там такі величезні грона… чи китиці?.. Чи як правильно сказати, ба?..

…Вночі, діждавшись, коли батько додивиться свого блокбастера, я виліз із-під ковдри, пройшов навшпиньки мимо бабусиного ліжка (зазвичай, вона спить дуже чутко, а сьогодні, як оце висповідалася переді мною, то, певно, дуже втомилася, і спить тепер міцно). Взяв з собою ліхтар, долото, молоток, і рушив безлюдною вулицею, у бік сільської площі…
Тьмяна лампочка на стовпі поміж лапатими акаціями майже не виконувала своєї функції. Тоді я включив домашнього ліхтарика, та й заходився до роботи… Граніт стели піддавався напрочуд легко: літери, які я власноруч вибивав, здавалися не гіршими за ті, що давно були викарбувані. Скільки на цій стелі імен загиблих земляків?.. «Чудовий» же з мене «краєзнавець»: елементарного не знаю!.. Та скільки б їх там не було, а цієї ночі стане на одного більше… Я робив свою справу поважно, не поспіхом - так, ніби задля цього мене офіційно найняла сільська рада.

…Ти диви, ще й місце для мого діда на граніті знайшлося. Просто внизу було порожнє місце! Немов односельці ще чекали нових прізвищ, знаючи напевне, що не всі, хто пропав у ту страшну війну - знайдені, не всі іще по-людському поховані…
«Каракай Данило Гнатович» – забілів цієї ночі свіжовикарбуваний напис. Поки що про новизну на пам’ятній стелі відомо лиш мені та слабенькому промінчикові ліхтаря… Цікаво, післязавтра, коли на площі завирує свято Перемоги, чи помітять люди, як я тут по-своєму відновив справедливість?.. Хай собі як хочуть - помічають або ні, але моїй бабусі вже є куди покласти свого розкішного бузкового букета!..

7.05.2009.

Фріц окинув поглядом своє охайне подвір’я. Презирливо зиркнув на сусіднє дворище: і влітку, і взимку там не переводився сморід. Десятки качок до самого вечора товкли дощову ковбаню. Фріцеві завжди здавалося, що з тих качок – не стільки м’яса, як задушливих пахощів. Качки місили багнюку на прибраному від бадилля осінньому городі. А в дворі у сусідів…рохкало, кувікало, верещало, мукало і мекало! У вересневому гарячому повітрі, побіля людських облич та тваринячих морд, зависали калібровані мухи, і роботи в них був непочатий край: з обох боків сусідського обійстя красувався смердючий перегній…
Фріц згадав, як уранці бачився з сусідом, ветеринаром Миколою. Той у свої сорок три роки обважнів, носив своє пивне барило, наче молодиця - вагітність. Замість носа в чоловіка - «полтавська галушка». Точно, полтавська, хмикнув Фріц, адже сусід сюди з Полтавщини перебрався: колись відробляв тут обов’язкову «повинність» – як молодий спеціаліст. Ті примусові три роки давно минули, та ветлікар села не полишив: одружився тут із місцевою Тонькою, і тепер оце так хазяйнують…
Ага, а вона – якраз Миколі під пару. Скільки Фріц її пам’ятає – все ходить пузата й широкогузна… Як народила свого єдиного хлопця, так оте пузо в неї й не спало. Тоньчина фігура і в дівоцтві не була ідеальною, а це за стільки років, здається, збільшилася втроє, а дурній бабі й байдуже: ніякої тобі фізкультури чи дієти. Ходить, усміхається! Ще й чоловік її таку підщупує - сам бачив, і ніякий сморід їм не заважає!
Фріц був інакший. У всьому.
Його заасфальтований двір блищав чистотою, аж страшно… Його двір не ганьбив сякий-такий собака, як ото в сусідів: колись їхній пацан притяг додому бездомного кумедного пса – здається, помісь дворняжки з пуделем. Влітку таку псину ще як-небудь підстрижуть, а взимку воно, бідолашне, плутає по дворі, все у лахах, в обвислих засохлих пацьорках. І ніхто його стригти не збирається, бо – «собаці холодно»…
У Фріцевому ж дворі – німецька овчарка Герда. Вона дуже педантична: ніколи не присяде, де заманеться. Для цього у неї є окреме місце, та й те - сяє порожнечею: господар ніколи не дозволяв там нічому залежатися. Про нього в селі жартували, мовляв, коли сучка дметься, цей чоловік уже з совочком біля хвоста чергує! А сусідка, баба Мотька, виклала таку думку: в нього й муха, як пролітає, то дозволу питається! І взагалі, у Фріцевому домі всі ходять по одній половиці! Під словом «всі» Мотька мала на увазі хіба кота, собаку та свиней з курми. Бо Фріц мешкав один.
