«Поезія – це пережиток», -
читаєш на чужій сторінці.

Пережиток минулого,
пережиток пам’яті,
пережиток несказаних слів,
що осіли, мов накип, на наших зв’язках,
дотиків, що зупинилися за міліметр
від чиєїсь шкіри;

пережиток сонячних днів похмурого літа,
каламутних хвиль річкової води,
плутаних запахів, схожих на сіно у жмені,
диких суниць у траві з чебрецями,
криниць, у яких ми лишили
назавжди свої голоси;

пережиток вижатого і вжитого,
перешитого і пережованого,
захованого, наче пожитки
у власній кімнаті;

кімнаті, яку ти приводиш
без упину, весь час до ладу:
складаєш речі у строфи,
перев’язуєш нитками рим,
скріпляєш мотузками верлібрів,
аби потім, за багато років,
коли не лишиться найменшої голки,
за яку би чіплялося око,
встати і вийти
з кімнати.