Надії Ананіївні Вовк і Тетяні Дмитрівні Ляшенко присвячую

В хаті тихо. Годинник - древній зморщений дідок - давно упав у летаргічний сон; колись задерикуваті вуса-стрілки повисли мотузками перед відміткою «о пів на шосту». Є ще один годинник - облуплений настінний, без гирьки і без зозульки. Теж мовчить.Вряди-годи озивається мобільний телефон (подарунок дітей). Баба Тетяна радіє йому, як живому: і розмовляє з ним, і погладжує... Розмовляє саме з телефоном, а не з тими, хто дзвонить. Бо не завжди втрапляє на потрібну кнопку: і пальці - як задубілі, і очі майже не бачать…
Самотньо. Діти та онуки - хороші. Мають лиш один «недолік»: вони молоді і в них є власні інтереси, які з бабиними рідко перетинаються. Добра бабуся прекрасно їх розуміє. А тому стара ніколи не жаліється їм на свою самотність чи безпомічність. Адже від того, що онучка не піде на побачення, а проведе вечір з нею, крадькома поглядаючи на свою мобілку - від того бабуся щасливішою не стане… Краще вже сісти на самоті та вкотре розглядати нутрощі вилинялого плюшевого фотоальбому. Отак, взяти до рук лупу і, наче вправний рибалка свою здобич, виловлювати з пожовклих світлин дорогі обличчя…
Ура, хтось прийшов. Кажуть: бібліотекарі… А Тетяна Петрівна пам'ятає своїх бібліотекарів – тієї пори, коли була молодою і працьовитою вчителькою.Коли це було?.. Легко обмірковувати, що таке молодість, коли тобі вже заскочило за вісімдесят. Тепер, з висоти пташиного польоту прожитих літ, і шістдесят років видаються молодістю….
Свого часу ця вчителька за висловом рідної онучки, була «продвинута», а як для села - то й взагалі, новаторка… У повоєнних Підгірянцях, курними вулицями, ходило диво дивне – шкільні вчительки. Їх бездоганний зовнішній вигляд загадково відрізнявся від вигляду інших сільських жінок. Такої моди учні вдома не бачили… У передчасно постарілих матерів, яким у спаленому німцями селі випало стати основною тягловою силою, одяг був куди гірший, ніж в учительок. Сірий, мішкуватий, одноманітний… А жінки, що працювали в школі – то «інтелігенція»: зарплатня в них мізерна, зате одягалися… як артистки із трофейного, без перекладу, кінофільму! Може, коли й недоїдали, і чай пили не «вприкуску», а…«вприглядку» (це коли мішечок з цукром лежить на столі, але вчительки чаюють, на нього лиш поглядаючи… А цукор лежить саме в мішечку - не в цукерниці – щоб зайвий раз не спокушатися). Бувало по-всякому, та на новий відріз матерії вряди-годи грошей вистачало. Влітку шкільні модниці старанно готувалися до нового навчального року: шили власноруч або у сільських модисток; викручувалися, як могли, зате який був результат!.. Тремтяча лупа вихоплює з пітьми років пожовкле колективне фото: ось Тетяна Петрівна у своїй, пам’ятній для багатьох учнівських поколінь, блузці – з підставними плечиками, а під шиєю приколоте її, не менш знамените, «жабо». На тій світлині колега, що стоїть зліва, одягнена в картату спідницю -«шотландку»; з перетягнутою тонким ремінцем талією вона дивно схожа на мідний шкільний дзвінок… А інша вчителька - у крепжоржетовій сукні. Це вбрання ніби жило окремим від господині життям: сором’язливо тріпотіло на вітрі, привабливо здригалося при найтихішій жіночій ході… А ще вчительки робили собі «кучері» і підводили губи. І тоді вони, всі як одна, раптом ставали схожими на кінозірку Любов Орлову!
А щодо новаторства... Тетяна Петрівна протоптала доріжку до перукарні райцентру (за вісім кілометрів від села). Раз на тиждень ходила туди пішки – щоб зробити манікюр! Нечуване для сільських жінок заняття…То було щотижневе маленьке свято – крихітні, блідо-рожеві, лаковані килимки, що встеляли кожен округлий нігтик!..
…У «критичні» сорок років, на ранок після своїх іменин, Тетяна Петрівна прокинулася - а нічого страшного не сталося! Усе, як і вчора…Страшне залишилося далеко позаду, в роках «остарбайтерства», коли в чужинському краю гнула спину на ненависну німкеню, похмуру стару діву. Тоді від голоду та непосильної роботи дівчину хилитало в різні боки. Якось відпросилась у своєї господині до сусіднього села, побачитися з землячками. Добравшись до них, була приємно вражена умовами, в яких жили дівчата. Вони мали окрему кімнату, справжню постільну білизну, людську їжу. Нормальні умови праці. Отакі були ті німецькі господарі, що тримали у себе юних остарбайтерок…А ще в тому німецькому селі невільниця Тетяна мала подругу – Поліну, яка жила на сусідній вулиці. Хазяйка, фрау Герда, її наче б то й не ображала. Коли дівка голодувала, могла поцупити яйце в курки, чи зварену картоплину із свинячого корита - їй за те нічого не було, хоч гостроока фрау все помічала… Прийшло Різдво тисяча дев'ятсот сорок якогось року. Великодушна фрау Герда вирішила всадовити за святковий стіл і служницю Полю - разом з усіма своїми «герденятами».
