На місцевій фабриці, де вирощувалися знамениті на всю країну блакитні мрії, одного разу трапився випадок. Сталося все несподівано. Коли в цеху вирощування блакитних мрій працівники поливали, прополювали і підгортали, у відділі пакування букетів щось пішло не так. Серед прийнятих, запакованих у скриньки з прозорим пластиковим верхом хтось зауважив фіолетові кольори.
− Дивіться! - гукнув майстер Голубінка, − В трьох коробках невідбраковано мрії- покручі!
Персонал заметушився. Прибіг захеканий начальник відділу Цибулько, доплямкуючи канапку, якою щойно полуднував. На ходу витираючи хусточкою рота, заревів:
- Хто черговий зміни?!
- Я-аа, − з кабінки оператора долинув тонький голосок оператора.
− І що це таке?!− розсерджено запитав начальник, тицяючи на браковані скриньки.
Оператор ковтнув слину і пропищав:
− Не моя вина, прошу пана, це все вирощувальний цех. Мені повідомили, що то − розпорядження пана Посміхайка, начальника вирощувальногшо цеху.
− Запросіть-но мені Посміхайка! − заволав Цибулько . Його обличчя розчервонілося як спіле яблуко. Тонкі ніздрі роздувалися, і з них невидимими клубами диму так і пихкало обурення.
Посміхайко з’явився дуже швидко. Манірно розтягуючи слова, почав пояснювати . Мовляв так і так, вже кілька місяців, як директор фабрики блакитних мрій пан Мотильський дозволив залучати в букети фіолетові види. Час від часу. Так би мовити, аби бути ближче до простих людей. Але, щоб не зіпсувати благородні блакитні сорти, вирішили не вирощувати фіолетові зразки на фабриці. А купувати їх за символічну винагороду у мешканців містечка, любителів-мрійників.
Начальник відділу слухав. Поступово його обличчя набувало природного кольору, а ніздрі перестали роздуватися. Тільки одна брова піднялася над оком, мабуть для того, щоб краще зрозуміти несподіваний поворот справ.
- Ну раз так, − врешті мовив Цибулько, − то мусимо це прийняти.
Всі розійшлися на свої місця праці, і відділ знову поринув у звиклий ритм. Але вже по обіді розмірнене дихання трудового будня знову перервали. До начальника відділу пакування букетів хтось постукав у двері.
− Прошу, заходьте, − гукнув той, не відриваючи очей від парперів.
В кабінет зайшов майстер Голубінка, а з ним тендітна панночка.
− Кхм, - кашлянув Голубінка, - Пане начальнику, тут таке... У відділ сортування тепер приносять фіолетові одиниці, тобто мрії. Ви вже знаєте, що так розпорядився пан Мотильський.
− Ну так , - пробурмотів Цибулько і глипнув на відвідувачів поверх окулярів.
− Так ось, щойно до мене прибігла Альбіна, − майстер кивнув на дівчину, − і повідомила, що нині принесли білі.
− Як це білі? - здивувася начальник, − про білі мови не було.
− Розумієте, замявся Голубінка, - кажи, кажи ти, Альбінко, - і підбадьорливо кивнув дівчині.
Білявка кліпнула довгими віями і почала:
− Пане начальнику мого начальника, я відмовила тій жіночці, яка принесла білі тюльпани, але вона наполягає на тому, аби їх прийняти. Стверджує, що так буде гарно. Каже, що раз вже і філолетові приймаєте, то чом би не прийняти і білі, які значно гарніші за фіолетові. І, крім того, краще зберігаються.
Начальник відірвався від своїх паперів і запитав:
− А що на це директор фабрики?
− Та директор ще не знає, − відповіла Альбіна, −проте, пане начальнику мого начальника, білі мрії і справді дуже гарно виглядають. Не смію стверджувати, але від себе додам, вони справді кращі за фіолетові.
− Панночко, − Цибулько примружив очі і побла жливо усміхнувся, − ну хто вам сказав, що кращі? А може, навпаки, потворні. Воно ж біле, якесь неперспективне. Не морочте мені голову.
− Але ж, - почала було дівчина, і затихла, бо та Голубінка смикнув її за рукав.
Начальник відділу все ж почув. Похитавши головою, і піднісши застережно руку сказав:
− Більше ніяких але. Все, ідіть і працюйте. А постачальниці відмовте. Теж мені експерти.
Голубінка з білявкою вийшли із кабінету . Цибулько встав, зняв окуляри і потер перенісся. «День нині якийсь неспокійний, - промовивив подумки , − щось я втомився». Підійшов до вікна і визирнув. На подвір’ї фабрики якась жіночка, розмахуючи руками щось жваво пояснювала високому чоловікові. Поруч стояли люди з коробками, з яких визирали білі голівки.
«Мабуть та сама постачальниця.Та що вдієш, для нас марка – понад усе . Високий стиль, то не забавка» − гордо випростав плечі Цибулько . А тоді вирушив до фабричної їдальні випити горнятко кави.
Їдальня була майже порожня, тому дивно, як він не зауважив пана директора, що сидів за столиком спиною до входу. Попрямував аби побажати смачного.
−А, це ви, пане Цибульку, − Мотильський підхопився, сяйнувши в широкій усмішці двома рядами ідеально рівних зубів, − добре що нарешті ми перетнулися. А то в клопотах все забуваю вас попередити. А нині знову маю для вас приємну звістку. Завдяки новій працівниці віднині вводимо ще одну новинку. Як гадаєте, мій друже, свіжо, еге ж? - змовницьки підморгнув директор, дженджикувато поправивши в петлиці піджака бутон білосніжної мрії.

