Автори /
Олег Завадський (1968)
|
Огляди ⁄ Переглянути все відразу
•
Пробудження
•
* * *
•
Ця земля
•
Мольба
•
Тепер і тут
•
Дар
•
* * *
•
Щемливий спогад
•
* * *
•
* * *
•
1991 - 2012
•
Нічне пророцтво
•
Літній вечір
•
Усохла груша
•
Жага помсти
•
Осінній благовіст
•
* * *
•
Логіка життя
•
Життєве коло
•
Хвилі
•
Вдова
•
Яблунева чума
•
Монолог осіннього листка
•
Дві верби
•
* * *
•
Пришестя
•
* * *
•
Блудний син
•
* * *
•
На могилі брата
•
* * *
•
Різдво
•
Повернення
•
* * *
•
* * *
•
Жовтень
•
На село бабусі
•
Пам'ять
•
* * *
•
Стезя
•
Біла казка
•
Нав'язлива мрія
•
* * *
•
Суще
•
Спокуса
•
* * *
•
Втеча
•
* * *
•
Пізні холоди
•
* * *
•
Покликання
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Приснилось
•
Молитва трави
•
Закон
•
Ода яблуку
•
* * *
•
Претензійній дамі
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Натхнення
•
Спомин
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Заполоч
•
* * *
•
* * *
•
Косовиця
•
Дорога в гості
•
Злочин
•
* * *
•
Бабусі Олені
•
Слово
•
* * *
•
Зцілення
•
Клен
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Маги
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Апостоли
•
* * *
•
Зимовий ліс
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
* * *
•
Смерть мандрівника
•
* * *
•
* * *
•
* * *
Воскресне весною крига –
Проллється дощем з небес.
Проллється дощем з небес.
Ми сіра глина спалених осель,
Ми чорний попіл знищеного світу.
Ми чорний попіл знищеного світу.
Вторували до пекла свій шлях
І в степах полягли без відправи,
І в степах полягли без відправи,
Нехай легкою буде ця зима,
Хай благодатним буде наше літо,
Хай благодатним буде наше літо,
Вже літо бабине минає.
Та серед холоду й осмут
Та серед холоду й осмут
Цей віщий дар – немов прокляття,
Хоч нишком плач,
Хоч нишком плач,
Голодні пси шматують вечір,
І скімлять протяги в дворах.
І скімлять протяги в дворах.
За кожен рух, що став початком зла,
За кожне слово, сказане бездумно, –
За кожне слово, сказане бездумно, –
Ми доросли до мудрості і віри,
Свої літа поставивши на чати.
Свої літа поставивши на чати.
Дзвіниці душ ударили на сполох!
Олжа віків осипалась, мов тиньк, –
Олжа віків осипалась, мов тиньк, –
Тривкий туман. Роки, як віхи,
Стоять примарами в очу.
Стоять примарами в очу.
Все станеться так:
По заметах прийдуть посланці,
По заметах прийдуть посланці,
Збираю вишні у траві,
А пальці плутаються в стеблах.
А пальці плутаються в стеблах.
Стоїть в саду небіжчиця старенька.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
Її, зрубавши, спалять по зимі.
Іще не сталося. А ти,
Сльози ковтаючи вологу,
Сльози ковтаючи вологу,
Яка глибока неба височінь!
Яка п’янлива осені тверезість!
Яка п’янлива осені тверезість!
Ти чуєш, як пахне весна,
Як голосно пахне громами –
Як голосно пахне громами –
Вже й день збігає, наче мить.
Минає вік.
Минає вік.
Цей світ, на скалочки розбитий,
Вчимося полапки, самі –
Вчимося полапки, самі –
З моїх долонь
(від приязні за крок),
(від приязні за крок),
Відітхнули стіни:
слава Богу!
слава Богу!
Впало яблуко спіле
У пожухлу траву,
У пожухлу траву,
(засторога дитині)
Дупласті верби вклякли над водою,
Пороззявлявши з подиву роти:
Пороззявлявши з подиву роти:
Вона жива. І житиме неспішно,
Допоки світ стоїть,
Допоки світ стоїть,
Як гурман, дегустую повітря,
Відчуваючи присмак зими.
Відчуваючи присмак зими.
