Дитино моя, ти ще досі віриш у диво,
Ти ще досі віриш в слова солодкі, але порожні,
Віриш, що все під силу, всі біди здолати можливо,
Пережити й забути миті гнітючо тривожні.

Дитино моя, ти ще досі віриш у казку,
В те, що опівночі не зникають раптово чари,
В те, що люди щоденно не одягають маску,
Віриш, що любов завжди й попри все тримається пари.

Дитино моя, ти ще віриш березневому сонцю,
В те, що без весни не буває ні листя, ні цвіту,
Ти завжди віриш всесильному ангелу охоронцю,
Віриш в справедливість й чесність земного незрадливого світу.

Дитино моя, усе, що ти бачиш навколо -
Створюєш насправді для себе, а потім - для інших.
Життя - це пряма, зигзаг, або замкнене коло,
Та яким не було б - його варто любити найбільше.

Дитино моя - життя широке, мов поле, й довге, мов пісня.
Співаючи, далі йди, долаючи перешкоди!
Життя - це лише короткий відрізок між до і після,
Тому живи не намарно аж до кінця, до самої коди!

Солоних спогадів солодке праліне,
Ніяк той присмак в серці не мине,
Не випарується із пам'яті ніяк
Нездійснених бажань терпкий коньяк.

Ось доля вишиває муліне
Все що булО і що не промине,
Узором згадки, кольором надій -
дивись і згадуй, згадуй і радій!

Бо все що сталось - назавжди твоє,
Твій біль в перервах курить у фойє,
На стінах зали - виставка картин
Під назвою - "життя з дрібних з частин",

Поєднаних речами і людьми,
Промінням сонця, тінями пітьми,
Ілюзіями, вірою в дива,
Дивись на світ! Він твій, поки жива!

Прийми як є - відважний виклик долі
Іти вперед крізь сумніви і втрати.
Хоч в каші буднів забагато солі,
Солодкість мрій нічим не зіпсувати.

Прийми як є - незмінний вирок неба,
Що буде так як вирішить Всевишній.
Та попри все лишається потреба
Вертатись в рідний сад, де спіють вишні.

Прийми як є - майбутнього причастя
Із присмаком терпкого сьогодення,
І знай - всі зміни Бог дає на щастя,
Даруючи стремління і натхнення.

Прийми як є - спонтанність випадкову,
І швидкість змін, і проминання часу...
На щастя місяць вивісить підкову,
Немов би ночі золоту прикрасу.

Пиши вірші так, ніби серце не кровоточить,
Ніби зовсім не сковує тіло страх,
Пиши в уяві, закриваючи очі,
Ти ж бо вмієш – підтверджують лінії на руках.
Пиши, коли душу огорне мовчання,
Коли висохне думка, скошена як трава,
Пиши, коли не гоїться рана кохання,
Коли байдужістю вдарять чужі слова.
Пиши, коли губиш, мов голку, риму,
Коли не знаходиш її в словниках,
Пиши, коли осінь повертає на зиму,
Пиши правдиво в своїх думках.
Пиши для себе, пиши для інших,
у стіл, в шухляду, лише пиши!
Нехай збуваються, як мрії, вірші,
В своєму серці їх колиши.
Пиши, коли потребуєш молитви,
Чекаєш прощення чи прозрінь.
і серед щоденної тої гонитви
натхнення справжнє своє зустрінь!

