Диво сталося вночі – над горою за селом пролетіла величезна вогняна птаха і загубила перо… Його підібрав удосвіта маленький пастушок Стасик і обпік собі ліву руку. Відтепер його стали кликати Вогником і він почав розуміти мову тварин. Перо з часом охололо і було покладене до великої пурпурової скрині на горищі, де вже лежали стара рама від зниклої з дому у безвість чудотворної ікони «Незгасне Сонце» (на фоні золотого диску – щаслива усмішка Богородиці у бідному одязі з усміхненим Немовлям на руках), засушені гілочки вересу (їх колись дід Станіслав приготував, щоб запалити увечері і збудити кохання до себе неприступної красуні Франки), величезна книга в шкіряній палітурці без назви, терези для зважування правдивості слів, літній подих вітру, дві епітафії, приготовані дідом, ще як він був молодим, замовляння від злих очей та безліч спогадів, складених рівненькими стовпчиками. Перо ясніло вночі зеленаво-жовтим світлом і хто довго дивився на нього, той міг побачити найпотаємніші куточки своєї душі, де ховалися маленькі чоловічки з віниками, що вдень і вночі вимітали бруд недобрих поглядів, страшних снів і жорстоких слів. Рука Вогника швидко загоїлася і на долоні лишився слід у вигляді прекрасної дівочої голівки, хазяйку якої Вогникові ще потрібно буде віднайти у світах…
Стара Маґдалена, що жила в будинку якраз під скринею і весь час мерзла від вологості холодних стін, почала зігріватися і пригадала врешті-решт обличчя юнака, що колись сватався до неї і якому вона відмовила, бо в нього були холодні вологі руки. Вона тоді вирішила жити одна… весь час називала себе «Сьвєнта Дзєвіца» і не вживала тваринної їжі. Цілими днями вона шила невеличкі торбинки, де ховала підібрані на дорозі клаптики чужих розмов і дитячих фантазій. Вогника вона називала своїм захисником, бо коли Маґдалена сперечалася зі своєю сестрою і її чоловіком – батьками Вогника – то хлопчик ставав між ними і всі затихали. Скоро Маґдалена стала недочувати і майже зовсім оглухла. Щоб не виказувати своєї глухоти, вона на будь-які звертання відповідала словами: «Як той казав – якось буде…» і розповідала свій сон, в якому їй явилася Божа Мати і сам Бог у вигляді рудого діда, що просив милостиню. Вогник з часом помітив, що тітка не реагувала лишень на людський голос, але чула найменший шурхіт листочка, далеке щебетання пташок і плескотіння джерельця…
Щонеділі Маґдалена водила Вогника до церкви, де отець Стефан погрожував з амвони кінцем світу і закликав покаятися та не ходити до залізної баби Розалії викачуватися курячими яйцями від усіх болячок, а молитися до святого Антонія і причащатися (бабу називали залізною через те, що в неї всі зуби були з білого блискучого металу). Коли Вогник вперше розповів батькові, що їхня корова просила його не стягувати їй мотузкою ноги, хлопчика теж повели до залізної баби. Стара Розалія крутила яйцем над головою хлопчика і зловісно сичала: «Вітер-вітрище, ляк-лячище, чи де вбрів, чи хто підробив, чи подумав, чи намислив… Чи нахожено, чи наброжено, чи наслано, чи наспано, чи з любові, чи з кохання – йди собі геть, на луги, на береги, де люди не ходять, де півні не піють, де собаки не брешуть, де дівки кіс не чешуть… Тут тобі не бувати, червоної крові не ссати, жовтої кості не ламати… Йди собі геть з хати димом, з двору вітром. Я тебе прошу-припрошаю, із суглобів витягаю…» В кінці вона погрозливо завивала: «Тьху, згинь, пропади, звідки взялось – туди йди» і тричі плювала у темну розчинену піч…
Вогник більше ніколи не говорив про те, що чув від тварин, бо боявся, що залізна баба знову кричатиме, що йому пороблено на смерть і плюватиметься…
Якось дощового літнього дня Вогник виліз старими сходами на пропахле маминими травами горище і дістав зі скрині книгу. Шкіряна палітурка була поїдена шашелем і стала трохи зеленуватою. Пальцям приємно було гладити теплу шкіру фоліанту, який дихав і зітхав від дотиків і щось віддалено шепотів. Вогник відкрив книгу і вона заскрипіла як старі двері в коморі і з неї вилетіли червоно-чорні метелики, які зразу ж розтанули у повітрі. Вогник почав читати: «Твоє життя вписане у квадрат… у кожному кутку якого зима-весна-літо-осінь… ранок-день-вечір-ніч… ти можеш проживати їх послідовно… можеш бігати з одного кутка в інший – довільно… навіть якщо ти бігатимеш по кутках, прискорюючи зміну подій і квадрат стане колом, яке викине тебе за свої межі – ти повернешся сам… бо за межами – свобода, з якою ти не знаєш що робити… Чого не вистачає тобі у житті, ти знайдеш у снах. Ти отримаєш той колір, який дасть тобі право бути собою. Право на біль… і на радість, яка є нічим іншим як відсутністю болю…»