З його перелюбів-шалінь –
Щоніч до рана –
Щоніч до рана –
Так і є: не послухався ради,
За поріг – і кричи не кричи.
За поріг – і кричи не кричи.
Глибоким небом скреслого Дніпра
Пливе крижин білясте хмаровиння.
Пливе крижин білясте хмаровиння.
Щось маркітне в цьому реместві,
Не з утіхи йде йому початок.
Не з утіхи йде йому початок.
Творився день, погожий та морозний,
І падав сніг з далекої зорі.
І падав сніг з далекої зорі.
Коли зі слів пророчення святого
Зійде звізда на тлі біблійних драм,
Зійде звізда на тлі біблійних драм,
Пробігла по зубах моїх оскомина
Од яблук, що знадвору батько вніс,
Од яблук, що знадвору батько вніс,
Не бійся смерті.
     Це життя
     Це життя
Протуберанцем чистим і сліпучим
Твоя печаль зіниць моїх сягне.
Твоя печаль зіниць моїх сягне.
Од багать, що вересень покинув,
Пойнялись пожежами ліси.
Пойнялись пожежами ліси.
Заберіть мене, бабцю Уляно,
З перехрестя великих доріг:
З перехрестя великих доріг:
Нема гіпотез, подано лиш факти.
Не супереч, завчи собі і тям:
Не супереч, завчи собі і тям:
Гаталá промчало буйне літо
І, зігрівшись дрібкою тепла,
І, зігрівшись дрібкою тепла,
Молився ранок дзвонами церков –
І благовістом повнились квартали.
І благовістом повнились квартали.
Леле! – білий сніг на білім цвіті.
А, здавалось, літо незабаром.
А, здавалось, літо незабаром.
(жарт)
І знов ця тиша – знак біди.
Сюди
Сюди
Суєта суєт на марноті
Підганя квапливо нашу волю:
Підганя квапливо нашу волю:
Штрика спокуса пальцем попід бік,
Щоб язиком лизнув
Щоб язиком лизнув
Проживши вік, не думати про смерть.
Вона прийде нечутно і незримо,
Вона прийде нечутно і незримо,
Подався безбач, юлавий блудець,
У бéзвини гружавою багвою,
У бéзвини гружавою багвою,
Цибатий день вибрикує лошам,
Горобеням купається в пилюці...
Горобеням купається в пилюці...
В життя закоханий без міри,
Життям розп’ятий без вини,
Життям розп’ятий без вини,
Я не стану тобі обіцяти,
Що дістану із неба зорю,
Що дістану із неба зорю,
Незряче йшов до тебе, навмання,
На поклик твій крізь регіт стоголосий.
На поклик твій крізь регіт стоголосий.
Недогледів тебе. Чи забракнуло сил
Змайструвати човна для рожевих вітрил?
Змайструвати човна для рожевих вітрил?
Не зволікай! – за нами вже коса
Кладе в покоси трави запахущі...
Кладе в покоси трави запахущі...
На сніданок сонцю
Вже виспіли роси –
Вже виспіли роси –
Я відійшов.
Я вже не я, –
Я вже не я, –
Як пахли суницями губи й слова,
І звихрені леготом коси!
І звихрені леготом коси!
Живої тиші дайте хоч ковток,
Бо задихнусь у реві цього міста!
Бо задихнусь у реві цього міста!
Святим переймається дрожем
Все тіло. В церковці стоїм,
Все тіло. В церковці стоїм,
Моя земна прадавня віра
Сюркоче коником у травні,
Сюркоче коником у травні,
Намарне інквізиторський вердикт
Вигоював уми аутодáфе:
Вигоював уми аутодáфе:
В садку до гілки – сонечком на прузі –
Висить прикуте яблуко мале.
Висить прикуте яблуко мале.
Тобі ж і в березні осінньо –
Що на осонні, що вві сні.
Що на осонні, що вві сні.
(жарт)
Ця пізня осінь сонячної днини
Відлунює в пришерхлих калюжáх
Відлунює в пришерхлих калюжáх
Ще день за овидом куняє,
А вже корівок на луги
А вже корівок на луги
Зелена музика трави,
Блакитна музика небесна –
Блакитна музика небесна –
Нашпигую надіями серце:
Ще далеко мені до зими.
Ще далеко мені до зими.
