Ця дівчинка із рибками на дні –
вона іще повернеться. Ясні
уста її, і схожі на скляні
її прозорі і тендітні ручки,
які до всіх торкаються речей,
немов кладуть долоню на плече,
а усміх цих замріяних очей –
із бризками барвистої шипучки.

Вона ще прийде, висміявши час,
із підстрибом дитячого м’яча,
повернеться у квітах і речах
зі сонячної глини і зі слини.
Притягне перечитані книжки,
фломастери, альбоми, іграшки,
і гойдалку розхитану з наки-
нутим на неї пологом хустини.

І гойдалка – хитка, немов вода,
і хустка, що злітає й опада –
аж поки не зупиниться хода,
враз нагадають часу аритмію,
який запнеться кадром на ТіВі,
коли ти знов спинаєшся на дві,
коли слова проказуєш нові,
а я німію, дівчинко, німію.