Диво сталося вночі – над горою за селом пролетіла величезна вогняна птаха і загубила перо… Його підібрав удосвіта маленький пастушок Стасик і обпік собі ліву руку. Відтепер його стали кликати Вогником і він почав розуміти мову тварин. Перо з часом охололо і було покладене до великої пурпурової скрині на горищі, де вже лежали стара рама від зниклої з дому у безвість чудотворної ікони «Незгасне Сонце» (на фоні золотого диску – щаслива усмішка Богородиці у бідному одязі з усміхненим Немовлям на руках), засушені гілочки вересу (їх колись дід Станіслав приготував, щоб запалити увечері і збудити кохання до себе неприступної красуні Франки), величезна книга в шкіряній палітурці без назви, терези для зважування правдивості слів, літній подих вітру, дві епітафії, приготовані дідом, ще як він був молодим, замовляння від злих очей та безліч спогадів, складених рівненькими стовпчиками. Перо ясніло вночі зеленаво-жовтим світлом і хто довго дивився на нього, той міг побачити найпотаємніші куточки своєї душі, де ховалися маленькі чоловічки з віниками, що вдень і вночі вимітали бруд недобрих поглядів, страшних снів і жорстоких слів. Рука Вогника швидко загоїлася і на долоні лишився слід у вигляді прекрасної дівочої голівки, хазяйку якої Вогникові ще потрібно буде віднайти у світах…
Стара Маґдалена, що жила в будинку якраз під скринею і весь час мерзла від вологості холодних стін, почала зігріватися і пригадала врешті-решт обличчя юнака, що колись сватався до неї і якому вона відмовила, бо в нього були холодні вологі руки. Вона тоді вирішила жити одна… весь час називала себе «Сьвєнта Дзєвіца» і не вживала тваринної їжі. Цілими днями вона шила невеличкі торбинки, де ховала підібрані на дорозі клаптики чужих розмов і дитячих фантазій. Вогника вона називала своїм захисником, бо коли Маґдалена сперечалася зі своєю сестрою і її чоловіком – батьками Вогника – то хлопчик ставав між ними і всі затихали. Скоро Маґдалена стала недочувати і майже зовсім оглухла. Щоб не виказувати своєї глухоти, вона на будь-які звертання відповідала словами: «Як той казав – якось буде…» і розповідала свій сон, в якому їй явилася Божа Мати і сам Бог у вигляді рудого діда, що просив милостиню. Вогник з часом помітив, що тітка не реагувала лишень на людський голос, але чула найменший шурхіт листочка, далеке щебетання пташок і плескотіння джерельця…
Щонеділі Маґдалена водила Вогника до церкви, де отець Стефан погрожував з амвони кінцем світу і закликав покаятися та не ходити до залізної баби Розалії викачуватися курячими яйцями від усіх болячок, а молитися до святого Антонія і причащатися (бабу називали залізною через те, що в неї всі зуби були з білого блискучого металу). Коли Вогник вперше розповів батькові, що їхня корова просила його не стягувати їй мотузкою ноги, хлопчика теж повели до залізної баби. Стара Розалія крутила яйцем над головою хлопчика і зловісно сичала: «Вітер-вітрище, ляк-лячище, чи де вбрів, чи хто підробив, чи подумав, чи намислив… Чи нахожено, чи наброжено, чи наслано, чи наспано, чи з любові, чи з кохання – йди собі геть, на луги, на береги, де люди не ходять, де півні не піють, де собаки не брешуть, де дівки кіс не чешуть… Тут тобі не бувати, червоної крові не ссати, жовтої кості не ламати… Йди собі геть з хати димом, з двору вітром. Я тебе прошу-припрошаю, із суглобів витягаю…» В кінці вона погрозливо завивала: «Тьху, згинь, пропади, звідки взялось – туди йди» і тричі плювала у темну розчинену піч…
Вогник більше ніколи не говорив про те, що чув від тварин, бо боявся, що залізна баба знову кричатиме, що йому пороблено на смерть і плюватиметься…
