Принеси мені зерен граната, аби вже ніколи
Не змогла полишити тебе і державу твою.
Я твоя приворожена Третя, відколи зі столу
Потойбічного царства я воду намовлену п’ю.
Ну, а ті, хто були тут до мене, лоскочуть і досі
Твій напружений слух – як не сміхом своїм, то плачем,
І за правим плечем в тебе жінка із чорним волоссям,
Жінка з білим волоссям – у тебе за лівим плечем.

Їхні коси звиваються, наче торішнє галуззя,
Наче водорість біла, що тіло твоє опліта.
Я боюся цих пут, річкової води, я боюся,
Аби вир цей бездонний не викрав тебе, не дістав.
Я всього лише Третя. А є ще четверта – вода.

Її вири чорніші за чорну одежу черниці.
Вигинаючи спину мою понад нею, як міст,
Зазираєш налякано в темні глибокі зіниці
Нетутешньої гості з далеких небачених міст.
У хребті під долонею – соки весняні і ріст.

…Принеси мені зерен граната – свого поцілунку,
Аби я намастила свої пересохлі вуста.
Я всього лише Третя, а є ще (провалля чи лунка?)
Неодмінна четверта, коханка твоя і чаклунка,
Що стоїть поміж нами – твоя потойбічна вода.

У час, коли тролейбуси в депо
Вертають запізнілими човнами,
І шлюзи опускаються за нами,
Впускаючи прибульцями у порт,

Твоя рука – усе, як ти хотів, –
Шукає колій між знайомих ліній,
На іскри перетворюючи іній
Обледенілих плутаних дротів.

Ця жінка, що у ліжка на краю
Тримає спину, наче над проваллям, –
Держи її, держи її подалі
Від мороку, що має за свою

Її пустельну шкіру. А, між тим,
Коли вона сповзатиме у вилом
Така легка, що втримати несила –
Пусти її пір’їнкою, пусти...

Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада –
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадають часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.

«Поезія – це пережиток», -
читаєш на чужій сторінці.

Пережиток минулого,
пережиток пам’яті,
пережиток несказаних слів,
що осіли, мов накип, на наших зв’язках,
дотиків, що зупинилися за міліметр
від чиєїсь шкіри;

пережиток сонячних днів похмурого літа,
каламутних хвиль річкової води,
плутаних запахів, схожих на сіно у жмені,
диких суниць у траві з чебрецями,
криниць, у яких ми лишили
назавжди свої голоси;

пережиток вижатого і вжитого,
перешитого і пережованого,
захованого, наче пожитки
у власній кімнаті;

кімнаті, яку ти приводиш
без упину, весь час до ладу:
складаєш речі у строфи,
перев’язуєш нитками рим,
скріпляєш мотузками верлібрів,
аби потім, за багато років,
коли не лишиться найменшої голки,
за яку би чіплялося око,
встати і вийти
з кімнати.

О, золота Аліно!
Шкіра її – медова.
Шкіркою з апельсина
сходить на небо
довгий,
довгий
день.

І щоранку, липка і сонна,
в найспекотнішій з цих палат,
вона чує, як Френк Сінатра
ніжним голосом телефону
її будить: «Strangers in night…»

І здається – немає ґрат.

І коли вона бродить алеями,
лікарняні голодні пси
підставляють її долоням
холодні свої носи –
немовби сліпі в Галілеї
очі – пальцям Христа,
неначе благають в неї
спасіння для себе. Та…

Що ти ховаєш, Аліно,
поміж своїх лопаток?
Що затискаєш міцно
поміж тоненьких ребер?
Що тобі пнеться в спину
і заважає спати?

«Never, - Сінатра шепче, -
never, Аліно, never.
Ніколи тобі, дитинко,
не випурхнути за ґрати,
навіть коли проб’ється
те, що поміж лопаток –
пір’ям огорне спину,
вибухне поміж пліч.

