Поправила хустку, просяяла беззубою усмішкою – як сьогодні ладно, як файно, сонечко не пече, небо, наче Божі ризи.

Тоді також не пекло, Іванко, розкинувши руки, крокував плаєм. Задивилася – вогонь, а не легінь...

Підперла камінцями у слоїк зі свіжими хризантемами. Налила води. Запалила свічку. Трохи ще побуде. Тепер їй важко – ноги не служать, провідує рідко.

А як ішов, то все отої : « Ой піду я горою, горою...» . Гори двиготіли, дивувалися, який голос дужий.

Забрав Іван голос зі собою. Не співає у її снах, не говорить а тільки мовчки дивиться і сльоза до ока йому приступає.

Любилися... Навіть, коли на старість завернуло, бувало йдуть вулицею, а люди усміхаються чи підморгують – красна пара...

«Пора»,- зітхає, важко підіймається з лави. Човгає, налягаючи на ціпок і шепочучи молитву.

Вітер лопотить свічаним полум’ям, а воно випростується, тягнеться до неба, звідки кличе далекий голос.

...ой піду я горою, горою...