Пам’ятає себе п’ятирічною. Лялька, мотана з ряднини. З головою, напханою пшоном. Ніяк не хотіла їсти. «От вперта», - сердилася, - Їж, кажу тобі, а то пожалкуєш».

Як у воду дивилася. Не стало їжі.
Потім не стало ляльки...

На розі сиділо циганча і просило. Дала яблуко. Глянуло, відкусило, скривившись, кинуло на землю.

Відколи пам’ятала себе, завше хотіла нагодувати.

Марія сьогодні знов причовгала до парку.
Зкоцюрбленими, покрученими артритом пальцями дробила сухий хліб:
- Їжте, їжте, мої маненькі...

Поправила хустку, просяяла беззубою усмішкою – як сьогодні ладно, як файно, сонечко не пече, небо, наче Божі ризи.

Тоді також не пекло, Іванко, розкинувши руки, крокував плаєм. Задивилася – вогонь, а не легінь...

Підперла камінцями у слоїк зі свіжими хризантемами. Налила води. Запалила свічку. Трохи ще побуде. Тепер їй важко – ноги не служать, провідує рідко.

А як ішов, то все отої : « Ой піду я горою, горою...» . Гори двиготіли, дивувалися, який голос дужий.

Забрав Іван голос зі собою. Не співає у її снах, не говорить а тільки мовчки дивиться і сльоза до ока йому приступає.

Любилися... Навіть, коли на старість завернуло, бувало йдуть вулицею, а люди усміхаються чи підморгують – красна пара...

«Пора»,- зітхає, важко підіймається з лави. Човгає, налягаючи на ціпок і шепочучи молитву.

Вітер лопотить свічаним полум’ям, а воно випростується, тягнеться до неба, звідки кличе далекий голос.

...ой піду я горою, горою...

- Ну вже конспіраторка!
- Може підвиваласи? Ніц не видко було...
- Нє, тоді б не ховаласі...
Лавка рипіла, баби переливали з пустого в порожнє.
Оксана, рівна, як струночка, очі додолу – аби не побачили, аби не врекли її велику радість, що так і сочилася, мов щедроприбуле молоко. Впевнено виштовхала дитячий візок з подвір'я – там, у парку, повітря незрівнянно свіжіше. Заслинене шамрання, що клубочилося навздогін, поволі дубіло і осипалося на землю сухим порохном. "Та нехай собі...Спи, дитинко моя, спи."