Нащо тобі, Аліно?
Скоро настане ніч.
Нащо тобі, дитино,
світ з того боку ґрат?
Strangers in night, Аліно.
Strangers in the night…»

На подвір’ї маленький хлопчик зі своєю мамою
(третій під’їзд, сорок восьма квартира)
гуляють серед калюж, переходять від однієї до іншої,
і впасти не страшно – мама міцно тримає за каптур,
мама дозволяє залізти з гумаками у воду,
мама не забороняє навіть у неї присісти
(дивна мама, напевно, сама ще дитина).
Хлопчик занурює до калюжі синю лопатку,
хлопчик розбиває на друзки своє відображення,
потім дає йому знову зібратись докупи.
Мамо, - запитує хлопчик, але ще не словами, -
хто це так дивно поглядає на мене з води?
Що це за даль стоїть за його спиною –
така неозора, що я їй не бачу кінця?

(Мамо, переведи мене через воду,
для моїх маленьких ніжок поки немає броду,
а даль за моїм відображенням вперто чекає мене,
мамо, що буде зі мною, коли дитинство – мине?
Усе це майбутнє, неперейдені ріки й мости –
усе це загрозливо дивиться на мене з води,
мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи!..)

Маму і хлопчика оминає бабця в зеленім пальті
(другий під’їзд, двадцять третя квартира),
що гуляє, як завжди самотня, в таку слизоту.
Вона схиляється до хлопчика, говорить щось зворушливе,
потім переступає своє відображення у калюжі
і прямує до квартири з холодними батареями,
воду в яких ще не зміг відігріти жоден ЖЕК.

(Мамо, переведи мене через воду,
захисти мене від цього могильного холоду –
він насувається, він огортає мене!
Мамо, що буде зі мною, коли це життя – мине?
Темрява, плюскіт води і підземна ріка,
де вона, мамо, де твоя тепла рука?
Меркне похмуре світло, поволі зникають сліди.
Мамо, переведи мене через воду,
мамо, переведи...)

А тим часом дівчинка
(перший поверх, вікно над дашком підвалу)
дивиться на них крадькома крізь фіранку –
на маленького хлопчика, його маму і бабцю,
на зиму, котра повільно гниє з голови,
дивиться, дивиться – і ніяк не закінчить своє прибирання,
і вода для миття підлоги, забута, стоїть у відрі.

(Мамо, переведи мене через воду…)

І
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Того дня, коли грізні боги –
чи з великого гніву, чи з веління своїх п’ятирічок –
затопили водою твоє село,
ти встигла відскочити, втекла від великої хвилі,
та вмочила-таки поділ своєї спідниці.
І закапала з неї уже не вода, а червона роса.

Бо не стало більше річки, не стало Осколу,
а постав – Червоний Оскіл.

Та корови не знали про це,
і щовечора знов повертали на берег,
і пси, шукаючи дому, прибігали й нюхали воду,
задивлялись углиб – туди, де батьківською хатою
вже нипав інший господар:
величезний сазан із лискучим боком
підпливав до лави, божниці, столу,
запливав у отвір погаслої печі,
і око його в зеленій річній каламуті
чорне було і страшне.

ІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Порішили атланти забути свою потонулу Вітчизну,
заклали новий острів у хвилях степу,
і висіяли довкола безкрайнє жовте море,
що по ньому до найближчого райцентру –
плисти-не доплисти, хоч уплав добирайся.
Загули у морі нові трактори-пароплави,
й будинок у центрі вбрався в червоний тиньк,
мов Червоний Оскіл.

Та колишня Вітчизна невідступно стояла поруч,
підбиралась вночі до горла страшним припливом,
сходила з неба дощем на посохлі покоси,
таїлась на дні у пляшці, п'янка й гірка.
І сусід, вливаючи в себе гірку Атлантиду,
відчував, як його черевом ходить
повільний холодний сазан.