Учеплюсь Пегасу в гриву
І без сумніву – вперед!
І без сумніву – вперед!
Стрімка ріка в шалений спокій плеса
Несе холодні спогади снігів...
Несе холодні спогади снігів...
Блукає стежка ранішнім туманом.
І, щоб цей ліс ніколи не хворів,
І, щоб цей ліс ніколи не хворів,
Живи в мені затаєно і світло,
Не на моє ворожачи ім’я,
Не на моє ворожачи ім’я,
Наберу повні жмені кохання
Та й засію ним твій переліг.
Та й засію ним твій переліг.
Ця требна заполоч, як вічність:
Не прозирнуть, не осягти.
Не прозирнуть, не осягти.
Таке буває тільки раз...
Могутній Помисел тужавий
Могутній Помисел тужавий
Як Хома кликав перших півнíв,
Щоб забрали у панночки силу, –
Щоб забрали у панночки силу, –
Співають коси реквієм траві.
Мантачка, як смичок у скрипаля,
Мантачка, як смичок у скрипаля,
(жарт)
(монолог адепта джайнізму*)
Мов пси на місяць, виють по ночах
Булькатих жаб зелені легіони.
Булькатих жаб зелені легіони.
Сидить моє дитинство посивіле,
Плете вінки з голландської цибулі.
Плете вінки з голландської цибулі.
На Слово це звіром прокляття було
Накладено,
Накладено,
Навдивовижу світлі почуття
У цього небом звабленого сонця!
У цього небом звабленого сонця!
Зажуру віч здіймаю догори
І серця стук притишую півкроком.
І серця стук притишую півкроком.
Дерева теж, як люди, – не глухі.
Мене мій клен з півдумки розуміє.
Мене мій клен з півдумки розуміє.
Не стало Бога. Бог умер*.
І ви плекаєте надію,
І ви плекаєте надію,
Очей твоїх співають херувими,
І всяких слів доступніші, повір, –
І всяких слів доступніші, повір, –
Вже не думай про те і не мрій,
Що з’єднаються наші дороги.
Що з’єднаються наші дороги.
Скінчилось літо.
Коси віддзвеніли
Коси віддзвеніли
Свячені яблука на Спаса
В корзині бабця принесла.
В корзині бабця принесла.
Лиш мить одна – і згасне, відпала
Жага пізнань праістин велемудрих.
Жага пізнань праістин велемудрих.
Я вірю в це язичництво ночей,
У цей буддизм
У цей буддизм
Вицюркало літо цвіркунами,
До краплини вицюркало.
До краплини вицюркало.
Це ще не все.
Це тільки-но кінець,
Це тільки-но кінець,
Перестань, я звик до самоти,
Залюбки спілкуючись думками
Залюбки спілкуючись думками
«І в смерті є смерть –
це безсмертя,
це безсмертя,
О четвертій сторóжі вночі
Він до них підійшов по морю:
Він до них підійшов по морю:
Озирнись – наполохане літо
Лопотить молодими крильми.
Лопотить молодими крильми.
Це вміють лише дерева –
Скидати на зиму одіж.
Скидати на зиму одіж.
Це кіт-воркіт гостей наворожив.
Таки зумів же, бісове поріддя!
Таки зумів же, бісове поріддя!
Вже на березах – пасма сивини,
Сліпучо-жовті пасма вересневі.
Сліпучо-жовті пасма вересневі.
Ця любов – наче скабка у серці:
Засвербить, а почухати годі.
Засвербить, а почухати годі.
Не забарися! – вибухнула рань,
Пташиним співом бризнувши в обличчя.
Пташиним співом бризнувши в обличчя.
Я живий? – нічого не збагну:
Щойно смерть приходила по мене.
Щойно смерть приходила по мене.
Погода кепська: вітряно й дощить.
Цить,
Цить,
Вперед ногами винесли його.
Та не в таку збирався він дорогу:
Та не в таку збирався він дорогу:
Як два світи в безмежжі голубім,
Шукаєм одне одного не всує:
Шукаєм одне одного не всує:
Гречаним цвітом піниться душа,
Цюркоче в серці коників капела,
Цюркоче в серці коників капела,
Між пальці днів просочуюсь піском,
Перетікаю в інші сотворіння...
Перетікаю в інші сотворіння...
Огляди