На його обійсті – не те, що в сусідів. Тут господар облаштував усе так, що на заасфальтованому подвір’ї ніякого тобі неподобства, як ото в Миколи... Яскравіли квіткові клумби, під тінню винограду стояв охайний столик, укритий новою клейонкою. Увесь же «хоздвір», як висловлювався цей «чистельник», був винесений далеко в город – аби поруч нічого не смерділо та не дзижчало. Свиней і курей охороняв злий, хоч і сивий від старості, пес – на ймення Хендехох.
Фріц - у півтора рази старший за свого сусіда, має шістдесят п’ять років, але ще широкий у плечах, стрункої статури й високий на зріст. Він щоранку робить зарядку, грається гантелями. Дбає чоловік про своє тіло.
У нього завжди гладко виголені щоки, охайна стрижка, задля якої спеціально їздить у перукарню до райцентру. У нього ніс – аж ніяк не «галушка», а скоріше «шнобель». Коли по телевізору вкотре показують «Сімнадцять миттєвостей весни», Фріц не перестає дивуватися власній схожості з «благородним арійським профілем» легендарного Штірліца (хоч того й зіграв російський актор В’ячеслав Тихонов)…
У баби Мотьки і на це є своя думка.
У 1941-му, на початку війни, вона була сімнадцятирічною дівкою, то ж коли фашисти вступили в село - на Мотрю, ймовірно,чекала невільнича робота в Німеччині. Її мати не пошкодувала улюбленої кози – зарізала годувальницю, та піднесла “півкозі” (мати вимовляла в кінці через “і”) своєму кумові-поліцаю. Той зажадав і ті “півкозі”, що лишилися у бідної куми в хаті. Тоді жінка не втрималась: присоромила поліцая, нагадавши родичеві, як він під хрестом стояв та її меншого сина на руках тримав… Подарунок, піднесений «богобоязненному» кумові, допоміг уберегти старшу доньку Мотю від остарбайтерської долі. Врятована дівчина прожила по тому довге, щасливе, на її думку, життя… Нині вже має далеко за вісімдесят років, та ще добре пам’ятає давні окупаційні події.
Отож, пильна Мотька розкаже вам детально, чий то профіль у нашого Фріца!..
... У вересні 1943-го фашисти спішно відступали, отримавши команду палити сільські хати. Юна Мотря притисла до себе молодшого братика, і з жахом дивилася на смолоскип у руках окупанта. Мить – і закипіла у вогні солом’яна покрівля… Білявий німець, високого зросту й широкий у плечах, приречено зиркнув на дівку. Потім, ніби вагаючись, покосився на свого вогняного квача… Та мусив поспішати: окупанти покидали село, рятувалися втечею… Пізніше, в неспокійних снах, перед очима, бувало, паленіли чужинські смолоскипи – їх, один за одним, тицяв і тицяв у стріху здоровань з водянистими очима … Коли по війні Мотря діждалася свого заміжжя та народження дитини, то спокійно ставилась до того, що на неї зирять блакитні зіниці давнього палія - та не вві сні вже, а в реальному житті – з-за сусідського тину…
Тому що у Фріца - батькові очі.

Мати народила його на початку весни 1944-го. Односельці мовчали, лиш поглядали скоса; а дехто, не криючись, без жалю червонив їй обличчя: «Догулялася з фріцом?!». Люди твердо були переконані: то он, Параску, сердегу, зґвалтували, а ця – сама, по добрій волі! Параска так верещала та виривалася – хотіла вискочити з клуні, куди німець її затяг… Гвалтівник стрельнув у повітря, хотів прилякати дівку – аби замовкла, та їй було байдуже: в безтямному лементі й не почула дурного пострілу!.. Ніхто Параску тоді не врятував: рівно через дев’ять місяців знайшовся в нещасної рожевий, крихітний «німчурик»…
А Соньку, майбутню Фріцеву матір, люди запримітили, як вона з молодим “фріцом” у сутінках стояла, та як бузувір встромив їй до рук розпуклу бузкову гілляку – наче їй того бузку навколо було мало!..