Якось дощового літнього дня Вогник виліз старими сходами на пропахле маминими травами горище і дістав зі скрині книгу. Шкіряна палітурка була поїдена шашелем і стала трохи зеленуватою. Пальцям приємно було гладити теплу шкіру фоліанту, який дихав і зітхав від дотиків і щось віддалено шепотів. Вогник відкрив книгу і вона заскрипіла як старі двері в коморі і з неї вилетіли червоно-чорні метелики, які зразу ж розтанули у повітрі. Вогник почав читати: «Твоє життя вписане у квадрат… у кожному кутку якого зима-весна-літо-осінь… ранок-день-вечір-ніч… ти можеш проживати їх послідовно… можеш бігати з одного кутка в інший – довільно… навіть якщо ти бігатимеш по кутках, прискорюючи зміну подій і квадрат стане колом, яке викине тебе за свої межі – ти повернешся сам… бо за межами – свобода, з якою ти не знаєш що робити… Чого не вистачає тобі у житті, ти знайдеш у снах. Ти отримаєш той колір, який дасть тобі право бути собою. Право на біль… і на радість, яка є нічим іншим як відсутністю болю…»

***
Стасик з’явився у хатині вже немолодої Анастасії з холодним дощем у кінці літа… Маленький сірий згорточок жінка принесла вдосвіта, як вигнала корову Квітку на пасовисько до кривого пастуха і як вважали відьмака Лабеська… Жінка пішла в поле до старої одинокої груші-дички назбирати маленьких терпких плодів і заховати їх у сіно, щоб влежалися для начинки у пироги, які так любив її Юзеф… Сірий клубочок лежав під грушею поруч з мертвим псом… стара шерстяна хустка час від часу здригалась і звідти долинав ледь чутний стогін, не плач – скорше намагання сказати щось про себе, повідомити, що жінка не пожалкує, підібравши тлумачок біля старого одинокого дерева… Коли Настуся обережно розв’язала кінці хустки – з клубочка визирнули дві блакитні жаринки – вдумливо і не відриваючись вони освітили здивоване обличчя жінки і сонячно посміхнулися. І світло цих очей назавжди обдало Настусю такою любов’ю, невтамовною і нестримною любов’ю до всього живого, що вона з тих пір перестала їсти будь-яку тваринну їжу і носити черевики з телячої шкіри. Коли хустка сповзла з хлопчикової голови, в очі їй бризнуло сяйво рудого, як жар волосся. У селі не було рудоголових людей, самі тільки чорняві чи русяві… Настуся торкнулася рукою хлопчикового чола, яке подалося назустріч теплій м’якій руці, і обличчя дитини розлилося такою посмішкою щастя, що жінка заплакала вголос, як тоді, коли в неї народився її первісток Андрусько. Маля притулилося щічкою до цієї натрудженої, жилавої руки і ніби вдихало в себе все прожите жінкою, і чим далі миті пройденого нею шляху передавалися в душу цього дивного малюка, тим тісніше він припадав до руки, і Настуся зрозуміла, що то Бог прийшов захистити її, заспокоїти, дати надію на світлу старість і радісний перехід у світ, де її чекав славний рід на чолі із самим однооким Альтусем – засновником Жаропілля…
Вдома Настуся розмотала хустку, оглянула виснажене малюче тільце зі трохи здутим животиком, із опрілостями навколо хлопчачого півника, й кинулася палити піч і гріти воду. Викупаний у воді з рум’янком і ружею в старих дерев’яних ночвах, які приймали в себе не одне покоління Вогнєвських, хлопчик пив з пляшечки ще тепле ранішнє цілюще молоко мудрої Квітки, пив повільно, вдумливо, ніби голод і спрага не змучили його, і ця гідність не накидатися на їжу, навіть коли ти не їв днями, була схвально прийнята жінкою, це і в їхній родині вважалося ознакою людини розважливої і гідної. Настуся наказала своєму чоловікові Юзефу принести