Усе своє довге життя дід Коля мріяв про велику сцену. Ага, саме так: про всенародну увагу, аплодисменти і велетенські пахучі букети!
Дід був невиправним оптимістом, то й не дивувався сам собі – чому, коли все ближче до життєвого фіналу і через сивини давно вже став справжнім блондином, чому і досі та мрія не покидала його.
Він ніколи не був лідером, хоч у душі часом вирували такі пристрасті!.. Та обережний Колько міцно тримав їх у собі, так, про всяк випадок. На його віку часи траплялися різні, та більше – непевні.
Довелося колись спостерігати, як організатора бунту на їхньому заводі забрала бригада «психушки». Відтоді чоловік утямив: безпечніше бути в тіні. Але, попри ту сіру “тінь”, його нестримно вабила сцена, мистецтво…
Нікому й невтямки, що поруч живе ось така людина: в душі - великий артист! На вигляд Колько – не дуже примітний, щупленький дідусь. Раніше, у свої далекі п’ятдесят, він виглядав погано, і йому давали більше років, ніж було насправді. І чому так? Адже не пив і не курив. Мабуть, клята обережність наклала свій відбиток. Чи, може, то його нереалізована мистецька мрія прорила глибокі, як сценічна оркестрова яма, зморшки…
А тепер, після семи десятків, він раптом зупинився у своєму старінні. І розцвів, мов сад, буйним пелюстковим чубом. Не соромлячись своєї несхожості з іншими старими, дід плекав і леліяв своє довге хвилясте волосся. Через те став страшенно схожим на поета чи художника, ото аби ще де дістати яскравого шалика!.. Та ні, на таку провокацію діда вже б точно не вистачило, в цьому питанні в нього давні комплекси: ніколи не міг собі дозволити ніяких шийних хусточок, та ба - навіть краватки. Дід був заводським пенсіонером, ветераном праці, простим роботягою, а такі, як він, “заводські”, краваток не носили. Це було гарним тоном хіба для директора чи начальника зміни.
Колько завжди носив свої «святкові» сорочки застібнутими під саму горлянку: верхній ґудзик тиснув на кадик, але дідові уявлялося, що це і є «святково». Досить того, що й так усе життя ходив розхристаним: у цеху колеса катав – було спекотно, спецівка мокла, то нащо ж та сорочка. Вдома колупався в городі, або рубав дрова – то вбирався у вилинялу, «нежалку» майчину…
Як глянеш на діда – по всьому видно, що той має усі зовнішні дані для кар’єри артиста. Ну, хіба не вистачає “дрібнички”: за Кольком не помічалося… ніяких талантів. Ні-до-чо-го! А от нестримного бажання мати свою публіку – по вінця.
Колись, у шкільному дитинстві, учня Миколку покарала піонервожата – за те, що невиразно декламував рядки:
Сонечко світить, та все звідтіля –
від Сталіна - батька, з Москви, із Кремля…
Хлопчик ріс серед таких безкінечних степів, що їм і за горизонтом кінця не було… Звик бачити світанок, який ставав над світом прямісінько в його рідному селі, за мілководдям, і звідти однаково близько – як до дрібної риби, так і до вранішнього сонця… То оцей хлопчик Миколка ніяк не міг уявити небесне світило, що сяє не “над”, а якось неправильно – прямісінько «із»: із Москви, з невеселого Кремля… Добре, що Колько не промовив тоді нічого з того, про що думав… Коротше, з декламацією віршів не судилося. Отже, шкільна організаторка не кращим чином вплинула на учня: він вирішив, що взагалі не здатний до читання віршів. А може, просто вірші потрібні були інші?.. За інших обставин і для іншого свята. Хоч, звісно, у далекому дідовому дитинстві всі свята починалися і завершувалися з іменем того, хто керував світанком і сонцем…
Сидячи тепер біля телевізора, та споглядаючи, як він казав, «сучасну естраду», дід Коля втямив собі отаке: неважливо, що ти безголосий та безталанний, а важливо, як ти себе подаси, у якій обгортці. Он, глянь на нинішніх «зірок». Дівчаток. Намішали всього та побільше: волосся, губів і цицьок… Тільки от дивина: артистки для такого пишного «кулешу» беруть каструльку (чи то пак суконьку!) мілкеньку-мілкеньку, куценьку-куценьку! Неначе той клаптик матерії в сільпо за останнього купона куплений, за часів далекої «перестройки»… Треба вміти бути сміливим, а, отже, розкутим! І дівчаткам це вдається - ще краще, ніж співати!
А дід Коля, як уже тут згадувалося, завжди був занадто обережним.