Спочатку Соню трохи цькували, а далі – ніби й забули, але й теплі стосунки ні з ким не складалися. Ніхто до її двору не вчащав, теревені не розводив. На роботу ішли разом та в одному напрямку, от тільки Софія – мов не з цього гурту: все одна та позаду. Трудилась на відбудові зірваного німцями мосту. Бригада - бідна на чоловіків, та трохи їх таки було: молоді-скалічені і старі-підтоптані… Інших вдовиць-молодиць зачіпають: кого жартома, а кого й всерйоз; залицяються, рукам волю дають; а Сонька - мов зачарована… Подібної уваги їй і самій не треба; та все ж, інколи заболить під ребром… Тоді жінка зціпить зуби, та ще дужче щебінь грабаркою нагортає…
Синок, як і мама, також підростав у самотині. Діти дражнилися: “Фріц!”. Він спочатку образився, нічого не второпав – то хлопці «просвітили»: виклали все, що чули вдома. Діти були хоч і жорстокі, та водночас – і незлі. Спершу обзивали, а далі – вже й погукали до свого гурту. Ніхто з них про образу товариша більше не думав. Ну, сказали й сказали - а що, хіба не правда?.. Якось і язики не поверталися казати на нього: «Федя» - так уже всі діти звикли до Фріца… І чого він, дурень, ображається?!. Федорову кличку легко підхопили й дорослі…
Хлопчина прощати не вмів. Йому було шкода і маму, й себе. Той жаль геть заступив бажання гуляти з однолітками. Ну, як можна з ними дружити, гратися?! Коли всі разом грали у «войнушки» – Федя не мав права були героєм-партизаном, танкістом, моряком чи льотчиком. Бо хто ж іще ворога зображатиме, як не він – Фріц!.. Коли діти заводили розмову про своїх батьків – живих, загиблих, а то й просто вигаданих – хлопчик і на вигадку не мав права, бо – всі ж про все знають…
Мати довго терпіла. Мовчала, скільки вистачило сил… А на дванадцятий рік - ніби прорвало: самотність так затужила зсередини, що змучена жінка поділилася своїм наболілим з найріднішою людиною – синочком.
- Вони не люблять нас, а ти не зважай. Нехай клюють, хай хоч і не вітаються! Нехай тішаться тим, що мають. А ти знай, що й у тебе… батько був!
І мати показала Феді несподіваний «скарб»… З-за старовинної ікони Миколая - чудотворця, разом з павутиною, мати витягла складену вшестеро стару газету. Ой, було б Софії непереливки, якби хто з селян знав про таємний сховок… Мало того, що в пожовклій газеті лежало фото якогось юнака у формі Вермахту, так ще й газета виявилася друкованою готичним шрифтом! Тоді, давно, одразу після звільнення села від фашистів, у згорьованої закоханої дівчини не знайшлось під рукою іншого паперу – так і завернула портрет свого любчика в німецьку газету…
Синів погляд виказав недовірливу радість, і водночас – мовчазний докір: чому, ну чому стільки літ мама мовчала?! Через це важливі подробиці свого життя хлопець змушений дізнаватись на вулиці, а ще - ловити якісь натяки від сусідських бабів. Вони, бувало, по голівці погладять, а тоді – як кропивою: «Ну, викапаний супостат!..» Мати винувато і сумно всміхнулася, потупивши очі в маленьке пожовкле фото. Той, хто був справжнім “фріцом”, подарував їй цей портрет – якраз того дня, коли окупанти спішно відступали. Дівчина побачила його на своєму подвір’ї, зі смолоскипом у правій руці. Німець підійшов упритул, відвів свою правицю подалі від її волосся. Вільну закіптюжену ліву долоню засунув під косу, наблизив кохану до себе, сказав їй щось по-своєму… Притис свої губи до її солоних вуст. Потім відступив на крок, обдивився похапцем… І тицьнув дівчині до рук те, що витяг зі своєї нагрудної кишені…
На всю вулицю вціліла одна Софіїна хата…
З того дня, як мати йому відкрилася, Федя дуже змінився. Він більше не страждав (принаймні, ззовні) через недобрих однолітків. Дивився тепер на них з погордою, а коли чув звертання: “Фріц!” – відповідав з гідністю, наче й справді, це було його власне ім’я.
На щастя Федора, з іноземних мов у школі викладали саме німецьку. З цієї дисципліни хлопець досяг певних успіхів, навіть здобув призове місце в обласній олімпіаді.