Танули свічки, все пливло перед очима від запаху запеченої гуски… Герда вишикувала багатодітну сім'ю навколо «самобранки». Перш ніж сісти за святковий стіл, промовила вголос молитву, а потім наказала кожному скласти долоні - і молитися. Кожен - окремо, але - про одне. Про перемогу Рейху над Радянським Союзом. І тут українська дівчинка Поля внесла свою краплину - в ІНШУ ПЕРЕМОГУ (і хто його знає... може, десь на небесах, це справді було побачено і зараховано?..). Дівча стало товпигою коло різдвяного столу і вперто опустило руки додолу. Герда збуджено повторила: долоньку до долоньки!.. Поліні б виконати, що їй наказано, та й молитися собі: за те, щоб наші перемогли, та щоб батько додому живим повернувся... Так, ні, затялася: не буду я молитися! І руда фрау не витримала - нагрішила у такий день! Впилася випещеними пазурами в Полінину потилицю, смикнула щосили за благеньку кіску, ще й дала ногою відчайдушного копняка! І певно, щось сталося в цю мить у Всесвіті: схибила її щира, гаряча молитва... Бо новий рік виявився: для ходу Великої війни - переломним, для «руських» - переможним, а Гердин коханий Ганс, законний чоловік і люблячий багатодітний батько, посиротив того року сімох дітлахів, та й був похований десь у родючій, рідній Полиній землі...
Гості, значить, сьогодні прийшли: бібліотекарі… Кажуть, займаються краєзнавчою роботою. Ви, кажуть, Тетяно Петрівно, наша місцева знаменитість (так і сказали: «знаменитість» - як ото колись про Орлову!). Хочемо про вас нарис написати, у рукописний бібліотечний альбом. Або й у районну газету. Бо не так багато в селі (та де... у державі!) Заслужених вчителів України!
Вона старанно розповіла про себе; не оминула й війну, німецьке рабство… Чомусь і про Полю згадала. Може, тому, що її вже ніхто, окрім літньої подруги, на цім світі не згадає, бо не лишилося по ній нащадків, не встигла дівчина народити: перед самою Перемогою загинула на чужині… Тетяна Петрівна не посоромилася признатися про своє воєнне каліцтво: ще молодою надірвалася, німецьке сіно скирдуючи. А вже по війні, як вийшла заміж, то ледве двох дітей виносила. Потім довелося видалити матку… І якось так розмова потекла, що бабуся і про нинішні проблеми розказала. Про годинник з опущеними вусами… Та то не страшно: вона з пенсії собі новий придбає, але ж...
той, старий, буде наче зраджений! Він же колись піднімав їх з чоловіком до роботи, а синочків - до навчання…
А ще, дівчатка, є в мене телефон! Стаціонарний. Тобто... був. Місяць тому хлопці в спецівках біля двору щось мудрили, нові стовпи ставили, і телефонні дроти кинули тоді на землю. Я їх і не ховала: рідна вулиця, хто ж візьме?.. То тепер, у нас на вулиці, нові стовпи
стоять, а дроту нема - поцупили… Тепер буду просити владу - хай
допоможуть. Бо без телефону важко, а мобільним користуватися - я не
бачу...
Краєзнавці написали обіцяний біографічний нарис, і вже зібралися увічнити добру згадку про Заслуженого вчителя в рукописному альбомі. Аж бачать: чимчикує сухенька, із вчительською осанкою, бабуся – та прямісінько до них у бібліотеку…
- Дівчатка, прошу вас, виконайте мою просьбу... Оце ходила - і в селищну раду, і в райдержадміністрацію. Мало під
машину не втрапила, бо зір мене, стару, підводить… Просила, писала... Згадала, як ви мене «знаменитістю» називали! Твердили, що нечасто можна зустріти Заслуженого вчителя України… От я й подумала: може, я своїм високим званням рідній вулиці допоможу... А ті чиновники сказали, що їм байдуже, хто перед ними - чи заслужений учитель, чи артистка Орлова... Коштів на дріт нема, й не чекайте! Треба було старий дріт пантрувати, а не бути такою наївною… То ви, будь ласка, зробіть те, про що я вас прошу. Викиньте мене із вашого альбому. Не хочу бути «знаменитістю», коли немає поваги! Мої учні й так мене пам'ятають: он, на «Мерседесах», буває, підвозять… Маршрутчик Вася (колись такий важкий учень був!) ніколи з мене грошей не бере! Про здоров'я розпитує, та все дякує... Викиньте мене з альбому, нехай вони не читають. Обіцяєте?..
Мусили пообіцяти. А як баба за поріг – продовжили далі свою копітку роботу... Бо краєзнавче завдання було розпорядженням керівників державної адміністрації, які оце сьогодні й виставили «знаменитість» за двері.

2008р.