ІІІ
Ось тобі, бабо, твоя чарівна Атлантида.

Немає більше богів, але й Бога немає.
Стоять у морі гнилі трактори-пароплави,
і червоний тиньк осипався, ніби червоний пил.
Носять чоловіки у собі свою гірку Атлантиду,
а жінки із пальців виймають
болючі осколки Осколу.

Бо куди їм податись, куди подітись?
Навіть якщо змайструвати найдовше вудлище
і вийти на берег забутої Батьківщини,
не сягне гачок на дні навіть найвищого димаря,
не підчепить того сазана, що нипає тілом,
наче він там господар.

Тільки й лишається ждати останню свою годину,
коли змайструють тобі сусіди маленького човника,
покладуть тебе в нього дбайливо, наче дитину,
та й пустять на воду.

Як пустили колись на неї й тебе, бабо:
пливи, пливи до своєї Вітчизни,
поглянь, як попереду сяє небесна твоя Атлантида,
і вода навколо – наче прозоре сяйво,
й батьківська хата чекає з дверима навстіж,
і човни незлічимі підпливають до неї,
човни підпливають,
човни підпливають,
човни…

У моєї подруги на сторінці «ВКонтакте»
Питання: «Чи хотіли б ви знову стати дитиною?»
За місяць їй стукне тридцять,
За тиждень її колишній одружується з іншою.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином –
Вона сама готує шампуні із трав,
Ліпить прикраси із глини,
Читає Бердника і Єфремова,
Вивчає англійську.

У моєї подруги довге руде волосся
І майже дитячий сміх,
Сестра, з якою вона свариться періодично
(Тобто, з періодичністю тричі на день),
І величезний рудий кіт, схожий на єнота.

У моєї подруги довге руде волосся, що пахне розмарином,
І дві вищі освіти,
Червоний диплом кращого вишу міста
І залізна хватка юриста.

Та коли нахлинає ніч (саме так – нахлинає),
І їхню кімнату затоплює річкова вода рідної Сули,
Вона знову, маленька, заходить у неї,
І за два кроки звично потрапляє в обрив.

О Боже, це провалля, знову це провалля…
Вона борсається щосили, намагається плисти
На тихе дихання сестри на канапі,
Хапає ротом повітря, та до легень потрапляє
Лише каламутна вода минулого.
І коли здається, що це вже точно кінець,
Раптово надходить ранок.

…Перші промені сонця на стінах, мирне сопіння сестри.
А там – ранковий душ, годівля кота, переповнений транспорт.
Так, – думає вона, визираючи у вікно маршрутки, –
Так, це правда:
Усі ці автобуси везуть нас до річок дитинства,
Усі ці тролейбуси потрапляють до вибоїн минулого.
О моє дитинство, моє дитинство!..
Ти мій вир, ти моє провалля
За два кроки від мого життя.

Пора вже знімати, мій Боже, кордони і чати.
Як душить за горло, за голос моє безголосся –
Мов шию обвило закручене в жмуток волосся.
Я стану навшпиньки. Я більше не можу мовчати.

Мені під язик Ти нап’яв укорочені віжки,
Що стримують слово, і мову, і голос, і речі.
Та глянь, як сьогодні говорять відкинуті плечі,
Як напнуті м’язи проказують втрачені назви,
І звуки пливуть за польотом китайської ніжки.

Цього Ти хотів? Ти хотів тятиви арбалету?
Щоб руки – мов луки, мов ріки, мов гори, мов Анди!
Щоб ноги, як діти, сповиті у білі пуанти,
Тобі голосили в беззвучному вирі балету?

Я стану навшпиньки, я стану – цього я хотіла.
Я буду щосили мовчати – у вирі, у танці.
Мій Боже, як сильно печуть забинтовані пальці.
І піт, наче кров, проступає на вигинах тіла…

Я тільки дзвін, розхитаний тобою,
Без рук твоїх я тиха і пуста.
Облиш мене – і ринуть до пробоїн,
Немов потоки, люди і міста.