У районній бібліотеці, що розташувалася за десять кілометрів від села, Федя Петренко вважався одним з найкращих читачів. Полюбляв зарубіжну класику. Присяде, бувало, до якоїсь нижньої полиці, та й вилізе звідти – як не з томиком Гете, так з книжкою ще якогось німця…
Хлопець мріяв про армію. Військова строкова служба – це ж вихід у світ! У військкоматі просився до обмеженого контингенту Радянських військ у Німеччині. Не взяли. Зате туди потрапив Федин однокласник. Федя-Фріц дізнався його адресу та й завів «дружнє» листування ( і хто б це робив, якби не потреба отримувати листи з німецькими штемпелями, а зрідка – ще й світлини товариша на тлі старовинного міста). Сам же рядовий Петренко проходив строкову службу в російському Поволжі. Але й там знайшов гарну підтримку своїм інтересам: познайомився з етнічним німцем, старим учителем Павлом Францевичем. Щирий і розумний чоловік радо зустрічав солдата у себе вдома. То ж, замість кінотеатрів, парків та побачень з місцевими дівчатами, Федір обирав цікаві бесіди з німцем. Павло Францевич багато розповідав про свою етнічну батьківщину, уникаючи розмов про Німеччину фашистську. Якось подарував юному другові комплект листівок «Дрезденська картинна галерея». Це стало додатком до безцінного скарбу, який зберігався вдома.
Ох, мамо, мамо… ну, чому ви не розпитали свого «фріца»… мого батька тобто – хто він і звідки?! Кажете, він про це говорив та ви… забули?! На звороті його портрета олівцем щось було нашкрябано, та з часом… вилиняло?! Кажете: написане по-німецькому, а ви по-їхньому читати не вмієте?!. Ну, звісно, що так. І допомоги ж ні в кого не попросиш, а то «помічники» потім здадуть, куди треба…
Ну, як мені тепер бути з портретом?.. Стоп. А як би я вчинив, коли б знав ту жадану німецьку адресу? Я б... досконально вивчив їхню мову, купив би туристську путівку до Східної Німеччини (хоч би туди!), а там… пішов би в довідкове бюро!
Фріц лише частково втілив свою мрію в життя: по закінченні військової служби вступив на вечірнє відділення університету, і таки отримав диплом «філолога, викладача німецької мови». З турпоїздкою до “фатерлянду”, на жаль, не склалося, та й у довідкове бюро не поткнешся, знаючи тільки, що того білявого окупанта звали Кнут. І мав той Кнут двадцять два роки - коли в чужій стороні зустрів своє перше кохання.
Мати померла нещодавно. Все життя прожили вони вдвох, тримаючись за свою таємницю. Федір по-батькові був Костянтинович – так мати зберегла для нього першу літеру батькового імені.
Фріц шукав і не знаходив свою жінку – таку, щоб на все життя, з якою можна поділитись потаємним… Сільським дівчатам не довіряв, та й нецікаві вони йому. З приїжджими вчительками, колегами по роботі, теж якось не склалося: то вони для нього опецькуваті, то занадто худі. І носи в них – як не картоплини, так непримітні кнопки… А перебірливий учитель німецької мови, Федір Костянтинович Петренко, уявляв свою майбутню дружину такою, як бачив одну в журналі «Огонёк»: на тому фото, в складі якоїсь делегації, стояла висока німкеня, у вузькій спідниці з «ненашенським» розрізом, з бляклими, зате старанно підведеними очима. Її дебелий ніс, на диво, теж захоплював…
…Ще коли була жива мати, село облетіла неймовірна звістка: до Льоні-алкоголіка вперше приїхав…рідний батько! Все життя хлопець промучився, не склалося в нього – ні з розумом та винахідливістю, ні з упертістю та працелюбством, ні з коханням та зовнішньою красою… Плив чоловік за течією, мов трухлявий пеньок! Дітей, правда, багато нажив. Але дав їм «у посаг» такі злидні та погані звички, що земляки остерігалися брати їх собі за зятів та невісток.
Мати Льоні, Наталка, теж мала свою щемливу історію. Остарбайтеркою працювала на німецькому авіаційному заводі. Там здибалася з юнаком на ім’я Гельмут. На згадку про палке кохання знайшовся в Наталки синок… Як і Фріцева мати Софія, Наталка теж трепетно оберігала свій «скарб»: кілька Гельмутових вітальних листівок, підписаних по-німецькому, та зморшкуваті, пожовклі фотографії: ось вони вдвох із коханим, а ось… дівчина перед об’єктивом одна, а насправді - вже з синочком у животі…
Отож у Льоні, через шість десятиліть, таки знайшовся батько! Все життя старий пам’ятав про Наталю, пробував писати на українську адресу, яку колись від неї чув, та, певно, ті листи не доходили… А невідомий Гельмутові син взяв та й знайшов його сам – через пошукову передачу «Вирішальний момент». Знайти того німця – задача для працівників телешоу відносно легка, тому що Льоня чув від своєї матері багато всіляких подробиць: від німецького прізвища кровного родича – до місця його народження.