За часів його молодості існувала така мода: хлопці на велосипедах (або й пішки) з одного краю села поспішали на протилежну сільську околицю. А ну, як там дівки кращі, ніж на їхній вулиці?.. Свої, сусідські, були ж їм як рідні сестри: всі пам’ятали одне одного сопливими, без штанців і платтячок. Сусідських щоденно бачиш у домашніх умовах, з викалясами брудних малюнків на репаних п’ятах і вище: такі «художества» залишала по собі пилюжна грунтова дорога. Спекотний вітер гнав по ній «кýряву» – хмару пилюки. А земляний «візерунок» на ногах називався “кýрята”. Коли ото відмиєш таку «красу» водою, бажано засцяти тріщини та подряпини - аби гоїлися скоріше…
Отож, між Миколиних друзів-парубків побутувала думка: ну, хіба ж хто шукає наречених серед своїх? Ні, треба обов’язково бігти на далеку вулицю, а ще краще – у дальнє село. Бо там уже точно – підросло й на тебе чекає: загадкове, незнайоме і привабливе… Ну, куди тим сусідкам!
Якось Колик теж зібрався на пошуки кохання. На велосипеді. І таки знайшов! Та… виникла деяка перепона. Один пацан, сусід Миколиної обранки взявся вимагати з “жениха” “могорич” – пляшку самогону з закускою. Такою була традиційна розвага сільських парубків, що мешкали поруч з красунями. Можна сказати, “ліричний сусідський рекет”…
Коля через свою обережність (читай “боягузтво”) тоді сильно постраждав. Без протесту привіз “могорич”, а далі, як і годиться, довелося давати ще і ще… Коли ж нахаба-сусід почав кривлятися, погрожуючи, що відбере велосипед, юнак перелякано відступився від ледве набубнявілої мрії…
Пізніше знайшов собі іншу кандидатуру - худеньку, бліденьку…просто «ніяку» дівчину. У неї по сусідству не водилися шкідливі “добродії”. А хоч би хто з хлопців і жив поряд, то не наважився б відбити у непримітної «мишки» єдиного кавалера. Така вже у них сусідська солідарність…
Мрія про яскраве сценічне життя стійко асоціювалася з «женітьбою» на яскравій жінці. І те, й інше було для Колі недосяжним…
Сіра ззовні дружина і в середині виявилася сірою. Отак думав про неї цілих сорок років, допоки існувала їхня сім’я. А він же так хотів відкритися, розповісти про потаємне… Бувало, поривався притримати жінку біля себе, постояти удвох під старою грушею: диви, які бездонні зорі, який чудовий літній вечір!.. А вона: відчепись, у хаті дитина плаче… І співати хотів – для неї. А там, розмірковував, якщо дружині сподобається, він знайде сміливість піти в художню самодіяльність… А дружина йому знову: відчепись, “нема голосу, ні слуху, чим ти будеш припівать?”…
Воно, може, й насправді було так, розмірковував тепер дід. Але ж вона не мала права говорити про це в лоб! Для нього сім’я – це коли чоловік і жінка – заодно. Спільники. Ні, єдиний організм! Одна половинка не повинна ображати іншу, бо тоді ж всьому організму боляче… Правда, у своїх роздумах чоловік чесно зізнавався й не забував, що й сам власною дружиною теж ніколи не захоплювався. А захоплення - то неодмінна умова поведінки подружжя – коли вже воно надумало творити справжню сім’ю.
Совісний дід з печаллю згадував, якою негарною, несяючою, бляклою була його дружина. Чи така вже вродилась, чи то все через нього?... Певно, не додав їй чогось у спільному житті, раз вона за сорок літ заміжжя так і не розквітла. Померла засушеним, безколірним пуп’янком…
На восьмому десятку, таємно і трохи соромлячись, дід не почувався на свої роки. У нього душа молодша за тіло, і йому дуже подобається молодцювата, язиката Фроська. Природно, що вона мешкає не по сусідству – бо Колько й досі сповідував юнацький принцип: з сусідками - ніякої лірики! З ними можна дозволити собі покректати, поскімлити, пожалітися, або випитати в бабів якогось лікувального народного рецепта. Але мріяти про сусідку як про жінку?.. Ні, такі думки - тільки стосовно Фроськи з далекого кутка. Здається, що в неї, такої веселої та балакучої, ніколи й нічого не болить. Фроська не може бути старою і хворою!
Мудрий дід все ж розумів, що мріяти про загадкову «наречену», мабуть, значно приємніше, ніж жити з нею під одним дахом. Напевне, і в неї вечорами скриплять натруджені коліна, і вона, як і інші її ровесниці, мастить себе чимось ефективним, та дуже смердючим… «Мріяти» все ж краще, ніж «мати», міркував старий, бо так довше не розчаруєшся. Може, щасливим і помреш - з усмішкою на устах, згадуючи цицькату, недосяжну Фроську… Та, з іншого боку, дід знав, що самотність для старої людини ще згубніша, ніж всілякі розвінчані мрії…
Кохана Фроська й не уявляла собі, що хтось там на неї нерівно дихає.