І з їхнім ревом – як у Вавилоні –
Нахлине правда: я з тобою лиш
Самотній дзвін у тебе на долоні.
Облиш мене, облиш мене, облиш…

16.10.2010

Між мовчанням і словом спиняється лет голубів,
Ти проходиш між них в мерехтінні застиглого кадру.
Ми програли цей бій – хай Мовчання трубить на трубі
Перемогу свою, наче дику оглушливу мантру.

Нам лишаються маски і жести німого кіно,
Білизнá, як у міма – бліда, мов екранні полотна,
І Мовчанка, що врешті ввійде у твоє полотно,
Наче Віра Холодна, безмежно німа і холодна.

Нам лишається роль (а для публіки, що не роби, –
Усього лиш кумедна і трохи болюча гримаса),
І оглушливі па на канаті своєї доби
Між мовчанням і словом. Ну словом – немає Спаса.

Ми програли цю битву – за нами засвічене тло,
Наші лиця бліді, ніби маски, і чорні – повіки.
Перемоги не буде. Хай голуб опустить крило.
Не торкайся його, наче крил недосяжної Ніки.

28.11.2011

Хотілось казати просто і весело, а натомість
Кільцем залізним оперезана голова.
Скажіть: якщо хвора моя свідомість –
Виходить, хворі мої слова?

Скажіть: якщо у прямокутній кімнаті
Неможливо визначити, де підлога,
Бо стіна, підлога і стеля – однієї статі,
А зіпертись хотілось на Нього,
Чи означає це, що Його немає
У цій кімнаті прямокутного кольору?
Що Його немає, бо Він літає
Поза межами дому?
Чи працює столяром,
Так, звичайним, буденним теслею,
У сусідньому ЖЕКу, на 800 гривень зарплати?

…Так хотілось казати легко і весело,
А натомість – хочеться плакати.

23.01.2010

Загальний вагон –
краща схованка від людей,
Калюжа пивна,
недопитий у склянці чай,
Чужа голова
на рівні моїх грудей,
Чужа голова
на рівні мого плеча.

Я бачу себе
у дзеркалі цих зіниць,
Я чую себе
у шепоті цих розмов,
І руки мої
звисають з бічних полиць,
І тіло моє –
не тіло моє, немов

Увесь цей вагон –
рельєфи мого лиця,
І лише на мить
почую крізь стогін рам,
Як тихо дзвенять
у грудях чужі серця,
Немов у сумках –
дешевий базарний крам.

20.06.2010

І
Ця осінь не пробачить нам жодної помилки,
Жодної гри, у якій ми програли.
Осіннє прозріння з упертістю голки
Пронизує парки, алеї, квартали...

І правда проступає – шита жовтою ниткою,
Проступає на осінньому листі, як на папірусі,
Проступає на асфальті калюжною сіткою,
Проступає у тілі хворобами й вірусами.

І я викашлюю правду – з кров’ю, непросто –
Що таки напевно, у тій боротьбі
Моя любов була схожа на вдалу помсту
Самій собі, самій собі…

ІІ
Минуле смішне – наче висохла квітка латаття
У дальній шухляді, під стосами вицвілих фото.
І ми на тих фото, і усмішки наші, і плаття,
Що вийшли із моди, і знов повернулись до моди.

Минуле смішне – наче дотик на вигині литки
У вигляді квітки – і що нам лишилось від нього?
Ну, може, відбитки. На тілі незримі відбитки.
І більше нічого… Так смішно… І більше нічого.

01.09.09-26.05.11

Купол Благовіщенського собору –
Правильне коло,
Де чергуються вітражі:
Жовтий, зелений, синій,
Жовтий зелений, синій,
А вже над ними –
Постать Бога із розкинутими руками.