…Високий літній німець, в охайному сірому костюмі, обіпершись на інкрустовану палицю, повільно й важко вийшов з машини. Побачив перехняблені ворота, що фарби не нюхали, вже, мабуть, років із двадцять… Віднайдені герої «Вирішального моменту», зазвичай, вперше зустрічаються в столичній телестудії - на очах у розчуленої публіки. А тут, бач, як вийшло: «телегерой» Льоня напередодні зйомок впав у «забуття»: запив, не встигши добратися й до вокзалу… Довелося везти німецького гостя прямісінько в українське село! Про майбутній приїзд телевізійники повідомили тамтешню місцеву владу. Голова сільради, як міг, прискорено приводив усіх до тями: п’яного Льоню – під холодну воду, а його, не привченій до порядку, сім’ї наказав прибрати подвір'я. Навіть вантажівку пригнав – для вивозу багаторічного утрамбованого сміття… Дорослі Льонькові нащадки дивилися на звичний домашній безлад, не уявляючи, з якого боку до нього підступитися… Діти, разом з невтелепною матір’ю, ніяк не могли второпати, чого від них хочуть: стільки років усе лежало – й нікому не заважало!.. Сільський голова зрозумів, що його розпорядження навряд чи буде виконано, то ж закликав сусідів не дати «осоромити рідне село!»… Отак, дружною толокою, й нагорнули три машини злежалого лахміття…
Село чекало на подію! Цікаві земляки з найдальших кутків посунули до Льоньчикового причепуреного подвір’я. Жінки плакали, поглядаючи то на батька, то та сина… Доглянутого німця й дідом важко назвати - коли зовні порівняти його з беззубим, зморшкуватим сином. А того, сердешного, так тіпало й лихоманило, так нестерпно кортіло похмелитись! Але уявну чарку вибивали з рук ненависні телевізійники…
Респектабельний гість не відвернувся від такого сина: міцно притис до себе, довго не відпускав… Глянув у посоловілі очі, поцілував руді, куценькі вії (точно такі, він пам’ятав, були і в покійної Наталі!). Сказав, як припечатав: «Ти поїдеш зі мною. Я тебе вилікую, все буде добре!».
З тих пір минуло п’ять років. Щасливий Льоня надсилав родині листи, гроші та подарунки. Тричі приїздив у гості – просвітлілий, тверезий… Привіз дружині й безробітним дітям – кожному – по мобільному телефону; тепер Льоня з ріднею спілкується частіше. По приїзді в село почувався спокійно та впевнено: казав, що батько, дякувати Богу, ще ворушиться. Мешкають вони вдвох, у просторому приватному будинку. Чомусь Льоня нікого не гукав до себе - ні жінку, ні дітей; навіть мови про це не заводив. Мабуть, боявся, що вчорашнє безпросвіття увірветься в його нове гамбурзьке існування, та й знову, як колись, поглине без вороття – так нетривка трясовина затягує дрижачу ногу…
Нинішнього літа, при зустрічі з колишнім земляком, який знову навідав рідне село, Фріц наважився йому відкритись: показав фотографію свого рідного батька. Попросив копію взяти з собою: а ну, як раптом?.. Льоня делікатно не відмовив… А сьогодні розповів по телефону, що в Берліні збираються створити громадську організацію - «Байстрята фатерлянду». Там буде зібрана найповніша база даних - про дітей, нагуляних від німців на окупованих територіях. Це допоможе людям, що натерпілись – і від чужих, і від своїх - віднайти німецьких родичів.
Фріц, Федір Костянтинович, важко опустився на стілець. Так, Льоню, це добра новина, дякую. Так, можливо, ще й виплати будуть - коли те «байстря» зуміє довести, що воно таки справді – «байстря»… Я, мабуть, ніколи про себе нічого не доведу, та й не потрібні мені їхні гроші… Так, Льоню, я все ж чекатиму на адресу - хай тільки ті «Байстрята» зареєструються офіційно… Усе буде добре, друже… В нас усе буде добре!
Федір Петренко, на давнє прізвисько Фріц, упіймав себе на тому, що – чи не вперше за довге життя – промовив до когось слово «друг»…




2009р.

Усе своє довге життя дід Коля мріяв про велику сцену. Ага, саме так: про всенародну увагу, аплодисменти і велетенські пахучі букети!
Дід був невиправним оптимістом, то й не дивувався сам собі – чому, коли все ближче до життєвого фіналу і через сивини давно вже став справжнім блондином, чому і досі та мрія не покидала його.
