Дожити треба ще до колосків
У сорок сьомому –
До нього ж так далеко...
Знов до гнізда не повернувсь лелека,
Зневірившись у доброті людській.
Дощі свинцеві тільки-но пройшли,
Громи гарматні щойно відгриміли...
Ми колосків збирати ще не вміли.
Ми, власне, ще до них не дожили.
Ми знали: є салати з лободи,
І сьорбали борщі із кропивою,
Присолені сльозою нескупою
І зварені на вогнищі біди.
...В те літо не гойдались колиски.
Село мовчало – поле гомоніло.
Так радісно,
Так золотавоспіло
На цілий світ сіяли колоски!

Легко писалися вірші до «сонячних» дат:
Слово до слова (дозволені зверху) –
В догоду
Тим, хто виводив народ на черговий парад,
Видаючи свою примху за волю народу.
Що ж бо тепер?
Де поділись високі слова,
Луджені рими і ковані знаки окличні?
Соцреалізм водянистою кров’ю сплива,
Глухнуть в агонії марення комуністичні…
Гавкають пси і пугукають древні сичі,
Змії сичать і течуть по камінню гадюки,
Й Січ невмируща на Хортиці сивій вночі
Вгору здіймає у січах порубані руки.
Дійсність така безнадійно солона й гірка –
Топиться радість в дніпровій сльозі повноводій.
Скільки ж тієї Вкраїни навколо могили Сірка,
Скільки ж тієї свободи в неволі народній?!

Казали: «Щастя не проспи…»
Я завжди рано прокидався,
Для всіх – щасливим прикидався,
А сам собі – тихцем: «Терпи…»
Терпи й зубами не скрипи.
Немає щастя? Все – омана?

Після біди Ленінакана
Шепчу я: «Горя не проспи…»

Я Рибаса пригадую слова:
«Хто хоче свята – той діждеться свята,
Коли душа заплаче й заспіва,
Ніким не клята і нічим не м'ята».
І що ж: Тарас Михайлович правий...
Оплакуючи втрати, я святкую
Свою надію,
Віру в день новий
І про майбутнє просто метикую:
Можливо, буду битий ще не раз,
Зазнаю і безчестя, і огуди,
Та серце, скам'яніле від образ,
Не винесу зобиджено на люди.
Свою біду в мовчання переллю,
Приколишу печалі, пригойдаю,
А свято особисте розділю
Між друзями.
І Рибаса згадаю.

Я зібрав у тісному застоллі
Давніх друзів, яких розгубив...
На застільному на видноколі
Сходить ранок такий голубий!
А за ним, голубим, первозданним,
По-дівочому сходить зоря
І на плечі Павленка Івана
Вишиванку льняну приміря.
Ой, Іване, навіщо ця згадка,
Як тебе вже на світі нема
І печальна твоя Мілуватка
Витирає сльозу крадькома?!
Ти не вибрав для себе дружини,
Щоб любила, плекала сім'ю
І носила гарячі жоржини
На холодну могилу твою.
Не діждався єдиної книжки
Своїх ніжних пісень степових,
І тепер вони схлипують нишком,
Що так швидко пішов ти від них.
Зажурюся. Зітхну мимоволі.
Зрозумію: все вигадав я.
І нікого немає в застоллі:
Тільки я та уява моя...

Люблю траву, бо виріс із трави,
Яка роситься і шумить над вами,
І совісно мені топтать її ногами,
Щоб не сполохати вітрів мажорні гами,
Якими за життя так упивались ви.

В густій траві мій пригасає крок.
Ви мовчите у камені і в криці
Неподалік Дніпра у весняній столиці,
Вкраїнці видатні осінньолиці,
На цвинтарі під вічністю зірок.

А по Вкраїні – ріки і стави
Між трав’яними дишуть берегами...
Під вигином крутим веселкової брами
Ви живете! Я не прощаюся із вами
Ні словом тихим, ні схилянням голови.

Запряжу я січня в сани
Та й поїду до Оксани:
За берези й осокори,
За високі крутогори,
За далекі перевали,
Де ми тяжко воювали,
Де ми смерть не вибирали
Й тисячами помирали…

Жде мене моя Оксана.
В неї серце – вічна рана.
Із-під чорної хустини –
Біле пасмо павутини…
Тихо-тихо я приїду,
На снігу не лишу сліду.
На Оксану подивлюся
І в Карпати повернуся…

Як рубали мою тополю,
Не чиюсь, а мою тополю,
Світ здригався тоді від болю,
Від її і від мого болю.

Як тополю мою зрубали,
Не чиюсь, а мою зрубали,
То неначе підпори впали,
Світові, вікові упали...

Посадив я нову деревину,
Не чужу, а свою деревину:
На безмежному полі долі –
Гомінкий пагінець тополі.

Бережу я свою тополину,
Не чужу, а свою тополину
Від сокири гостро-тупої,
Від бездушності нелюдської.

Не чужорідний ні для кого
Я в придінцевому краю.
Не відокремлюю від нього
Я біографію свою.
Не виміряється роками:
Де жив, чому й для чого жив…
Руками, серцем і думками
Я тут прописку заслужив.