... От халепа, якийсь дурень вигадав “свято” – День людей похилого віку! Ви вдумайтесь у таке формулюваннячко, та хто ж захоче ствердно кивнути: «Це - моє свято!..». Від світанку дід «кипів» і «кип’ятився», а пар випустити було ні на кого… Це ж треба, до чого дійшов: гукають! Діти-школярі за дорученням влади прибігали, запросили на концерт, і йому здалося, що все село насміхається: ну то як, старий пеньок, чи йтимеш святкувати…свою самотню старість?! Та на таке “свято” навіть Фроську не запросиш – образиться. А може… і до неї прибігали?! Запрошували?! Ну… то й добре, не тільки ж йому слухати той дурнуватий концерт.
Випрасував вихідну сорочку, одягнувся, застібнув гудзики під самісіньку шию… Сердився дід, але на сільську площу ретельно збирався. О, він би лаявся ще дужче, якби його на те місцеве “шоу” та не покликали!
Колько, звичайно, розумів, що й на вигляд, і за паспортом він таки справді «людина похилого віку». Отже, треба йти. Та й Фроська… Напевно, теж на пенсіонерську “тусовку” прийде. Ну, звісно, треба йти!

… Музичні номери були філігранно-звичними: ровесниці діда у вишитих сорочках співали знайомих з дитинства пісень – у них виходило не краще й не гірше за тих, хто сидів у залі. Та все ж пісні зі сцени звучали по-особливому, бо і вдягнені співачки теж по-особливому, і он як вивищилися над усіма – вони ж бо артистки! А підведені очі та нарум’янені щоки чого варті! В таких літах та отако вийти в крамницю за хлібом… Засміють! А тут, на святі, навпаки, всі їхнім макіяжем милуються…От що воно значить - «сцена»!
Дід Коля відчайдушно заздрив. І раптом відчув, що відкладати вже нема куди: якщо й далі тягти з Фроською та з омріяним мистецтвом… точніше, з мистецтвом та омріяною Фроською, то й життя на ці дві пристрасті не вистачить…Він піднявся з місця, порушивши традиційну передбачуваність сценарію. Попросив слова. Ведуча здивувалась, але слово надала.
– Дорогі товариші! – стоячи на сцені, відчув, як з переляку ходором заходили холоші. – Д-дозвольте привітати вас з днем людей… нашого віку! Я бажаю… хай не потрібні вам будуть врачі, сонечко світить, щебечуть грачі!
В залі активно заплескали. Навіть ті, хто погано чув, упіймали, що сказано щось небуденне.
– Ой, молодець, дядьку Миколо, самі склали? – крикнув хтось із молодших. З переляку не впізнав хто, але хтось таки свій, бо в залі чужих не було.
“Що я склав?.. - не второпав дід. – А, оце: “врачі” – “грачі”!.. Та я вам такого добра ще купу наскладаю!”. А в голос продекламував:
– Сьогодні , в цій залі, в цей радісний час,
звучатиме пісня, Фросино, для Вас!
Зала… вмерла. Лиш кліпнула наостанок у бік спантеличеної Фроськи! “Артиста” це ще дужче підбадьорило: хай дивляться, йому не заздрісно, і він зовсім не ревнує! Фросина - відеоряд, а він – як у кліпі – голос за кадром…
І дід заспівав. Всі заворушились, заусміхались. А говірка Фрося раптом проковтнула свою балакучість…
…Дід Коля вже не один повертався зі свята - крокував під руку з коханою подругою. Для земляків вони віднині були «парою», бо Фросьчиним сусідкам у перших рядках тієї «дебютної» пісні вчулося палке любовне освідчення.
Поряд із предметом своїх зітхань він наче б то мав уже почуватися щасливим. Та… щось заважало. Мідяки думок вилітали через діромаху його дивовижних почуттів. Дід наче б то в толок посміхався, і в лад бесідував, а голова варила зовсім іншу юшку… Ну, що тепер про предмет своїх зітхань турбуватися, коли ця жінка й так уже – його! Куди Фроська дінеться, зійдуться – будуть жить… А от рима!.. Точно, ось вона - та примхлива дама, якій віднині дід Коля хотів годити.
“Підожди-підожди… А чи щебечуть… “грачі”?.. Граки, тобто. Ось попитаю свого сусіда. Він сорок років біологію в школі викладав, повинен знати.”
А щаслива Фроська й уявлення не мала, що поруч неї чимчикував майбутній поет…

1.10.2005. (День людей похилого віку)