***
Стасик з’явився у хатині вже немолодої Анастасії з холодним дощем у кінці літа… Маленький сірий згорточок жінка принесла вдосвіта, як вигнала корову Квітку на пасовисько до кривого пастуха і як вважали відьмака Лабеська… Жінка пішла в поле до старої одинокої груші-дички назбирати маленьких терпких плодів і заховати їх у сіно, щоб влежалися для начинки у пироги, які так любив її Юзеф… Сірий клубочок лежав під грушею поруч з мертвим псом… стара шерстяна хустка час від часу здригалась і звідти долинав ледь чутний стогін, не плач – скорше намагання сказати щось про себе, повідомити, що жінка не пожалкує, підібравши тлумачок біля старого одинокого дерева… Коли Настуся обережно розв’язала кінці хустки – з клубочка визирнули дві блакитні жаринки – вдумливо і не відриваючись вони освітили здивоване обличчя жінки і сонячно посміхнулися. І світло цих очей назавжди обдало Настусю такою любов’ю, невтамовною і нестримною любов’ю до всього живого, що вона з тих пір перестала їсти будь-яку тваринну їжу і носити черевики з телячої шкіри. Коли хустка сповзла з хлопчикової голови, в очі їй бризнуло сяйво рудого, як жар волосся. У селі не було рудоголових людей, самі тільки чорняві чи русяві… Настуся торкнулася рукою хлопчикового чола, яке подалося назустріч теплій м’якій руці, і обличчя дитини розлилося такою посмішкою щастя, що жінка заплакала вголос, як тоді, коли в неї народився її первісток Андрусько. Маля притулилося щічкою до цієї натрудженої, жилавої руки і ніби вдихало в себе все прожите жінкою, і чим далі миті пройденого нею шляху передавалися в душу цього дивного малюка, тим тісніше він припадав до руки, і Настуся зрозуміла, що то Бог прийшов захистити її, заспокоїти, дати надію на світлу старість і радісний перехід у світ, де її чекав славний рід на чолі із самим однооким Альтусем – засновником Жаропілля…
Вдома Настуся розмотала хустку, оглянула виснажене малюче тільце зі трохи здутим животиком, із опрілостями навколо хлопчачого півника, й кинулася палити піч і гріти воду. Викупаний у воді з рум’янком і ружею в старих дерев’яних ночвах, які приймали в себе не одне покоління Вогнєвських, хлопчик пив з пляшечки ще тепле ранішнє цілюще молоко мудрої Квітки, пив повільно, вдумливо, ніби голод і спрага не змучили його, і ця гідність не накидатися на їжу, навіть коли ти не їв днями, була схвально прийнята жінкою, це і в їхній родині вважалося ознакою людини розважливої і гідної. Настуся наказала своєму чоловікові Юзефу принести з гори стареньку, але міцну люльку, сплетену з гнучкої лози ще для неї її батьком Станіславом, і підвісити її на бантині біля їхнього ліжка у світлиці. Юзеф підійшов до хлопчини, нахилився, хотів щось йому сказати, та той засміявся і обдзюрив чоловікове обличчя міцним струменем свого півника. Юзеф теж засміявся, і зі словами «наша порода» поцілував маля в животик. Хлопчик мугикнув і щось пробелькотів Юзефові у вухо. Чоловік пильно подивився в очі малюка і теж, як раніше його дружина, заплакав, але тихо, і тільки сльози скапували на малюкові грудці. Стало ясно, що вони знайшлися один для одного… Стало ясно, що ім’я хлопчика буде Стасик – як Настусиного тата, бо це його очі світили на всю хату з обличчя дивного малюка…

Тут повинен мав бути цілий шмат тексту про те, як Вогнєвські раділи першому слову Стасика, першому крокові, першій пісеньці… Але я пропускаю його… Бо такі банальні радощі відомі кожній родині, де живе любов…

***
За два роки до школи Стасик вже вмів читати (тато навчив) і знав чимало віршиків. Розказував він їх корові, яку кожного ранку виганяв пастися на Мартинкове багно. Квітка уважно слухала і підставляла Стасикові ноги, щоб він розмотав цупкі пута, котрими старий Юзеф сперезував корову, щоб та не втекла до лісу… За непослух Стасика лякали циганами, які одного разу приїдуть і заберуть усіх прикрих дітей, а потім їх покинуть десь у степах. Але Стасик так любив і жалів Квітку, що навіть страх перед циганами не міг змусити його залишити корову сперезаною. Квітка вдячно лизала Стасикову руку великим шершавим язиком і брела в самісіньке серце