Він ніколи не був лідером, хоч у душі часом вирували такі пристрасті!.. Та обережний Колько міцно тримав їх у собі, так, про всяк випадок. На його віку часи траплялися різні, та більше – непевні.
Довелося колись спостерігати, як організатора бунту на їхньому заводі забрала бригада «психушки». Відтоді чоловік утямив: безпечніше бути в тіні. Але, попри ту сіру “тінь”, його нестримно вабила сцена, мистецтво…
Нікому й невтямки, що поруч живе ось така людина: в душі - великий артист! На вигляд Колько – не дуже примітний, щупленький дідусь. Раніше, у свої далекі п’ятдесят, він виглядав погано, і йому давали більше років, ніж було насправді. І чому так? Адже не пив і не курив. Мабуть, клята обережність наклала свій відбиток. Чи, може, то його нереалізована мистецька мрія прорила глибокі, як сценічна оркестрова яма, зморшки…
А тепер, після семи десятків, він раптом зупинився у своєму старінні. І розцвів, мов сад, буйним пелюстковим чубом. Не соромлячись своєї несхожості з іншими старими, дід плекав і леліяв своє довге хвилясте волосся. Через те став страшенно схожим на поета чи художника, ото аби ще де дістати яскравого шалика!.. Та ні, на таку провокацію діда вже б точно не вистачило, в цьому питанні в нього давні комплекси: ніколи не міг собі дозволити ніяких шийних хусточок, та ба - навіть краватки. Дід був заводським пенсіонером, ветераном праці, простим роботягою, а такі, як він, “заводські”, краваток не носили. Це було гарним тоном хіба для директора чи начальника зміни.
Колько завжди носив свої «святкові» сорочки застібнутими під саму горлянку: верхній ґудзик тиснув на кадик, але дідові уявлялося, що це і є «святково». Досить того, що й так усе життя ходив розхристаним: у цеху колеса катав – було спекотно, спецівка мокла, то нащо ж та сорочка. Вдома колупався в городі, або рубав дрова – то вбирався у вилинялу, «нежалку» майчину…
Як глянеш на діда – по всьому видно, що той має усі зовнішні дані для кар’єри артиста. Ну, хіба не вистачає “дрібнички”: за Кольком не помічалося… ніяких талантів. Ні-до-чо-го! А от нестримного бажання мати свою публіку – по вінця.
Колись, у шкільному дитинстві, учня Миколку покарала піонервожата – за те, що невиразно декламував рядки:
Сонечко світить, та все звідтіля –
від Сталіна - батька, з Москви, із Кремля…
Хлопчик ріс серед таких безкінечних степів, що їм і за горизонтом кінця не було… Звик бачити світанок, який ставав над світом прямісінько в його рідному селі, за мілководдям, і звідти однаково близько – як до дрібної риби, так і до вранішнього сонця… То оцей хлопчик Миколка ніяк не міг уявити небесне світило, що сяє не “над”, а якось неправильно – прямісінько «із»: із Москви, з невеселого Кремля… Добре, що Колько не промовив тоді нічого з того, про що думав… Коротше, з декламацією віршів не судилося. Отже, шкільна організаторка не кращим чином вплинула на учня: він вирішив, що взагалі не здатний до читання віршів. А може, просто вірші потрібні були інші?.. За інших обставин і для іншого свята. Хоч, звісно, у далекому дідовому дитинстві всі свята починалися і завершувалися з іменем того, хто керував світанком і сонцем…
Сидячи тепер біля телевізора, та споглядаючи, як він казав, «сучасну естраду», дід Коля втямив собі отаке: неважливо, що ти безголосий та безталанний, а важливо, як ти себе подаси, у якій обгортці. Он, глянь на нинішніх «зірок». Дівчаток. Намішали всього та побільше: волосся, губів і цицьок… Тільки от дивина: артистки для такого пишного «кулешу» беруть каструльку (чи то пак суконьку!) мілкеньку-мілкеньку, куценьку-куценьку! Неначе той клаптик матерії в сільпо за останнього купона куплений, за часів далекої «перестройки»… Треба вміти бути сміливим, а, отже, розкутим! І дівчаткам це вдається - ще краще, ніж співати!
А дід Коля, як уже тут згадувалося, завжди був занадто обережним.