з гори стареньку, але міцну люльку, сплетену з гнучкої лози ще для неї її батьком Станіславом, і підвісити її на бантині біля їхнього ліжка у світлиці. Юзеф підійшов до хлопчини, нахилився, хотів щось йому сказати, та той засміявся і обдзюрив чоловікове обличчя міцним струменем свого півника. Юзеф теж засміявся, і зі словами «наша порода» поцілував маля в животик. Хлопчик мугикнув і щось пробелькотів Юзефові у вухо. Чоловік пильно подивився в очі малюка і теж, як раніше його дружина, заплакав, але тихо, і тільки сльози скапували на малюкові грудці. Стало ясно, що вони знайшлися один для одного… Стало ясно, що ім’я хлопчика буде Стасик – як Настусиного тата, бо це його очі світили на всю хату з обличчя дивного малюка…

Тут повинен мав бути цілий шмат тексту про те, як Вогнєвські раділи першому слову Стасика, першому крокові, першій пісеньці… Але я пропускаю його… Бо такі банальні радощі відомі кожній родині, де живе любов…

***
За два роки до школи Стасик вже вмів читати (тато навчив) і знав чимало віршиків. Розказував він їх корові, яку кожного ранку виганяв пастися на Мартинкове багно. Квітка уважно слухала і підставляла Стасикові ноги, щоб він розмотав цупкі пута, котрими старий Юзеф сперезував корову, щоб та не втекла до лісу… За непослух Стасика лякали циганами, які одного разу приїдуть і заберуть усіх прикрих дітей, а потім їх покинуть десь у степах. Але Стасик так любив і жалів Квітку, що навіть страх перед циганами не міг змусити його залишити корову сперезаною. Квітка вдячно лизала Стасикову руку великим шершавим язиком і брела в самісіньке серце багна, де росло смачне зілля, верхівки якого вона обгризала, стоячи по саму шию у воді. А Стасик тим часом розпалював вогник, на якому на цупкій дубовій паличці підсмажував то знайдені печериці, то шматочки вареної в лушпайках картоплі… А ще робив собі грінку зі шкуринки хліба, яку Настуся замотувала щодня в білу перкалеву хустинку. Підсушував окраєць на вугіллі, застеленому широким дубовим листям, слідкував щоб і крихта не впала – в родині було особливе ставлення до хліба. Хліб випікався в домі двічі на тиждень – у вівторок і в п’ятницю, чотири круглих короваї. Настуся зночі ставила опару, а вранці довго і неквапно вимішувала тісто на великому столі, посипаному борошном. Палив піч батько – і коли вона пропікалася двома великими оберемками березових дров, жар згортався у задній куток, звільнялося місце для двох деків з вимішеними і виробленими хлібинами – по два на деко – які нагадували велетенські яйця гігантських птахів, лисніли на вогні, змащені збитим у піну білком. Вогник завжди чекав, коли хліб пропечеться, щоб випросити гарячу шишку, яка іноді виростала на округлій буханці і яка першою йшла в їжу. Перепадало хліба і собаці Гаврику… і кицюні Моні… – намочені у молоці зачерствілі залишки минулої випічки. Тітка Маґдалена говорила, що ми їмо собачий і котячий хліб, бо коли Бог розгнівався на людей і хотів звести наніц пшеницю і жито, то коти і собаки почали жалібно скиглити і Бог змилостивився – залишив невеликі колоски, які раніше були величезними і росли на деревах, а зе́рна в них були що горіхи…