багна, де росло смачне зілля, верхівки якого вона обгризала, стоячи по саму шию у воді. А Стасик тим часом розпалював вогник, на якому на цупкій дубовій паличці підсмажував то знайдені печериці, то шматочки вареної в лушпайках картоплі… А ще робив собі грінку зі шкуринки хліба, яку Настуся замотувала щодня в білу перкалеву хустинку. Підсушував окраєць на вугіллі, застеленому широким дубовим листям, слідкував щоб і крихта не впала – в родині було особливе ставлення до хліба. Хліб випікався в домі двічі на тиждень – у вівторок і в п’ятницю, чотири круглих короваї. Настуся зночі ставила опару, а вранці довго і неквапно вимішувала тісто на великому столі, посипаному борошном. Палив піч батько – і коли вона пропікалася двома великими оберемками березових дров, жар згортався у задній куток, звільнялося місце для двох деків з вимішеними і виробленими хлібинами – по два на деко – які нагадували велетенські яйця гігантських птахів, лисніли на вогні, змащені збитим у піну білком. Вогник завжди чекав, коли хліб пропечеться, щоб випросити гарячу шишку, яка іноді виростала на округлій буханці і яка першою йшла в їжу. Перепадало хліба і собаці Гаврику… і кицюні Моні… – намочені у молоці зачерствілі залишки минулої випічки. Тітка Маґдалена говорила, що ми їмо собачий і котячий хліб, бо коли Бог розгнівався на людей і хотів звести наніц пшеницю і жито, то коти і собаки почали жалібно скиглити і Бог змилостивився – залишив невеликі колоски, які раніше були величезними і росли на деревах, а зе́рна в них були що горіхи…
…Мартинкове багно – то цілий чудернацький світ, темний, похмурий, з брунатно-золотою водою поверх торф’яника, дивними рослинами, які ніде в лісі більше не зустрічалися, з гігантськими жовтими півниками і темно-червоними ніби венозна кров квітками, які нагадували розчепірену пащеку чудернацького ящера. Від тих квіток йшов задушливий запах, на який зліталися золотаві жуки і завмирали всередині розтуленого бутона… Розказували, що колись, ще за часів панів Хорвіцьких молодий парубок на ймення Мартинко – віршувальник, співець на увесь край – неймовірної вроди і статури – приходив сюди за натхненням… дивився годинами на темну рудувату воду і шепотів-шепотів щось своєму відбиттю, сміявся вголос… роздягався догола і пестив себе і цілував руки, лягав на пріле листя, поросле мохом і стогнучи від пристрасті, занурювався усім єством у теплу вологу землю і повільно рух за рухом вдавлював тіло в пахучу пряну рідину… Ходили чутки, що причарувала його русалка, котра жила в хащах очерету… її ніхто не бачив – вона відкрилася лише Мартинковим очам… Відтак зачарований хлопець не помічав зачудованих поглядів місцевих дівчат і жінок… і навіть чоловіків… Так і пропав на багні Мартинко… просто щез – ні тіла не знайшли, ні його дорогоцінного зошита з не менш дорогоцінним олівцем, що йому подарувала пані Софія Хорвіцька… Зате його пісні лишилися… Їх запам’ятав брат Мартинка – Яцек, якому він співав щоранку свої пісні, повернувшись після ночі на багні… Яцек був калікою – одна ніжка всохла ще в дитинстві, зате мав нечувану пам'ять і прочитав усі книжки, які тільки можна було знайти в Жаропіллі… Був чудовим оповідачем і довгими зимами – замість бігти на вечорниці – частина мо̀лоді приходила до Яцека зі смачними дарами – послухати чудернацькі історії про давніх богів, велетнів і незвичайні землі, де є безкрайні моря і ніколи не буває зими… Кожен рядочок Мартинкових пісень брат беріг як найдорожче і казав, що Бог прикликав його на цей світ, щоб передати Мартинкові слова далі – тільки вони свого часу врятують жаропільський народ від втрати мови…
Вогник приходив до Мартинкового багна як до храму… заходив через старий сосновий ліс з могилою якогось козака, що помер у Жаропіллі, куди втік від переслідування своїх товаришів… спускався вниз ярами, порослими гігантською папороттю і чорною вільхою… і далі йшов на шепіт… який чим ближче до брунатної води переростав у тиху мелодію… Стасик чув голос… дзвінкий, юначий… голос Мартинка, який співав йому про своє вічне кохання до водяної красуні і Стасикові хотілося роздягтися і впасти лицем у вологу теплу землю… тепло́ розливалося внизу живота… скроні стугоніли від дивного відчуття радості і трепетної насолоди, за якою криється ще щось більш радісне, таємниче і незбагненне… від тієї незбагненності хотілося плакати і співати на весь ліс…