Як лікувати увесь цей треш
коли смуток – колодязь, що наче без дна?
Якщо у нього сам не впадеш
не страшною буде та глибина.
Як лікувати увесь цей жах,
якими травами чи молитвАми?
Мовчки ікони у вітражах,
Зцілюють віруючих дивами.
Якщо надію в собі збережеш -
потепліє, у серце прийде весна,
в майбутнє собі шлях прокладеш
туди де радість гучна, голосна.
Якщо віднайдеш опори стебло,
відкотиш подалі камінь зневіри -
усе, чого раніш не було
закриє прогалини, ями і діри.
Спитаєш як забути увесь цей біль?
Попроси у неба знак чи підказку.
Доля змішала цукор і сіль,
життя перемогу і смерті поразку.
Як не померти таким молодим? -
сенси шукай і нові стремління,
бо час промине і розвіється дим,
а поки – збирай про запас терпіння.
Прийнявши фатуму імператив,
змирися, що ми - лише Божі створіння,
яким подаровано ряд перспектив
й любові небесної тепле проміння.

Вся справа в мірі і терпінні
в часи прозрінь і меланхолій,
бо неодмінно в дні весінні
розквітне сад бузку й магнолій.
Вся суть в смиренні і чеканні,
в надії, вірі і покорі,
щоб час завмер в зачаруванні
краси і ніжності надворі.
Весь сенс – мов пристрасті парфуми,
яких весна не пошкодує,
серця – красиві шоуруми
якими щастя диригує.

А скільки надії у слові «якби…»
А скільки чекання у слові «нарешті!»
Якби ми в Парижі або в Будапешті
нарешті розвіяли рештки журби…
Гуляли б щасливі посеред юрби,
забувши про час і умовності долі,
та вже залишається менше доби
цього відчуття безкінечної волі.
Якби знов побачити Сену й Монмартр
й весну з ароматом парфумів відчути...
колись тут гуляли Камю й навіть Сартр,
для нас залишивши таємні маршрути.

Навчитись розумітись на простих речах
не просто - як і нести хрест на плечах,
зупинитись, віддихатись й далі піти,
навіть коли крізь туман не видно шляху до мети,
навчитись читати неправду в очах,
переборювати в собі дитячий страх,
не боятися падати з висоти,
не доводити дурневі правоти -
ніби просто здається все у житті,
але страшно опинятись на самоті,
серед окопів, глибоких ровів
в оточенні почорнілих січневих снігів,
не пам’ятаючи жодних імен і дат,
не виписуючи у зошит чужих цитат,
не розшифровучи мову трави,
вчитись накладати на серце шви,
наламавши собі непотрібних дров,
милосердно позичивши комусь кров,
все обійдеться мабуть без жертв і втрат,
з вірою в правильний результат,
а далі ще буде багато див,
навіть якщо Бога ніхто не просив,
навіть коли поступово кожен із нас
зможе забути про нездоланні відстань і час,
що наче окремі два береги,
які об’єднати не до снаги…
Навчитись збирати спогадів камінці,
чекати що буде наприкінці
коли завершиться цей марафон
і мовчатиме боязко телефон,
замерзне крига десь на Дніпрі,
мовчатиме той, хто над всіма вгорі,
але присутність його прозора, ясна,
і скоро, вже скоро знову весна.
І буде багато причин змогти
вкотре себе перемогти. ©