…Мартинкове багно – то цілий чудернацький світ, темний, похмурий, з брунатно-золотою водою поверх торф’яника, дивними рослинами, які ніде в лісі більше не зустрічалися, з гігантськими жовтими півниками і темно-червоними ніби венозна кров квітками, які нагадували розчепірену пащеку чудернацького ящера. Від тих квіток йшов задушливий запах, на який зліталися золотаві жуки і завмирали всередині розтуленого бутона… Розказували, що колись, ще за часів панів Хорвіцьких молодий парубок на ймення Мартинко – віршувальник, співець на увесь край – неймовірної вроди і статури – приходив сюди за натхненням… дивився годинами на темну рудувату воду і шепотів-шепотів щось своєму відбиттю, сміявся вголос… роздягався догола і пестив себе і цілував руки, лягав на пріле листя, поросле мохом і стогнучи від пристрасті, занурювався усім єством у теплу вологу землю і повільно рух за рухом вдавлював тіло в пахучу пряну рідину… Ходили чутки, що причарувала його русалка, котра жила в хащах очерету… її ніхто не бачив – вона відкрилася лише Мартинковим очам… Відтак зачарований хлопець не помічав зачудованих поглядів місцевих дівчат і жінок… і навіть чоловіків… Так і пропав на багні Мартинко… просто щез – ні тіла не знайшли, ні його дорогоцінного зошита з не менш дорогоцінним олівцем, що йому подарувала пані Софія Хорвіцька… Зате його пісні лишилися… Їх запам’ятав брат Мартинка – Яцек, якому він співав щоранку свої пісні, повернувшись після ночі на багні… Яцек був калікою – одна ніжка всохла ще в дитинстві, зате мав нечувану пам'ять і прочитав усі книжки, які тільки можна було знайти в Жаропіллі… Був чудовим оповідачем і довгими зимами – замість бігти на вечорниці – частина мо̀лоді приходила до Яцека зі смачними дарами – послухати чудернацькі історії про давніх богів, велетнів і незвичайні землі, де є безкрайні моря і ніколи не буває зими… Кожен рядочок Мартинкових пісень брат беріг як найдорожче і казав, що Бог прикликав його на цей світ, щоб передати Мартинкові слова далі – тільки вони свого часу врятують жаропільський народ від втрати мови…
Вогник приходив до Мартинкового багна як до храму… заходив через старий сосновий ліс з могилою якогось козака, що помер у Жаропіллі, куди втік від переслідування своїх товаришів… спускався вниз ярами, порослими гігантською папороттю і чорною вільхою… і далі йшов на шепіт… який чим ближче до брунатної води переростав у тиху мелодію… Стасик чув голос… дзвінкий, юначий… голос Мартинка, який співав йому про своє вічне кохання до водяної красуні і Стасикові хотілося роздягтися і впасти лицем у вологу теплу землю… тепло́ розливалося внизу живота… скроні стугоніли від дивного відчуття радості і трепетної насолоди, за якою криється ще щось більш радісне, таємниче і незбагненне… від тієї незбагненності хотілося плакати і співати на весь ліс…

Спека, як розталі драглі, дарма що ранок… Дарма й те, що ранок суботній – людно й галасливо – місто (та хоч і на два дні) судомно звільнялося від заробітчан-студентів-перекупників, що чередами поспішали до маленької автостанції на околиці міста з наміром гайнути в заспані села й провінційні містечка, роз’ятрити їх столичними атрибутами й поновити запаси провіанту на наступні пару тижнів. Народ стікався з усюд: зігнуто виповзав з прохолодного метра, спітніло вислизав з чорноротих маршруток, виринав з проваль підземних переходів, вимахуючи кольоровими пакетами і волочачи картаті клейончасті сумки.
Автобус на західний напрямок відбував о дев’ятій. Замовлення приймалися телефоном, але місця не фіксувалися. Тому ще не встиг автобус припаркуватися до тротуару, як натовп уже роєм звився до дверей з жагою здобути місце десь попереду і не на сонячному боці.
Осторонь від натовпу двоє – червонощока дівчина, штучна білявка, висока, грудаста, в декольтованому одязі неприродних кольорів, з татуйованим блакитним вензелем на шиї і блідий астенічний юнак, закляклий півмісяцем, мовби переперезаний чи то болем у шлункові, чи то радикулітом.
