В гумових чоботях і куфайці
(Іншого наряду не було)
Бігав я щовечора на танці
Навпрошки із хутора в село.
Танцювалось легко і натхненно –
В усібіч крутилася земля,
І дівча дивилося на мене,
Сяючи очима, звіддаля.
Модними тоді були фокстроти
В нашому глибинному селі.
Блискотіли гумові чоботи,
Вимиті до глянцю у Сулі.
І моя куфайка-розлітайка
Лопотіла синіми крильми.
Весело сміялась балалайка
Над моїми диво-чобітьми...
...Як давно зносились ті чоботи,
І фокстрот – уже анахронізм!
Серед мерзлоти
Й серед мерзоти
Живемо – клянем соціалізм.
Вірно все:
І голодно, і голо,
І, гляди, підемо босоніж,
І, дивись, в кричуще наше горло
Увіпнеться ненаситець-ніж,
І уп'ється крівцею твоєю,
Що просякла стронцієм давно...
По землі йдемо,
Прокляті нею,
Чи живі, чи мертві – все одно;
І чого йдемо,
Ніхто не знає,
І ніхто не відає,
Куди,
А крові, а крові прибуває –
Скоро буде більше,
Ніж води!
І ридає ридма балалайка
По Сибірах та по Колимах,
Що ота куфайка-розлітайка
Нам, обдертим, вже не по зубах;
Що сьогодні й танці – вже не танці,
І пісні теперки – не пісні,
Що не тонуть в горілчаній склянці
Думи наші чорні й навісні...
Господи!
До нашої господи
Ти не йдеш і янголів не шлеш.
Вироджені нації-народи
Ти простиш чи, може, проклянеш?
Боже,
Наше дійство зловороже
Нас все глибше й глибше поглина...
Чим скінчиться це,
Ти знаєш, Боже,
І мовчиш,
І в тім твоя вина.

1993

(с) Низовий Іван Данилович
«І калина своя, і тополя» (поезії)
Донецьк: Донбас. – 1993. – 80 с. – С. 14 – 16