Чоловік у чорній як смола сорочці,
Якого я знаю зовсім трохи,
Живе у своїй географічній точці,
Ставши героєм своєї епохи.
Він знайомий з усіма живими поетами,
Пише їм або про них свої спостереження,
Він мовчки пишається своїми браслетами,
Говорить правду сміливо і без обмеження.
Він ходить мабуть на стадіони і в сауни
І не п’є дешево-зайвого алкоголю,
Цікавиться проблемами флори і фауни
І причинами людського душевного болю.
Час на його руці не фіксується,
Бо є речі, якими не варто перейматися.
Його життя саморегламентується,
Є свобода і нема потреби сховатися.
Чоловік у куртці, чорній як нафта,
Живе собі і не підозрює досі,
Що я люблю ходити пішки без 'авта,
коли до ніг жовтим листям падає осінь.
Дихання буде сповільнюватися, потім прискорюватися,
Я позабуваю важливі слова і просто занімію,
Літературне читання буде повторюватися,
Впливаючи свідомо на мою аритмію.
Будемо поезію і прозу читати,
Навіть якщо вона вийде з моди, -
А потому залишаться гарні цитати,
Влучно підібрані до якоїсь нагоди.
Вичищаючи в комп’ютері усе лишнє,
Він буде видаляти чиїсь листи і файли
Залишаючи на згадку колишнє,
Залишаючи мої недатовані майли.
І можливо світи наші – дві протилежності,
Це як місяць і сонце – така конструкція,
І у цій великій безкінечній безмежності
Не усе є (на щастя) китайська продукція.
Море життя стане холодне й зелене,
Залиє водою спогадів вертикалі…
Він буде сідати в потяг без мене
І від’їжджати за горизонт якнайдалі.
І коли в серце розлука пропхає спиці,
Самотність торкнеться лезом до шиї,
Організую міжнародний страйк залізниці
Від Вітцендорфу аж до Коломиї.
Потяг часу намагаючись зупинити,
Буду виривати заржавілі стоп крани
І світ назустріч йому відчинити,
Проектуючи долю на небесні екрани.
Знаєш, фішка не в тому, що є небезпека,
Сніги стремління, вагань погрози…
Чекання влітку спалює спека,
А взимку болить, коли вдарять морози. ©

Море було надто тепле і надто зелене,
Я стоячи читала рибам вірші напам'ять,
Про це сонце пекуче і життя шалене,
Так ніби вони у тому щось тямлять.
Читала так голосно, ніби вони почують,
Як з невичерпністю моря їм пощастило,
про кораблі, що, мов надії, мовчки дрейфують,
І засинають поволі, бо задощило...
І слухають втомлені чайки і небо прозоре ті рими,
І слухає всесвіт сумний безмежжя незнану мову,
Щось є в цім пейзажі тепле й незриме,
Як море, що хвилі до ніг накочує знову.
І так необачно, але в щедрім мовчанні,
Воно залишає про себе мушлю мені на згадку.
Риби кажуть, що не втомились
І я читаю їм вірші спочатку... © 2016

Тиха покірність води дощу -
це мовчазна правда німоти,
тепла байдужість сірого січня -
нетипова зрада снігової сліпоти,
пустота, наче вічна прохолода
беззвучних північних вітрів,
атональна ритмічна зима
за межею стандартних світів,
безголоса тиша триватиме,
бо війна потребує анестезії,

лікуй мене, мій герою, від відчайдушної амнезії.

Кажуть, кожен день варто проживати інакше, з новою ціллю,
запасатись крупою віри, надії цукром, терпіння сіллю,
кажуть, треба збирати зерна любові, саджати правди насіння,
але хто ж прочитає авторський курс як розвивати ці вміння.
Кажуть нІкому лектором стати, можем просити лиш Бога,
Кажуть покладатись на нього, коли прийде страх і знемога,
Бог єдиний не кине грішному в спину каміння,
бо судився для кожного власний досвід прозріння.
Кажуть слухати і рахувати, як кують в верховіттях зозулі,
кажуть молитись, тоді не зачеплять ворога кулі,
Кажуть треба захищати серця від вогню і пожежі,
боронити міста, блокпости, кордони і межі.
Кажуть, щоб відчути свободу, треба частіше літати,
говорити зі світом, безстрашно долаючи мовні грати,
треба впевнено йти і свідомо ставати до бою
знати, що ангел твій завжди поруч з тобою.
Кажуть треба шукати шляхи до примирення й порозуміння,
кажуть легше тому, хто має сталеве терпіння,
Кажуть іноді варто мовчати й чекати благої вісті,
миру в кожному домі, спокою в кожному місті.