Життєві антиподи зайшли останніми, коли вже всі місця були зайняті, відмітились у спискові.
- Ну и где мне тут сесть? – російською і роздратовано виголосила білявка у бік водія.
- Та ось отут і сядете зі своїм хлопцем – водій кивнув на два відкидні стільці праворуч себе, над східцями. Стільці були прикріплені до перших місць, але розташовані значно нижче.
- Мой? Да Господь с вами… – обурливо затріпотіла дівчина усіма своїми кольорами, критично оглянувши хлопця і демонструючи його категоричну несумісність зі своїм еротичним ідеалом.
Всілась біля дверей, юнак ближче до водія. Від’їхали.
Грала якась тихенька попса, у люк зверху струменів такий-сякий вітерець. Автобус газовано зашипів відкоркованими пляшками з водою і приготувався дрімати. Білявка ж дістала з мініатюрного наплічника, увішаного цяцьками, чудернацьке тюльпановидне дзеркальце і, як філателіст улюблену марку, довго й уважно, частинка за частинкою, вивчала власне обличчя. Судячи з переможної усмішки, її влаштувало все. Хазяйновито окинула поглядом простір довкола, ще раз скептично просканувала сусіда-юнака і зрозуміла, що її краси тут ніхто не зацінить – кругом старпери і чмошники… Ну що ж, публіку не обирають – вже яка є: з того ж таки наплічника дістала смартфон, недорогої марки, але блискучий, неймовірного кислотно-салатного окрасу, діловито посовала по ньому райдужними кігтями і… почалося…
- Мам, я еду.
- … (пауза – говорить співрозмовник)
- Да нормально. Обещали встретить на машине.
- …
- Не знаю, как я там без душа и вообще... Но до завтрашнего вечера потерплю…
- …
- Ну что ты, мам, я себе представила. Не буду я там ничего кушать. У меня с собой орешки и курага. Короче, я тебе по приезду перезвоню.
Голос у дівчини був високим і неприємним, як у вокзальних дикторш, слова не текли один за одним у мовленнєвому потоці, а виривалися з нього, щоб бути чітко й правильно артикульованими. Її російська була з ледь відчутним акцентом, зате протяжне московське «ааа» відволікало від роздумів про акцент і про «приезду» і компенсувало будь-які відхилення від норм російської орфоепії.
Дівчина не вщухала. Як тільки було відбуто матір, вона методично в’їдалася в численних подруг і друзів. З першими вона говорила менторськи, з інтонуванням стомленого лідера. З другими – грайливо і комизливо, концертно сміялася і показово ображалася, погрожуючи довічними ігнорами. Проміж усього вона встигла проінформувати половину автобуса, що звати її Крістіною, що вчиться вона в якомусь помпезному університеті на дизайнера і збирається на стажування до Франції, що заміж не вийде ще років з п’ять, а про дітей і чути не хоче. Молода жіночка у другому ряду за водієм притиснула навушники свого плейера до вух, бо, очевидно, що децибели білявки добиралися й туди. На дівчину кидали погрозливі погляди, особливо жінки, сподіваючись, що це змусить її замовкнути, або хоча б применшити звук. Але та нічого кругом себе не бачила, насолоджуючись власними монологами (а переважали саме вони, судячи з нечастих і невеличких пауз). І тут прорвало її виразково-радикулітного сусіда:
- Будь ласка, ви можете не кричати на весь автобус. Ваше особисте життя тут нікого не цікавить, і не треба нікого ним гвалтувати.
Дівчина заплямкала витягненою з води рибою, округлила очі, в яких загорілися ледь помітні зірочки (здається, вона чекала саме на таке продовження дійства), і після «Я перезвоню, тут какой-то сумасшедший» відповіла з найбільш можливим ступенем зверхності:
- Я заплатила за билет так же, как и вы. Не нравится – ездите на собственной машине.