За часів його молодості існувала така мода: хлопці на велосипедах (або й пішки) з одного краю села поспішали на протилежну сільську околицю. А ну, як там дівки кращі, ніж на їхній вулиці?.. Свої, сусідські, були ж їм як рідні сестри: всі пам’ятали одне одного сопливими, без штанців і платтячок. Сусідських щоденно бачиш у домашніх умовах, з викалясами брудних малюнків на репаних п’ятах і вище: такі «художества» залишала по собі пилюжна грунтова дорога. Спекотний вітер гнав по ній «кýряву» – хмару пилюки. А земляний «візерунок» на ногах називався “кýрята”. Коли ото відмиєш таку «красу» водою, бажано засцяти тріщини та подряпини - аби гоїлися скоріше…
Отож, між Миколиних друзів-парубків побутувала думка: ну, хіба ж хто шукає наречених серед своїх? Ні, треба обов’язково бігти на далеку вулицю, а ще краще – у дальнє село. Бо там уже точно – підросло й на тебе чекає: загадкове, незнайоме і привабливе… Ну, куди тим сусідкам!
Якось Колик теж зібрався на пошуки кохання. На велосипеді. І таки знайшов! Та… виникла деяка перепона. Один пацан, сусід Миколиної обранки взявся вимагати з “жениха” “могорич” – пляшку самогону з закускою. Такою була традиційна розвага сільських парубків, що мешкали поруч з красунями. Можна сказати, “ліричний сусідський рекет”…
Коля через свою обережність (читай “боягузтво”) тоді сильно постраждав. Без протесту привіз “могорич”, а далі, як і годиться, довелося давати ще і ще… Коли ж нахаба-сусід почав кривлятися, погрожуючи, що відбере велосипед, юнак перелякано відступився від ледве набубнявілої мрії…
Пізніше знайшов собі іншу кандидатуру - худеньку, бліденьку…просто «ніяку» дівчину. У неї по сусідству не водилися шкідливі “добродії”. А хоч би хто з хлопців і жив поряд, то не наважився б відбити у непримітної «мишки» єдиного кавалера. Така вже у них сусідська солідарність…
Мрія про яскраве сценічне життя стійко асоціювалася з «женітьбою» на яскравій жінці. І те, й інше було для Колі недосяжним…
Сіра ззовні дружина і в середині виявилася сірою. Отак думав про неї цілих сорок років, допоки існувала їхня сім’я. А він же так хотів відкритися, розповісти про потаємне… Бувало, поривався притримати жінку біля себе, постояти удвох під старою грушею: диви, які бездонні зорі, який чудовий літній вечір!.. А вона: відчепись, у хаті дитина плаче… І співати хотів – для неї. А там, розмірковував, якщо дружині сподобається, він знайде сміливість піти в художню самодіяльність… А дружина йому знову: відчепись, “нема голосу, ні слуху, чим ти будеш припівать?”…
Воно, може, й насправді було так, розмірковував тепер дід. Але ж вона не мала права говорити про це в лоб! Для нього сім’я – це коли чоловік і жінка – заодно. Спільники. Ні, єдиний організм! Одна половинка не повинна ображати іншу, бо тоді ж всьому організму боляче… Правда, у своїх роздумах чоловік чесно зізнавався й не забував, що й сам власною дружиною теж ніколи не захоплювався. А захоплення - то неодмінна умова поведінки подружжя – коли вже воно надумало творити справжню сім’ю.
Совісний дід з печаллю згадував, якою негарною, несяючою, бляклою була його дружина. Чи така вже вродилась, чи то все через нього?... Певно, не додав їй чогось у спільному житті, раз вона за сорок літ заміжжя так і не розквітла. Померла засушеним, безколірним пуп’янком…
На восьмому десятку, таємно і трохи соромлячись, дід не почувався на свої роки. У нього душа молодша за тіло, і йому дуже подобається молодцювата, язиката Фроська. Природно, що вона мешкає не по сусідству – бо Колько й досі сповідував юнацький принцип: з сусідками - ніякої лірики! З ними можна дозволити собі покректати, поскімлити, пожалітися, або випитати в бабів якогось лікувального народного рецепта. Але мріяти про сусідку як про жінку?.. Ні, такі думки - тільки стосовно Фроськи з далекого кутка. Здається, що в неї, такої веселої та балакучої, ніколи й нічого не болить. Фроська не може бути старою і хворою!
Мудрий дід все ж розумів, що мріяти про загадкову «наречену», мабуть, значно приємніше, ніж жити з нею під одним дахом. Напевне, і в неї вечорами скриплять натруджені коліна, і вона, як і інші її ровесниці, мастить себе чимось ефективним, та дуже смердючим… «Мріяти» все ж краще, ніж «мати», міркував старий, бо так довше не розчаруєшся. Може, щасливим і помреш - з усмішкою на устах, згадуючи цицькату, недосяжну Фроську… Та, з іншого боку, дід знав, що самотність для старої людини ще згубніша, ніж всілякі розвінчані мрії…
Кохана Фроська й не уявляла собі, що хтось там на неї нерівно дихає.