Кажеш, що відстань – це те, що не має жодного значення,
відстань – всього лиш абстрактна уявна дистанція,
просто відраховуй час до місця призначення
і чітко визначай, яка саме потрібна станція.
Якщо ж відстань надто велика і ти не зумієш влучити,
словом у серце, списом у груди, каменем в спину,
можна довго мовчати, думати та не озвучити
те, що щоденно потроху з’їдає тебе безупину…
Але не залишай ніколи свою пильність без догляду,
щоб не сплутати карти, стежки, дороги, маршрути…
ми станемо ближчі на відстані дотику й погляду,
лише б нам цю близькість крізь зимові тумани відчути…
Вже скоро весна і радість стане надмірно дзвінкою,
відчай стане тонким і ламким, наче мідний дротик,
час хай біжить і втікає з-під ніг водою стрімкою
зустріч хай буде тепліша за березневе сонце на дотик.
Відстань між нами - окреслений шлях, тобто чергова його варіація…
де люди і потяги, книги, нетбуки, валізи…
Наш простір і час – мов рухома жива інсталяція,
актуальних життєвих надбань, зібраних в прес-релізи….

Намрію собі трохи світу казкового,
складу бажання правильно граматично,
так хочеться чогось надвипадкового,
щоб час не втікав так банально і звично,
щоб сонце не висіло так недосяжно,
щоб небо не падало в холодні долоні,
щоб реальність не скиглила так протяжно
про те, як важко в її полоні
і про те, що совість її незряча
лікується довго, як вогнепальні рани,
надчуттєва осінь така гаряча
скидає жовте листя омани.
Я намрію світу собі не фатального,
перейти б нам лише крізь бІди пунктиром,
дочекатися б світла світу глобального,
щоб це світло у світі пролилось миром.
Щось таємне є мабуть в протестах простору,
щось незвідане криється в змінах русел,
я намрію щастя, що не буде осторонь
від реального світлого Божого умислу.
А Бог намріє банально усе спростити,
захистити кожного з мрійників і відчайдух.
Хто хоче – може з ним поговорити
про мету виховну потрясінь і розрух.
Цікавість людська здаватиметься невгамовною
Про валюту, ціни, коливання курсу,
лише мрія залишиться безкоштовною,
лише в неба залишиться безліміт ресурсу.
Лише в правди не буде війни із совістю,
сила духу переможе слабкість без зброї,
а життя буде довгою мирною повістю,
про яку намріють її герої.

Это лишь кажется – легко быть проще,
Улыбаться чаще и плакать реже,
Средь тысяч волков в человеческой роще
Так больно когда по живому режут.
Другие скажут – тебе все кажется,
Быть проще – значит слышать наполовину,
Даже если правда ложью окажется
Время затопчет все в желтую глину.

2013 год

Sie sind verschieden und gleich -
Träume aus Ziegel und Glas,
Wir nähen selbst unser Reich
namens „Levis“ und „Adidas“.
Sie sind so langsam und schnell -
Lieder im Himmelsfunk,
Wir gießen auf Gottesbefehl
wachsenden Hoffnungsstrunk.
Glaube an Glück fantasiert
Schicksalsgeschichten aus Sand,
Abstand zerstört dezidiert
Imaginäre Wand.
Das Alter wird leckerer Kuchen
Aus klebrigem Jugendteig,
Backen muss man versuchen
Auf eigenem Lebenssteig.

Eigene Frühling, eigener März
Heilen schon Winterswunden.
Lass mir die Liebe, mein Spenderherz!
So kann man Gefühle bekunden.
Es ist das Ende schwieriger Zeit,
Es wird Genesungsanfang,
Glaube und Hoffnung – bester Geleit
Vor nächstem beschleunigten Andrang.

Коли впаде холодний сніг на гарячі вії,
А зима влаштує неспокою заметіль,
Подорожчають літні спогади, ніби повії,
Мов глінтвейн нагріватиметься відчаю біль.
Хтось малими ковтками буде пити отруту
цих занадто обпечених серпнем надій ,
відбуватиме знову щорічну покуту,
зупинивши на кризі швидкість подій.
А тоді розламається лід, наче совість,
Запізніло сп’янілих чужих одкровень,
Тішить те, що навколо усе - тимчасовість,
Ця холодна зима, цей вкорочений день.