З довколишніх місць одразу ж одночасно полетіло давно виношуване:
- Ти диви, яка розумна! В себе вдома будеш верещати, на свою маму желатєльно, і у своїй машині. А тут люди хочуть спокійно їхати. Хто ж отаке бачив, оце так без кінця тріпатися. І як тільки язик не опухне (огрядна спітніла жінка років сорока).
- Краще б ото заткнулася. Давайте всі подістаємо мобільники й почнемо орати. От вже воспітаніє! Ти ще на той мобільник і не заробила, а вже корчиш із себе чорті-кого (не менш огрядна і не менш спітніла жінка, але років п’ятдесяти).
- Це ж нетактовно, настільки заважати людям. Як так можна? (худорлява в окулярах жінка, років тридцяти п’яти).
- Головне, що вона водітєлю заважає. Я б на його місці давно вже її з автобуса пендельнув би (округлий чоловік років під сорок з вусами і з двома пляшками пива у пузі).
А водій мовчав. Слухав собі свою тихеньку попсу, зосереджено дивився на дорогу й думав про щось, вочевидь, приємне, бо ледь помітна усмішка залягла в куточках очей і губ. А, може, він з цікавістю слухав білявчині теревені, очікуючи, коли ж, нарешті, хтось не витримає і не розів’є до якогось неочікуваного абсурду банальний дорожній сюжет?
Усі бажаючі висловилися. Деякий час білявка мовчала, але мовчала сценічно, напружено, розмірковуючи, як зреагувати на таке ставлення до своєї особи. Однак не придумала нічого, бо знову засвербіло, й вона, розвернувшись усім корпусом до дверей, набрала номер і почала нову розмову, правда, впівголоса, ображено й зверхньо. Але з часом голос набрав сили і знову почав звучати усіма відтінками пошкрябування по склу
І тут раптом: … на черговому противному смішкові дівчини якомусь веселому співрозмовникові, блідий як смерть юнак вихопив з її рук телефон і жбурнув його у бік водія, намагаючись влучити у напіввідчинене вікно. Однак не поцілив – телефон упав за водієм, десь під сидіння. Все якось враз втихло, закотилось за межі часу, уповільнилось, як у розплавленому парафіні. Очі дівчини традиційно округлилися (тепер у них намалювався чи то гнів, чи то страх) і повзали з лиця хлопця на лице водія, який недобре оскалився. Час однак вернувся у звичний темп, навіть прискорився:
- Правильно-правильно! Нехай знає, як людей за бидло тримати (якась з огрядних жінок).
Але більшість стала на захист прав власника:
- Та ну ви що! Хто ж це бачив жбурлятися чужими речами, та ще й дорогущими. Він їх купував? Ну беспрєдєл… (худорлява в окулярах).
- Ти шо, чувак, абарзєл? Захотів сам вилетіти з буса? (пузань з пивом).
Водій дістав з-під ніг зелено-лимонного айфона і простяг дівчині:
- Хароша вєщ, не розбився!
Дівчина схопила телефон, витерла його і відчуваючи підтримку мас, трубно продекламувала:
- Когда будем город проезжать – я на тебя в полицию подам. Жлоб… Лошара конченый… Вы свидетели…
- Ой, я тебе прошу, яка поліція. Та ціла ж твоя мобілка, к сожалєнію. Сядь уже і вспокойся. Довела хлопця до нєрвного зриву. Лічно я його розумію. Хоча, канєшно… (старша з огрядних жінок).
Потроху вгамовувалися. Дівчина сіла, геть відвернувшись від хлопця, притисла палаючу щоку до віконного скла і заплющила очі. Через якихось хвилин п’ять засопіла. Всі полегшено зітхнули й собі почали куняти. Дорога, латана-перелатана, була пустельна, лиш далеко попереду переливався синьо-сірими барвами асфальтовий міраж, набуваючи обрисів то ніби велосипедиста, то ніби поліціянта… Автобус набирав швидкість. Потяглися безкінечні поля зі свіжою стернею…
І сталося... Двері, по вікні яких щасливим равликом повзала щока заснулої білявки, безшумно відчинилися, і дівчина зникла з автобуса – провалилася. На повній швидкості. Самого падіння ніхто не помітив, але водій боковим зором, відчувши біду, різко загальмував.