…І принесли повістку.
Батько був у саду – яблуні садив.
Мати із копанки
дерев’яними цебрами
воду носила
Для поливу.
А я – я в серцях ув обох світивсь
Мрією про сина.
Батько заступом вдарив об груддя,
Застебнувсь на останнього ґудзика
І руками, що білим наливом пропахли,
Обох нас обняв,
І – пішов…
І над садом ще довго-предовго
Гойдалася музика
Його слів, його кроків –
У тиші осіннього дня.
Мати повнилась мною,
Мов сонечком білий налив,
Мати плакала гірко:
«Так рясно вродило – й без батька…»
Щедрик-липень, жалільник наш
і годувальник,
Налив
Меду повно-повнісінько в яблука-дзбанки.

В гумових чоботях і куфайці
(Іншого наряду не було)
Бігав я щовечора на танці
Навпрошки із хутора в село.
Танцювалось легко і натхненно –
В усібіч крутилася земля,
І дівча дивилося на мене,
Сяючи очима, звіддаля.
Модними тоді були фокстроти
В нашому глибинному селі.
Блискотіли гумові чоботи,
Вимиті до глянцю у Сулі.
І моя куфайка-розлітайка
Лопотіла синіми крильми.
Весело сміялась балалайка
Над моїми диво-чобітьми...
...Як давно зносились ті чоботи,
І фокстрот – уже анахронізм!
Серед мерзлоти
Й серед мерзоти
Живемо – клянем соціалізм.
Вірно все:
І голодно, і голо,
І, гляди, підемо босоніж,
І, дивись, в кричуще наше горло
Увіпнеться ненаситець-ніж,
І уп'ється крівцею твоєю,
Що просякла стронцієм давно...
По землі йдемо,
Прокляті нею,
Чи живі, чи мертві – все одно;
І чого йдемо,
Ніхто не знає,
І ніхто не відає,
Куди,
А крові, а крові прибуває –
Скоро буде більше,
Ніж води!
І ридає ридма балалайка
По Сибірах та по Колимах,
Що ота куфайка-розлітайка
Нам, обдертим, вже не по зубах;
Що сьогодні й танці – вже не танці,
І пісні теперки – не пісні,
Що не тонуть в горілчаній склянці
Думи наші чорні й навісні...
Господи!
До нашої господи
Ти не йдеш і янголів не шлеш.
Вироджені нації-народи
Ти простиш чи, може, проклянеш?
Боже,
Наше дійство зловороже
Нас все глибше й глибше поглина...
Чим скінчиться це,
Ти знаєш, Боже,
І мовчиш,
І в тім твоя вина.

Все ви нерви лоскочите,
Попіл ворушите сивий.
Що було – відбуло
І густим бур’яном поросте.
Світ сьогоднішнім днем –
Без війни та розрухи –
Щасливий,
І не треба освячувать те,
Що насправді для нас
Не святе!
І не треба молитись
На ідола в камені й бронзі,
Що стоїть на кістках України –
Святої землі!
Побивається чайка
При битій чумацькій дорозі:
В неї туга в очах
І невицвіла кров на крилі...

Живу в незалежній державі –
Свої в мене сльози і сміх.
Росії обійми тужаві
На горлі й на ребрах моїх.
Затруєну воду дніпрову,
Привласнивши,
П’ю досхочу
І рідну прабатьківську мову
Лелію, мов кволу свічу.
Сусіди зі мною ласкаві –
Не гребують хлібом моїм,
Хоч сам я у власній державі,
Бува, недоп’ю й недоїм.
Надії мої нелукаві:
Чужого не хочу,
Аби
Не знати в новітній державі
Старої,
як вічність,
ганьби!

Ти мене прийняло, не питаючи роду і племені,
Всиновило блукальця, взяло під надійне крило,
Приживилось коріння моє на донбаському кремені,
Проросло вглибину і в пласти віковічні вросло.
Зі своєї любові ніяких вигод не визискую,
І коли звідусюди я друзів у гості зову,
Не хвалюся нічим –
Лиш хіба що своєю пропискою
На луганській землі,
Де нелегко й непросто живу.

Зоряно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Плещуться зорі в Дінці, у Дніпрі і Дністрі...
Зірці твоїй до моєї летіти зорі
Рано, Зоряно, ще рано...

Схід запалав так багряно, горянко Зоряно!
Зблисла сльоза на холодній дівочій щоці...
Плакати на чоловічій ослаблій руці
Рано, Зоряно, ще рано...

Сонячно як на Вкраїні, горянко Зоряно!
Виростуть крила – лети в голубу далину...
В коси твої заплітати мою сивину
Рано, Зоряно, ще рано...


1993

1
Моя душа була така безгрішна,
Така промінна,
Мов зоря горішня.
Ходила на виду, по видноколу,
Не раз, не двічі падала додолу.
Було, що і згасала під золою,
Та не ставала жовчною і злою.
Сміялися і плакали над нею –
Але й тоді лишалася душею:
Гріховною –
Без тьми гріхопадіння,
Святою –
Без фальшивого світіння.


2
Моя душа була така правдива.
Задивлена в дива.
Сама – як диво.
Протестом по-смертельному боліла.
Чорніла, наче вугіль,
І біліла
Вишневим цвітом, снігом, сивиною.
З веселої робилася сумною.
Вона пручалась, гнівалась, мирилась,
Але навпіл – не вміла! – не ділилась
На дві неправди,
Зв’язані брехнею,
На дві брехні,
Возведені в ідею.


3
Моя душа була така печальна,
Мов лебедина пісня розлучальна:
Вона кружляла безтілесним птахом
Над іншим птахом,
Що зробився прахом,
Над шляхом вороним, непроходимим,
Над рідним домом, що розвіявсь димом.

Моя душа, обпалена війною,
Не пропадай, не розминайсь зі мною!