Я стільки сонця не перетерплю,
не втримаю на собі стільки неба,
життя абсурдне, але є потреба
триматися за тих, кого люблю!
Хто ніжно обіймає за плече,
весь світ римує, словом огортає,
лиш тільки теплим поглядом питає
куди ріка думок моїх тече.
Здавалося б , така банальна річ –
любити – легко, важко - пробачати,
щось говорити, а про щось мовчати,
вслухаючись у тишу протиріч…

З боєм дається людська перемога
Над щоденними спотиканнями,
Навіть якщо цілковита знемога
Світ сколихне безнадії гойданнями -
Йтимеш упевнено, бачачи обрії,
Знаючи істину свого призначення,
Вірити можуть не тільки обрані -
Світло розширює простори бачення,
Ніч огортає жагою незрячою,
Темна завіса – скінчилась вистава.
Поразка навчить бути терплячою,
Нова перемога – вагома підстава
Життя безупинного, плинності часу
Не вдасться зневірі загальмувати,
Буденність нагадує швидкісну трасу -
тут сумнів не можна ніде паркувати.
І вкотре покотиться життя наче колесо
За власним законом німої інерції
і можна змиритися з внутрішнім голосом,
що сипле у серце надії мов спеції.

2012 р.

Світ створює безліч всіляких законів
Та це лише чорним по білому текст,
Щасливі живуть без закритих кордонів,
А межі – то просто банальний контекст.

Десь правда ховається між териконів.
Захочеш дізнатись – то, може, знайдеш.
У совісті безліч порожніх флаконів,
Та тільки з порожнім у рай не пройдеш.

Як вірі у правду забракне гормонів,
Збудуються бізнесу нові церкви,
І будуть нечесні боятися дзвонів
й тікати від вічного суду глави
.
А вибір складний: забагато перонів,
Ніхто не підкаже потрібний маршрут.
Вдивляється доля у вікна вагонів
І потяг спиняє – кінцева ось тут.


2011 р.

Час вдягне перуку,
Замаскує жаль,
Втримає за руку
Зимну, мов кришталь,
Відстань розірветься,
Трісне, наче шкло...
В серці розіб ється
Сенсорне табло.
Відстані між нами
З´єднує фейсбук,
Відкриває брами
На межі розлук.
Наше небо просить
Плату за озон.
Час триває й досі
Дивлячись свій сон.

2011 р.

Зима лягає снігом на серце,
шукаючи в нім холоду перспективи,
сусід по купе п є горілку з перцем,
наспівуючи при цьому веселі мотиви.
Я себе грію гарячим "Акбаром"
тішуся згадкою, думкою гріюсь,
весна повториться незабаром, -
у неї вірю, на неї надіюсь!

2012 р.

Почалася відлига , наче розрада -
на снігу вже ніхто слідів не побачить,
Тобі ніхто й ніколи цього не пробачить,
Бо забуття – це найбільша зрада,
Забуття - втеча від страху звикання,
Пам’ять рештки надії випльовує.
Амнезію час не завжди виліковує,
Лікарі ніяковіють від здивування,
Залишки спогадів сон пережовує,
Залишки сліз душа випаровує
І з коми поволі виходить мовчання...

2012 р.

Свідомість втратила зима
І спогади, як білі плями.
Вона поквапиться сама
у березні прийти до тями.

Мов нашатир, розталий сніг,
Лікує світ від амнезії
У перших пролісках до ніг
Встеляючи весняні мрії.

Найважче виправдовувати відстані
Мовляв, цей світ отак для всіх влаштовано.
Шукаю сенс у цій банальній істині,
Шукаю правду, де її приховано.

Найлегше виправдовуючись, квапитись,
Мовляв, немає часу пити каву …
А те, що з нами ще могло би трапитись –
Реальність, трохи схожа на забаву.