- Ой Боже, люди, шо ж це таке?! Це ти, скотино, її випхнув?! (якась з огрядних жінок, здається, старша).
- Та ви що! (смертельно блідий юнак).
- Та то вона ричаг ногою нажала, двері й відчинилися… Та шо ж за херня така?!... (водій).
Люди з ляскотом відклеювалися з місць, вистрибували з автобуса і бігли назад, туди, де вже трапилась біда. Бігли на межі сил, ніби ще можна було встигнути підставити руки, плечі, лягти на асфальт, підстелитися, щоби не допустити жаху…
Спочатку на дорозі лежав розцяцькований наплічник дівчини, з якого виглядав і сяяв на сонці цілісінький смартфон. А далі й сама дівчина – навзнак, з вивернутою вбік ногою, права рука під спиною. За класикою жанру, з-під голови витікала й страшно більшала, важка, липка, як переварене вишневе варення, цівка. Очі, повні сліз, бездумно, трохи здивовано, дивилися в небо, крізь небо, кудись…
- Ой Боже! Робіть же шось, людоньки! (хтось).
- Ой ґвалт! Шо ж ти наробииила… Краще б вже верещала у свій телефоооон… (жіночий голос)
- Треба «швидку»! Не вздумайте її чіпати, не руште! Я вас як лікар прошу, вимагаю… Відійдіть від неї… (хтось іще).
Всі відступилися. Хтось скиглив, хтось заціпеніло стояв, не маючи сил відірвати очей від страшного, але таємничого видовища, яке неминуче повинне завершитися ще більшою таємницею.
Пузань побіг за телефоном дівчини – треба ж дзвонити матері, чи кому там ще… Щось тиснув, лаявся, а потім здивовано:
- Та тут же сім-карти нема. А з ким же вона тоді говорила? І як? І… Та що ж це? Та вона тут якийсь цирк розігрувала…
І тільки хлопець, не просто блідий, а сірий з чорними плямами на вилицях, як весняний сніг, стояв збоку, і очима напружено вгвинчуючись в очі дівчині, щось часто-часто шепотів… Важко було второпати слова, але без кінця афірмоване «Господи» і «мене» беззаперечно означало – молився. Не помічаючи нічого, тільки великі нерозхлюпані очі… Всі замовкли, зараз повинна вирішитися доля дівчини. І юнака… І… – переповнені очі звузилися, вилили на скроні два прозорі струмочки, і набрали виразу болю – супутника життя – і побачили (таки побачили!) хлопця… Ледь помітна усмішка мигонула в глибинах страждання і захрипіло тихе «Спасибі»… І вже кудись убік, і знову українською:
- Мамці скажіть. Ми тут близько, в Залужному. Прізвище Дячук.
І зовсім тихо:
- Пробачте мені…
- Ой Боже, та це ж Валі Дячучки донька, Олена, чи то, Оксана. А й не взнати, така розмальована. Вона десь у Києві в універсамі робе, чи то на касі, чи де там…
І вже до дівчини:
- Передам мамі, передам… Ти мовчи, доцю, мовчи, Оксанко… – і жінка, відвернувшись, беззвучно затряслася.
Приїхала «швидка» і дівчину забрали. Народ вертався на свої місця, без розмов, усамітнено й понуро, намагаючись якось укласти в голові те, що не вкладалося, вислизало, глузувало над намаганням піймати себе… Всілися. Рушили. І тут літня жінка з переднього сидіння, яка до цього мовчала:
- Стійте. А хлопчина ж той де?
Хлопцеве місце було порожнє.
Всі обернулися на дорогу.
Ні на самій дорозі, ні на безкрайому полі з обох боків не було – нікого…