Його обличчя стерто роками,
Або режимами, яка різниця.
Видно лиш те, що розмито лиця
І янголів, і самого Бога,
І тому невідомо, яке лице у нього –
Жорстоке і мстиве
Чи добродушне і милостиве.

Обличчя Бога стерто режимами,
Воно незриме,
Тому все, що лишається людям
Зі мною поруч, –
Домалювати його власноруч.

19.09.2009 р.

Вагонний гамір, збуджений від ранку,
Вплітає сміх у протяги від скла,
І лагідно торкається фіранка,
Мов кінчиками пальців, до чола.

Вечірнє сонце, втомлене і зріле,
За день звершило повний поворот,
І поглядає старцем, як недільний
У потязі втішається народ.

Це просто вечір – зернями лягає
На ці поля, де скошена стерня
Останній раз вагітна урожаєм
По вінця переповненого дня.

25.07.2009

Це, певно, день сліпих дощів –
Коли з суціль ясного неба
Ті раптом падають на тебе
І перехожих без плащів.
І всі тікають під дашок
Якоїсь ближньої зупинки,
І все накуплене на ринку
Складають біля підошов,
І дощ під сонцем, що зійшов
На переповнену зупинку,
На них нагонить на хвилинку
Веселе збудження і шок.

І смішно їм, кумедно їм,
Як дощ занурює свої
Долоні ливневі у ринви
І тягне, тягне звідти линви
Своїх бездонних ручаїв.

17.05.2009

Трикутник парку носом корабля
Врізається у місто, де нависла
Раптова осінь, що незвична для
Міського серпня у двадцятих числах.

У цьому парку із ліхтарних куль
Птахи пірнають прямо до фонтана,
І погляда розморений патруль
Поблажливо на постать наркомана.

Самотня бабця в німбі голубів
Жбурляє хліб своїй пернатій сотні –
Маленький парк в оточенні домів
Притягує голодних і самотніх.

Останній день останнього тепла,
І всім до болю хочеться обману –
Немов до парку осінь не дійшла,
Зіщулена, як постать наркомана.

23.08.2009

Серпневі ринки пахнуть базиліком,
І схожі на відбиток на стіні,
Вони живуть не галасом і криком,
А тихою знемогою в тіні.

Торговці рано закривають виторг,
Мов у ріку, пірнають у метро,
Аби на ранок знову оживити
Торгових площ пульсуюче ядро.

Воно живе, здіймається і диха,
Довколишні провулки і рови
Притягує, засмоктує у вихор
Контейнери, палатки і церкви.

І ти блукаєш, змучена і млява,
Не в силі побороти цей потік.
Пахуча зелень, прянощі і трави…
«Беріть, недорого» –
«Будь ласка, базилік».

07.08.2010

Знаєш, спочатку осінь надходить у наших снах,
Спускається серед ночі на снів золоті фіорди,
І стерта обшивка неба – поблякла голубизна
Нагадує вже на ранок старі та побиті Форди.

Ґрунт повільно вертає останнє своє тепло –
Це як прикласти руку, а потім її відняти,
І все, що між нас було, і все, чого не було,
Ляже тепер надійно під жовто-багряні мати.

Кажуть, зима – в повітрі, кажуть, вона, зима
Зріє в температурі: на ранок-бо та від’ємна.
В білу небесну постіль заводить нитки димар –
Це як любов між нами: місцями вона взаємна.

Наприклад, у тому місці, де ляже твоя рука,
І я відчуваю згодом: поверхня лишилась тепла,
І там, де триває довго, летюча і нетривка,
Ніжність, коли ти поряд, схожа на перші стебла.

Я знаю: ми врешті вийдем із темно-багряних рік,
Які нам лишила осінь і вірні її повстанці.
…Я тихо проходжу поряд – ти очі відводиш вбік.
І я не дивлюсь, а тільки стискаю до хрусту пальці.

30.10.2011