2011 р.

Моє життя – як вічності фрагмент,
Накресли в нім щасливих днів ескізи.
Пакуй бажань і сподівань валізи
Моя любов – великий континент,
Країна мрій, куди не треба візи!

Моя душа – безмежний океан,
Пірнай в глибини серця без вагання.
Перетинаючи розлук меридіан,
Розвіємо самотності туман
Й зустрінемось на березі кохання!

2010 р.

Нам тарифи встановлює час
Найдешевші у списку цім – будні
Роздивляюся їх у анфас
А вони такі сірі й марудні.
Що коштує хвилина життя?
Наперед я зроблю переплату,
Як непотріб кидаю в сміття
Дні прожиті – боюсь плагіату.
Дуже довга рутина чомусь
Потім свята – такі швидкоплинні,
Знаєш чого найбільше боюсь?
Що тарифи у них похвилинні.
Що коштує хвилина життя?
Заплачу наперед за неділі,
Чек минулого - лиш прикриття
Почуттів, що давно застарілі.

2010 р.

Так тихо пропливають дні-гондоли,
Їх не лякає річки глибина,
Вода сьогодні темна як ніколи
І як ніколи зносить бистрина

Кудись далеко, де не видно краю,
Не чути вітру наболілих слів,
Спливають зимні дні, а я чекаю
Коли душа увімкне підігрів…

Так тихо пропливають дні-гондоли,
І не бояться, що не видно дна
А час на всіх складає протоколи
І простягає вирок , ось він – на!

2010 р.

Торкатися розпечених долонь
Не боляче , не страшно, не пече.
Розпалений на спогадах вогонь
Запахне попелом й від сліз води втече.

А потім знову спалахи в очах
Як мить прозріння , вдарять блискавично -
Молись до неба як простий монах
Відверто, щиро і систематично.

2009 р.

Ти –
відлуння болю,
Сни –
відчули волю,
Смак –
гірка отрута,
Страх –
любов забута.
Хай –
пройде з роками,
Знай –
лиш слід за нами,
Нас –
вже знов не буде,
Час –
минає всюди,
Гріх –
тобі пробачу,
Сміх –
я вже не плачу,
Світ –
не край безодні,
Дим –
в очах сьогодні,
Грім –
лунає з неба,
Всім –
Бог дав, що треба.

2001 р.

Безвиході замкнулось коло
Стискаючи мене навколо
У межах простору і часу
Я стала схожа на прикрасу
В житті чужім де діаманти
Цінують більше, ніж таланти,
Сьогодні стали не потрібні
Розумні - добрі - вірні - здібні
Я вириваюся з-за грат,
Потоку днів, конкретних дат.
Час квапиться біжить по колу,
Відкривши нам життєву школу.

2009 р.

У розгорнутій книзі життя
Довгі ноти – цілі, половинні,
Всі насправді такі швидкоплинні…,
Дні за днями – швидка течія.
Кожен день як пульсуюча чверть,
Підганяє секунди і кварти,
а беззвуччя – нічого не варте,
Танець музики - лиш круговерть.
Переходять слова на папір,
А під ними – мелодій рисунок,
Пісня серця – найвищий ґатунок
Пісня долі – найкраща, повір!
Пауз тиша, лише обертон
Десь відлунює в закутках зали,
Хтось дарує гербери і кали
І на біс знов бери мікрофон .

Щире соло. А може дует
Пісня ллється бентежна, тривожна
І давно вже душа – не порожня
І слова вже складають куплет.
Найщиріші свої почуття
Розподілить чітке фразування,
лиш ад лібітум – пісня кохання
у розгорнутій книзі життя…

2008 р.

Усе минає і спливає час,
Життя сплітає дні собі на спиці,
А я лишаюсь справжня, без прикрас!
Оце важливо, інше – то дрібниці.