... От халепа, якийсь дурень вигадав “свято” – День людей похилого віку! Ви вдумайтесь у таке формулюваннячко, та хто ж захоче ствердно кивнути: «Це - моє свято!..». Від світанку дід «кипів» і «кип’ятився», а пар випустити було ні на кого… Це ж треба, до чого дійшов: гукають! Діти-школярі за дорученням влади прибігали, запросили на концерт, і йому здалося, що все село насміхається: ну то як, старий пеньок, чи йтимеш святкувати…свою самотню старість?! Та на таке “свято” навіть Фроську не запросиш – образиться. А може… і до неї прибігали?! Запрошували?! Ну… то й добре, не тільки ж йому слухати той дурнуватий концерт.
Випрасував вихідну сорочку, одягнувся, застібнув гудзики під самісіньку шию… Сердився дід, але на сільську площу ретельно збирався. О, він би лаявся ще дужче, якби його на те місцеве “шоу” та не покликали!
Колько, звичайно, розумів, що й на вигляд, і за паспортом він таки справді «людина похилого віку». Отже, треба йти. Та й Фроська… Напевно, теж на пенсіонерську “тусовку” прийде. Ну, звісно, треба йти!

… Музичні номери були філігранно-звичними: ровесниці діда у вишитих сорочках співали знайомих з дитинства пісень – у них виходило не краще й не гірше за тих, хто сидів у залі. Та все ж пісні зі сцени звучали по-особливому, бо і вдягнені співачки теж по-особливому, і он як вивищилися над усіма – вони ж бо артистки! А підведені очі та нарум’янені щоки чого варті! В таких літах та отако вийти в крамницю за хлібом… Засміють! А тут, на святі, навпаки, всі їхнім макіяжем милуються…От що воно значить - «сцена»!
Дід Коля відчайдушно заздрив. І раптом відчув, що відкладати вже нема куди: якщо й далі тягти з Фроською та з омріяним мистецтвом… точніше, з мистецтвом та омріяною Фроською, то й життя на ці дві пристрасті не вистачить…Він піднявся з місця, порушивши традиційну передбачуваність сценарію. Попросив слова. Ведуча здивувалась, але слово надала.
– Дорогі товариші! – стоячи на сцені, відчув, як з переляку ходором заходили холоші. – Д-дозвольте привітати вас з днем людей… нашого віку! Я бажаю… хай не потрібні вам будуть врачі, сонечко світить, щебечуть грачі!
В залі активно заплескали. Навіть ті, хто погано чув, упіймали, що сказано щось небуденне.
– Ой, молодець, дядьку Миколо, самі склали? – крикнув хтось із молодших. З переляку не впізнав хто, але хтось таки свій, бо в залі чужих не було.
“Що я склав?.. - не второпав дід. – А, оце: “врачі” – “грачі”!.. Та я вам такого добра ще купу наскладаю!”. А в голос продекламував:
– Сьогодні , в цій залі, в цей радісний час,
звучатиме пісня, Фросино, для Вас!
Зала… вмерла. Лиш кліпнула наостанок у бік спантеличеної Фроськи! “Артиста” це ще дужче підбадьорило: хай дивляться, йому не заздрісно, і він зовсім не ревнує! Фросина - відеоряд, а він – як у кліпі – голос за кадром…
І дід заспівав. Всі заворушились, заусміхались. А говірка Фрося раптом проковтнула свою балакучість…
…Дід Коля вже не один повертався зі свята - крокував під руку з коханою подругою. Для земляків вони віднині були «парою», бо Фросьчиним сусідкам у перших рядках тієї «дебютної» пісні вчулося палке любовне освідчення.
Поряд із предметом своїх зітхань він наче б то мав уже почуватися щасливим. Та… щось заважало. Мідяки думок вилітали через діромаху його дивовижних почуттів. Дід наче б то в толок посміхався, і в лад бесідував, а голова варила зовсім іншу юшку… Ну, що тепер про предмет своїх зітхань турбуватися, коли ця жінка й так уже – його! Куди Фроська дінеться, зійдуться – будуть жить… А от рима!.. Точно, ось вона - та примхлива дама, якій віднині дід Коля хотів годити.
“Підожди-підожди… А чи щебечуть… “грачі”?.. Граки, тобто. Ось попитаю свого сусіда. Він сорок років біологію в школі викладав, повинен знати.”
А щаслива Фроська й уявлення не мала, що поруч неї чимчикував майбутній поет…

1.10.2005. (День людей похилого віку)