Вдивляйся в профіль, а тоді в анфас,
Цілуй уста зі смаком полуниці,
Люби мене без гриму і прикрас
І пий любов з очей немов з криниці.

Поглянеш в карі очі й водночас
Розширяться від пристрасті зіниці,
Кохання – найкоштовніше з прикрас,
А інше – то повір лише дрібниці.

2009 р.

Здавалося - цвіли красиво ружі,
а ми були однаково байдужі,
а ми були однаково невтішні,
бо люди ми - такі земні і грішні...

2008 р.

Хоча доля склала прогнози,
Неможливо усе передбачити.
В літні зливи, дощі і грози
Я так хочу тебе побачити.
Втекло щастя у барви осені,
Хочу я все-одно відзначити -
Навіть в дні холодно-морозяні
Я так хочу тебе побачити.
Доторкнися до серця мрією
І воно зможе все пробачити.
Починається день надією -
Я так хочу тебе побачити!

2001 р.

Я променем стану, що гріє, але не пече,
щоб лагідно, ніжно твоє цілувати плече.

Я стану сльозою, щоб щоки твої цілувати,
або джерелом, щоб спрагу твою втамувати.

Хмариною стану, щоб дощиком землю полити,
Я стану водою, щоб в серці пожежу згасити.

Лелекою стану, гніздо побудую під стріхою,
щоб твою оселю наповнити миром і втіхою.

2009 р.

Розплавиться серце мов крига,
теплом розігріє мажор,
кохання - неначе відлига,
такий своєрідний декор.

Застигнуть бурульками сльози,
й розтануть в усмішці весни,
життя перевищує дози
торкання душею струни.

Любов прозвучить на "лігато",
а пристрасть додасть "сотіє",
і буде акордів багато,
і в них буде щастя моє.

2008 р.

Час як вітер, що в небі свище
Відлітає все вище і вище,
Теплим спомином ляже на груди
А тоді помандрує в нікуди.

Буде в тишу холодну вслухатись,
Буде доля єхидно всміхатись,
Буде дні календар відривати,
Буде тяжко про все забувати…

2010 р.

Я не провидець, навіть не пророк,
Та знаю – всі на щось приречені,
Ржавіє мозок від пустих думок,
Вогнем бажань тіла обпечені.

Наш світ зруйнує безліч помилок,
Лиш спогади врятовані від втечі.
Я не провидець, навіть не пророк,
В словах моїх – прості, банальні речі.

2009 р.

Хтось з небом не встиг підписати контракт
І в п’єсі життя затягнувся антракт
Неспокій чекання – тривога, терпіння,
А може ця тиша приносить прозріння

Й осмислення сенсу, мети існування
Аби подолати непевність, вагання,
Щоб сіяти віру – духовне насіння,
Щоб в небо дивитись й просити спасіння


2010р.

Коли життя переборщило дози,
У тобі відфільтровуються сльози,
Та це не каяття, а лиш гримаса,
Хоч в дзеркалі, здавалося, - прикраса.

На тобі власна шкіра, зверху – лахи,
Над головою – роздуми, не птахи,
У всесвіті ти – крихта, не хлібина,
Хоч в дзеркалі, здавалося, людина.

2009 рік

Der Himmel mit weißen Kissen
Wir wissen!

Im Krone küssen sich Tauben
Wir glauben!

Und leise spielen die Geigen
Wir schweigen!

Das Schlechte Andenken versäumen
Wir träumen!

Mit Glück alle Wünsche gelingen
Wir singen!

Die Herzen Gefühle kriegen
Wir siegen!

Die Sonne schenkt ihre Küssen
Wir müssen!

Die Briefe sind unterschrieben
Wir lieben!

So flüstert der Frühlingswind
Wir sind!

Я не відчую катастрофи,
Що з їла плитку шоколаду,
Слова, поскладані у строфи,
Закрию у столі в шухляду.

Я відішлю свої турботи,
Заклеєні в простім конверті,
І відпущу у небо ноти -
Такі високі і відверті.

2008 рік

***

Пекуча ніч, студений ранок,
Гаряча кава , два горнятка,
Від молока порожній збанок,
Й вішак порожній, лиш краватка…

Тікає ніч в німий світанок,
Зоря ранкова - в небі цятка.
Буденний ритуал – сніданок,
Сиджу і п´ю з твого горнятка.

2010 рік

В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини,
Поки серця не охололи
Нема в них почуття вини.
Байдужість зовсім не смакує
І не тривожить, не болить,
Душі вона не опанує,
Поки ще є навіщо жить.
В любові запах матіоли,
В розлуки – смак горобини.
Не покидай мене ніколи,
А особливо – восени.

2002 рік

Просто деколи пишуться вірші
Не для когось , не на заказ.
Ті, що довші – напевне гірші,
Бо розмиті сутністю фраз.

Просто деколи вирветься слово
Та не вголос, лише в уяві,
Рима точиться поступово
Болем , наче рани криваві.

Здавалося, цвіли красиво ружі,
А ми були однаково байдужі,
А ми були однаково не втішні,
Бо люди ми – такі земні і грішні.

Життя – це буднів течія,
Любов – душевна печія,
Минулий час – просте “забуду”,
Вже осінь – так багато бруду,
А ще нападали каштани –
Лікують всі болючі рани,
Самотність – привід для думок,
Чи вірний мій наступний крок.

2008 рік

Все в природі лиш для забави,
Сонце, граючись, спалює трави,
Метушаться по тілу молекули,
А душі так самотньо деколи.

Перестигли вірші, наче м’якоть грейпфрута,
В їхній терпкості – правда й відвертості смак.
Витискається сік з гострих слів, мов отрута,
Мов наркотик - посіяний істини мак.
Додаю, як в рецепті, верлібри-цитрини,
Консервую цитати, як приторний джем,
Щоби ним замастити мовчання шпарини
Просто доторком слова, немов би ножем.

2011 рік

Час сам собі відкриє двері,
коли прийде його пора,
розлиє душу на папері
відвертим доторком пера.
Так віддихне душа від втоми,
лиш в тиші сплутались думки,
я прекреслю зайві коми -
велика розкіш помилки.
Можливо, іншою я стану,
залишу на папері слід.
Час вилікує кожну рану,
бо так влаштований цей світ.

2003р.

***
Вона блукає вулицями в Львові,
Цілує вітер спогади в лице.
Все в світі починається з любові –
Весна завжди нагадує про це.

Шукай її – натхненну в кожнім слові,
Бо істина банальна і проста .
Вона блукає вулицями в Львові
Й цілує вітер спогади в уста.

А клени вже багряно пурпурові,
Здається все ось так колись було...
Вона блукає вулицями в Львові
Й цілує вітер спогади в чоло.


2007 р.

***

Літературне читання вимушено продовжується
Ніч безсонна вирівнюється, час подовжується.
Повітря гріється, з вікон витісняється.
Брудний вокзал, де на жаль ніщо не міняється.
Люди з торбами, кульками, валізами,
З паспортами, квитками, шенгенськими візами...
Хтось втікає з реалу до інтернету,
Тут легко сліпому і важко естету.

***

Я проковтну гіркі слова
З смаком приправи орегано,
В них, мабуть, істина проста,
Хоч розтлумачена погано.

Буває надто гострий смак,
Хтось всипав забагато перцю.
Щось сказано було не так,
Як би того хотілось серцю.

2008 р.

***

Життя зігне або зламає,
Якщо обрати роль невдахи.
Шкода, що панцира немає,
Щоб жити так, як черепахи –

Не залишати свого дому,
Себе сховати там й зігріти,
А ми в душі ховаєм втому
І біль – бо де його подіти?


2009 рік